Рішення

від 10.06.2024 по справі 910/870/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

10.06.2024Справа № 910/870/24Господарський суд міста Києва в складі судді Андреїшиної І.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу

За позовом Державного підприємства «Стрийський комбінат хлібопродуктів №1» Державного агентства резерву України» (82400, Львівська обл., місто Стрий, вул. Грабовецька, будинок, 2, ідентифікаційний код 14293158)

до Державного агентства резерву України (01601, м. Київ, вул. Євгена Чикаленка, буд. 28, ідентифікаційний код 37472392)

про стягнення 683 118,11 грн,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Державне підприємство «Стрийський комбінат хлібопродуктів №1» Державного агентства резерву України» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного агентства резерву України про стягнення заборгованості за договором № юр-2зб/352-2009 від 08.01.2009 відповідального зберігання матеріальних цінностей державного резерву у розмірі 683 118,11 грн.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 25.01.2024 залишив позов без руху, надав строк для усунення недоліків позову у встановлений спосіб.

30.01.2024 від позивача через систему "Електронний суд" надійшли матеріали на виконання вимог ухвали суду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.02.2024 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін, надано відповідачу строк для подання відзиву на позов, заперечення на відповідь на відзив, та позивачу - відповідь на відзив.

25.02.2024 засобами поштового зв`язку від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому міститься клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження за участі Державного агентства резерву України.

04.03.2024 через відділ діловодства суду позивачем подано відповідь на відзив.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.03.2024 у задоволенні заяви Державного агентства резерву України про розгляд справи № 910/870/24 за правилами загального позовного провадження відмовити.

Відповідно до частини другої статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).

Судом, також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Згідно із частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши надані документи та матеріали, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

08 січня 2009 року між Державним комітетом України з державного матеріального резерву (далі - комітет або відповідач) та державним підприємством «Стрийський комбінат хлібопродуктів № 1» (далі - зберігач або позивач) було укладено договір № юр-2зб/352-2009 відповідального зберігання матеріальних цінностей державного резерву (далі - договір).

Згідно з п. 1.1. договору зберігання матеріальних цінностей державного резерву здійснюється у зерносховищах зберігача.

Відповідно до п. 1.2. договору комітет передає, а зберігач приймає на відповідальне зберігання цінності згідно з специфікацією у кількості та за вартістю згідно з актом форми Р-16. Передбачені цим договором форми актів затверджується комітетом.

Пункт 3.1. договору передбачає, що комітет зобов`язаний відшкодовувати зберігачу витрати на зберігання цінностей у межах бюджетних асигнувань, передбачених на ці цілі.

Пунктом 4.1. договору обумовлено, що вартість зберігання цінностей визначається згідно з Порядком відшкодування витрат підприємствам, установам та організаціям, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, затвердженим Кабінетом міністрів України.

Відповідно до п. 4.2. договору відшкодування витрат (з урахуванням податку на додану вартість) із зберігання цінностей здійснюється пропорційними частками за узгодженням між комітетом та зберігачем.

Пунктом 7.3. договору визначено, що цей договір набирає чинності з моменту його підписання та діє протягом усього терміну зберігання цінностей.

На відповідальне зберігання ДП «Стрийський КХП № 1» за вказаним договором було передано зерно у кількості 6914,423 тонн згідно приймальних актів форми Р-16.

Відповідно до звіту про наявність зерна державного резерву по ДП «Стрийський КХП № 1» станом на 01.05.2021 року зберігалось зерно у кількості 6914,423 тонн.

Станом на 01 червня 2022 року на ДП «Стрийський КХП № 1» зберігалось зерно Держрезерву у кількості 181,12 тонн, про що складено звіт форми № 1 станом на 01.06.2022 про наявність матеріальних цінностей та подано його до Державного агентства резерву України (копія додається).

На виконання умов договору відповідального зберігання матеріальних цінностей державного резерву №юр-2зб/352-2009 від 08.01.2009 року зберігач здійснив відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву.

Вартість зберігання зерна за період з 01 квітня 2021 року по 30 червня 2022 року становила 683 118,11 грн, що підтверджується актами на відшкодування витрат за зберігання зерна державного резерву № 04 за квітень 2021 року, № 05 за травень 2021 року, № 06 за червень 2021 року, № 07 за липень 2021 року, № 08 за серпень 2021 року, № 09 за вересень 2021 року, № 10 за жовтень 2021 року, № 11 за листопад 2021 року, № 12 за грудень 2021 року, № 01 за січень 2022 року, № 02 за лютий 2022 року, № 03 за березень 2022 р., № 04 за квітень 2022 , № 05 за травень 2022, № 06 за червень 2022.

Так, вказані вище акти та розрахунки за зберігання зерна були надіслані через ТОВ «Нова пошта» відділу бухгалтерського обліку Державного агентства резерву України на головного бухгалтера Козацька Лідія Валентинівна, що підтверджується актами здачі - приймання робіт (наданих послуг) та специфікаціями до них та отримані відповідачем у періодах за які такі акти складені, а саме:

- листом №468 від 10.12.2021 надіслано розрахунок на зберігання зерна - на 8 листах, акт №04-11 за 04-11.2021 - на 16 листах, що підтверджує акт № НП-006559625 від 20 грудня 2021 та специфікація до нього;

- листом №2 від 05.01.2022 р. надіслано розрахунок на зберігання зерна - на 1 листі, акт №12 за 12.2021 - на 2 листах, що підтверджує акт № НП-006788669 від 20 січня 2022 р. та Специфікація до нього;

- листом №170 від 15.06.2022 р. надіслано розрахунок на зберігання зерна - на 14 листах, акт по відшкодуванню витрат за зберігання зерна з 01.04.2021 по 31.05.2022 - на 28 листах, що підтверджує Акт № НП-007632359 від 20 червня 2022 та специфікація до нього;

- листом №199 від 05.07.2022 р. надіслано розрахунок на зберігання зерна - на 1 листі, акт №06 за 06.2022 р. - на 2 листах, що підтверджує акт № НП-007771898 від 20 липня 2022 та специфікація до нього.

Зважаючи на не підписання та несплату відповідачем коштів по вказаних актах та наданих розрахунках, позивач листом від 15.06.2022 вих. № 170 повторно скерував до відповідача вказані документи з розрахунками заборгованості за спірні періоди та акти звірки для підписання та проведення розрахунку.

Проте примірники актів на відшкодування витрат за зберігання матеріальних цінностей за спірний період не були повернуті позивачу, обґрунтованої відмови від підписання актів надано не було.

Таким чином, позивач зазначає, що внаслідок договірних зобов`язань станом на сьогоднішній день виникла заборгованість за період з квітня 2021 по червень 2022 у розмірі 683 118,11 грн.

ДП «Стрийський КХП № 1» звернулось до Державного агентства резерву України із вимогою про сплату коштів в сумі 683 118,11 грн на відшкодування витрат за зберігання зерна державного резерву від 23.11.2023 № 461 у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги. Дана вимога отримана адресатом 01.12.2023, що підтверджується повідомленням про вручення, та не виконана відповідно до вказаного строку, витрати за зберігання матеріальних цінностей державного резерву на загальну суму 683 118,11 грн не відшкодовані.

Листом № 32193/0/4-230 від 21.12.2023 відповідач відмовив у задоволенні вимоги з підстав незабезпечення кількісного зберігання матеріальних цінностей державного резерву та зазначив, що вимога не підтверджується первинними бухгалтерськими документами, що не відповідає дійсності, оскільки в додатках до вимоги були долучені листи, якими направлялися відповідні акти та розрахунки за зберігання зерна, а саме лист №468 від 10.12.2021, лист №2 від 05.01.2022 , лист №170 від 15.06.2022, лист №199 від 05.07.2022 однак, відповідач первинні бухгалтерські документи не підписав та не повернув їх на адресу позивача.

В обґрунтування заявленого позову позивач зазначає, що всупереч п. 3.1. договору відповідач не відшкодував ДП «Стрийський КХП № 1» витрати на зберігання зерна на загальну суму 683 118,11 грн за період з 01.04.2021 по 30.06.2022.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково з огляду на наступне.

Згідно з ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно частини першої статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

У відповідності до положень ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про державний матеріальний резерв" (чинний на момент виникнення спірних правовідносин) державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання).

Як визначено ст. 2 Закону України "Про державний матеріальний резерв", відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву є зберігання закладених до державного резерву матеріальних цінностей у постачальника (виробника) або одержувача (споживача) без надання йому права користуватися цими матеріальними цінностями до прийняття у встановленому порядку рішення про відпуск їх з державного резерву.

Статтею 4 Закону України "Про державний матеріальний резерв" передбачено, що державний резерв створює Кабінет Міністрів України. Організація формування, зберігання і обслуговування державного резерву, соціальний розвиток забезпечуються уповноваженим на це центральним органом виконавчої влади, який здійснює управління державним резервом, підприємствами, установами і організаціями, що входять до єдиної системи державного резерву України.

Управління державним резервом здійснює Державне агентство резерву України, яке, як було зазначено вище, є правонаступником Державного комітету України з державного матеріального резерву.

Згідно з Положенням про Державне агентство резерву України (Держрезерв), яке затверджено Указом Президента України від 13.04.2011 № 463/2011, основними завданнями Держрезерву України є реалізація державної політики у сфері державного матеріального резерву та внесення пропозицій щодо її формування.

Відповідно до п. 4 та п. 5 "Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1129 від 08.10.1997 на підприємствах, в установах і організаціях, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, розміщення матеріальних цінностей забезпечується Держрезервом, виходячи з критеріїв економічної доцільності, наявності у цих зберігачів, необхідних для зберігання продукції умов, доцільності територіального розташування зберігачів тощо.

Поставка і закладення матеріальних цінностей до державного резерву здійснюється відповідно до затверджених Кабінетом Міністрів України номенклатури і норм їх накопичення у державному резерві та мобілізаційних завдань у порядку створення, поповнення, освіження, заміни запасів матеріальних цінностей державного резерву та повернення тимчасово позичених матеріальних цінностей.

Згідно з ст. 12 Закону України "Про державний матеріальний резерв" державний резерв матеріальних цінностей є недоторканим і може використовуватись лише за рішенням Кабінету Міністрів України.

Статтею 11 Закону України "Про державний матеріальний резерв" визначено, що запаси матеріальних цінностей державного резерву розміщуються на підприємствах, в установах і організаціях, спеціально призначених для зберігання матеріальних цінностей державного резерву. Розміщення і будівництво на території України підприємств, установ, організацій та інших об`єктів системи державного резерву здійснюються в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Закону України "Про державний матеріальний резерв", передбачено відшкодування підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання, фактичних витрат, пов`язаних з таким зберіганням. Згідно з цією нормою та п. 7 Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов`язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 року № 532, таке відшкодування здійснюється на підставі договору, укладеного між Держрезервом України і відповідальним зберігачем за встановленою формою, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством.

Окрім того, положення ст. 7 Закону України "Про державний матеріальний резерв" регламентують обов`язковість фінансування витрат на утримання і розвиток системи державного резерву як за рахунок коштів державного бюджету та коштів, одержаних від допоміжної фінансово-господарської діяльності підприємств, установ і організацій системи державного резерву, так і за рахунок коштів, одержаних від реалізації матеріальних цінностей державного резерву в порядку освіження, позичання та розбронювання.

Відтак, особі, яка здійснює відповідальне зберігання законодавчо надано право на відшкодування понесених у зв`язку з вищезазначеною діяльністю витрат.

Окрім цього, п. 1 ст. 8 Закону України "Про державний матеріальний резерв" передбачає відшкодування усіх витрат відповідальних зберігачів.

Відповідні правовідносини підпадають під ознаки договору зберігання, правовий режим якого визначено главою 66 Цивільного кодексу. Такий договір згідно з ч.1 ст.937 ЦК України укладається у письмовій формі.

Відповідно до ч. 1 статті 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу (ч. 1 статті 937 Цивільного кодексу України).

Статтею 938 Цивільного кодексу України визначено, що зберігач зобов`язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.

Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов`язаний зберігати річ до пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.

Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.

Частиною 1 статті 946 та частиною 1 статті 947 Цивільного кодексу України передбачено, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Витрати зберігача на зберігання речі можуть бути включені до плати за зберігання.

Положеннями статті 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Як зазначено судом вище, відповідно до звіту про наявність зерна державного резерву по ДП «Стрийський КХП № 1» станом на 01.05.2021 року зберігалось зерно у кількості 6914,423 тонн.

Станом на 01 червня 2022 року на ДП «Стрийський КХП № 1» зберігалось зерно Держрезерву у кількості 181,12 тонн, про що складено звіт форми № 1 станом на 01.06.2022 про наявність матеріальних цінностей та подано його до Державного агентства резерву України.

Так, вартість зберігання зерна за період з 01 квітня 2021 року по 30 червня 2022 року становила 683 118,11 грн, що підтверджується актами на відшкодування витрат за зберігання зерна державного резерву № 04 за квітень 2021 року, № 05 за травень 2021 року, № 06 за червень 2021 року, № 07 за липень 2021 року, № 08 за серпень 2021 року, № 09 за вересень 2021 року, № 10 за жовтень 2021 року, № 11 за листопад 2021 року, № 12 за грудень 2021 року, № 01 за січень 2022 року, № 02 за лютий 2022 року, № 03 за березень 2022 р., № 04 за квітень 2022 , № 05 за травень 2022, № 06 за червень 2022.

В свою чергу, позивачем вказані вище акти та розрахунки за зберігання зерна було надіслано на адресу Державного агентства резерву України, що підтверджується актами здачі - приймання робіт (наданих послуг) та специфікаціями до них та отримані відповідачем у періодах за які такі акти складені, а саме:

- листом №468 від 10.12.2021 надіслано розрахунок на зберігання зерна - на 8 листах, акт №04-11 за 04-11.2021 - на 16 листах, що підтверджує акт № НП-006559625 від 20 грудня 2021 та специфікація до нього;

- листом №2 від 05.01.2022 р. надіслано розрахунок на зберігання зерна - на 1 листі, акт №12 за 12.2021 - на 2 листах, що підтверджує акт № НП-006788669 від 20 січня 2022 р. та Специфікація до нього;

- листом №170 від 15.06.2022 р. надіслано розрахунок на зберігання зерна - на 14 листах, акт по відшкодуванню витрат за зберігання зерна з 01.04.2021 по 31.05.2022 - на 28 листах, що підтверджує Акт № НП-007632359 від 20 червня 2022 та специфікація до нього;

- листом №199 від 05.07.2022 р. надіслано розрахунок на зберігання зерна - на 1 листі, акт №06 за 06.2022 р. - на 2 листах, що підтверджує акт № НП-007771898 від 20 липня 2022 та специфікація до нього.

Водночас відповідач понесені позивачем витрати не відшкодував, що не заперечувалося Державним агентством резерву України у відзиві на позовну заяву.

Згідно з п. 3.1. договору Держрезерв зобов`язаний відшкодовувати зберігачу витрати на зберігання цінностей у межах бюджетних асигнувань, передбачених на ці цілі.

За умовами пункту 4.1 договору, вартість зберігання цінностей визначається згідно з Порядком відшкодування витрат підприємствам, установам та організаціям, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Так, відповідно до пункту 3 Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов`язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 року № 532 (далі - Порядок), сума витрат, що підлягає відшкодуванню, залежно від номенклатури матеріальних цінностей державного резерву визначається з урахуванням: 1) умов зберігання матеріальних цінностей державного резерву; 2) середнього розміру суми витрат; 3) розміру складських приміщень, майданчиків, холодильних камер, резервуарів, підземних сховищ, де зберігаються матеріальні цінності державного резерву; 4) обсягу додаткових витрат з обслуговування таких цінностей.

Згідно з пунктом 6 Порядку, сума витрат, що підлягає відшкодуванню, залежно від номенклатури, асортименту та особливостей технології зберігання визначається Держрезервом за найкращою ціновою пропозицією згідно з додатками 2 і 3 або за формулою: Bз = Kз х Sз + Dв, де Kз - середній розмір суми витрат на зберігання матеріальних цінностей виходячи з розрахунку на 1 кв. метр складського приміщення (відкритого огородженого майданчика), 1 куб. метр холодильної камери, резервуара для зберігання нафтопродуктів, підземного газового сховища, 1 тонну зернових культур; Sз - площа складського приміщення (відкритого огородженого майданчика), об`єм холодильної камери (резервуара для зберігання нафтопродуктів, підземного газового сховища), тонн зернових культур; Dв - додаткові витрати.

Пунктом 7 Порядку передбачено, що відшкодування витрат, пов`язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держрезервом та відповідальним зберігачем за формою згідно з додатком 1, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством.

Дослідивши наявні в матеріалах справи документи, суд зазначає, що у даному випадку позивачем, як зберігачем документально підтверджено понесені ним витрати на зберігання зерна державного резерву за період з 01.04.2021 по 30.06.2022, розмір яких складає 638 118,11 грн.

При цьому, матеріали справи не містять доказів на підтвердження заперечень Державного агентства резерву України проти наданих позивачем актів відшкодування витрат по зберіганню зерна державного резерву на загальну суму 638 118,11 грн.

Крім того, у відзиві на позовну заяву відповідачем не надано власний контррозрахунок витрат позивача по зберіганню зерна державного резерву.

Суд також звертає увагу відповідача на положення п. 4.1 договору, відповідно до якого вартість зберігання цінностей визначається згідно з Порядком відшкодування витрат підприємствам, установам та організаціям, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, затвердженим Кабінетом міністрів України.

Відповідно до частини 2 статті 11 Закону України "Про державний матеріальний резерв" частина запасів матеріальних цінностей державного резерву може зберігатися на промислових, транспортних, сільськогосподарських, постачальницько-збутових та інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах. Для підприємств, установ і організацій, заснованих повністю або частково на державній власності (державні підприємства, установи і організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, засновані на державній власності), а також для суб`єктів господарської діяльності всіх форм власності, визнаних відповідно до законодавства України монополістами, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву є обов`язковим, якщо це не завдає їм збитків.

Отже, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву для позивача є обов`язковим в силу вимог закону.

Стаття 610 Цивільного кодексу України передбачає, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України).

Під виконанням зобов`язання розуміється вчинення боржником та кредитором взаємних дій, спрямованих на виконання прав та обов`язків, що є змістом зобов`язання.

Невиконання зобов`язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов`язання, а неналежним виконанням є виконання зобов`язання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

В силу приписів статті 617 Цивільного кодексу України відсутність у боржника необхідних коштів не є підставою звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання.

Відповідно до частини 2 статті 218 Господарського кодексу України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов`язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов`язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Окрім того, судом враховано, що Європейським судом з прав людини в рішенні від 18.10.2005 у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" та в рішенні від 30.11.2004 у справі "Бакалов проти України" встановлено, що відсутність бюджетного фінансування (бюджетних коштів) не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання.

Правова позиція про те, що відсутність у боржника необхідних коштів або взяття ним зобов`язань без відповідних бюджетних асигнувань не звільняє його від обов`язку виконати господарські зобов`язання, викладена також у постановах Верховного Суду від 25.06.2020 у справі №910/4926/19, від 30.03.2020 у справі №910/3011/19, від 03.04.2018 у справі №908/1076/17.

З урахуванням наведеного враховуючи приписи статті 617 Цивільного кодексу України, частини другої статті 218 Господарського кодексу України відсутність у боржника необхідних коштів не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання.

Таким чином, відсутність бюджетних коштів не нівелює обов`язку з оплати послуг зберігання за відповідним діючим Договором.

Договір, відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно ст. 530 Цивільного кодексу України, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що боржник вважається таким, що прострочив виконання зобов`язання щодо оплати понесених позивачем витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву за 2022 рік.

При цьому, суд зазначає, що відповідач на момент прийняття рішення у даній справі не надав суду доказів на підтвердження погашення заборгованості перед позивачем у розмірі 683 118,11 грн, отже суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача.

Разом з тим, відповідач у відзиві наголошує на тому, що Актом перевірки наявності, якісного стану, умов зберігання зерна державного резерву на ДП «Стрийський КХП №1» від 10.06.2021 встановлено незабезпечення збереження якісних показників зерна та не проведення своєчасного освіження матеріальних цінностей державного резерву та стверджує, що позивач свідомо приховує даний факт.

Натомість, судом встановлено, що позивач у позовній заяві дане твердження спростував та зазначив, що нарахування витрат за зберігання матеріальних цінностей за спірний період не містять витрат за збереження тих матеріальних цінностей по яких встановлено недостачу згідно рішення Господарського суду Львівської області від 21.06.2023 у справі №914/206/23, що підтверджується актами та розрахунками та поданими звітами відповідачу, а саме:

- відповідно до Акту №04 по відшкодуванню витрат за зберігання зерна державного резерву за період з 01.04.2021 по 30.04.2021 ДП «Стрийським КХП №1» надано послуги по зберіганню зерна згідно договору юр-2зб/352-2009 від 08.01.2009 загальною кількістю 6914,423 тонн;

- відповідно до Акту №05 по відшкодуванню витрат за зберігання зерна державного резерву за період з 01.05.2021 по 31.05.2021 ДП «Стрийським КХП №1» надано послуги по зберіганню зерна згідно договору юр-2зб/352-2009 від 08.01.2009 загальною кількістю 6914,423 тонн;

- відповідно до Акту №06 по відшкодуванню витрат за зберігання зерна державного резерву за період з 01.06.2021 по 30.06.2021 ДП «Стрийським КХП №1» надано послуги по зберіганню зерна згідно Договору юр-2зб/352-2009 від 08.01.2009 загальною кількістю 6792,467 тонн, що менше ніж у попередніх періодах саме на підставі акту перевірки Держрезерву від 10.06.2021 (має гриф «Для службового користування») на які посилається відповідач у відзиві на позовну заяву.

Стосовно твердження відповідача про зобов`язання позивача проводити освіження (поновлення) та заміну цінностей на продукцію аналогічного асортименту і якості самостійно без залучення додаткових коштів з поданням Держрезерву акта форми Р-17 протягом 3 днів після здійснення операції, суд зазначає, що приналежність позивача до системи державного резерву та неможливість здійснити освіження матеріальних цінностей державного резерву з поважних причин, про що повідомлявся відповідач, вказує на обов`язок саме відповідача здійснити таке освіження відповідно до чинного законодавства.

Стаття 2 Закону України «Про державний матеріальний резерв» передбачає, що під заміною матеріальних цінностей державного резерву розуміється відпуск матеріальних цінностей з державного резерву за умови одночасного закладення тієї ж кількості аналогічних або інших однотипних матеріальних цінностей у зв`язку із зміною нормативів і технології виготовлення виробів, передбачених мобілізаційним завданням.

Освіженням запасів державного резерву є відпуск матеріальних цінностей з державного резерву у зв`язку із закінченням встановленого терміну зберігання матеріальних цінностей, тари, упаковки, а також внаслідок виникнення обставин, які можуть призвести до псування або погіршення якості продукції до закінчення терміну її зберігання, за умови одночасної або наступної поставки і закладення до державного резерву тієї ж кількості аналогічних матеріальних цінностей в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Відповідно до ч.2 ст.4 Закону України «Про державний матеріальний резерв» структура системи державного резерву і порядок управління державним резервом визначаються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п.1.1, 1.7 Статуту Позивача підприємство засноване на державній власності, належить до сфери управління Державного агентства резерву України та входить до складу єдиної системи державного резерву. (Статут додається)

Процедура освіження матеріальних цінностей з державного матеріального резерву встановлена Інструкцією про оформлення операцій з матер1альними цінностями державного матеріального резерву, затвердженою Наказом Міністерства економічного розвитку i торгівлі України від 24.09.2012 №1042 (надалі - Інструкція №1042).

Згідно абз.2 п.5.1 Інструкції №1042 освіження (поновлення) матеріальних цінностей державного резерву, які зберігаються на підприємствах та в організаціях, що належать до сфери управління Держрезерву, здійснюється шляхом реалізації цих матеріальних цінностей Держрезервом та закупівлі ним аналогічних матеріальних цінностей.

В той же час, відповідно до ч.5 ст.4 Закону України «Про державний матеріальний резерв» підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, що виконують згідно з договором з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, не входять до системи державного резерву.

Згідно абз.1 п.5.1 Інструкції №1042 освіження (поновлення) матеріальних цінностей державного резерву, а також заміна їх на продукцію аналогічного асортименту та якості проводяться самостійно підприємствами - відповідальними зберігачами матеріальних цінностей державного резерву без залучення додаткових коштів.

Отже, оскільки позивач перебуває у єдиній системі державного резерву, тому на правовідносини, що є предметом спору, має розповсюджуватись абз.2 п.5.1 Інструкції №1042, а не абз.1 п.5.1 Інструкції №1042, оскільки не зважаючи на те, що у Договорі №юр-2зб/352-2009 позивач визначений як відповідальний зберігач, це не змінює його статусу як підприємства, яке входить до системи державного резерву.

Крім того, за приписами п.5.6 Інструкції №1042 якщо підприємство - відповідальний зберігач не може здійснити освіження (поновлення) матеріальних цінностей державного резерву з поважних причин, Держрезерв на підставі звернення цього зберігача приймає рішення стосовно доцільності подальшого зберігання матеріальних цінностей на підприємстві - відповідальному зберігачу та проводить освіження (поновлення) в установленому порядку або відпуск згідно з актом Кабінету Міністрів України.

Рішення щодо доцільності зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву підприємством - відповідальним зберігачем, яке з поважних причин не може здійснити їх освіження (поновлення), приймається центральним чи місцевим органом виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, до сфери управління яких належить підприємство - відповідальний зберігач.

Зазначена норма обумовлена тим, що в силу ст.1 Закону України «Про державний матеріальний резерв» державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим Законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання).

Крім того, листом №170 від 15.06.2022, який міститься в матеріалах справи керівництво позивача просило надати дозвіл на освіження зерна жита гр. А 2007 р. вр. В кількості 132,697 тонн та вівса 4кл. 1999 вр. в кількості 48,423 тонн зерном пшениці 2022 р. вр. відповідно до вартості жита і вівса, проте жодної відповіді із дозволом чи із запереченням чи будь яких роз`яснень отримано не було зі сторони відповідача, що свідчить про неналежне виконання зобов`язань, які повністю залежать від його волі відповідно до чинного законодавства.

За таких обставин, підстави для подання Держрезерву акта форми Р-17 протягом 3 днів після здійснення операції освіження (оновлення) відсутні.

Твердження відповідача про те, що позивачем до матеріалів справи № 910/870/24, в порушення статті 74 ГПК України не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що зерно державного резерву відповідає якісним та кількісним характеристикам, суд визнає необґрунтованими, оскільки позивачем відповідно до наказу Держрезерву № 100 від 30 квітня 2021 подавалися звіти до ДП «Зерновий резерв» про якісний стан зернопродуктів та сіна за формою 6к. В наявних в матеріалах справи звітах зазначено і кількість і якість зерна держрезерву, яке перебувало на підприємстві відповідно і були понесені витрати.

У відзиві на позовну заяву відповідач підтвердив отримання звітів про наявність та рух зерна станом на 01.05.2021. на 01.06.2021 та на 01.06.2022. Тобто, вказана кількість зерна перебувала на зберіганні у позивача, а саме залишок по бухгалтерському обліку, фактична наявність усього зерна становила 6914,423 тони на 01.05.2021 і на 01.06.2022 -181,12 тон.

Таким чином, відповідач у відзиві на позовну заяву не спростував обставин, викладених у позовній заяві.

За таких обставин, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Згідно з ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача.

Керуючись ст.ст. 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 254 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з Державного агентства резерву України (01601, м. Київ, вул. Євгена Чикаленка, буд. 28, ідентифікаційний код 37472392) на користь Державного підприємства «Стрийський комбінат хлібопродуктів №1» Державного агентства резерву України» (82400, Львівська обл., місто Стрий, вул. Грабовецька, будинок, 2, ідентифікаційний код 14293158) заборгованість у розмірі 683 118 (шістсот вісімдесят три тисячі сто вісімнадцять) грн 11 коп. та 10246 (десять тисяч двісті сорок шість) грн 77 коп. витрат на сплату судового збору.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 10.06.2024

Суддя І.О. Андреїшина