Ухвала

від 05.06.2024 по справі 160/31638/23

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УХВАЛА

05 червня 2024 рокуСправа №160/31638/23

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Озерянської С.І.

за участі секретаря судового засідання Чуднівець В.С.

за участі:

представника позивача (ВКЗ) Голікова О.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі питання про закриття провадження в адміністративній справі №160/31638/23 за позовом Головного управління ДПС у Запорізькій області до Товариства з обмеженою відповідальністю Груп Інтрейд, Товариства з обмеженою відповідальністю Лерос Груп про визнання недійсним договору,-

ВСТАНОВИВ:

04.12.2023 року Головне управління ДПС у Запорізькій області звернулось до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою в якій просить визнати договір вiд 17.08.2020 року № 163, укладений між ТОВ «Лерос Груп» та ТОВ «Груп Інтрейд» недійсним; застосувати наслідки недійсності правочинів, передбачені ч. 3 ст. 228 ЦК України та стягнути з ТОВ «Лерос Груп» на користь ТОВ «Груп Інтрейд» 101 672,45 гривень; застосувати наслідки недійсності правочинів, передбачені ч. 3 ст. 228 ЦК України та стягнути з ТОВ «Груп Інтрейд» на користь держави 101 672,45 гривень.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.12.2023 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі № 160/31638/23. Розгляд справи призначено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.01.2024 року подальший розгляд адміністративної справи №160/31638/23 за позовом Головного управління ДПС у Запорізькій області до Товариства з обмеженою відповідальністю Груп Інтрейд, Товариства з обмеженою відповідальністю Лерос Груп про визнання недійсним договору постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06.03.2024 року зупинено провадження у справі №160/31638/23 за позовом Головного управління ДПС у Запорізькій області до Товариства з обмеженою відповідальністю Груп Інтрейд, Товариства з обмеженою відповідальністю Лерос Груп про визнання недійсним договору - до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 580/4531/23 за позовом Головного управління ДПС у Черкаській області до Товариства з обмеженою відповідальністю «А-Транс Логістик», Товариства з обмеженою відповідальністю «Промислове Об`єднання «Ірві Спецтехніка Груп» про визнання недійсним договору.

Постановою від 29.02.2024 у справі №580/4531/23 Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу Головного управління ДПС у Черкаській області залишила без задоволення, а ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 12.06.2023 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.09.2023 у справі № 580/4531/23 залишила без змін.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.05.2024 року поновлено провадження в адміністративній справі №160/31638/23 за позовом Головного управління ДПС у Запорізькій області до Товариства з обмеженою відповідальністю Груп Інтрейд, Товариства з обмеженою відповідальністю Лерос Груп про визнання недійсним договору.

05.06.2024 року в судовому засіданні було розглянуте питання про закриття провадження в адміністративній справі.

Представник позивача в судовому засіданні заперечував щодо закриття провадження в адміністративній справі.

В судове засідання 05.06.2024 року представники відповідачів не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, з клопотаннями про перенесення або відкладення розгляду справи не зверталися.

Відповідно до вимог статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки. Якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Вирішуючи питання про закриття провадження у справі, суд зазначає наступне.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини суд, "встановлений законом", має бути утворений безпосередньо на підставі закону, діяти в законному складі в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

За загальним правилом критеріями розмежування предметної судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності.

Крім того, законом може бути прямо визначено вид судочинства, у якому розглядається певна категорія справ.

Статтею 1 та частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України визначено юрисдикцію та повноваження господарських судів, установлено порядок здійснення судочинства у господарських судах, а також регламентовано, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України, господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Ознаки підвідомчості спору господарському суду, узагальнені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/1834/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17.

Відтак, спір вважається приватноправовим і підвідомчим господарському суду, зокрема, за сукупності таких умов: а) участь у спорі суб`єкта господарювання; б) наявність між сторонами, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГПК України, іншими актами цивільного і господарського законодавства, та/або спору про право (щодо інтересу, правочину, зобов`язання), що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Такий загальний підхід не унеможливлює винятків, що ґрунтуються на законі, пріоритеті права на судовий захист порушених прав чи інтересів осіб та аналізі природи правовідносин у спорі.

Тобто правовідносини мають приватноправовий характер, якщо зумовлені порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для приватноправової сфери.

Суд зазначає, що позов у цій справі стосується договору, укладеного між рівноправними учасниками (суб`єктами господарювання), який не є адміністративно-правовим, а позовні вимоги спрямовані на припинення зобов`язальних правовідносин суб`єктів приватного права (відповідачів), що відповідає юрисдикції господарських судів згідно зі статті 20 Господарського процесуального кодексу України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23 (провадження № 11-176апп23) дійшла висновків про те, що статус позивача не є визначальним критерієм для віднесення спору у цій справі до юрисдикції адміністративних судів з огляду на таке.

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За змістом цієї норми, фундаментальними критеріями адміністративної юрисдикції є публічно-правовий характер спору та спрямування саме на захист прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у публічно-правових відносинах від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на завдання адміністративного судочинства суб`єкт владних повноважень у такому судочинстві зазвичай виступає у процесуальному статусі відповідача, однак у визначених Конституцією та законами України випадках може бути позивачем у справі.

Згідно частини 4 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України суб`єкти владних повноважень мають право звернутись до адміністративного суду у випадках, визначених Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом (пункт 5 частини першої цієї статті).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

Пунктом 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Згідно пункту 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Отже, за загальним правилом до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.

Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ судам слід виходити із суті права та/або інтересу, по захист якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин у сукупності.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Отже, для розв`язання питання про те, чи підлягає спір у цій справі розгляду судом адміністративної юрисдикції, необхідно з`ясувати, чи є він публічно-правовим, тобто якою є суть (зміст, характер) спору, чи виник він саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин та чи не має цей спір вирішуватися в порядку господарського судочинства.

Зі змісту позовної заяви у цій справі вбачається, що Головне управління ДПС у Запорізькій області звернулось до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Груп Інтрейд, Товариства з обмеженою відповідальністю Лерос Груп, з позовною заявою в якій просить визнати договір вiд 17.08.2020 № 163, укладений між цими суб`єктами господарювання недійсним.

Матеріально-правовою підставою таких вимог Головне управління ДПС у Запорізькій області визначило норми статті 228 Цивільного кодексу України, а фактичною - те, що оспорюваний договір укладений відповідачами без наміру його виконання з метою заниження сум податкових зобов`язань.

Отже, у цій справі суб`єкт владних повноважень (контролюючий орган) оспорює правочин (договір), укладений суб`єктами приватного права (господарюючими суб`єктами), з підстав його недійсності, визначених цивільним законом.

Відповідно до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Правовою аксіомою вважається, що правочин є правомірною дією суб`єктів цивільного права та найбільш поширеним юридичним фактом, на підставі якого набуваються, змінюються або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин. Договір є дво- чи багатостороннім правочином.

За загальним правилом, договір є універсальним регулятором приватноправових відносин та направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків сторін.

У такому договорі відносини ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності сторін, на відміну від адміністративного договору, що передбачає, зокрема, наявність відносин влади і підпорядкування сторін (подібний правовий висновок mutatis mutandis викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 814/1375/17).

Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів особи або ж їх відновлювати.

Відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України визнання недійсним правочину (серед іншого договору) є одним з окремо визначених матеріальним законом способів захисту у приватноправових відносинах.

Натомість до визначених частиною 1 статті 5 та частиною 2 статтею 245 Кодексу адміністративного судочинства України загальних способів звернення до адміністративного суду та захисту права у публічно-правових відносинах такий спосіб захисту, як визнання недійсними правочинів, зокрема цивільно-правових договорів, не належить.

У пункті 4 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України законодавець конкретизував юрисдикцію адміністративних судів лише стосовно адміністративних договорів, зазначивши, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів.

Отже, обраний Головним управлінням ДПС у Запорізькій області спосіб захисту інтересів у спірних правовідносинах - визнання недійсним правочину (господарського договору) є характерним саме для приватноправового спору та не властивий публічно-правовим правовідносинам.

За змістом позову вимогою Головного управління ДПС у Запорізькій області є визнання недійсним правочину (договору, укладеного суб`єктами господарювання) з підстав його невідповідності інтересам держави і суспільства за частиною 3 статті 228 Цивільного кодексу України.

Таким чином, позовна вимога направлена на припинення договірних (зобов`язальних) правовідносин суб`єктів приватного права (відповідачів) у приватноправовій сфері.

Позивач - контролюючий орган не є стороною оспорюваних договорів, не вповноважений владно керувати чи здійснювати прямий безпосередній вплив на господарську діяльність відповідачів, давати дозвіл чи іншим чином визначати дії сторін щодо вчинення чи виконання цього правочину.

Між сторонами зазначеного договору ТОВ «Лерос Груп» та ТОВ «Груп Інтрейд», а також між ними та позивачем відсутні відносини влади та підпорядкування у спірних правовідносинах з його укладення чи виконання, зміст цього правочину не визначає прав та обов`язків його учасників у публічно-правовій сфері, саме тому, заявляючи позов про визнання недійсними договору Головне управління ДПС у Запорізькій області втручається у сферу приватноправових відносин, що склалися між відповідачами на принципах свободи вибору контрагентів та свободи договору.

Аргумент про те, що контролюючий орган здійснює податковий контроль у таких правовідносинах, звертаючись із позовом про визнання недійсним договору на підставі статей Цивільного кодексу України, в тому числі й статті 228 Цивільного кодексу України, суд оцінює критично, оскільки статті 62 Податкового кодексу України, що визначає способи податкового контролю, такий спосіб як оспорювання правочинів/договорів, укладених платником податків, не передбачений.

Подібних висновків дійшла і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23.

Наділення законодавцем контролюючого органу повноваженнями на звернення з позовом до суду про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, з урахуванням наведеного вище, виходить за межі податкового контролю.

Наведеного підходу до визначення юрисдикції спорів за участю контролюючих органів не змінює посилання Головного управління ДПС у Запорізькій області на наявність повноважень, передбачених підпунктом 20.1.30 пунктом 20.1 статтею 20 Податкового кодексу України, а саме звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами, адже ця норма, власне, визначає елемент загальної компетенції контролюючого органу, що може бути реалізована суб`єктом владних повноважень виключно у випадках визначених Конституцією та законами України (частина 4 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України).

Отже, самого по собі посилання позивача на наявність повноважень ініціювати судовий розгляд, зокрема повноважень контролюючого органу за підпунктом 20.1.30 пунктом 20.1 статтею 20 Податкового кодексу України, недостатньо, щоб стверджувати про адміністративну юрисдикцію спору.

За змістом частини 4 статті 5, пункту 5 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

Таким чином, при реалізації контролюючим органом повноважень за підпунктом 20.1.30 пунктом 20.1 статтею 20 Податкового кодексу України визначальним для віднесення відповідного спору до юрисдикції адміністративних судів залишається з`ясування його публічно-правової природи (змісту, характеру) із застосуванням наведених вище критеріїв, на чому неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 17 квітня 2018 року у справі 815/6956/15, від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 17 червня 2020 у справі № 826/10249/18, від 01 березня 2023 року у справі № 925/556/21, від 30 березня 2023 року у справі № 990/1/23, від 31 серпня 2023 року у справа № 640/26320/20, формулюючи універсальний підхід до розмежування приватноправових і публічно-правових спорів, який має враховуватися судами для вирішення питання предметної юрисдикції спору за участю суб`єкта владних повноважень незалежно від конкретного складу сторін.

Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23

Згідно частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Виходячи з наведеного, провадження в даній адміністративній справі підлягає закриттю.

На підставі викладеного, керуючись статтями 238, 248, 256, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Провадження в адміністративній справі №160/31638/23 за позовом Головного управління ДПС у Запорізькій області до Товариства з обмеженою відповідальністю Груп Інтрейд, Товариства з обмеженою відповідальністю Лерос Груп про визнання недійсним договору закрити.

Роз`яснити позивачу, що відповідно частини 2 статті 239 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Наявність ухвали про закриття провадження у зв`язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в цій справі права на звернення до суду за вирішенням цього спору.

Роз`яснити Головному управлінню ДПС у Запорізькій області, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції господарського суду.

Позивачу та відповідачам надіслати копію ухвали про закриття провадження в адміністративній справі.

Ухвала набирає законної сили в порядку статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в порядку та строки передбачені статтями 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст ухвали складено 10 червня 2024 року.

Суддя С.І. Озерянська