Постанова

від 30.05.2024 по справі 521/13010/22

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1059/24

Справа № 521/13010/22

Головуючий у першій інстанції Гуревський В.К.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30.05.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,

при секретарі: Узун Н.Д.,

за участю: представника АТ «Укрпошта» - Ніколенка Г.В.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Укрпошта» в особі Одеської дирекції на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2022 року за позовом Акціонерного товариства «Укрпошта» в особі Одеської дирекції до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором та зустрічним позовом адвоката Смирнова Андрія Ігоревича в інтересах ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрпошта» в особі Одеської дирекції про визнання договорів недійсними, -

в с т а н о в и в:

03 вересня 2022 року Акціонерне товариство «Укрпошта» в особі Одеської дирекції звернувся (- далі АТ «Укрпошта») до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором, за яким просить стягнути з ОСОБА_1 на користь АТ «Укрпошта» 87 255,35 грн, з яких: 73 366,06 грн - основний борг, 12 683,27 грн - пеня, 1 206,02 грн - 3% річних та судовий збір у розмірі 2 481,00 грн, посилаючись на те, що 17 листопада 2021 року між АТ «Укрпошта» та ОСОБА_1 з іншої сторони, був укладений договір короткострокової безвідсоткової позики №11-548. Згідно із п. 1.1 договору позики, який укладений відповідно до Договору новації №11-547 від 17.11.2021 (укладеного між тими самими Сторонами), відповідачка зобов`язалася в строк та в порядку, визначеному договором позики, повернути грошові кошти в розмірі 97 821,43 грн, а позивач зобов`язався прийняти грошові кошти в порядку визначеному договором позики. За період з 26 листопада 2021 року по 31 грудня 2021 року відповідачка повернула позику у сумі 24 455,37 грн (двадцять чотири тисячі чотириста п`ятдесят п`ять гривень 37 коп.). Решта позики у сумі 73 366,06 грн не повернута. За порушення строків повернення позики, позичальник сплачує позикодавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми своєчасно неоплаченої заборгованості за кожен день такого прострочення (п. 3.2 договору позики), що складає 12 683,27 грн. Таким чином, загальна сума, що підлягає стягненню з відповідачки на користь позивача становить 87 255,35 грн.

31 жовтня 2022 року адвокат Смирнов Андрій Ігоревич в інтересах відповідачки ОСОБА_1 надав суду відзив на позовну заяву, в якому він зазначив, що до 01 грудня 2021 року відповідачка працювала в АТ «Укрпошта» на посаді начальника відділення поштового зв`язку Одеса - 120 (звільнена на підставі ст. 38 КЗпП України - за власним бажанням на підставі заяви від 17.11.2021). Рішення про звільнення ОСОБА_2 прийняла після того, як 17 листопада 2021 року зі сторони АТ «Укрпошта», що є її роботодавцем, було допущено грубі порушення її трудових прав та під тиском погроз змушено підписати договори, зі змістом яких вона не була згодна. Звертаючись із позовною заявою про стягнення з ОСОБА_2 боргу, АТ Укрпошта» обґрунтовує свою позицію положеннями договору короткострокової безвідсоткової позики №11-548 від 17.11.2021 та договору новації №11-547 від 17.11.2021, укладеними з відповідачем. Жодних доказів на підтвердження завдання ОСОБА_2 позивачу матеріальної шкоди шляхом заволодіння сумою в розмірі 97 821,43 грн позивач до суду не надає. Варто зауважити, що відповідач заперечує факт заволодіння будь-якими грошовими коштами АТ «Укрпошта». Звертаючись до ОСОБА_2 із позовом про стягнення боргу за договором позивач фактично намагається вирішити питання про стягнення завданої працівником шкоди, уникнувши необхідності доводити факт її завдання, а також розмір. Однак, згідно з КЗпП України покриття шкоди провадиться шляхом подання роботодавцем позову до місцевого загального суду (ст. 136). Відповідно до умов Порядку шкода заподіяна Товариству працівником, відшкодовується ним добровільно або стягується із такого у примусовому чи судовому порядку відповідно до вимог чинного законодавства (п. 1.4 Порядку). Вказаний Порядок не може розцінюватись як договір, яким сторони передбачили нарахування штрафних санкцій за неналежне виконання своїх зобов`язань, а тому зазначена у договорі новації сума 97 821,43 грн є щонайменше завищеною на 20% (20% від зазначеної суми - 19 564,28 грн). Це є ще одним підтвердженням викладеній вище тезі про порушення АТ «Укрпошта» гарантій, передбачених трудовим законодавством, внаслідок намагань збільшити суму, яка підлягає відшкодуванню працівником у зв`язку із завданням шкоди. Крім того, матеріали справи не містять доказів, що відповідачка була ознайомлена із вказаним Порядком, тоді з п. 4 наказу, котрим такий Порядок було затверджено (а.с. 13) передбачено ознайомлення працівників із його положеннями. Жодних коштів ОСОБА_2 за договором позики не отримувала, це вбачається також зі змісту самого договору, а також не заперечується у позові АТ «Укрпошта». Відтак, матеріали справи не містять доказів на підтвердження обставин щодо існування між АТ «Укрпошта» та відповідачкою попередніх зобов`язальних відносин цивільно-правового характеру, їх виду та розміру, щодо яких відбулась новація боргу. Факт завдання відповідачем шкоди недоведений, договори позики та новації є недійсними, а внаслідок відсутності факту передання грошей жодного боргу у ОСОБА_2 перед АТ «Укрпошта» не виникало, та, якщо попри усе це позивач вважає, що його права порушені, він обрав невірний спосіб захисту, що виключає можливість задоволення позову.

31 жовтня 2022 року адвокат Смирнов Андрій Ігоревич в інтересах відповідача ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до АТ «Укрпошта» про визнання договорів недійсними, в якому зазначив, що АТ «Укрпошта» у первісному позові обґрунтовує положеннями договору короткострокової безвідсоткової позики №11-548 від 17.11.2021 та договору новації №1-547 від 17.11.2021. Вказані договори відповідно до ст. 215 ЦК України мають бути визнані судом недійсними, а тому в строк для подання відзиву, який у даній справі триває до 02 листопада 2022 року, ОСОБА_2 вважає за необхідне звернутися із зустрічним позовом. Оспорюванні правочини не відповідають вимогам частин 1, 3 та 5 ст. 203 ЦК України. По-перше, волевиявлення ОСОБА_2 на їх укладення не було вільним. По-друге, укладений договір позики не спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених договорами такого виду. По-третє, дійсною метою та результатом укладення оспорюваних договорів є уникнення АТ «Укрпошта» необхідності дотримуватися вимог трудового законодавства щодо порядку та розміру відшкодування шкоди, завданої працівником. Збільшення суми, яка підлягає відшкодуванню, суперечить положенням КЗпП України щодо розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню працівником. Натомість оспорюванні договори, які відповідач за зустрічним позовом просив підписати ОСОБА_2 , виступають засобом легалізації порушення норм трудового законодавства шляхом переведення правовідносин у площину договірних цивільно-правових відносин. Таким чином, укладені договори позики та новації суперечать положенням КЗпП України, а отже не відповідають вимогам ч. 1 ст. 203 ЦК України, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою для визнання їх недійсними.

15 листопада 2022 року позивач, АТ «Укрпошта», надав суду відповідь на відзив на позовну заяву, посилаючись на те, що 17 листопада 2021 року між позивачем та відповідачкою укладений договір новації №11-547, відповідно до п. 1 якого позивач та відповідач у зв`язку із неможливістю відшкодування позивачем матеріальної шкоди в розмірі 97 821,43 грн, завданої позивачем відповідачці під час виконання позивачем трудових обов`язків, прийшли до згоди про заміну зобов`язання про відшкодування зазначеної матеріальної шкоди новим зобов`язанням, відповідно до ст. 604 та ст. 1053 ЦК України. Всупереч твердженню представника відповідачки, факт заподіяння відповідачкою матеріальної шкоди позивачеві підтверджується Актом службового розслідування від 15.11.2021, копія якого надається. Відшкодування матеріальної шкоди заподіяної нестачею не є випадком, за якого не допускається застосування новації, у відзиві на позов не наведено інше, а також відсутні посилання на відповідні норми закону. Позивачем дотримано форми договору новації та договору позики, укладеного на підставі договору новації боргу. Будь-яких доказів належного виконання відповідачем своїх зобов`язань згідно умов договору та які передбачені ст. 545 ЦК України, ним не надано. Згідно умов Договору короткострокової безвідсоткової позики №11- 548 від 17.11.2021 позичальник (відповідач) відповідно до договору новації, укладеного 17.11.2021, зобов`язується у строк і в порядку, визначеному договором позики, повернути грошові кошти в розмірі 97 821,43 грн. Уклавши договір новації боргу сторони здійснили заміну зобов`язання про відшкодування розміру матеріальної шкоди, яка була завдана відповідачем під час виконання трудових обов`язків, на нове позикове зобов`язання, відповідно до ст. ст. 604, 1053 ЦК України. Якщо роботодавець та працівник спільно вирішили укласти специфічний договір, який не регламентований КЗпП України, але регламентований ЦК України, дійшли згоди з усіх його істотних умов, взяли зобов`язання щодо спільного їх виконання, підписали такий договір, то він може застосовуватися до трудових правовідносин, оскільки такий договір не суперечитиме чинному законодавству, а також буде відповідати методам та принципам регулювання трудових та пов`язаних з ними відносин. Відповідачка, порушуючи умови договору та норми цивільного права, в односторонньому порядку відмовилася від виконання взятих на себе обов`язків. Будь-яких доказів належного виконання відповідачкою своїх зобов`язань, згідно умов договору, та які передбачені ст. 545 ЦК України, матеріали справи не містять. Відповідачка частково погасила позику в сумі 24 455,37 грн, про що зазначено у довідці позивача про заборгованість ОСОБА_2 , яка додана до позовної заяви.

15 листопада 2022 року позивач, АТ «Укрпошта», надав суду відзив на зустрічну позовну заяву, у якому зазначив, що зустрічний позов є незаконним, необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню в повному обсязі, посилаючись на те, що за твердженням позивачки за зустрічним позовом, її волевиявлення на укладення оспорюваних нею договорів не було вільним. Однак, по-перше, договори новації та позики від 17.11.2021 були нею підписані без заперечень. Наявність факту погроз кримінальним переслідуванням, про які зазначено у зустрічному позові не підтверджується жодними доказами. По-друге, разом із підписанням зазначених договорів, позивачкою за зустрічним позовом підписано заяву про згоду на добровільне відшкодування суми шкоди за відсутнє майно АТ «Укрпошта» - готівкові кошти у сумі 97 821,43 грн та графік повернення позики. При цьому, позивачка за зустрічним позовом у випадку відсутності власної вини в заподіянні матеріальної шкоди мала можливість відмовитись від укладання зазначених договорів, але підписала їх та не оскаржила часткове утримання з неї заборгованості за договором позики у листопаді та грудні 2021 року у загальній сумі 24 455,37 грн. Відшкодування заподіяної матеріальної шкоди не є випадком, за якого не допускається застосування новації. Ключовими методами і в той же час принципами регулювання трудових та пов`язаних із ними відносин є поєднання централізованого та локального правового регулювання таких відносин, а також договірний характер праці. Це означає, що сторони трудових правовідносин мають право самостійно, на власний розсуд визначати умови трудових правовідносин, встановлюючи додаткові нюанси регулювання таких відносин, які не визначені КЗпП України чи іншими централізованими актами, які безпосередньо регулюють трудові та пов`язані з ними відносини. Отже, вихід за межі КЗпП України чи інших централізованих актів, які безпосередньо регулюють трудові та пов`язані з ними відносини, не означає автоматично, що такі приписи не матимуть право на існування та регламентацію відповідних відносин. Головною вимогою у такому випадку має бути спільна згода працівника та роботодавця на такі умови та відповідність їх чинному законодавству. Все вищезазначене свідчить про законність та обґрунтованість договорів новації та позики.

Позивач за первісним позовом, АТ «Укрпошта» надав заяву про розгляд справи за їх відсутності, на позовних вимогах наполягав в повному обсязі.

Адвокат Смирнов Андрій Ігоревич в інтересах відповідачки ОСОБА_1 надав заяву про розгляд справи за його відсутності, проти первісних позовних вимог заперечував у повному обсязі, просив задовольнити зустрічний позов.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2022 року в позові АТ «Укрпошта» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - відмовлено в повному обсязі.

Зустрічний позов ОСОБА_1 до АТ «Укрпошта» про визнання недійсним договору короткострокової безвідсоткової позики та договору новації - задоволено в повному обсязі. Суд визнав недійсним договір короткострокової безвідсоткової позики №11-548 від 17.11.2021, укладений між АТ «Укрпошта» (ЄДРПОУ 22485297) та ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 );

суд визнав недійсним договір новації №11-547 від 17.11.2021, укладений між АТ «Укрпошта» (ЄДРПОУ 22485297) та ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 );

стягнув з АТ «Укрпошта» (65001, м. Одеса, вул. Садова, 10, код ЄДРПОУ: 22485297) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір в розмірі 1 984,80 грн.

В апеляційній скарзі позивач за первісним позовом, АТ «Укрпошта», просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити в повному обсязі, у задоволенні зустрічного позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

ОСОБА_1 в судове засідання до апеляційного суду не з`явилась, про розгляд справи була повідомлена належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані повідомлення про направлення судових повісток-повідомлень та довідка про доставку судової повістки-повідомлення до електронного кабінету Електронного суду адвокату Смирнову А.І..

Так, згідно ч. ч. 4-5 ст. 14 ЦПК України, Єдина судова інформаційно-комунікаційна система відповідно до закону забезпечує обмін документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу.

Суд направляє судові рішення, судові повістки, судові повістки - повідомлення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи (ч. 6 ст. 128 ЦПК України).

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Визначення поняття зобов`язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (стаття 1049 ЦК України).

Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов`язків (частини 2 статті 11 ЦК України).

За правилами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Судом першої інстанції встановлено, що 17 листопада 2021 року між АТ «Укрпошта» та ОСОБА_1 з іншої сторони, був укладений договір короткострокової безвідсоткової позики №11-548.

Згідно п. 1.1 договору позики, який укладений відповідно до договору новації №11-547 від 17.11.2021 (укладеного між тими самими Сторонами), відповідачка зобов`язалася у строк та в порядку, визначеному договором позики, повернути грошові кошти в розмірі 97 821,43 грн, а позивач зобов`язався прийняти грошові кошти в порядку визначеному договором позики.

Відповідно до п. 2.1 Договору позики, позичальник повертає позику щомісяця рівними частками згідно графіку повернення позики (Додаток 1), шляхом здійснення позикодавцем утримань із заробітної плати позичальника, та/або шляхом внесення грошових коштів позики в касу позикодавця.

Згідно п. 6.1 Договору позики договір вважається укладеним з моменту його підписання сторонами договору та діє протягом одного року, але в будь-якому випадку до повного виконання позичальником своїх зобов`язань щодо повернення позики.

За період з 26 листопада 2021 року по 31 грудня 2021 року відповідачка повернула позику у сумі 24 455,37 грн (двадцять чотири тисячі чотириста п`ятдесят п`ять гривень 37 коп.). Решта позики у сумі 73 366,06 грн не повернута.

За порушення строків повернення позики, позичальник сплачує позикодавцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми своєчасно неоплаченої заборгованості за кожен день такого прострочення (п. 3.2 Договору позики), що складає 12 683,27 грн.

Таким чином, на думку позивача, за первісним позовом загальна сума, що підлягає стягненню з відповідачки на користь позивача становить 86 049,33 грн.

Згідно із вимогами статті 604 ЦК України, зобов`язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами (новація). Новація не допускається щодо зобов`язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом.

Зі змісту статті 604 ЦК України вбачається, що ознаками новації є: спосіб припинення зобов`язання; вона можлива лише між тими самими сторонами (сторонами попереднього зобов`язання); є двостороннім правочином (договором); нове зобов`язання пов`язане з попереднім і спрямоване саме на заміну первісного зобов`язання новим, а не на зміну цього зобов`язання. Деякі з вищезазначених ознак новації одночасно є умовами її вчинення. До умов новації згідно вимог закону віднесено наступні: нове зобов`язання повинне пов`язувати тих самих осіб, що і первісне; сторони мають досягти згоди щодо заміни одного зобов`язання іншим, а «домовленість про новацію», про яку йдеться у частині другій статті 604 ЦК України, - це договір про заміну зобов`язання; вчиняється новація у формі двостороннього правочину (новаційного договору), який має відповідати вимогам до форми та змісту, необхідних для нового зобов`язання; наявність наміру сторін вчинити новацію, про який сторони повинні обов`язково вказати у договорі, а за відсутності такого застереження первинне зобов`язання не припиняється, а буде діяти поряд з новим; дійсність первинного зобов`язання (недійсність первинного зобов`язання веде до недійсності і нового зобов`язання, що витікає з новації, якщо ж недійсним є новаційний договір, сторони залишаються пов`язаними первинним зобов`язанням, і новація не відбувається); зміна змісту зобов`язання, або має виконуватися те саме, але на іншій правовій підставі; допустимість заміни первісного зобов`язання новим.

Таким чином, новація - це угода про заміну первинного зобов`язання новим зобов`язанням між тими самими сторонами. Вона не припиняє правового зв`язку сторін, оскільки, замість зобов`язання, дія якого припиняється, виникає узгоджене ними нове зобов`язання. Юридичною підставою для зобов`язання, яке виникає при новації, є домовленість сторін про припинення первинного зобов`язання. Угода про заміну первинного зобов`язання має договірну природу. Новація є консенсуальним, двостороннім та оплатним договором, який має правоприпинювальну природу.

Відповідно до ст. 1053 ЦК України, за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов`язанням. Заміна боргу позиковим зобов`язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (стаття 1047 ЦК України).

З вищевикладеного вбачається, що шкода виникла внаслідок трудових відносин.

Відповідно до глави ІХ КЗпП нею передбачені гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду заподіяну підприємству, установі, організації. Зокрема, частина 2 статті 130 КЗпП чітко визначає, що при покладенні матеріальної відповідальності, права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Норми трудового законодавства, як гарантія дотримання прав працівників не передбачають право укладення між роботодавцем та працівником договорів заміни зобов`язань працівника по відшкодуванню шкоди позиковим зобов`язанням.

З огляду на викладене, враховуючи норми закону, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що сума, яка є предметом спору не є боргом, а є шкодою для АТ «Укрпошта», яка виникла внаслідок неналежного виконання працівником трудових обов`язків, а тому підстав для задоволення позову про стягнення коштів в силу ст. 1053 ЦК України не має, а відповідно до вказаних норм - зустрічний позов про визнання недійсним договору позики підлягає задоволенню.

ОСОБА_1 при подачі зустрічного позову було сплачено судовий збір у сумі 992,40 грн, що підтверджується квитанцією №0673-3230-7923-6975 від 30.10.2022 та судовий збір в розмірі 992,40 грн, що підтверджується квитанцією №3108-6523-6703-1951 від 30.10.2022. Оскільки, у первісному позові відмовлено, а зустрічний позов задоволено, то судовий збір підлягає стягненню з АТ «Укрпошта» на користь ОСОБА_1 ..

Посилання позивача за первісним позовом, АТ «Укрпошта», в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, оскільки судом першої інстанції безпідставно не враховано те, що між сторонами у справі у встановленому законом порядку укладено договори позики та новації, законних підстав для визнання їх недійсними немає, тому відповідачка зобов`язана відшкодувати суму заборгованості в розмірі 86 049,33 грн, не приймаються до уваги за таких підстав.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, що, позивачем за первісним позовом, АТ «Укрпошта», не доведено належним чином обґрунтованість підстав первісного позову, а саме, те, що між сторонами у справі укладено договори позики та навації, за якими відповідачка зобов`язана повернути заборгованість в розмірі 86 049,33 грн, але остання всіляко ухиляється він повернення грошових коштів.

Й, навпаки, відповідачкою ОСОБА_1 повністю спростовані підстави первісного позову та доведено належним чином обґрунтованість підстав зустрічного позову, а саме, те, що між сторонами у справи виникли правовідносини, які регулюються трудовим законодавством, а не нормами зобов`язального права, тому є законні підстави для визнання договорів позики та новації недійсними з підстав, передбачених статтями 203, 215, 1046, 1053 ЦК України.

Так, Верховний Суд у постанові від 27 жовтня 2021 року у справі №523/1712/18 (провадження №61-1220св21) зробив наступний правовий висновок, а саме, «згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Положеннями частини першої статті 1051 ЦК України передбачено право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі №319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі №524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі №604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі №501/1773/16-ц.»

Отже, «досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки».

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано виходив, що в ході судового розгляду відповідно до статті 81 ЦПК України не доведено волевиявлення позивач на передання грошей, а відповідачці отримання у власність грошей як учасника правочину, яке повинно бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Позивач не зміг обґрунтувати свої доводи, щодо передачі у власність відповідачки грошових коштів, а тому, між сторонами не виникли зобов`язання щодо повернення боргу, передбачених ст. ст. 526, 1046, 1048, 1049 ЦК України.

Відповідно до частин другої і четвертої статті 604 ЦК України зобов`язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами (новація). Новація припиняє додаткові зобов`язання, пов`язані з первісним зобов`язанням, якщо інше не встановлено договором.

Отже, у даному випадку суд першої інстанції правильно виходив з того, що, якщо відсутні між сторонами зобов`язальні правовідносини з повернення боргу за договором позики, то не може бути проведена заміна первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами (новація).

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно виходив з того, що сума, яка є предметом спору не є боргом, а є шкодою для АТ «Укрпошта» в особі Одеської дирекції, яка виникла внаслідок неналежного виконання працівником трудових обов`язків, а тому підстав для задоволення позову про стягнення коштів в силу ст. 1053 ЦК України не має. Отже, є законні підстави для визнання договорів позики та новації недійсними, з підстав, передбачених статтями 203, 215, 1046, 1053 ЦК України.

За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач за первісним позовом, АТ «Укрпошта» має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачкою, але у даному випадку в судовому засіданні позивачем не доведено належним чином, що відповідачкою порушено його права. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України право товариства не підлягає судовому захисту.

Позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_1 доведено належним чином порушення роботодавцем її прав, тому її право підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Колегія суддів звертає увагу на те, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Верховний Суд у постанові від 08 липня 2020 року у справі №522/3541/15 (провадження №61-31599св19), дійшов правового висновку про те, що «згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв`язку із цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. Й, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відкидає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу.

Аналіз змісту частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як суперечність, оскільки, якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Термін «зловживання правом» означає те, що ця категорія стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права.

Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків.

Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав.

Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав, необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і, навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності за загальним правилом є вина, то такі діяння є винними.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб`єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.

Переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, застосовує загальні засади цивільного права - принципи справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає за необхідне та доцільне застосувати положення частини третьої статті 16 ЦК України та відмовити ОСОБІ_1 у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала.

Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим у разі встановлення істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. У разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах у разі задоволення поданого позову, суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом».

На переконання суду апеляційного інстанції, такі дії позивача щодо стягнення заборгованості за договорами позики та новації, необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення прав та законних інтересів ОСОБА_1 , що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України, неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом.

Системний аналіз наведених норм права, правового висновку Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору позивачка за зустрічним позовом отримала ефективний засіб юридичного захисту свого права на мірне володіння майном, що передбачено статтею 13 та статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для задоволення зустрічного позову та відмови у задоволенні первісного позову.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення первісного позову та відмову у задоволенні зустрічного позову немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Укрпошта» в особі Одеської дирекції залишити без задоволення, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 10 червня 2024 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

С.М. Сегеда