Постанова

від 06.06.2024 по справі 905/921/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 червня 2024 року

м. Київ

cправа № 905/921/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т.Є. - головуючого, Булгакової І.В., Колос І.Б.,

за участі:

секретаря судового засідання - Іщука В.В.,

представників:

позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «Славдорстрой», м. Миколаївка (пн) Слов`янського району Донецької області - Нагорнюк-Данилюк О.А.,

відповідача Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Донецькій області -Мендруха О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Донецькій області, м. Краматорськ Донецької області

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 20.02.2024 (колегія суддів - Медуниця О.Є.(головуючий), судді: Істоміна О.А., Радіонова О.О.)

та на рішення Господарського суду Донецької області від 25.04.2023 (суддя - Кротінова О.В.),

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Славдорстрой», м. Миколаївка (пн) Слов`янського району Донецької області

до Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Донецькій області

про стягнення 56 762 060,91 грн,

УСТАНОВИВ:

У листопаді 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Славдорстрой» (далі - ТОВ «Славдорстрой», Товариство, позивач) звернулося до суду з позовом до Служби автомобільних доріг у Донецькій області про стягнення суми боргу за договором підряду № 2-120 від 07.09.2020 у розмірі 56 762 060,91 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у порушення умов договору підряду відповідачем не виконано своїх зобов`язань щодо підписання актів виконаних будівельних робіт за формою № КБ-2в, довідок про вартість виконаних будівельних робіт за формою № КБ 3 на загальну суму 56 762 060,91 грн та не здійснено оплату виконаних робіт.

Правовою підставою для стягнення заборгованості позивач визначив положення статей 11, 509, 525, 526, 530, 610, 617, 629, 837, 853, 882 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, статей 173, 174, 193, 218, 610 Господарського кодексу (далі - ГК) України.

Господарським судом Донецької області встановлено зміну найменування відповідача (код ЄДРПОУ 25946285) за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань як Служба відновлення та розвитку інфраструктури у Донецькій області (далі - Служба, відповідач).

Рішенням Господарського суду Донецької області від 25.04.2023, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 20.02.2024, позовні вимоги ТОВ «Славдорстрой» задоволено. Стягнуто зі Служби на користь ТОВ «Славдорстрой» 56 762 060,91 грн грошових коштів та 851 430,91 грн судового збору.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з доведеності виконання позивачем робіт за вказаним договором підряду з ремонту автомобільної дороги загального користування державного значення Т-13-02 КПП «Танюшівка» - Старобільськ - Бахмут на ділянці км 165+200 - км 178+520» та відсутністю оплати таких робіт з боку відповідача. Судом також враховано відсутність мотивованої відмови відповідача від підписання актів виконаних будівельних робіт (форма № КБ-2в), довідок про вартість виконаних будівельних робіт (форма № КБ-3) на загальну суму 56 762 060,91 грн.

Апеляційний господарський суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходив з того, що відповідачем (замовником) не заявлено офіційної відмови від підписання актів приймання виконаних будівельних робіт, а також не зазначено про недоліки чи інші порушення, які стали підставою неприйняття виконаних робіт, не заперечувався обсяг робіт. Відповідачем не було повідомлено про відсутність доступу або наявність перешкоди в ознайомленні з виконавчою документацією, а саме: журналом обсягів виконаних робіт, який не містить зауважень чи вимог щодо виявлених порушень; документів, що засвідчують якість використаних матеріалів; відомостей лабораторного та геодезичного контролю; актів на приховані роботи, та ін. Не заперечувались заявлені об`єми, якість, вартість виконаних ТОВ «Славдорстрой» підрядних робіт.

Не погоджуючись з ухваленими судовими рішеннями Служба відновлення та розвитку інфраструктури у Донецькій області подала касаційну скаргу до Верховного Суду, у якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати ухвалені у справі судові рішення.

Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій застосовано статті 837, 853, 855 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України та статтю 99 ГПК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 28.01.2020 у справі № 910/3802/19. Крім того, судами не враховано правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 05.05.2023 у справі № 1340/5998/18 щодо того, що формальне складення первинного документа на підтвердження господарської операції, яка фактично не відбулася, не є доказом реальності такої господарської операції, а посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції, та їх особистий підпис є обов`язковим реквізитом первинного документа, що дає змогу ідентифікувати учасників такої операції. Суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, зокрема, Указ Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та лист ТПП України від 28.02.2022, які підтверджують виникнення для відповідача форс-мажорних обставин, які звільняють його від обов`язку прийняти та оплатити виконані ремонтні роботи, що є підставою для скасування судових рішень відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України.

Підставою для касаційного оскарження ухвалених у справі судових рішень Служба відновлення та розвитку інфраструктури у Донецькій області зазначає також пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України, обґрунтовуючи доводи тим, що судами не взято до уваги висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 22.04.2021 у справі № 904/1017/20 щодо питання тлумачення змісту статті 79 ГПК України в контексті вірогідності доказів, відповідно до вимог якої суд повинен оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були, а позивач не надав доказів перебування об`єкта, що є предметом договору, на підконтрольній частині території України та до нього є безпечний доступ для здійснення огляду з метою прийняття виконаних робіт, а тому відповідно до вимог частини третьої статті 310 ГПК України просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, справу направити на новий розгляд.

10.05.2024 ТОВ «Славдорстрой» направлено відзив до Верховного Суду, у якому заперечує доводи касаційної скарги, у задоволенні касаційної скарги просить відмовити, а рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, врахувавши заперечення у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).

У касаційній скарзі, поданій на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований судами в оскаржуваних судових рішеннях.

Наявність самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні правовідносини.

Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, а тому звертається до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, зокрема, у постановах від 05.12.2018 у справі № 522/2202/15-ц та від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Верховний Суд неодноразово наголошував, що підставою для касаційного оскарження судових рішень за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України є неврахування висновку саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

У постанові від 14.12.2021 у справі № 916/112/20 Верховний Суд зазначав, що не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України покладається на скаржника.

Перевіривши доводи касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновків про застосування норм статей 837, 853, 855 ЦК України, статей 79 та 99 ГПК України, викладених у наданих для порівняння постановах Верховного Суду, колегія суддів зазначає таке.

У справі № 910/3802/19 предметом розгляду були вимоги товариства до компанії про стягнення заборгованості по оплаті виконаних підрядних робіт. При перегляді справи Верховним Судом застосовано, зокрема, положення статей 837, 853 ЦК України та наведено висновок, що при розгляді спору щодо виконання умов підряду до предмета дослідження судами входить встановлення обставин щодо характеру, обсягу та якості робіт, що є предметом договору, строків їх виконання та порядок їх прийняття, аналіз доказів, поданих на підтвердження виконання та передання цих робіт, відповідність визначеної в договорі вартості робіт фактично виконаним роботам.

Скасовуючи судові рішення про задоволення позову та передаючи справу на новий розгляд, Верховний Суд зазначив, що суди, встановивши обставини, що компанія (відповідач) не погоджувала акти та не підписувала їх, про що неодноразово повідомляла товариство листами із зауваженнями щодо термінів виконання робіт, їх вартості та порядку оплати, а також повідомляла про дострокове розірвання контракту та припинення ремонтних робіт, не надали оцінки цим листам, в результаті чого не дослідили докази компанії на підтвердження доводів про невідповідність зазначених в актах робіт їх обсягам, якості та реальній вартості, обмежившись формальним посиланням на те, що компанія не надала належних та допустимих доказів невідповідності виконаних товариством робіт роботам і сумам, які зазначені в актах; суди попередніх інстанцій належним чином не перевірили заперечення компанії щодо обсягу та вартості виконаної роботи, тоді як з метою встановлення зазначених обставин відповідач просив призначити у справі судову експертизу відповідно до статті 99 ГПК України.

У справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про задоволення позову з підстав порушення відповідачем умов договору підряду та статей 853, 882 ЦК України.

Аналізуючи положення, зокрема, статей 837, 853, 882 ЦК України, апеляційний суд зазначив, що обов`язок прийняти виконані роботи, а у випадку виявлення недоліків робіт - негайно про них заявити (зокрема, шляхом надання обґрунтованої відмови від підписання акта виконаних робіт), законом покладений саме на замовника.

Якщо замовник безпідставно ухиляється від прийняття робіт, не заявляючи про виявлені недоліки чи інші порушення, які унеможливили їх прийняття, то нездійснення ним оплати таких робіт є відповідно порушенням умов договору і вимог статей 525, 526 ЦК України. В свою чергу, ухилення відповідача від прийняття робіт у порушення вимог статей 853, 882 ЦК України без зазначення своєчасно про виявлені недоліки чи інші порушення, які унеможливили їх прийняття, є підставою для покладення на нього обов`язку оплатити роботи, виконані позивачем за договором.

Водночас суд апеляційної інстанції врахував правовий висновок щодо питання застосування статей 853, 882 ЦК України, наведений у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 02.06.2023 у справі № 914/2355/21, який полягає у тому, що підставою визнання акту виконаних робіт, підписаного однією стороною, недійсним є доведення обґрунтованості відмови замовника від підписання акту, тобто наявності суттєвих недоліків виконаних робіт, на які посилався замовник відмовляючись від підписання акту. Передання і прийняття робіт на підставі підписаного в односторонньому порядку акту і виникнення за таким актом прав та обов`язків можливе за наявності реального виконання робіт за договором у разі неотримання обґрунтованої відмови про причини неприйняття робіт у строк, визначений договором.

У справі, що розглядається, дослідивши надані позивачем докази, зокрема, договір підряду від 07.09.2020 № 2-120 з додатками № 1 (Договірна ціна), № 2 (Календарний графік виконання робіт), № 3 (План фінансування робіт) та додатковими угодами до нього (якими сторони вносили зміни зокрема до пункту 2.1. розділу 2 «Договірна ціна робіт», Плану фінансування робіт та Календарного графіка виконання робіт); підписані позивачем в односторонньому порядку акти та довідки за грудень 2021 року; листи замовника № 04-844 від 27.07.2022, № 04-844 від 27.07.2022 та № 01.3-1044 від 18.10.2022, суди встановили, що згідно з Календарним графіком виконання робіт по об`єкту позивачем у 2020 - 2021 роках виконано: на 2020 рік - підготовчі роботи; підготовчі роботи, перевлаштування комунікацій; підготовчі роботи, штучні споруди; земляне полотно; штучні споруди; дорожній одяг; пересічення та примикання; облаштування та обстановка дороги; облаштування та обстановка дороги, зовнішнє освітлення, встановили, що позивачем (підрядником) сформовано та надано для підписання відповідачу (замовнику) для підписання замовнику (відповідачу) акти виконаних робіт за формою КБ-2в разом із довідками про вартість виконаних будівельних робіт та витрати за формою форма КБ-3 на загальну суму 56 762 060,91 грн, які проводились у 2021 році, а саме: найменування об`єкта: облаштування та обстановка дороги на суму 531 467,05 грн; найменування об`єкта: дорожній одяг на суму 547 966,75 грн; найменування об`єкта: підготовчі роботи на суму 802 408,09 грн; найменування об`єкта: підготовчі роботи на суму 5 445 588,95 грн; найменування об`єкта: підготовчі роботи на суму 7 233 481,10 грн; найменування об`єкта: підготовчі роботи на суму 7 539 566,45 грн; найменування об`єкта: підготовчі роботи на суму 25 860 151,48 грн; найменування об`єкта: підготовчі роботи на суму 4 768 232,26 грн; найменування об`єкта: підготовчі роботи, штучні споруди на суму 4 033 198,78 грн. Отже, перелік виконаних робіт, зазначених в актах за 2020-2021 роки, відповідає встановленому у Календарному графіку виконання робіт по об`єкту.

Зіставивши перелік виконаних робіт, зазначених в актах за грудень 2021 року, із роботами згідно з календарним графіком виконання робіт, суди дійшли висновку, що позивач за період з 01.03.2021 до 22.11.2021 року здійснив комплекс робіт, що відповідає встановленому у календарному графіку обсягу на 2021 рік.

Зокрема, з листа замовника №04-844 датованого 27.07.2022 слідує, що ним опрацьовано означені акти виконаних робіт та виявлено недоліки у відсутності актів прихованих робіт та виконавчих схем. Інших зауважень даний лист не містить. Про неможливість прийняття робіт мова не йдеться.

Позивачем виконано ремонтні роботи у 2021 року на загальну суму 303 814 375,72 грн, з яких Службою підписані акти виконаних будівельних робіт та сплачено кошти у розмірі 247 052 314,81 грн. Акти на обсяг робіт на 56 762 060,91 грн відповідачем не підписані.

Оскільки відповідач акти на обсяг робіт на суму 56 762 060,91 грн не підписав, позивачем 30.05.2022 повторно направлено на електронну адресу відповідача акти виконаних будівельних робіт (форма КБ-2в) на суму 56 762 060,91 грн, довідку про вартість виконаних будівельних робіт (форма № КБ-3), підсумкову відомість ресурсів, розрахунок загальновиробничих витрат до акту за формою № КБ-2в. 01.07.2022 позивачем на поштову адресу відповідача кур`єрською службою ТОВ «Нова пошта» додатково направлено акти виконаних будівельних робіт за формою № КБ-2в з переліком наведених документів, що підтверджується експрес накладною № 59000835920486, для належного оформлення та підписання, на що 27.07.2022 отримав відповідь про виявлення недоліків та зауважень, а саме: відсутні акти на приховані роботи та виконавчі схеми. 21.09.2022 позивач повторно звернувся до Служби з вимогою № 21/09-в2, у якій просив підписати акти (форма № КБ-2в) та довідку про вартість виконаних будівельних робіт (форма № КБ-3) на загальну суму 56 762 060,91 грн. 18.10.2022 Служба надала відповідь № 01.3-1044 про неможливість огляду та перевірки виконаних робіт, зазначених в актах та довідках, оскільки на теперішній час об`єкт ремонту знаходиться на території, яка перебуває під тимчасовою окупацією. Крім того, введення воєнного стану з 24.02.2022 є форс-мажорними обставинами для відповідача, які вплинули на можливість виконання ним зобов`язань за договором, що підтверджується, зокрема, загальним офіційним листом ТПП України від 28.02.2022, розміщеним на вебсторінці Торгово-промислової палати України.

Надавши оцінку умовам пунктів 13.2.2., 13.4. розділу 13 договору підряду, суди зазначили, що представник відповідача мав протягом 15 робочих днів перевірити виконання робіт згідно наданих актів і підписати їх або, у разі виявлення недоліків у виконаних роботах або відступів від умов договору, відмовитись від прийняття робіт із зазначенням мотивів відмови, чого не зробив, чим порушив вказані умови договору.

Враховуючи наведене та те, що відповідач під час розгляду справи не заперечував проти виконання позивачем ремонтних робіт з 01.03.2021 до 22.11.2021 року, не надав жодного доказу на спростування наданих позивачем доказів та встановлених судами обставин відповідності виконаних позивачем ремонтних робіт обсягам та вартості, зазначеним в актах, а також не спростував фактів отримання ним у грудні 2021 року актів та ненадання на ці документи будь-яких заперечень, апеляційний суд погодився з висновками місцевого господарського суду, що виконані позивачем з 01.03.2021 до 22.11.2021 року ремонтні роботи є реальними, вважаються прийнятими та підлягають оплаті, а ухилення відповідача від підписання актів та оплати виконаних робіт є порушенням статей 853, 882 ЦК України.

При цьому апеляційний суд також зважив і на те, що відповідач не зазначав будь-яких доводів про відсутність доступу або наявність перешкод у ознайомленні з виконавчою документацією, зокрема: журналом обсягів виконаних робіт; документів, що засвідчують якість використаних матеріалів; відомостей лабораторного та геодезичного контролю; актів на приховані роботи тощо. Журнал обліку виконаних робіт жодних зауважень, вимог чи претензій щодо виявлених порушень не містить. Крім того, уповноважена особа відповідача, яка перебувала на об`єкті та контролювала якість та обсяги ремонтних робіт під час їх виконання, будь-яких зауважень не висловлювала.

Проаналізувавши висновки суду апеляційної інстанції щодо застосування, зокрема, статей 837, 853 ЦК України до правовідносин у цій справі та судове рішення Верховного Суду у справі № 910/3802/19, на яке посилається Служба, Суд встановив, що застосування апеляційним судом вказаних норм права не суперечить висновку суду касаційної інстанції і не містить протилежного правового висновку щодо їх застосування, а залежало від встановлених і доведених обставин справ, а також оцінки наданих до суду доказів, що входили в предмет доказування та формували фактично-доказову базу, що, відповідно до усталеної практики Верховного Суду, не створює подібність правовідносин.

Висновків Верховного Суду щодо питання застосування положень статті 855 ЦК України (розрахунки між сторонами у разі випадкового знищення предмета договору підряду або неможливості закінчення роботи), які не були враховані апеляційним судом при розгляді даної справи, як про це зазначає відповідач в касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, справа № 910/3802/19 не містить. І зі змісту оскаржуваних судових рішень у справі, яка розглядається, не вбачається мотивування висновків про задоволення позову з посиланням на цю норму права, враховуючи предмет та підстави позову.

Питання застосування положень статті 99 ГПК України Верховним Судом у справі № 910/3802/19 зумовлене тим, що компанія у названій справі заявляла обґрунтоване клопотання про призначення відповідної судової експертизи, яке суди залишили поза увагою, не навівши мотивів відхилення його чи задоволення.

Разом з тим у справі, що розглядається, відповідач не скористався своїм правом, передбаченим статтею 42 ГПК України, та будь-якого клопотання про призначення відповідної судової експертизи відповідно до статті 99 ГПК України не заявив ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду. У відзиві на позов здійснено лише посилання на цю норму праву, а в апеляційній скарзі наведено міркування щодо призначення такої експертизи у справі із зазначенням орієнтованого переліку питань, які, на думку відповідача, необхідно поставити експерту.

Тобто у поданому суду апеляційної інстанції документі відповідач, не заявляючи клопотання про проведення експертизи, фактично спонукав суд призначити експертизу у справі за ініціативою суду, а витрати по оплаті експертизи покласти на позивача.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, судом апеляційної інстанції не приймалося рішення про призначення експертизи у справі з ініціативи суду, а в матеріалах справи відсутня згода позивача на її проведення.

Оскільки наданий відповідачем суду апеляційної інстанції документ не є його клопотанням про призначення експертизи в розумінні статті 99 ГПК України, посилання відповідача на необґрунтоване не застосування судом апеляційної інстанції зазначеної процесуальної норми під час розгляду справи, які могли б бути підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд, свого підтвердження не знайшли, тому висновки Верховного Суду у справі № 910/3802/19 у цій частині нерелевантні до даної справи.

У справі № 1340/5998/18, на яку здійснено посилання в касаційній скарзі, Верховний Суд розглядав вимоги суб`єкта господарювання до Головного управління ДФС про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень. За висновками Верховного Суду наявність первинних документів є обов`язковою, але не єдиною достатньою умовою для формування податкового кредиту, оскільки виконання зобов`язання за правочином зумовлює складання інших документів. Формальне складення лише первинного документа не є беззаперечним доказом реальності конкретної господарської операції, якщо контролюючий орган наводить доводи, які ставлять під сумнів її здійснення.

У справі 904/1017/20, на яку також покликається Служба, розглядались вимоги товариства про стягнення з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби в Україні грошових коштів в рахунок відшкодування шкоди, завданої Головним управління Національної поліції через втрату вилученого майна товариства. Отже, висновки щодо застосування стандарту доказування «вірогідність доказів», закріпленого у статті 79 ГПК України, зроблено у справі, в якій вирішувалось питання щодо наявності/відсутності між сторонами деліктних зобов`язань та складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди з урахуванням наданих сторонами доказів.

Натомість, правовідносини у справі, що розглядається, виникли безпосередньо з договору підряду, а предметом розгляду є вимога про стягнення заборгованості, що виникла внаслідок неналежного виконання відповідачем взятих на себе договірних зобов`язань в частині прийняття та оплати виконаних ремонтних робіт.

Отже, висновки у зазначених справах Верховного Суду зроблені у правовідносинах, які очевидно не є подібними до правовідносин у справі, яка розглядається, з огляду на предмет і підстави заявлених позовних вимог, характер спірних правовідносин та сферу правового регулювання.

Втім, зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що у контексті доводів апеляційної скарги щодо застосування стандарту доказування «вірогідність доказів», закріпленого у статті 79 ГПК України, суд апеляційної інстанції зазначив, що факт виконання позивачем робіт на заявлену суму без будь-яких зауважень зі сторони відповідача, факт одержання відповідачем повідомлення про готовність передання таких робіт у грудні 2021 року та надання відповідачу підтверджуючих документів щодо виконання цих робіт, є більш вірогідними, ніж протилежні доводи відповідача.

З огляду на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження судових рішень у справі, що розглядається, за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України не підтвердилась після відкриття касаційного провадження.

У пункті 5 частини першої статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі за касаційною скаргою відповідача в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Посилання в касаційній скарзі на порушення апеляційним судом норм процесуального права через залишення поза увагою доводів апеляційної скарги відповідача колегією суддів відхиляються з огляду на таке.

Згідно з частиною третьою статті 282 ГПК України в мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасником справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (підпункт «в» пункт 3 частина перша).

Таким чином, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом.

Разом з тим Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» (№ 4241/03, ЄСПЛ, 28.10.2010) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Щодо доводів відповідача про передчасність позовних вимог та покладення на позивача ризику не оплати робіт, виконаних в обсязі більшому, ніж було передбачено планом фінансування, апеляційний суд зазначив, що відповідач, визнаючи факт виконання робіт, але заперечуючи їх обсяги та вартість, не довів неможливість розпочати перевірку виконаних робіт з метою коригування цих даних, починаючи від грудня 2021 року, а матеріали справи не містять жодної відповіді Служби, доказів проведення своєчасної перевірки, під час якої було б виявлено будь-які недоліки у виконаних роботах та зафіксовано це в офіційній заяві. З додаткових угод до договору, якими змінювався план фінансування, суд встановив, що спірна сума за виконані роботи віднесена до оплати робіт у 2022 році і ця сума постановою Кабінету міністрів України від 19.01.2022 № 65 включена до обсягу фінансування, що свідчить на користь доводів позивача про виконання ним у період з 01.03.2021 до 22.11.2021 року робіт на вказану в актах суму.

Встановивши, що відповідач мав достатньо часу для здійснення огляду об`єкта ремонту з метою перевірки, оскільки з моменту отримання актів у грудні 2021 року до моменту повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України (24.02.2022) пройшло майже два місяці, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд відхилили посилання відповідача на неможливість на сьогоднішній день огляду та перевірки виконаних у 2021 році робіт через знаходження об`єкта ремонту на території, яка перебуває в тимчасовій окупації.

Покликання Служби в апеляційній скарзі на неможливість своєчасного виконання зобов`язань за договором підряду з огляду на обставини непереборної сили - введення воєнного стану в Україні, що підтверджується Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 та листом ТПП України від 28.02.2022, судом апеляційної інстанції відхилені, оскільки наведені акти, адресовані всім, кого це стосується, носять загальний інформаційний характер, констатють факт без доведення причинно-наслідкового зв`язку у конкретному зобов`язанні, не вважаються сертифікатом у розумінні статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» та не є документом, який був виданий за зверненням відповідача, для якого могли настати певні форс-мажорні обставини.

Такі висновки зроблені з урахуванням висновків Верховного Суду у постанові від 22.09.2024 у справі № 905/922/22, правовідносини у якій є подібними до правовідносин у цій справі, а також обставин закінчення позивачем виконання спірних робіт 22.11.2021 року та отримання відповідачем відповідних актів у грудні 2021, тобто за два місяці до введення воєнного стану в Україні.

Отже, зі змісту оскаржуваної постанови апеляційного суду у даній справі вбачається дотримання судом апеляційної інстанції підпункту «в» пункту 3 частини першої статті 282 ГПК України. Судова постанова містить мотиви відхилення усіх вагомих і вирішальних аргументів апеляційної скарги.

Твердження позивача в касаційній скарзі про порушення апеляційним судом при ухваленні оскаржуваної постанови наведених приписів процесуального законодавства спростовуються змістом постанови суду апеляційної інстанції від 20.02.2024 у цій справі.

Оскаржуючи судові рішення також з підстави, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, Служба зазначила, що суди попередніх інстанцій, порушуючи норми процесуального права, не дослідили зібрані у справі докази, зокрема, документ ТПП України від 28.02.2022, який підтверджує виникнення для відповідача форс-мажорних обставин (введення воєнного стану), які звільняють його від обов`язку оплачувати виконані ремонтні роботи, що є підставою для скасування судових рішень відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України.

За змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме собою порушення норм процесуального права, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Ураховуючи положення пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України та те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не підтвердилась після відкриття касаційного провадження, доводи Служби про неповне та неналежне дослідження судами зібраних у справі доказів є недостатніми і відхиляються судом касаційної інстанції.

Отже, наведена відповідачем підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

Інших виключних випадків касаційного оскарження, передбачених частиною другою статті 287 ГПК України, Служба у касаційній скарзі не зазначає.

Загалом аргументи касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду, викладених у наведених вище справах, та недослідження доказів фактично зводяться до незгоди з оцінкою судами попередніх інстанцій наявних у цій справі доказів в їх сукупності, тобто до посилань на необхідність переоцінки доказів у справі, проте Верховний Суд в силу імперативних положень частини другої статті 300 ГПК України позбавлений права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно встановлювати по-новому фактичні обставини справи, певні факти або їх відсутність. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.

З огляду на встановлені законом обмеження повноважень, Верховний Суд не може робити висновків про визнання не доведеними обставин реального виконання позивачем ремонтних робіт, досліджувати їх обсяг та вартість, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, на чому наполягає скаржник, якщо суди попередніх інстанцій, реалізуючи свої повноваження, визнали відповідні обставини доведеними.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги Служби.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги відповідача, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

З огляду на те, що Суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги відповідача та залишає оскаржувані судові рішення без змін, судовий збір, сплачений у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції покладається на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Закрити касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Донецькій області в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

2. Залишити без задоволення касаційну скаргу Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Донецькій області в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

3. Залишити без змін постанову Східного апеляційного господарського суду від 20.02.2024 та рішення Господарського суду Донецької області від 25.04.2023 в справі № 905/921/22.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок

Судді: І. В. Булгакова

І. Б. Колос