Постанова

від 11.06.2024 по справі 420/26458/23

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 червня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/26458/23

Головуючий в 1 інстанції: Величко А.В. Дата і місце ухвалення: 14.03.2024р., м. Миколаїв Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду

у складі:

головуючого Ступакової І.Г.

суддів Бітова А.І.

Лук`янчук О.В.

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Одеського окружного адміністративного суду на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 березня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Одеського окружного адміністративного суду, третя особа Державна казначейська служба України, про визнання протиправними дій та стягнення недоотриманої суддівської винагороди,-

В С Т А Н О В И Л А :

У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної судової адміністрації України, Одеського окружного адміністративного суду, третя особа Державна казначейська служба України, в якому, з урахуванням уточнення 04.10.2023р. позовних вимог, просив суд:

- визнати протиправними дії Одеського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період з 01 січня 2021 року по 31 липня 2023 року, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102,00 грн.;

- стягнути з Держави України за рахунок коштів Державного бюджету України, головним розпорядником яких є Державна судова адміністрація України, шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України з бюджетної програми КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів» на користь ОСОБА_1 недоотриману суддівську винагороду за період з 01 січня 2021 року по 31 серпня 2023 року у розмірі 724647,18 грн. з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при її виплаті.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що на підставі Указу Президента України від 13.05.2009р. №321/2009, він приступив до виконання обов`язків судді Одеського окружного адміністративного суду, де працює і на даний час. У період з січня 2021 року по вересень 2023 року суддівська винагорода та допомога на оздоровлення нараховуються та виплачуються ОСОБА_1 із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102,00 грн. Відповідний обрахунок позивач вважає таким, що не відповідає Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», як єдиному нормативно-правовому акту, що визначає розмір винагороди судді. Законами України про держбюджет на 2021, 2022, 2023р.р. фактично змінено складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України та частиною третьою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Всього за період з 01 січня 2021 року по 31 серпня 2023 року на користь ОСОБА_1 не донараховано та не виплачено суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення в сумі 724647,18 грн., яка має бути стягнута з Держави України за рахунок коштів Державного бюджету України, головним розпорядником яких є Державна судова адміністрація України, шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України з бюджетної програми КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів».

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 березня 2024 року позов задоволено частково.

Визнано протиправними дії Одеського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з січня 2021 року по серпень 2023 року та матеріальної допомоги на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2102,00 грн.

Зобов`язано Одеський окружний адміністративний суд нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з січня 2021 року по серпень 2023 року та матеріальну допомогу на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки у відповідності до вимог ч.2, ч.3 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 1 січня 2021 року складає 2270 грн., станом на 1 січня 2022 року складає 2481 грн. та станом на 1 січня 2023 року складає 2684 грн., з урахуванням раніше виплачених сум.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням Одеський окружний адміністративний суд подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на не повне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення від 14.03.2024р. в частині задоволення позовних вимог, заявлених до Одеського окружного адміністративного суду, з ухваленням у відповідній частині по справі нового судового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що з 01.01.2021р. розрахунок окладу судді здійснюється з врахуванням такої величини як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді» в сумі 2102,00 грн., яка встановлена ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік». Положення вказаної норми є чинними, не конституційними не визнавалися та не скасовувалися, а тому підлягали виконанню відповідачами. Судом не враховано, що причиною обрання відповідачем саме цього розміру прожиткового мінімуму є не його самовільні дії, а пряма вказівка Закону. Одеський окружний адміністративний суд, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, не мав правових підстав для виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди без застосування норм ст.7 Закону №1082-ХІ. Зазначене стосується і дій відповідача при розрахунку суддівської винагороди позивача та допомоги на оздоровлення у 2022-2023р.р. із врахуванням ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік».

Апелянт просить суд апеляційної інстанції врахувати, що виконання даного судового рішення можливе тільки після здійснення фінансування (зарахування коштів на рахунок Одеського окружного адміністративного суду) ДСА України, враховуючи, що Одеський окружний адміністративний суд не є розпорядником бюджетних коштів, проводить всі нарахування та виплати лише в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисом, який затверджує ДСА України.

Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.3 ч.1 ст.311 КАС України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів доходить наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що Указом Президента України від 13.05.2009р. №321/2009 «Про призначення суддів» ОСОБА_1 призначено на посаду судді Одеського окружного адміністративного суду строком на п`ять років.

Постановою Верхової Ради України від 21.05.2015р. №479-VIII позивач обраний безстроково на посаду судді Одеського окружного адміністративного суду.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, починаючи з 01.01.2021р. щомісячна винагорода судді ОСОБА_1 нараховується та виплачується Одеським окружним адміністративним судом із застосуванням при її розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в сумі 2102,00 грн., що визначено ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік». Також, відповідну величину для визначення розміру посадового окладу використано відповідачем при розрахунку та виплаті позивачу допомоги на оздоровлення за 2021-2023р.р.

Вважаючи, що розмір суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за 2021-2023р.р. не відповідає розміру, установленому ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», внаслідок чого недотримано 724647,18 грн., ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду.

Задовольняючи частково позов суд першої інстанції зазначив, що Законом України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до Закону про судоустрій, відповідач неправильно визначився із розрахунковою величиною посадового окладу застосувавши в розрахунку іншу величину, відмінну від тієї, що визначена спеціальним законом. Враховуючи, що суддівська винагорода у визначених Законом розмірах нарахована ОСОБА_1 не була, а нарахування суддівської винагороди відноситься до повноважень Одеського окружного адміністративного суду, суд першої інстанції дійшов висновку, що належним способом захисту прав позивача є зобов`язання Одеського окружного адміністративного суду нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду та матеріальну допомогу на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки у відповідності до вимог ч.2, ч.3 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Що ж до позовної вимоги про стягнення з ДСА України на користь ОСОБА_1 не донарахованої та невиплаченої суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період з 01.01.2021р. по 31.08.2023р. в розмірі 724 647,18 грн., то суд дійшов висновку про відмову в її задоволенні, зазначивши, що стягненню підлягають лише ті суми, які нараховані у належному розмірі, але не виплачені, в той час як згідно з матеріалами справи суддівська винагорода позивачу у належному розмірі не була нарахована, що пов`язано з протиправними діями Одеського окружного адміністративного суду.

Надаючи правову оцінку таким висновкам суду першої інстанції колегія суддів звертає увагу на наступне.

Перш за все, колегія суддів констатує, що даний позов подано ОСОБА_1 до суду з порушенням строку звернення до суду, встановленого ст.233 КЗпП України.

Відповідно до частин другої та третьої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно частини п`ятої статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду для захисту прав, свобод та інтересів особи.

Спір у ній виник у зв`язку з виплатою судді Одеського окружного адміністративного суду суддівської винагороди із відповідними доплатами, згідно Закону України «Про судоустрій і статус суддів», та допомоги на оздоровлення за 2021-2023 роки у меншому розмірі, ніж це передбачено чинним законодавством. Позовні вимоги ОСОБА_1 необхідно оцінювати як вимоги про стягнення заборгованості з виплати суддівської винагороди, яка (винагорода) охоплюється поняттями «заробітна плата» і «оплата праці» у тому сенсі, яким їх наповнив Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013.

Зважаючи на відсутність в КАС України норм, які передбачали б строк звернення до адміністративного суду з позовом про стягнення недоотриманої/заборгованої заробітної плати/винагороди, то застосуванню до спірних правовідносин підлягає стаття 233 КЗпП України.

Приписами частин першої та другої статті 233 КЗпП України у редакції, чинній до 19 липня 2022 року, передбачалося, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом №2352-IX, який набрав чинності 19 липня 2022 року, внесено зміни до деяких законодавчих актів України, у тому числі до КЗпП України.

Відповідно до частин першої та другої статті 233 КЗпП України (у редакції зі змінами, внесеними згідно із Законом №2352-IX) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Нормами пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України передбачено, що під час дії карантину, встановленого КМУ з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Карантин на всій території України був установлений Постановою КМУ №211 з 12 березня 2020 року та припинив дію з 30 червня 2023 року згідно з Постановою КМУ №651.

Таким чином, враховуючи, що у пункті 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України йдеться саме про продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, тому з припиненням дії карантину закінчується і строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору.

Іншими словами, відлік тримісячного строку для звернення з цим позовом до адміністративного суду почався 19 липня 2022 року і мав би закінчитися 19 жовтня 2022 року, якби не положення пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, на підставі яких цей строк був продовжений до 30 червня 2023 року. Протягом усього цього періоду (з 19 липня 2022 року до 30 червня 2023 року) позивач мав право у межах строку звернутися до суду з позовом щодо невиплати йому суддівської винагороди у належному розмірі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2023 року по справі №990/139/23 сформулювала висновок, що у зв`язку з відміною Постановою Кабінету Міністрів України №651 від 27 червня 2023 року на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 24 год. 00 хв. 30 червня 2023 року, продовжені строки, визначені статтею 233 КЗпП, завершились у 00 год. 01 хв. 01 липня 2023 року.

ОСОБА_1 з позовом у даній справі звернувся до суду 29 вересня 2023 року, тобто через три місяці після того, як Уряд припинив дію карантину на всій території України.

Поважних причин пропуску строку звернення до суду в частині вимог, заявлених за період з 01.01.2021р. по 30.06.2023р. ОСОБА_1 ні суду першої, а ні суду апеляційної інстанцій не зазначив.

Твердження позивача про те, що у зв`язку із закінченням 01.07.2023р. дії карантину він має право на звернення до суду без подання заяви про поновлення строку звернення до суду протягом 3-х місяців, тобто до 01.10.2023р., колегія суддів вважає такими, що ґрунтуються на неправильному тлумаченні (розумінні) ст.233 КЗпП України, ст.122 КАС України та пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України у їх сукупності, а також вони не відповідають зазначеній вище правовій позиції Великої Палати Верховного Суду.

Поряд з цим, при вирішенні питання про можливість застосування у даній праві наслідків пропуску строку звернення до суду в частині позовних вимог, передбачені ст.123 КАС України, колегія суддів враховує правову позицію Верховного Суду, викладену, зокрема, у постановах від 14.02.2023р. по справі №280/9279/20, від 12.07.2023р. по справі № 420/11674/21, від 26.10.2023р. по справі №420/5965/22, від 07.03.2024р. по справі №420/1738/23, згідно якої наявність у суду апеляційної інстанції повноважень скасовувати рішення суду першої інстанції із залишенням позовної заяви без розгляду не надає права суду апеляційної інстанції застосовувати ці повноваження з власної ініціативи. Застосування судом наслідків пропуску строку звернення до суду саме поза межами доводів апеляційної скарги свідчить про порушення судом апеляційної інстанції вимог процесуального законодавства.

В апеляційній скарзі Одеський окружний адміністративний суд, не порушуючи питання строків звернення до суду, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 березня 2024 року з ухваленням у справі нового судового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Відповідач клопотань про залишення позову без розгляду з підстав, визначених пунктом 8 частини першої статті 240 КАС України, не заявляв, незгоди з рішенням суду першої інстанції у контексті дотримання позивачем строку звернення до суду з позовом не висловив.

За таких обставин, враховуючи положення ст.308 КАС України (межі перегляду судом апеляційної інстанції), а також те, що розгляд судом справи, позов у якій подано за межами строків звернення, не відноситься до порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, передбачених частиною третьою статті 317 КАС України, колегія суддів не вбачає можливості застосувати передбачені ст.123 КАС України наслідки пропуску строку звернення до суду та залишити позовну заяву ОСОБА_1 без розгляду в частині позовних вимог, заявлених з пропуском строку звернення.

Надаючи правову оцінку висновкам суду першої інстанції по суті спору колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.

Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом - Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016р. №1402-VIII (далі Закон №1402-VIII) гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема рішеннях від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 01 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 03 червня 2013 року №3-рп/2013, а також від 04 грудня 2018 року №11 -р/2018.

Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом №1402-VIII, положення якого узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод.

У преамбулі Закону №1402-VIII зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Частиною першою статті 4 Закону №1402-VIII встановлено, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.

Згідно з частиною другою статті 4 Закону №1402-VIII зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Відповідно до частини першої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Пунктом 1 частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

Статтею 136 Закону передбачено, суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу.

З 30 вересня 2016 року набрали чинності зміни, унесені до Конституції України, згідно із Законом України від 02 червня 2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII).

Законом №1401-VIII, серед іншого, статтю 130 Конституції України викладено в новій редакції, текст якої зазначено вище, і вперше закріплено спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій.

З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону №1402-VIII, які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди, є закон про судоустрій.

Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону № 1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі), є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України.

Отже, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення та врахування при реалізації державою конституційної гарантії громадян урегульовано Законом України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999р. №966-XIV, відповідно до статті 1 якого прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність. До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.

У змісті наведеної норми Закону №966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум. Судді до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо, не віднесені.

Водночас, ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» від 15.12.2020р. №1082-IX установлено у 2021 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема: працездатних осіб з 01.01.2021р. - 2270,00 грн; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102,00 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» від 02.12.2021р. №1928-IX установлено у 2022 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема: працездатних осіб з 01.01.2022р. - 2 481,00 грн; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102,00 грн.

Також, ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» від 03.11.2022р. №2710-IX установлено у 2023 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема: працездатних осіб з 01.01.2023р. - 2684,00 грн; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102,00 грн.

Варто зазначити, що зміни до Закону №1402-VIII у частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у спірний період, про який йдеться у позовній заяві, а також до Закону №966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму не вносилися, тож законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 01 січня календарного року для цілей визначення суддівської винагороди, немає.

Закони №1082-IX, №1928-IX та №2710-IX фактично змінили складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена ст. 130 Конституції України і ст.135 Закону №1402-VIII.

Закон про Державний бюджет України на відповідний календарний рік не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.

На такі аспекти законодавчого регулювання звертав увагу Конституційний Суд України у Рішеннях від 09.07.2007р. №6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22.05.2008р. №10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).

Згідно із сталою позицією Верховного Суду у цій категорії спорів, Законом №1402-VIII закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом №1402-VIII (постанови від 10 листопада 2021 року у справі №400/2031/21, від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21, від 02 червня 2023 року у справі №400/4904/21, від 13 липня 2023 року у справі №280/1233/22, від 24 липня 2023 року у справі №280/9563/21, від 25 липня 2023 року у справі №120/2006/22-а, від 26 липня 2023 року у справі №240/2978/22, від 27 липня 2023 року у справі №240/3795/22).

Практика Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах є сталою та послідовною, а висновки, наведені у вищевказаних справах, є релевантними до обставин цієї справи. Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від цих висновків, вважає їх застосовними до обставин цієї справи.

Підсумовуючи викладене колегія суддів наголошує, що виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону №1402-VIII й норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.

Таким чином, зміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2021 року (2270,00 грн.), на 01 січня 2022 року (2 481,00 грн.) та на 01 січня 2023 року (2684,00 грн.) на іншу розрахункову величину, яка Законом №1402-VIII не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн), на підставі статті 7 Закону №1082-IX, статті 7 Закону №1928-IX та статті 7 Закону №2710-IX, була неправомірною.

Оскільки функції по нарахуванню та виплаті позивачу суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення покладені на Одеський окружний адміністративний суд, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що належним способом захисту та відновлення прав позивача у даній справі має бути зобов`язання Одеського окружного адміністративного суду нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з січня 2021 року по серпень 2023 року та матеріальну допомогу на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки у відповідності до вимог ч.2, ч.3 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 1 січня 2021 року складає 2270 грн., станом на 1 січня 2022 року складає 2481 грн. та станом на 1 січня 2023 року складає 2684 грн., з урахуванням раніше виплачених сум.

Апелянт зазначає, що виконання даного судового рішення можливе тільки після здійснення фінансування (зарахування коштів на рахунок Одеського окружного адміністративного суду) ДСА України, враховуючи, що Одеський окружний адміністративний суд не є розпорядником бюджетних коштів, проводить всі нарахування та виплати лише в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисом, який затверджує ДСА України.

Колегія суддів не приймає до уваги такі доводи апелянта, оскільки вони стосуються питання виконання рішення суду, а не вирішення спору та відновлення порушених прав позивача у спірних правовідносинах.

Таким чином, доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для задоволення скарги Одеського окружного адміністративного суду та скасування рішення від 14.03.2024р. колегія суддів не вбачає.

Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Одеського окружного адміністративного суду залишити без задоволення, рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 14 березня 2024 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України.

Повний текст судового рішення виготовлений 11 червня 2024 року.

Головуючий: І.Г. Ступакова

Судді: А.І. Бітов

О.В. Лук`янчук