Рішення

від 10.06.2024 по справі 140/3316/24

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 червня 2024 року ЛуцькСправа № 140/3316/24

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Сороки Ю.Ю.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом Територіального управління Державної судової адміністрації України в Волинській області до Управління Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області про визнання протиправною та скасування вимоги,

ВСТАНОВИВ:

Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Волинській області звернулося з позовом до Управління Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області про визнання протиправною та скасування вимоги щодо відшкодування відповідно до норм статей 130-136, 232, 233 Кодексу законів про працю України на користь територіального управління незаконних видатків бюджетних коштів на загальну суму 337 838,16 грн, заподіяної внаслідок зайвого нарахування виплати щомісячної доплати за вислугу років, а також зменшення суми по розрахунках з бюджетом на 70 919,16 грн зайвої сплати ЄСВ, викладеної у п.1 листа від 31.01.2024 №130308-14/305-2024 Про усунення виявлених ревізією порушень законодавства, відображених в акті ревізії від 28.12.2023 №130308-23/03.

Позовні вимоги мотивовані винесенням протиправної вимоги Управлінням Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області від 31.01.2024 №130308-14/305-2024 Про усунення виявлених ревізією порушень законодавства, зокрема, в частині відшкодування в дохід державного бюджету шкоди (збитків), заподіяної внаслідок неправильного нарахування і виплат доплат за вислугу років суддям, які не здійснювали правосуддя.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 01.04.2024 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у даній справі, ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

В поданому до суду 18.04.2024 відзиві на позовну заяву представник відповідача позов не визнав та просить відмовити у його задоволенні. В обґрунтування такої позиції зазначив, що ревізією встановлено використання в період з 01.01.2021 по 31.07.2021 бюджетних коштів на виплату винагороди суддям, які не здійснюють правосуддя через обставини, що від них не залежать, зокрема, доплати за вислугу. Проте, у переліку підстав, при яких суддя, що не здійснює правосуддя, має право на отримання доплат до посадового окладу, відсутня така підстава, як нездійснення правосуддя суддею, призначеного на посаду строком на 5 років, у зв`язку з закінченням строку, на який його було призначено. Таким чином, внаслідок недотримання вимог п.17 розділу ХІІ Закону України «Про судоустрій і статус суддів» державному бюджету було завдано матеріальної шкоди на загальну суму 408 757,32 грн.

Дослідивши подані сторонами документи та матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що Управлінням Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області, відповідно до п.2.1.6.1 Плану проведення заходів державного фінансового контролю Західного офісу Держаудитслужби на ІІІ квартал 2023 року з 29.09.2023 по 21.12.2023 проведено планову ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Волинській області за період із 01.01.2021 по 30.06.2023, за наслідками якої складено акт перевірки від 28.12.2023 №130308-23/03

Зокрема, в ході проведення ревізії виявлено, зокрема:

за період з 01.01.2021 по 31.07.2021 трьом суддям місцевих судів, у яких відсутні повноваження на здійснення правосуддя зв`язку із закінченням строків, на які їх було призначено суддями, проводилося нарахування та виплата доплати за вислугу років, а саме: судді Турійського районного суду ОСОБА_1 , судді Любомльського районного суду Павлусь О.С. та судді Маневицького районного суду Ониско О.В.

Доплата за вислугу років судді ОСОБА_1 встановлена наказом Турійського районного суду від 01.10.2019 №11/02-04, судді Павлусь О.С. - наказом Любомльського районного суду від 16.07.2020 №2020 та судді ОСОБА_2 - наказом Маневицького районного суду від 12.03.2019 №04/02-03.

Загалом вказаним суддям, в порушення частини 10 статті 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII (далі - Закон № 1402), за період з 01.01.2021 по 31.07.2021 проведено нарахування та виплату щомісячної доплати за вислугу років в сумі 337 838,16 грн та проведено сплату ЄСВ на суму 70 919,16 грн, що в загальній сумі складає 408 757,32 грн.

Територіальним управлінням було підписано даний акт із доданими до нього запереченнями.

Листом від 23.01.2024 №130308-14/225-2024 Управлінням Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області скеровано територіальному управлінню висновок на заперечення до акту ревізії, у якому зазначається, що надані територіальним управлінням заперечення не приймаються.

02.02.2024 на адресу територіального управління надійшла вимога Управління Західного офісу Держаудитслужби в Волинській області від 02.02.2024 №130308-14/305-2024 «Про усунення виявлених ревізією порушень законодавства», відображених в акті ревізії від 28.12.2023 №130308-23/03.

Пунктом 1 вимоги Управління Західного офісу Держаудитслужби в Волинській області від 02.02.2024 №130308-14/305-2024 вимагає:

забезпечити відшкодування відповідно до норм статей 130-136, 232, 233 Кодексу законів про працю України на користь територіального управління незаконних видатків бюджетних коштів на загальну суму 337 838, 16 грн, заподіяної внаслідок зайвого нарахування виплати щомісячної доплати за вислугу років, а також зменшення суми по розрахунках з бюджетом на 70 919,16 грн зайвої сплати ЄСВ.

Не погоджуючись з вимогою Управління Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області позивач звернувся з даним позовом до суду.

Приймаючи рішення по суті спірних правовідносин, суд виходить з наступного.

Правові й організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначені приписами Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» від 26.01.1993 №2939-ХІІ (далі - Закон №2939).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону №2939, здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю.

Нормами чинного законодавства реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю покладено на Державну аудиторську службу України.

Згідно до ч.1 ст.2 Закону №2939 головними завданнями органу державного фінансового контролю є: здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов`язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов`язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб`єктах господарювання державного сектору економіки, в тому числі суб`єктах господарювання, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків акцій (часток) належить суб`єктам господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно, за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про закупівлі, діяльністю суб`єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні.

Відповідно до ч.2 вказаної норми державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, інспектування, перевірки закупівель та моніторингу закупівлі.

Ч.1 ст.4 Закону №2939 передбачено, що інспектування здійснюється органом державного фінансового контролю у формі ревізії та полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності підконтрольної установи, яка повинна забезпечувати виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб.

За змістом пунктів 1, 7, 10, 13 статті 10 Закону №2939 органу державного фінансового контролю надається право, зокрема, перевіряти в ході державного фінансового контролю грошові та бухгалтерські документи, звіти, кошториси й інші документи, що підтверджують надходження і витрачання коштів та матеріальних цінностей, документи щодо проведення процедур державних закупівель, проводити перевірки фактичної наявності цінностей (коштів, цінних паперів, сировини, матеріалів, готової продукції, устаткування тощо); пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства; звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів; при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку.

Згідно п.7 ч.1 ст.10 Закону №2939 орган державного фінансового контролю наділено правом, в тому числі, пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2016 №43 затверджено Положення про Державну аудиторську службу (далі Положення) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до п. 1 Положення, Державна аудиторська служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів та який реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.

Згідно пп.3 п.4 Положення Держаудитслужба реалізує державний фінансовий контроль, зокрема, через здійснення державного фінансового аудиту.

За приписами п.7 Положення Держаудитслужба здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку міжрегіональні територіальні органи.

Відповідно до п.2 Порядку проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2006 року №550 (далі Порядок), інспектування полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності об`єкта контролю і проводиться у формі ревізії, яка повинна забезпечувати виявлення фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб.

Пункт 46 Порядку визначає, що якщо вжитими в період ревізії заходами не забезпечено повне усунення виявлених порушень, органом державного фінансового контролю у строк не пізніше ніж 10 робочих днів після реєстрації акта ревізії, та у разі надходження заперечень до нього - не пізніше ніж 10 робочих днів після надсилання висновків на такі заперечення об`єкту контролю надсилається вимога щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства із зазначенням строку зворотного інформування ().

Пунктом 50 Порядку передбачено, що за результатами проведеної ревізії у межах наданих прав контролюючі органи вживають заходів для забезпечення, зокрема, звернення до суду в інтересах держави щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів, а також стягнення у дохід держави коштів, одержаних за незаконними договорами, без встановлених законом підстав або з порушенням вимог законодавства.

Отже, аналізуючи вищевикладені положення законодавства, суд дійшов висновку, що Держаудитслужба та її територіальні органи мають право здійснювати контроль за використанням коштів державного і місцевого бюджету та, у разі виявлення порушень законодавства, пред`являти обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень. При виявленні збитків, завданих державі чи об`єкту контролю, контролюючий орган має право визначати їх розмір згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не вжито заходів щодо усунення виявлених під час здійснення перевірки порушень законодавства.

Вимога органу державного фінансового контролю спрямована на коригування роботи підконтрольного об`єкта та приведення її у відповідність із вимогами законодавства і у цій частині вона є обов`язковою до виконання.

Стосовно відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об`єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги, оскільки такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Отже, правова природа письмової вимоги контролюючого органу породжує правові наслідки, зокрема обов`язки для свого адресата, а відтак наділена рисами правового акту індивідуальної дії з урахуванням її змістовної складової, незалежно від форми документа, в якому вона міститься, і такий акт може бути предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства у разі звернення з відповідним позовом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №820/3534/16 дійшла висновку, що спір про правомірність вимог контролюючих органів, скерованих на адресу підконтрольних суб`єктів, є публічно-правовим та підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що такий висновок був сформульований Верховним Судом України у постанові від 23 лютого 2016 року у справі №818/1857/14, і Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від цієї позиції.

Вказане відповідає також правовим висновкам Верховного Суду, викладеним в постанові від 22 грудня 2023 року у справі №826/18064/17, та спростовує твердження відповідача щодо обрання позивачем неналежного способу захисту.

Стосовно суті виявленого Управлінням порушення, зокрема в частині правильності нарахування та виплати суддівської винагороди, зокрема доплати за вислугу років, суд зазначає наступне.

В ході проведення ревізії було з`ясовано, що за період з 01.01.2021 по 31.07.2021 трьом суддям місцевих судів, у яких відсутні повноваження на здійснення правосуддя у зв`язку із закінченням строків, на які їх було призначено суддями, проводилося нарахування та виплата доплати за вислугу років, а саме: судді Турійського районного суду Турак О.В., судді Любомльського районного суду Павлусь О.С. та судді Маневицького районного суду Ониско О.В.

Загалом вказаним суддям за період з 01.01.2021 по 31.07.2021 проведено нарахування та виплату щомісячної доплати за вислугу років в сумі 337 838,16 грн та проведено сплату ЄСВ на суму 70 919,16 грн, що в загальній сумі складає 408 757,32 грн.

З врахуванням рішення Конституційного Суду України від 18.02.2020 №2р/2020 посадові особи Управління дійшли висновку, що у судді, призначеному до 30 вересня 2016 року на посаду на 5 років, що не здійснює правосуддя у зв`язку із закінченням строку, на який його було призначено, відсутні правові підстави на отримання доплат до посадового окладу, зокрема доплати за вислугу років.

Оцінюючи такий висновок відповідача з точки зору основних засад адміністративного судочинства України, суд виходить з наступного.

Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Питання організації судової влади, в тому числі порядок забезпечення суддів регламентуються нормами Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII від 02.06.2016 (далі Закон №1402).

Так, ст.135 Закону №1402 унормовано розмір, склад, порядок нарахування та виплати суддівської винагороди.

При цьому, ч.1 зазначеної статті визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч.2 ст.135 Закону №1402, суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за:

1) вислугу років;

2) перебування на адміністративній посаді в суді;

3) науковий ступінь;

4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Відповідно до ч.ч.5, 7, 8 ст. 135 Закону №1402, суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Суддям виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації: відомості та їх носії, що мають ступінь секретності «Цілком таємно», - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності «Таємно», - 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Поряд з цим, згідно з нормами ч.10 ст.135 Закону №1402 суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Вказане кореспондується також з нормами ст.133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI (далі Закону №2453), що регулювали питання суддівської винагороди до набрання чинності Законом №1402.

Правомірність своїх висновків Управління аргументує положеннями пп.2 п.16-1 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України та п.17 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402, які були визнані конституційними рішенням Конституційного Суду України №2р/2020 від 18.02.2020.

Так, такими законодавчими нормами передбачено, що повноваження суддів, призначених на посаду строком на п`ять років до набрання чинності цим Законом, припиняються із закінченням строку, на який їх було призначено. Судді, повноваження яких припинилися у зв`язку із закінченням такого строку, можуть бути призначені на посаду судді за результатами конкурсу, що проводиться в порядку, встановленому цим Законом.

Поряд з цим, на думку суду, вказані законодавчі норми не регламентують порядок визначення розміру суддівської винагороди та її виплати, а тому не можуть застосовуватися до спірних правовідносин.

Конституційний Суд України оцінював відповідність Конституції України положень ч.10 ст.133 Закону №2453 (щодо права судді, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), на отримання доплат до посадового окладу).

Так, рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ч.10 ст.133 Закону №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VIII, за яким «суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу», для цілей застосування окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII, зі змінами, а саме:

- ч. 1 ст.55 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду;

- ч. 8 ст.56, ч.1, 2 ст.89 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з обов`язковим проходженням підготовки у Національній школі суддів України для підтримання кваліфікації;

- ч.3 ст.82, ч.ч.6, 7 ст.147 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді».

Відповідно до п.3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018, положення ч.10 ст.133 Закону №2453 у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VIII (далі - Закон №192), які визнані неконституційними п.2 резолютивної частини цього Рішення, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Приймаючи таке рішення, Конституційний Суд України виходив з того, що законодавець, періодично зменшуючи розмір посадового окладу судді місцевого суду, визначеного ч.3 ст.129 Закону №2453, та запроваджуючи правове регулювання вказаного питання двома різними законами України, а саме Законом №2453 у редакції Закону №192 та Законом №1402, не врахував того, що судді, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, у тому числі з причин, що не залежать від них особисто, та отримують суддівську винагороду за Законом №2453 в редакції Закону №192, не втратили гарантій своєї незалежності, передбачених Основним Законом України, оскільки не позбавлені статусу судді.

Гарантії незалежності суддів неодноразово були предметом розгляду Конституційного Суду України, який сформулював низку юридичних позицій з цього питання. Так, зокрема, Конституційний Суд України зазначав:

- «однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів» (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року №6-рп/99);

- «гарантії незалежності судді, включаючи заходи щодо його правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, передбачені цим Законом, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами. Це положення узгоджується з вимогами статті 130 Конституції України» (абзац третій пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 20 березня 2002 року №5-рп/2002);

- «особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя» (абзац дев`ятий пункту 7 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005);

- «визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом» (абзац п`ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013);

- «конституційний статус суддів, які здійснюють правосуддя, та суддів у відставці передбачає їх належне матеріальне забезпечення, яке повинне гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя» (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 червня 2016 року №4-рп/2016).

Обов`язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів.

За змістом положення ч.10 ст.133 Закону №2453 у редакції Закону №192 суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу. Цим положенням передбачено два винятки, коли суддя, який не здійснює правосуддя, отримує всі доплати до посадового окладу, - це тимчасова непрацездатність та перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці.

Законом №1402 передбачено 2 категорії випадків, коли суддя не здійснює правосуддя. До першої категорії належать випадки, коли нездійснення правосуддя обумовлене поведінкою самого судді, зокрема, відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя. Друга категорія охоплює випадки, коли суддя не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою. Наприклад, згідно із Законом №1402 нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та із неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду (частина перша статті 55); з обов`язковим проходженням підготовки для підтримання кваліфікації у Національній школі суддів України (частина восьма статті 56, частини перша, друга статті 89); з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді (частина третя статті 82, частини шоста, сьома статті 147).

Питання оплати праці судді, зокрема отримання чи неотримання ним доплат до посадового окладу, в одних випадках нездійснення ним правосуддя законодавчо врегульовані, а саме: відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, тимчасове відсторонення від здійснення правосуддя у випадку застосування до судді дисциплінарного стягнення, відрядження судді для роботи у Вищій раді правосуддя, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (у разі призначення судді членом цих органів), Раді суддів України, а також за заявою судді відрядження для роботи у Національній школі суддів України, мобілізація. Щодо інших випадків, коли суддя не здійснює правосуддя, зокрема з незалежних від нього причин або через обставини, що не обумовлені його поведінкою, відповідного законодавчого регулювання немає, а отже, за положенням ч.10 ст.133 Закону №2453 у редакції Закону №192 у таких випадках суддя не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Проте, якщо позбавлення судді права на отримання доплат до посадового окладу може бути визнане доцільним та виправданим, зокрема, у випадку притягнення його до кримінальної чи дисциплінарної відповідальності, наслідком якого є відсторонення судді від посади чи від здійснення правосуддя, то позбавлення судді цього права, коли він не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, як випливає зі змісту положення ч.10 ст.133 Закону №2453 у редакції Закону №192, є несправедливим, невиправданим та необґрунтованим.

З огляду на зазначене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що застосований законодавцем у положенні ч.10 ст.133 Закону №2453, у редакції Закону №192, підхід до об`єднання усіх випадків, коли суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу, не можна визнати виправданим, справедливим та домірним, оскільки такий підхід не враховує особливостей кожної категорії підстав нездійснення правосуддя, ступеня обумовленості таких підстав поведінкою судді та інших законодавчо визначених обставин, а отже, невиправдано призводить до звуження обсягу гарантій незалежності суддів у виді зниження рівня їх матеріального забезпечення.

Конституційний Суд України вважає, що юридичне регулювання, встановлене положенням ч.10 ст.133 Закону №2453 у редакції Закону №192, яке поширюється на суддів, які не здійснюють правосуддя через обставини, що не залежать від них особисто або не обумовлені їхньою поведінкою, звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів, створює загрозу для незалежності як суддів, так і судової влади в цілому, а також передумови для впливу на суддів.

Суд вважає за можливе застосувати дані висновки Конституційного Суду України і до спірних правовідносин та відхиляє посилання відповідача на те, що такими рішенням не визнавались неконституційними положення саме ч.10 ст.135 Закону №1402. З цього приводу суд зазначає, що проведений порівняльний аналіз норм ч.10 ст.133 Закону №2453 та ч.10 ст.133 Закону №1402 свідчить про їх тотожність за змістом.

Конституційний Суд України у Рішенні від 08.06.2016 у справі №4-рп/2016 зазначав, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічній редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є «обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені» (ч.2 ст.150 Конституції України). Повторне запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ч.2 ст.8 Основного Закону України (пункт 7 рішення №4-рп/2016).

Отже, правова норма, яка регулює правовідносини аналогічно нормі, що визнана Конституційним Судом України неконституційною, або дублює таку правову норму (незалежно від періоду її прийняття та виду нормативного акту, в якому вона втілена), не може бути застосованою. У такому разі суд застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Більше того, вказана норма Закону (ч.10 ст.135 Закону №1402) аналізувалася також і Верховним Судом, а правовий висновок щодо її правозастосування викладений у постанові від 13.10.2021 у справі №120/1655/21-а. Так, відповідно до змісту указаного висновку суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплат до посадового окладу з дня ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 04.12.2018 №11-р/2018.

З акту ревізії вбачається, що зазначені у ньому судді не мають повноважень на здійснення правосуддя через обставини, що від них не залежали, а саме: закінчення 5-річного строку, на який їх було призначено Указами Президента та не проходження кваліфікаційного оцінювання, яке має проводитися Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою визначення здатності суддів здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Отже, Рішення Конституційним Судом України від 04.12.2018 №11-р/2018 є релевантним й до спірних правовідносин.

Враховуючи вищенаведене, суд прийшов до висновку, що у позивача були правові підстави здійснювати нарахування та виплату доплат за вислугу років за період з 01.01.2021 по 30.06.2023 судді Турійського районного суду Турак О.В., судді Любомльського районного суду Павлусь О.С. та судді Маневицького районного суду Ониско О.В. у відповідності до норм чинного законодавства, а вимога про усунення виявлених порушень від 31.01.2024 №130308-14/305-2024 Про усунення виявлених ревізією порушень законодавства, в частині відшкодування в дохід державного бюджету шкоди (збитків), заподіяної внаслідок неправильного нарахування і виплат доплат за вислугу років суддям, які не здійснювали правосуддя є необґрунтованою та такою, що підлягає скасуванню.

Таким чином, провівши правовий аналіз законодавчих норм, що регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволенню позову.

Згідно вимог ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З огляду на що, витрати, пов`язані зі сплатою Управлінням Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області судового збору відшкодуванню не підлягають.

Керуючись ст. 241, 243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Управління Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області від 31.01.2024 №130308-14/305-2024 Про усунення виявлених ревізією порушень законодавства, відображених в акті ревізії від 28.12.2023 №130308-23/03 в частині щодо відшкодування відповідно до норм статей 130-136, 232, 233 Кодексу законів про працю України на користь територіального управління незаконних видатків бюджетних коштів на загальну суму 337 838,16 грн, заподіяної внаслідок зайвого нарахування виплати щомісячної доплати за вислугу років, а також зменшення суми по розрахунках з бюджетом на 70 919,16 грн зайвої сплати ЄСВ.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач: Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Волинській області (43025, м. Луцьк, вул. Сенаторки Левчанівської, 1, код ЄДРПОУ 26276277).

Відповідач: Управління Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області (43005, м. Луцьк, пр. Президента Грушевського, 3а, код ЄДРПОУ 40913671).

СуддяЮ.Ю. Сорока