Постанова

від 10.06.2024 по справі 380/19333/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 червня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/19333/23 пров. № А/857/4839/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Судової-Хомюк Н.М.,

суддів Онишкевича Т.В., Сеника Р.П.

розглянувши у порядку письмового провадження в залі суду в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25 січня 2024 року у справі № 380/19333/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Галицького відділу соціального захисту Управління соціального захисту Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради, Шевченківського відділу соціального захисту Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради про зобов`язання вчинити певні дії,-

суддя в 1-й інстанції Брильовський Р.М.,

час ухвалення рішення не зазначено,

місце ухвалення рішення м. Львів,

дата складання повного тексту рішення не зазначено,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , позивач) через свого представника звернулася в суд з позовом до Галицького відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради (далі також відповідач 1, Галицький відділ соціального захисту), Шевченківського відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради (далі також відповідач 2, Шевченківський відділ соціального захисту), та просила суд:

- визнати протиправним і скасувати рішення Галицького відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради щодо припинення виплати допомоги на проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ;

- зобов`язати Шевченківський відділ соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради нарахувати та виплатити допомогу на проживання внутрішньо переміщеним особам за грудень 2022 року - липень 2023 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , у сумі 24 000 (двадцять чотири тисячі гривень).

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що допомога на проживання внутрішньо переміщеним особам була призначена з 1 березня 2022 року та виплачена по листопад 2022 року. Виплата допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам була припинена відповідачем на підставі акту фактичного місця проживання/перебування позивача. Вважає, що відповідач порушуючи закон та неправомірно припинив виплати позивачу за період з груденя 2022 року по липень 2023 року. У зв`язку з порушеним правом на отримання допомоги ВПО позивач звернулася з позовом до суду.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 25 січня 2024 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції оскаржив позивач через свого представника, подавши апеляційну скаргу.

Вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено судом при неправильному застосуванні норм матеріального та з порушенням норм процесуального права, внаслідок чого висновки суду не відповідають обставинам справи.

В апеляційній скарзі апелянт зокрема зазначає, що судом першої інстанції не зясовано, зокрема, чи були оскаржувані дії та рішення відповідача-1 здійснені у межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням встановленої процедури. Суд першої інстанції не врахував при винесені рішення, що законами України не передбачені повноваження органів соціального захисту населення позбавляти внутрішньо переміщених осіб виплат на проживання за результатами проведеної територіальним органом Нацсоцслужби перевірки місця проживання переміщеної особи, так як норми ст. 11 Закону України «Про соціальні послуги», частин 3, 8, 9 ст.11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», в редакції чинній станом на листопад 2022 року, до повноважень місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб таких прав не передбачають.

З позиції апелянта виплата допомоги на проживання пов`язана тільки з наявністю у особи довідки про взяття її на облік, як внутрішньо переміщеної особи. В такому разі, позбавити особу виплати допомоги на проживання, можливо тільки при позбавлені її статусу внутрішньо переміщеної особи, що станеться після скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Також апелянт зазначає про те, що органом Нацсоцслужби не було підстав вважати, що позивачка внутрішньо переміщена особа повернулася до покинутого місця постійного проживання, так як по-перше, для цього були відсутні дані з реєстрів, а по-друге, позивач є особою похилого віку, яка має інвалідність 2 групи за загальним захворюванням, обмежена в пересуванні, потребує сторонньої допомоги, а тому без участі працівників соціальної служби переїхати на нове місце проживання ніяк не змогла б. І це підтверджується тим, що переселення за новою адресою до іншого місця тимчасового проживання - АДРЕСА_1 , відбувалося організованим порядком за безпосередньою участю працівників УСЗН.

Крім цього, апелянт вважає, що суд першої інстанції безпідставно не врахував, що відповідно до підпункту 3 пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 17.03.2020 № 530-ІХ (далі Закон № 530-ІХ) на період дії карантину або обмежувальних заходів, пов`язаних із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), та протягом 30 днів з дня його відміни забороняється здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування.

Згідно з положеннями Постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (в редакції чинній станом на дату проведення перевірки фактичного місця проживання/перебування позивача посадовими особами ГУ Нацсоцслужби у Львівській області) на всій території України було установлено карантин до 31 грудня 2022 року, який надалі було подовжено.

Відтак, на думку апелянта, перевірка фактичного місця проживання/перебування позивача, яка була проведена всупереч імперативній нормі Закону № 530-ІХ, яка прямо забороняла здійснення таких перевірок у листопаді 2022 р., і її результати не можуть бути підставою для прийняття рішення щодо позбавлення позивачки виплат на проживання. Вважає, що проведення вибіркових перевірок в умовах воєнного стану, постійних обстрілів, частої відсутності електроенергії є невиправданими. Позивачка не була попереджена працівниками Головного управління Національної соціальної сервісної служби у Львівській області щодо їх візиту з перевіркою 18.11.2022 р., а тому не могла передбачити їх прихід і не зобов`язана була перебувати весь день за адресою проживання в їх очікуванні ні в той день, ні в якийсь інший, мала повне право відлучатися зі своєї домівки по справах як в межах міста, так і в інший населений пункт. Окрім того, також зазначає про те, що норми закону не встановлюють право та обов`язок територіальних відділень Нацсоцслужби перевіряти місце фактичного проживання і складати акти за результатами таких перевірок. А тому, акт ГУ Нацсоцслужби у Львівській області від 18.11.2022 року за № 1321 не може породжувати правові наслідки для особи, відносно якої він складений, а тому виплата позивачці допомоги на проживання на його підставі з 01.12.2022 р. не могла бути припинена.

Просить рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25 січня 2024 року скасувати та прийняти постанову, якою позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог скаржника, виходячи із такого.

Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що Галицьким відділом соціального захисту, була припинена допомога позивача з 01.12.2022 року на підставі складеного акту ГУ Нацслужби у Львівській області від 18.11.2022 року за № 1321, стосовно перевірки фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи, за адресою: АДРЕСА_2 , яким не підтверджено фактичне місця проживання особи.

Враховуючи встановлені обставини справи, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено позовні вимоги, а суб`єкт владних повноважень, який надає достатні докази, у свою чергу довів, що діяв у межах закону при нарахуванні та виплаті допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам за грудень 2022 року та липень 2023 року, що підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, а отже, відповідач діяв в межах наданих йому повноважень на підставі норм чинного законодавства.

Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є внутрішньо переміщеною особою та з 27.04.2022 р. перебувала на обліку в Галицькому відділі соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради, як особа, яка перемістилася з Харьківської обл., Богодухівського р-н, смт Золочив, та мешкала/перебувала за адресою АДРЕСА_3 .

З 30.06.2023 позивач перереєстрована за адресою: АДРЕСА_4 , та перебуває на обліку, як внутрішньо переміщена особа у Шевченківському відділі соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради.

Допомога на проживання внутрішньо переміщеним особам позивачці була призначена з 1 березня 2022 року та виплачена по листопад 2022 року.

У зв`язку з неотриманням допомоги на проживання з грудня 2022 року представник позивача подав адвокатський запит до Галицького відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради щодо підстав припинення виплати позивачці допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам з грудня 2022 року.

Листом Галицького відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради від 05.07.2023 № 260305-3110 повідомлено про те що допомога ОСОБА_1 була припинена з 01.12.2022 на підставі складеного головним спеціалістом по роботі з персоналом Головного управління Національної соціальної сервісної служби у Львівській області ОСОБА_2 (м. Львів, вул. Мишуги, 13А) акту перевірки фактичного місця проживання/перебування від 18.11.2022 року, відповідно до якого не підтверджено фактичне місце проживання ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_2 .

Позивач не погоджуючись з діями відповідачів щодо невиплати допомоги для проживання внутрішньо переміщених осіб, позивач звернулася з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Згідно статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 20.10.2014 № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон № 1706-VII):

- внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру (абзац перший частини першої статті 1);

- адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті (частина друга статті 1).

Реєстрація місця проживання внутрішньо переміщеної особи здійснюється відповідно до статті 5 Закону № 1706-VII:

- довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону;

- адресою фактичного місця проживання внутрішньо переміщеної особиможе бути адреса відповідного місця компактного поселення внутрішньо переміщених осіб (адреса містечка із збірних модулів, гуртожитку, оздоровчого табору, будинку відпочинку, санаторію, пансіонату, готелю тощо).

Відповідно до частини другої статті 7 Закону № 1706-VII, Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Відповідно до частини другої статті 9 Закону № 1706-VII внутрішньо переміщена особа зобов`язана:

1) дотримуватися Конституції та законів України, інших актів законодавства;

3) повідомляти про зміну місця проживання структурний підрозділ з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за новим місцем проживання протягом 10 днів з дня прибуття до нового місця проживання.

У разі добровільного повернення до покинутого постійного місця проживання внутрішньо переміщена особа зобов`язана повідомити про це структурний підрозділ з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем отримання довідки не пізніш як за три дні до дня від`їзду;

4) у разі виявлення подання внутрішньо переміщеною особою завідомо неправдивих відомостей для отримання довідки про взяття на облік відшкодувати фактичні витрати, понесені за рахунок державного та місцевих бюджетів у результаті реалізації прав, передбачених цим Законом.

Внутрішньо переміщена особа зобов`язана виконувати інші обов`язки, визначені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 10 Закону № 1706-VII Кабінет Міністрів України:

1) координує і контролює діяльність органів виконавчої влади щодо вжиття ними необхідних заходів із забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб відповідно до цього Закону;

2) забезпечує проведення моніторингу внутрішнього переміщення осіб, спрямовує діяльність органів виконавчої влади на усунення обставин (умов), що сприяли внутрішньому переміщенню осіб, захист прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, сприяння поверненню таких осіб до залишеного місця проживання та їх реінтеграції;

3) у разі настання обставин, зазначених у статті 1 цього Закону, які спричинили масове (більше 100 тисяч осіб) переміщення громадян України, або у разі продовження дії обставин, зазначених устатті 1 цього Закону, понад 6 місяців затверджує комплексні державні цільові програми щодо підтримки та соціальної адаптації внутрішньо переміщених осіб із визначенням джерел та обсягів фінансування, контролює їх виконання;

4) здійснює інші повноваження, передбачені цим та іншими законами.

На реалізацію повноважень, наданих ст. 10 Закону № 1706-VII Уряд прийняв постанову від 20 березня 2022 р. № 332 «Деякі питання виплати допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам», якою в т.ч. затвердив Порядок надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам (даліПорядок № 332). Допомога призначається для забезпечення соціальної підтримки внутрішньо переміщених осіб із числа незахищених верств населення та стимулювання до працевлаштування внутрішньо переміщених осіб працездатного віку.

Пунктом 2 Порядку № 332 передбачено, що допомога надається особам, які перемістилися з тимчасово окупованої території Російською Федерацією території України, а також території адміністративно-територіальних одиниць, де проводяться бойові дії та що визначені в переліку адміністративно-територіальних одиниць, на території яких платникам єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, які перебувають на обліку на відповідній території, може надаватися допомога в рамках Програми єПідтримка, затвердженому розпорядженням Кабінету Міністрів України від 6 березня 2022 р. № 204.

Згідно з пункту 3 Порядку № 332 (в редакції від 20.10.2022, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) допомога надається щомісячно з місяця звернення до квітня 2022 р. включно на кожну внутрішньо переміщену особу, відомості про яку включено до Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб, у таких розмірах:для осіб з інвалідністю та дітей - 3000 гривень; для інших осіб - 2000 гривень. Допомога виплачується за повний місяць незалежно від дати звернення за її наданням. Допомога внутрішньо переміщеним особам, які звернулися за її наданням до 30 квітня 2022 року включно, надається починаючи з березня 2022 року.

Пунктом 5 Порядку № 332 передбачено, що внутрішньо переміщені особи несуть відповідальність за достовірність інформації, наданої для отримання допомоги.

Контроль за дотриманням вимог законодавства під час надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам здійснюється територіальними органами Нацсоцслужби шляхом проведення вибіркової перевірки фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи, про що складається відповідний акт за формою, встановленою Нацсоцслужбою.

Вибіркова перевірка проводиться за рішенням керівника (заступника керівника) територіального органу Нацсоцслужби відповідно до сформованих з використанням Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб списків, наданих Нацсоцслужбою її територіальним органам.

Під час проведення вибіркової перевірки фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи за відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування посадова особа територіального органу Нацсоцслужби робить відповідний запис в акті і залишає внутрішньо переміщеній особі повідомлення про необхідність протягом десяти календарних днів прибути до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем перебування на обліку для проходження ідентифікації.

Посадова особа територіального органу Нацсоцслужби протягом одного робочого дня передає акт органу соціального захисту населення за місцем перебування на обліку внутрішньо переміщеної особи.

У разі коли внутрішньо переміщена особа протягом десяти календарних днів не прибула до органу соціального захисту населення, орган соціального захисту населення приймає рішення про припинення надання допомоги на проживання з наступного місяця.

Оцінюючи правомірність дій відповідача щодо припинення з 01.12.2022 виплати ОСОБА_1 допомоги на проживання суд враховує наступне.

Відповідно до Конституції України кожному гарантується свобода пересування та вільний вибір місця проживання; громадяни мають право на соціальний захист в тому числі «в інших випадках, передбачених законом».

Закон № 1706-VII визначає правовий статус внутрішньо переміщених осіб (далі ВПО), їх права та обов`язки, а також надає Уряду повноваження затверджувати комплексні державні цільові програми щодо підтримки та соціальної адаптації внутрішньо переміщених осіб із визначенням джерел та обсягів фінансування, а також контролю за їх виконанням.

Уряд, затвердивши Порядок №322, визначив коло тих ВПО, яким держава надає грошову допомогу на проживання, а також умови її отримання, контролю за дотриманням ВПО умов отримання цієї допомоги, а також підстави для припинення її виплати.

Отже, отримання від держави допомоги на проживання на підставі Порядку №332 пов`язане з відповідністю особи певним умовам, а також покладає на особу необхідність виконання певних обов`язків.

Суд встановив, що позивачка покинула місце проживання смт Золочив Богодухівського району Харьківської області у зв`язку із повномасштабним вторгненням військ Російської Федерації в Україну та переїхала в місто Львів.

Після переїзду позивач звернулася до Галицького відділу соціального захисту для отримання статусу ВПО та повідомила цей орган про своє фактичне місце проживання АДРЕСА_2 .

Після реєстрації ВПО ОСОБА_1 звернулася до Галицького відділу соціального захисту (органу соціального захисту населення за місцем фактичного проживання) з проханням надати їй грошову допомогу на проживання. Відповідач на підставі заяви позивачки як ВПО, що проживає на території його обслуговування, виплачував їй з березня 2022 року допомогу у порядку та розмірах, передбачених Порядком №332.

Суд встановив, що позивачка покинула місце проживання смт Золочив Богодухівського району Харьківської області у зв`язку із повномасштабним вторгненням військ Російської Федерації в Україну та переїхала в місто Львів.

Після переїзду ОСОБА_1 з 27.04.2022 р. перебувала на обліку в Галицькому відділі соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради та отримувала допомогу у порядку та розмірах, передбачених Порядком №332.

Посадова особа ГУ Нацслужби у Львівській області в листопаді 2022 року провела перевірку фактичного місця проживання/перебування ОСОБА_1 та встановила, фактичне місце проживання/перебування цієї особи як ВПО не підтверджено (зафіксовано в акті №1321 від 18.11.2022 року). Оскільки протягом десяти днів з дня складення цього акту ОСОБА_1 не прибула до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення та не підтвердила своє фактичне місце перебування/проживання відповідно до Порядку № 332, тому Галицький відділ соціального захисту із 01.12.2022 року припинив виплату позивачці допомоги на проживання.

Щодо покликання апелянта на те, що проведення перевірок місця фактичного проживання/перебування внутрішньо переміщених осіб також є обмеженням конституційного права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Під час розгляду справи, судом перевірено зібрані у справі докази та не встановлено будь-яких ознак того, що відповідач як суб`єкт владних повноважень чи держава в ширшому сенсі (законодавець, уряд тощо) якимось чином обмежують конституційне право позивачки самостійно обирати місце її проживання, а відповідні аргументи адвоката позивачки розцінює як помилкові, оскільки:

1) ОСОБА_1 , покинувши постійне місце проживання, самостійно прийняла рішення переїхати саме в Галицький район м.Львова та зареєструватися як ВПО в органі соціального захисту населення за фактичним місцем проживання.

ОСОБА_1 виявила бажання отримувати від держави допомогу на проживання, що надається цій категорії осіб (ВПО, що має інвалідність), а отже - повинна виконувати визначені Законом № 1706-VII та Порядком №332 обов`язки ВПО та отримувача допомоги, в т.ч. повідомляти про зміну місця проживання орган з питань соціального захисту населення за новим місцем проживання протягом 10 днів з дня прибуття до нового місця проживання.

Суд визнає цей обов`язок необтяжливим та запровадженим державою з легітимною метою обліку внутрішньо переміщених осіб, а також контролю за використанням коштів, що виділяються конкретним органам соціального захисту для виплати допомоги ВПО, що зареєстрували фактичне місце проживання на території їх обслуговування.

Якщо ж ОСОБА_1 не бажає дотримуватися визначеного законом обов`язку ВПО повідомляти органи соціального захисту населення про зміну фактичного місця проживання, то позивачка вправі користуватися свободою пересування та вільним вибором місця проживання, не претендуючи на отримання від держави соціальної допомоги, адже ухилення ВПО від виконання згаданого обов`язку у встановлені Порядком №332 строки має чітко визначений та зрозумілий будь-кому наслідок - припинення виплати допомоги на проживання;

2) виплата спірної допомоги здійснюється органом з питань соціального захисту населення за зареєстрованим місцем фактичного проживання ВПО. Тому зміна ВПО місця проживання за умови виконання цією особою своїх обов`язків та належного повідомлення у встановлені законом строки відповідного органу соціального захисту про нове місце проживання та бажання отримувати допомогу - призводить не до припинення виплати допомоги на підставі Порядку №332, а до зміни органу з питань соціального захисту населення, що буде виплачувати ВПО цю допомогу.

Отже, норми Порядку № 332 не обмежують свободу пересування особи та не перешкоджають забороняють ВПО обирати/змінювати місце проживання/перебування, а внормовують порядок отримання соціальної допомоги особою від органу соціального захисту населення за місцем зареєстрованого фактичного проживання ВПО, що бажає таку допомогу отримувати.

Крім того, Порядок № 332 передбачає чіткий та зрозумілий алгоритм дій органів соціального захисту у випадку відсутності ВПО, щодо якої проводилася перевірка, за зареєстрованим місцем фактичного проживання та надає десятиденний строк для того, аби особа підтвердила своє перебування за зареєстрованою фактичною адресою. Отже, для отримання від держави допомоги на проживання на підставі Порядку №332 особа повинна відповідати певним умовам та виконувати обов`язки, що ніяким чином не перешкоджають цій особі вільно обирати місце проживання чи користуватися свободою пересування - адже у випадку зміни місця проживання після повідомлення про це органу соціального захисту за новим місцем проживання допомога на проживання буде виплачуватися за новим місцем фактичного проживання.

Посилання представника позивача та рішення Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини є нерелевантними до спірних правовідносин, оскільки позивачка претендує на отримання соціальної допомоги, що підпадає під сферу дії статті 46 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до ЄКПЛ, а не статті 33 Конституції України та статті 8 ЄКПЛ.

Колегія суддів при прийнятті цього рішення враховує, що 26.05.2023 ОСОБА_1 подала органу соціального захисту населення заяву про взяття на облік за новим місцем фактичного проживання ( АДРЕСА_1 ) та про надання допомоги та отримала допомогу на підставі рішення про призначення допомоги переміщеним особам на проживання від 20.07.2023 (а.с.51-55). Отже, за умови дотримання ОСОБА_1 обов`язків ВПО держава в особі органів соціального захисту населення швидко вирішувала питання надання позивачці допомоги на проживання на підставі Постанови №332.

Також колегія суддів вважає необґрунтованими та безпідставними покликання представника позивачки про те, що перевірка фактичного місця проживання/перебування позивачки була проведена всупереч Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України спрямованих на запобігання і поширенню коронавірусної хвороби (COVID -19) від 17.03.2020 року № 530-IX, яка прямо забороняє здійснення таких перевірок, оскільки проведення перевірки фактичного місця проживання/перебування ВПО здійснюється територіальними органами Нацсоцслужби, а не відповідачем.

Виходячи із предмету позову, в предмет доказування у цій справі не входить оцінка правомірності дій ГУ Нацсоцслужби у Львівській області при проведенні перевірки фактичного місця проживання/перебування позивачки.

Відтак, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що виходячи із заявлених позовних вимог та підстав позову, суд не вправі надавати оцінку правомірності дій ГУ Нацслужби у Львівській області при проведенні перевірки фактичного місця проживання/перебування позивача.

Окрім того, представник позивачки також стверджує, що Закон № 1706-VII, який має вищу юридичну силу, визначає можливість більш тривалої відсутності ВПО за місцем фактичного проживання/перебування (60 днів), аніж Порядок № 332 (10 днів), тому положення пункту 5 Порядку № 332 звужують встановлені законом права ВПО.

З цього приводу, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Визначена абзацом 8 частини першої статті 12 Закону № 1706-VII санкція норми скасування дії довідки про взяття особи на облік як ВПО застосовується у разі неповідомлення ВПО про її повернення до покинутого місця постійного проживання згідно з абзацом другим пункту 3 частини другої статті 9 цього Закону. Рішення про скасування дії довідки про взяття на облік ВПО приймається на підставі інформації про тривалу відсутність (понад 60 днів) особи за місцем проживання, яка дає обґрунтовані підстави вважати, що ВПО повернулася до покинутого місця постійного проживання та має наслідком виключення особи з відповідного реєстру, що унеможливлює отримання нею будь-яких пільг та гарантій, передбачених Законом для ВПО.

Водночас визначена абзацом 6 пункту 5 Порядку № 332 санкція - припинення надання ВПО допомоги на проживання застосовується у разі, коли ВПО протягом десяти календарних днів після складення акту про відсутність особи за зареєстрованим місцем фактичного проживання не прибуває до органу соціального захисту населення. Ця санкція передбачає лише припинення виплати допомоги на проживання та не обмежує ВПО в користуванні правами, пільгами та гарантіями, передбаченими Законом № 1706-VII.

Отже, названі представником позивачки норми Закону № 1706-VII та Порядку №332 регулюють різні суспільні відносини, а також передбачають різні юридичні наслідки (санкції) невиконання ВПО своїх обов`язків - залежно від тривалості періоду їх невиконання.

Відтак, колегія суддів відхиляє як помилковий аргумент покликання апелянта про невідповідність Порядку №332 нормам акта вищої юридичної сили - Закону № 1706-VII.

Закон № 1706-VII, який визначає права та обов`язки осіб зі статусом ВПО, не передбачає такого «права» внутрішньо переміщеної особи як «залишати місце свого фактичного проживання/перебування». Цей аргумент представника позивача побудований на підміні понять, коли обов`язок ВПО повідомляти уповноважені органи соціального захисту населення про зміну фактичного місця проживання та різні наслідки невиконання цього обов`язку (залежно від тривалості його невиконання) помилково трактується як «право» ВПО «залишати місце свого фактичного проживання/перебування» на певний строк. Отже, Порядок №332 навіть теоретично не може звузити «право» ВПО, якого не існує.

Отже, позивачка, як і будь-хто інший, вправі вільно обирати/змінювати фактичне місце проживання. Разом з тим, для отримання передбаченого Порядком №332 соціального захисту (грошової допомоги) вона зобов`язана дотримуватися певних умов, що є необтяжливими та виправданими з огляду на мету їх запровадження (детально обґрунтовано в цьому рішенні суду).

Таким чином, відповідач Галицький відділ соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради правомірно прийняв рішення про припинення з 01.12.2022 виплати ОСОБА_1 як ВПО допомоги на проживання, що відповідає критеріям правомірного рішення суб`єкта владних повноважень, що визначені частиною другою статті 2 КАС України

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову задоволенні позову.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «РуїзТорія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.

Інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доводів, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції.

Порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Відповідно до ст.139 КАС України судовий збір розподілу не підлягає.

Керуючись ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325,328, 329 КАС України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25 січня 2024 року у справі № 380/19333/23 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Н. М. Судова-Хомюк судді Т. В. Онишкевич Р. П. Сеник Повне судове рішення складено 10.06.24