Постанова

від 03.02.2025 по справі 140/3316/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 лютого 2025 рокуЛьвівСправа № 140/3316/24 пров. № А/857/18433/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

судді-доповідача Шинкар Т.І.,

суддів Іщук Л.П.,

Обрізка І.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Управління Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області на рішення Волинського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Сорока Ю.Ю.), ухвалене за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в м.Луцьку 10 червня 2024 року у справі № 140/3316/24 за позовом Територіального управління Державної судової адміністрації України в Волинській області до Управління Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області про визнання протиправними дій та скасування рішення,

В С Т А Н О В И В :

26.03.2024 Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Волинській області (далі- ТУ ДСА) звернулося в суд з позовом до Управління Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області (далі-Управління), просило: визнати протиправною та скасувати вимогу Управління Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області щодо відшкодування відповідно до норм статей 130-136, 232, 233 Кодексу законів про працю України на користь територіального управління незаконних видатків бюджетних коштів на загальну суму 337 838,16 грн, заподіяної внаслідок зайвого нарахування виплати щомісячної доплати за вислугу років, а також зменшення суми по розрахунках з бюджетом на 70 919,16 грн зайвої сплати ЄСВ, викладеної у п. 1 листа від 31.01.2024 № 130308- 14/305-2024 «Про усунення виявлених ревізією порушень законодавства», відображених в акті ревізії від 28.12.2023 № 130308-23/03.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 10 червня 2024 року позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що правова природа письмової вимоги контролюючого органу породжує правові наслідки, зокрема обов`язки для свого адресата, а відтак наділена рисами правового акту індивідуальної дії з урахуванням її змістовної складової, незалежно від форми документа, в якому вона міститься, і такий акт може бути предметом судового контролю. Суд першої інстанції вказав, що у позивача були правові підстави здійснювати нарахування та виплату доплат за вислугу років за період з 01.01.2021 по 30.06.2023, а вимога про усунення виявлених порушень від 31.01.2024 №130308-14/305-2024 в частині відшкодування в дохід державного бюджету шкоди (збитків), заподіяної внаслідок неправильного нарахування і виплат доплат за вислугу років суддям, які не здійснювали правосуддя, є необґрунтованою та такою, що підлягає скасуванню.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Управління подало апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Волинського окружного адміністративного суду від 10 червня 2024 року та в задоволені позову відмовити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що у переліку підстав за яких суддя, що не здійснює правосуддя, має право на отримання доплат до посадового окладу, відсутня така підстава як нездійснення правосуддя суддею, призначеного на посаду строком на п`ять років, у зв`язку з закінченням строку на який було призначено суддю. Скаржник вказує, що положення частини 6, 7 статті 126 Конституції України, які регулюють питання звільнення судді і припинення повноважень судді, що обіймає посаду судді безстроково, не поширюється на суддів, призначених до 30.09.2016 на посаду судді строком на п`ять років. Скаржник зазначає, що у судді, призначеного до 30.09.2016 на посаду судді строком на п`ять років, що не здійснює правосуддя у зв`язку з закінченням строку на який його було призначено суддею, відсутні правові підстави на отримання доплат до посадового окладу. Скаржник вказує також, що органу державного фінансового контролю надано можливість здійснювати контроль за використанням коштів державного та місцевого бюджетів та у разі виявлення порушення законодавства пред`являти обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень. Також вважає, що права позивача при прийнятті оскаржуваної вимоги не порушені.

Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.

Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає.

З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що Управлінням, відповідно до підпункту 2.1.6.1 Плану проведення заходів державного фінансового контролю Західного офісу Держаудитслужби на ІІІ квартал 2023 року з 29.09.2023 по 21.12.2023 проведено планову ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності ТУ ДСА за період із 01.01.2021 по 30.06.2023, за наслідками якої складено акт перевірки від 28.12.2023 №130308-23/03

Під час проведення ревізії виявлено, зокрема за період з 01.01.2021 по 31.07.2021 трьом суддям місцевих судів, у яких відсутні повноваження на здійснення правосуддя зв`язку із закінченням строків, на які їх було призначено, проводилося нарахування та виплата доплати за вислугу років, а саме: судді Турійського районного суду ОСОБА_1 , судді Любомльського районного суду ОСОБА_2 та судді Маневицького районного суду ОСОБА_3 .

Доплата за вислугу років судді ОСОБА_1 встановлена наказом Турійського районного суду від 01.10.2019 №11/02-04, судді Павлусь О.С. - наказом Любомльського районного суду від 16.07.2020 №2020 та судді Ониско О.В. - наказом Маневицького районного суду від 12.03.2019 №04/02-03.

Загалом вказаним суддям, в порушення частини 10 статті 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII (далі - Закон № 1402), за період з 01.01.2021 по 31.07.2021 проведено нарахування та виплату щомісячної доплати за вислугу років в сумі 337 838,16 грн та проведено сплату ЄСВ на суму 70 919,16 грн, що в загальній сумі складає 408 757,32 грн.

Територіальним управлінням підписано цей акт із доданими до нього запереченнями.

Листом від 23.01.2024 №130308-14/225-2024 Управлінням області скеровано ТУ ДСА висновок на заперечення до акту ревізії, у якому зазначається, що надані територіальним управлінням заперечення не приймаються.

02.02.2024 на адресу ТУ ДСА надійшла вимога Управління від 02.02.2024 №130308-14/305-2024 «Про усунення виявлених ревізією порушень законодавства», відображених в акті ревізії від 28.12.2023 №130308-23/03.

Пунктом 1 вимоги Управління від 02.02.2024 №130308-14/305-2024 вимагає: забезпечити відшкодування відповідно до норм статей 130-136, 232, 233 Кодексу законів про працю України на користь територіального управління незаконних видатків бюджетних коштів на загальну суму 337 838, 16 грн, заподіяної внаслідок зайвого нарахування виплати щомісячної доплати за вислугу років, а також зменшення суми по розрахунках з бюджетом на 70 919,16 грн зайвої сплати ЄСВ.

Не погоджуючись з вимогою Управління, ТУ ДСА звернулося з цим позовом до суду.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави.

Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» від 26.01.1993 № 2939-XII, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 2939-XII).

Відповідно до вимог статті 1 Закону № 2939-ХІІ здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю).

Згідно з частиною 2 статті 2 Закону №2939-XII державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, інспектування, перевірки закупівель та моніторингу закупівлі.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону №2939-XII інспектування здійснюється органом державного фінансового контролю у формі ревізії та полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності підконтрольної установи, яка повинна забезпечувати виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб. Результати ревізії викладаються в акті.

З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що у період з 29.09.2023 по 21.12.2023 Управлінням проведено ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності ТУ ДСА, що належить до сфери управління Державної судової адміністрації України за період з 01.01.2021 по 30.06.2023, за наслідками якої складено акт від 28.12.2023 № 130308-23/03.

ТУ ДСА повноваження відповідача щодо проведення ревізії, дотримання вимог законодавства щодо підстав та порядку проведення такої під сумнів не ставить, однак вважає протиправною вимогу Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області.

Так, пунктами 7, 13 частини 1 статті 10 Закону №2939-XII закріплено право органу державного фінансового контролю: пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства; при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до підпункту 9 пункту 4 Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 3 лютого 2016 року № 43, Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших осіб підприємств, установ та організацій, що контролюються, усунення виявлених порушень законодавства; здійснює контроль за виконанням таких вимог; звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Відповідно до пункту 46 Порядку проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.04.2006 №550, (далі Порядок №550) якщо вжитими в період ревізії заходами не забезпечено повне усунення виявлених порушень, органом державного фінансового контролю у строк не пізніше ніж 10 робочих днів після реєстрації акта ревізії, та у разі надходження заперечень до нього - не пізніше ніж 10 робочих днів після надсилання висновків на такі заперечення об`єкту контролю надсилається вимога щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства із зазначенням строку зворотного інформування.

Пунктом 50 Порядку №550 передбачено, що за результатами проведеної ревізії у межах наданих прав органи державного фінансового контролю вживають заходів для забезпечення, зокрема звернення до суду в інтересах держави щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів, а також стягнення у дохід держави коштів, одержаних за незаконними договорами, без встановлених законом підстав або з порушенням вимог законодавства.

Як встановлено частиною 2 статті 15 Закону №2939-XII, законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов`язковими для виконання службовими особами об`єктів, що контролюються.

Отже, виходячи з аналізу наведених правових норм, органу державного фінансового контролю надано можливість здійснювати контроль за використанням коштів державного і місцевого бюджетів та у разі виявлення порушень законодавства пред`являти обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень. Вимога органу державного фінансового контролю спрямована на корегування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства і у цій частині вона є обов`язковою до виконання.

Водночас, виявлені під час перевірки суми нецільового використання коштів з державного бюджетів, які підлягають поверненню до відповідного бюджету, є нічим іншим як збитками, заподіяними такому бюджету. Щодо відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об`єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги. Такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

За таких обставин, збитки, щодо наявності яких зроблено висновок Держаудитслужбою, стягуються у судовому порядку за позовом органу державного фінансового контролю. Наявність збитків, правильність їх обчислення перевіряє суд, який розглядає позов про відшкодування збитків, а не позов підконтрольної установи про визнання вимоги протиправною.

Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №820/3534/16 та у постановах Верховного Суду від 17.09.2020 у справі №420/1304/19, від 12.04.2023 у справі №640/10063/21.

У справі №820/3534/16 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.11.2018 зазначила, що вимога органу державного фінансового контролю, спрямована на корегування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства, є обов`язковою до виконання. Стосовно відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об`єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги, оскільки такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Отже, правова природа письмової вимоги контролюючого органу породжує правові наслідки (зокрема обов`язки) для свого адресата, тому наділена рисами правового акта індивідуальної дії (з урахуванням її змістовної складової, незалежно від форми документа, в якому вона міститься), і такий акт може бути предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства у разі звернення із відповідним позовом.

Додатково у контексті цього питання варто зауважити, що Верховний Суд у постанові від 20 лютого 2018 року у справі № 822/2087/17 зазначив, що висновок суду про те, що збитки контролюючим органом можуть бути стягнуті лише в ході відповідного судового процесу (а не шляхом пред`явлення обов`язкової до виконання вимоги), не спростовує того, що «законна вимога» контролюючого органу, як індивідуально-правовий акт, повинна відповідати вимогам закону в частині її змісту і форми. Саме аналіз змісту вимоги контролюючого органу свідчить про те, чи такі вимоги дотримано та чи породжує така вимога права і обов`язки для підконтрольної установи.

У площині спірних правовідносин ключовим питанням є можливість підконтрольної установи звернутися до суду з позовом про визнання протиправною вимоги, яка включає в себе пункти зобов`язального характеру, а саме: відшкодування збитків шляхом повернення грошових коштів та перерахування їх в дохід державного бюджету.

Тож задля правильного вирішення спору необхідно дослідити правову природу встановлених порушень. Без належного дослідження цього питання та встановлення вини підконтрольної установи (доведеність факту наявності порушення під час здійснення фінансово-господарської діяльності) неможливо надати оцінку правомірності вимоги у частині законності і правильності обчислення розміру збитків.

Отже, право підконтрольної установи на оскарження вимоги, яка містить зобов`язання щодо повернення збитків, слід розуміти в контексті «права на оскарження вимоги, як акта індивідуальної дії, в частині дотримання процедури проведення перевірки контролюючим органом (шляхом проведення ревізії, моніторингу та ін.) у співвідношенні з суттю встановлених порушень».

Такий правовий підхід викладений у постанові Верховного Суду від 25 липня 2024 року у справі №160/12986/21, 12 вересня 2024 року у справі №380/26300/23.

Як вбачається з Акта ревізії, при вирішенні питання щодо правомірності виплати доплат до посадового окладу суддям, які не мали повноважень для здійснення правосуддя в період з 01.01.2021 по 31.07.2021, фахівці Управління виходять з того, що з втратою з 01 січня 2020 року чинності пунктом 23 Розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII судді, які не мають повноважень для здійснення правосуддя, втратили право на отримання доплат до посадового окладу.

Так, пунктом 23 Розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, в редакції до 01.01.2020 встановлювалось, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами). Законом № 193-IX від 16.10.2019 вказаний пункт виключено.

Водночас, гарантії незалежності суддів неодноразово були предметом розгляду Конституційного Суду України, який сформулював низку юридичних позицій з цього питання. Так, зокрема, Конституційний Суд України зазначав: - «однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів» (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року №6-рп/99); - «гарантії незалежності судді, включаючи заходи щодо його правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, передбачені цим Законом, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами. Це положення узгоджується з вимогами статті 130 Конституції України» (абзац третій пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 20 березня 2002 року №5-рп/2002); - «особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя» (абзац дев`ятий пункту 7 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005); - «визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом» (абзац п`ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013); - «конституційний статус суддів, які здійснюють правосуддя, та суддів у відставці передбачає їх належне матеріальне забезпечення, яке повинне гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя» (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 червня 2016 року №4-рп/2016).

Обов`язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів.

Частиною 10 статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

За змістом положення частини 10 статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону №192-VIII 2 суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу. Цим положенням передбачено два винятки, коли суддя, який не здійснює правосуддя, отримує всі доплати до посадового окладу, - це тимчасова непрацездатність та перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці.

Законом № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII передбачено низку випадків, коли суддя не здійснює правосуддя, зокрема неприйняття (несвоєчасне прийняття) відповідними державними органами рішення про звільнення судді з посади (відставку), переведення чи про його обрання безстроково (статті 76 Закону № 2453-VI).

Закон № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII втратив чинність на підставі Закону № 1402 (крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 розділу ХII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII).

Разом з тим, Закон № 1402-VIII містить положення, які закріплюють аналогічні випадки, коли суддя не здійснює правосуддя.

Відповідно до частини 10 статті 135 Закону № 1402-VIII суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Такі випадки поділяються на дві категорії. До першої категорії належать випадки, коли нездійснення правосуддя обумовлене поведінкою самого судді, зокрема відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя. Друга категорія охоплює випадки, коли суддя не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою.

Конституційний Суд України у рішенні від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018(4062/15) вказав, що якщо позбавлення судді права на отримання доплат до посадового окладу може бути визнане доцільним та виправданим, зокрема, у випадку притягнення його до кримінальної чи дисциплінарної відповідальності, наслідком якого є відсторонення судді від посади чи від здійснення правосуддя, то позбавлення судді цього права, коли він не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, як випливає зі змісту положення частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192, є несправедливим, невиправданим та необґрунтованим.

Конституційний Суд України зазначив, що застосований законодавцем у положенні частини 10 статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192 підхід до об`єднання усіх випадків, коли суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу, не можна визнати виправданим, справедливим та домірним, оскільки такий підхід не враховує особливостей кожної категорії підстав нездійснення правосуддя, ступеня обумовленості таких підстав поведінкою судді та інших законодавчо визначених обставин, а отже, невиправдано призводить до звуження обсягу гарантій незалежності суддів у виді зниження рівня їх матеріального забезпечення.

Конституційний Суд України у зазначеному рішенні вважав, що юридичне регулювання, встановлене положенням частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192, яке поширюється на суддів, які не здійснюють правосуддя через обставини, що не залежать від них особисто або не обумовлені їхньою поведінкою, звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів, створює загрозу для незалежності як суддів, так і судової влади в цілому, а також передумови для впливу на суддів. Отже, положення частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192 для цілей застосування окремих положень Закону № 1402 суперечить частинам першій, другій статті 126 Конституції України.

Суд апеляційної інстанції погоджується з судом першої інстанції щодо можливості застосувати зазначені висновки Конституційного Суду України і до спірних правовідносин та відхиляє аргументи скаржника про те, що відповідні положення не поширюються на суддів, призначених до 30.09.2016 на посаду судді строком на п`ять років, оскільки такий підхід мав би ознаки дискримінації в оплаті праці.

Конституційний Суд України у Рішенні від 08.06.2016 у справі №4-рп/2016 зазначав, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічній редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є «обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені» (ч.2 ст.150 Конституції України). Повторне запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ч.2 ст.8 Основного Закону України (пункт 7 рішення №4-рп/2016).

Положення частини 10 статті 135 Закону № 1402-VIII є тотожними за змістом положенням частини 10 статті 133 Закону № 2453-VI, у редакції Закону № 192-VIII, які Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 № 11-р/2018 визнані неконституційними.

Отже, правова норма, яка регулює правовідносини аналогічно нормі, що визнана Конституційним Судом України неконституційною, або дублює таку правову норму (незалежно від періоду її прийняття та виду нормативного акту, в якому вона втілена), не може бути застосованою. У такому разі суд застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Відповідно до акта ревізії зазначені у ньому судді не мають повноважень на здійснення правосуддя через обставини, що від них не залежали, а саме: закінчення 5-річного строку, на який їх було призначено Указами Президента та не проходження кваліфікаційного оцінювання, яке має проводитися Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою визначення здатності суддів здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями.

Таким чином, вказане рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 є релевантним до спірних правовідносин, а тому у позивача були правові підстави здійснювати нарахування та виплату доплат за вислугу років за період з 01.01.2021 по 30.06.2023 судді Турійського районного суду Турак О.В., судді Любомльського районного суду Павлусь О.С. та судді Маневицького районного суду Ониско О.В. відповідно до норм чинного законодавства.

Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з частиною 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За встановлених обставин, виходячи з предмету спору в цій справі, а також з системного аналізу наведених вище норм законодавства, що регулюють спірні правовідносини, надаючи правову оцінку аргументам сторін, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що вимога про усунення виявлених порушень від 31.01.2024 №130308-14/305-2024 в оскаржуваній частині є необґрунтованою та такою, що підлягає скасуванню.

Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.

У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України, прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні викладено мотиви протиправності прийняття відповідачем вимоги від 31.01.2024 №130308-14/305-2024 в оскаржуваній частині, на основі об`єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Управління Західного офісу Держаудитслужби у Волинській області залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 10 червня 2024 року у справі № 140/3316/24 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Т. І. Шинкар судді Л. П. Іщук І. М. Обрізко