Постанова

від 10.06.2024 по справі 916/2491/23

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 червня 2024 рокум. ОдесаСправа № 916/2491/23Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Ярош А.І.,

суддів: Діброви Г.І., Принцевської Н.М.

секретар судового засідання: Кияшко Р.О.

за участю представників учасників справи:

від Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради: Джига В.І.

від Товариства з обмеженою відповідальністю "Євроборд": Ткаченко Т.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі

апеляційну скаргу Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради

на рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2024 року, суддя в І інстанції Літвінов С.В., повний текст якого складено 14.03.2024, в м. Одесі

у справі №916/2491/23

за позовом: Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Євроборд"

про стягнення 1 514 048,55 грн

В С Т А Н О В И В:

В червні 2023 року Комунальна установа "Одесреклама" Одеської міської ради звернулась до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Євроборд" про стягнення 1 514 048,55 грн за користування місцями для розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності.

Позовні вимоги обгрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов`язань з укладеним між сторонами договором №8-рд від 14.07.2011 в частині несплати відповідачем коштів за тимчасове користування місцями для розташування рекламних засобів, за період з 14.07.2011 по 01.10.2016 року.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 04.03.2024 у справі №916/2491/23 позовні вимоги задоволено частково; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Євроборд" на користь Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської суму борг в розмірі 108 527,91 грн та витрати по сплаті судового збору у розмірі 1589,75 грн; в іншій частині позову відмовлено.

Суд дійшов висновку, що ТОВ «Євроборд» фактично користувалось місцями, що перебувають у комунальній власності, не сплачуючи до бюджету міста Одеси плати за розташування рекламних засобів, внаслідок чого у відповідача виникла заборгованість в сумі 1 514 048,55 грн.

Разом з цим суд зазначив, що по заявленим вимогам за період з 14.07.2011 по 11.03.2016 строк позовної давності є пропущеним, з урахуванням чого вимоги заявлені в цій частині задоволенню не підлягають, у зв`язку з чим суд дійшов висновку, що сума основного боргу за період з 12.03.2016 по 01.10.2016 становить 108 527,91 грн., які підлягають стягненню на користь позивача.

05.04.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради, в якій останнє просить рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2024 у справі №916/2491/23 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

В обгрунтування вимог апеляційної скарги скаржник зазначає, що при укладанні договору КП «Одесреклама» не мала повноважень та не була розпорядником інформації щодо даних реєстрації та видачі дозволів на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради та інформаційного банку даних місць розташування рекламних засобів, плану їх розміщення, а Відповідач подаючи документи на укладання договору не надав всі дозволи та умисно приховав інформацію з метою зменшення розміру щомісячної плати за Договором, відповідно Договір було укладено без урахування усіх рекламних засобів, які розміщуються Відповідачем з 2005 року згідно чинних дозволів зазначених в позовній заяві.

Скаржник стверджує, що до договору № 8-рд, укладеного 14 липня 2011 року, лише 01 жовтня 2016 року (Додаток № 19) були включені рекламні засоби, які розміщуються згідно дозволів за позовом. Відповідно, лише 01 жовтня 2016 року КП «Одесреклама» могло стати відомо про порушення вчинені Відповідачем.

В той же час, у пункті 6.5 розділу 6 договору, укладеного між сторонами у справі, що розглядається, передбачено, що позовна давність щодо стягнення плати за цим договором та пені, передбачених пунктами 5.1, 6.1 договору, встановлюється строком 4 роки.

Починаючи з 01.10.2016 строк позовної давності у КП «Одесреклама» на звернення до суду був до 01.10.2020 року, тобто 4 роки згідно Договору. Разом з тим, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені у тому числі статтями 257 та 258 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину.

Враховуючи зазначене, на думку скаржника, правонаступник КУ «Одесреклама» звернувся до суду з даним позовом в межах строків на позовну давність.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить продовжити строк для подачі відзиву. Залишити в силі рішення Господарського суду Одеської області від 04 березня 2024 року у справі № 916/2491/23 у частині відмови у позові у розмірі 1 405 520,64 грн. Скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 04 березня 2024 року у справі №916/2491/23 у частині задоволення вимог у розмірі 108 527,91 грн та стягненні витрат судового збору. Відмовити у задоволенні позовних вимог Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Євроборд" про стягнення заборгованості у частині 108 527,91 грн та витрат по сплаті судового збору у сумі 1589,75 грн у господарській справі № 916/2491/23.

Зокрема, відповідач зазначив, що КУ «Одесреклама» Одеської міської ради є уповноваженою особою власника місць розміщення рекламних засобів комунальної власності територіальної громади м. Одеси у сфері укладання договорів на право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів та має можливість вчинити дії для отримання доступу до документації на встановлення рекламних конструкцій у м. Одесі.

Виходячи з того, що оплата за користування місцями проводиться щомісячно до 27 числа поточного місяця, тому про неоплату Позивач мав довідатись 28 числа поточного місяця (ст. 253, 530 ЦК України). І для кожного щомісячного платежу строк позовної давності спливає через 4 роки після настання терміну оплати.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.05.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2024 у справі №916/2491/23, призначено розгляд даної справи на 04.06.2024 о 12:30 та в подальшому протокольною ухвалою суду від 04.06.2024 оголошено перерву в розгляді даної справи до 10.06.2024 о 14:45.

Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Як вбачається з матеріалів справи, 14.07.2011 року між Комунальним підприємством Одесреклама Одеської міської ради (правонаступником якого є Комунальна установа Одесреклама Одеської міської ради) та Товариством з обмеженою відповідальністю „Євроборд (користувач) було укладено договір №8-рд на право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів, за умовами п. 2.1. якого Підприємство надає Користувачу право за плату тимчасово використовувати для розташування рекламних засобів місця на територіях, будівлях, спорудах, що є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси, або інших об`єктах, що перебувають на утриманні органів, підприємств, установ та/або організації Одеської міської ради та не передані у власність іншим особам.

Відповідно до п. 2.2. договору місця для розташування рекламних засобів та розрахунок плати за їх використання визначаються у відповідних додатках до цього договору.

Згідно п. 2.3. договору користувач використовує надані йому місця виключно за цільовим призначенням з дня укладання сторонами цього договору та відповідного додатку до нього, сплачує вартість користування цими місцями в порядку та на умовах, визначених цим договором.

Положеннями п. 4.2.4. договору передбачено, що користувач зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі сплачувати кошти за цим договором.

Відповідно п. 5.1. договору плата за цим договором визначається на підставі тарифів та коригуючих коефіцієнтів до них, встановлених Виконавчим комітетом Одеської міської ради та чинних на момент укладання цього договору.

В п. 5.2 договору передбачено, що користувач вносить плату за цим договором щомісячно не пізніше 27 числа місяця, за який вноситься плата, шляхом перерахунку відповідних коштів на банківський рахунок Підприємства.

Пунктом 6.5 договору визначено, що позовна давність щодо стягнення плати за цим договором та пені, передбачених пп.5.1., 6.1 договору, встановлюється строком в 4 роки.

В п. 8.3 договору встановлено термін його дії з 14.07.2011 р. по 13.07.2016, який продовжено з 14.07.2016 по 21.12.2016, в подальшому продовжено з 22.12.2016 по 15.02.2017.

В додатку № 1 від 14.07.2011 р. до вказаного договору №8-рд від 14.07.2011 р. сторонами затверджено перелік двох рекламних засобів, їх кількість та місце розташування.

В подальшому КП Одесреклама Одеської міської ради та ТОВ „Євроборд (користувач) додатковою угодою № 1 від 26.02.2015 р. внесли зміни до вказаного договору №8-рд від 14.07.2011 р., згідно яких сторони домовились викласти п. 5.2. договору в новій редакції: З 01.01.2015 року Користувач вносить плату за цим Договором щомісячно не пізніше 27 числа місяця, за який вноситься плата, шляхом перерахунку відповідних коштів до бюджету міста Одеси на відповідний рахунок, відкритий в органах Державної казначейської служби України, зазначений в цьому Договорі.

Згідно копії листів КУ Одесреклама Одеської міської ради б/н і б/д термін дії договору №8-рд продовжувався в подальшому по 12.07.2022.

Вказаний договір є діючим, що не заперечується сторонами.

Додатком №19 від 01 жовтня 2016 року до договору №8-рд від 14.07.2011 р. сторони договору - КП Одесреклама Одеської міської ради та ТОВ „Євроборд у відповідності до п.2.2. договору дійшли згоди про затвердження переліку рекламних засобів, їх кількості та місць розташування.

Зі вказаного додатку № 19 від 01 жовтня 2016 року до договору №8-рд від 14.07.2011 вбачається, в ньому були вказані розміри рекламних засобів, розміщених згідно дозволів, зокрема, №5432, 5433, 5434, 5436, 6687, 6688, 6693, 6695, 6696, 6705, 6712, 6892, 6894, 6895, 6901, 6902, 6904, 6905, 5427, 5428, 5429, 5430.

Вказаним додатком сторони також затвердили бухгалтерський розрахунок плати за право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів, що приймає ТОВ „Євроборд у тимчасове користування за вказаним договором, де, зокрема, в пунктах бухгалтерського розрахунку, вказані рекламні засоби, які розміщуються ТОВ „Євроборд на підставі дозволів №№ 5432, 5433, 5434, 5436, 6687, 6688, 6693, 6695, 6696, 6705, 6712, 6892, 6894, 6895, 6901, 6902, 6904, 6905, 5427, 5428, 5429, 5430.

Судом встановлено та не заперечується сторонами, що Товариство з обмеженою відповідальністю „Євроборд є розповсюджувачем зовнішньої реклами, якому у 2006 були видані дозволи на розміщення рекламних засобів (№№ 5432, 5433, 5434, 5436, 6687, 6688, 6693, 6695, 6696, 6705, 6712, 6892, 6894, 6895, 6901, 6902, 6904, 6905, 5427, 5428, 5429, 5430).

В той же час, як стверджує позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю „Євроборд при укладанні договору не надав КП Одесреклама необхідних відомостей та документів щодо вищезазначених рекламних засобів, розміщених відповідно до 22 дозволів на розміщення зовнішньої реклами, для включення їх у додатки до цього договору для подальшого нарахування та внесення плати за користування місцями комунальної власності.

На думку позивача, рекламні засоби, на які ТОВ Євроборд видані перелічені вище дозволи у 2006 році, всупереч тому, що на момент укладання Договору №8-рд фактично вже розміщувались, тобто відповідач користувався комунальною власністю, лише 01.10.2016 були включені до переліку рекламних засобів та бухгалтерського розрахунку плати за право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів згідно Додатку №19 до договору від 14 липня 2011 року.

КУ „Одесреклама в листі-претензії № 01-27/804 від 16.11.2022 р. повідомило ТОВ Євроборд, що у останнього за період з 01 квітня 2016 року по 31 жовтня 2022 року сформувалась заборгованість зі сплати за користування місцями для розташування рекламних засобів, передбачених дозволами № 5427, № 5428, № 5429, № 5430, № 4058 в сумі 548811,20 грн.

Зокрема, в листі зазначено, що до Договору № 8-рд, укладеного 14 липня 2011 року, лише 01 жовтня 2016 року (Додаток № 19) були включені рекламні засоби, які розміщуються згідно дозволів № 5427 від 29.06.2005, № 5428 від 29.06.2005, № 5429 від 29.06.2005, № 5430 від 29.06.2005, № 5432 від 29.06.2005, № 5433 від 29.06.2005, № 5434 від 29.06.2005, № 5436 від 29.06.2005, № 6687 від 21.11.2005., № 6688 від 21.11.2005, № 6693 від 21.11.2005, № 6695 від 21.11.2005, № 6696 від 21.11.2005, № 6705 від 21.11.2005, № 6712 від 24.11.2005, № 6894 від 20.12.2005, № 6898 від 20.12.2005, № 6902 від 20.12.2005, № 6904 від 20.12.2005, № 6905 від 20.12.2005. Таким чином, ТОВ Євроборд фактично користувалось місцями, що перебувають у комунальній власності, не сплачуючи до бюджету міста Одеси плати за розташування рекламних засобів, внаслідок чого за ТОВ Євроборд сформувалась заборгованість: за дозволами № 5427, № 5428, № 5429, № 5430 за період з 14 липня 2011 року по 01 квітня 2016 року у сумі -246 893,20 гривень; за рештою перелічених вище дозволів за період з 14 липня 2011 року по 01 жовтня 2016 року - 1 208 678,13 гривень. Загальна сума заборгованості ТОВ Євроборд перед бюджетом міста Одеси складає 3 106 434,85 гривень.

Несплата відповідачем - ТОВ Євроборд у повному обсязі коштів за тимчасове користування місцями для розташування рекламних засобів, за визначений позивачем період з 14.07.2011 по 01.10.2016 року стало підставою для звернення КУ „Одесреклама до суду із заявленим позовом.

Задовольняючи частково позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив з доведеності факту використання ТОВ «Євроборд» місцями для розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності, не сплачуючи до бюджету міста Одеси плати за розташування рекламних засобів, внаслідок чого у відповідача виникла заборгованість в сумі 1 514 048,55 грн на підставі Додатку №19 від 01 жовтня 2016 року до договору №8-рд від 14.07.2011.

Разом з цим, враховуючи п.6.5. договору, відповідно до якого позовна давність встановлена строком 4 роки, а також запровадження дії карантину на території України з 12.03.2020, внаслідок чого строки, визначені у статті 257 ЦК України продовжувались на строк дії карантину, заявлені позовні вимоги за період з 14.07.2011 по 11.03.2016 задоволенню не підлягають, оскільки строк позовної давності є пропущеним, з урахуванням чого вимоги заявлені позивачем позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Водночас, позивачем заявлений період заборгованості відповідача з 14.07.2011 по 01.10.2016 року, тому, починаючи з 12.03.2016 (тобто з дати, яка вже охоплює встановлення дії карантину на території України з урахуванням 4 років позовної давності) по 01.10.2016 (заявлений позивачем період) строк позовної давності не пропущений.

Приймаючи до уваги встановлення судом факту пропуску позивачем строку позовної давності по вимогам за період з 14.07.2011 по 11.03.2020, суд першої інстанції дійшов висновку, що сума основного боргу за період з 12.03.2016 по 01.10.2016 становить 108527,91грн., які підлягають стягнення на користь позивача.

Судова колегія вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача у зв`язку з неналежним виконанням умов спірного договору з підстав пропуску позовної давності та стягнення заборгованості з 12.03.2016 по 01.10.2016р, з огляду на наступне.

Так, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст. 267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги.

Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість.

Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Саме такої позиції дотримуються суді при розглядів спорів (зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц).

Так, згідно зі статтею 162 ГПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права.

У статті 46 ГПК України унормовані процесуальні права та обов`язки сторін.

Так, відповідно до частин другої та третьої статті 46 ГПК України крім прав та обов`язків, визначених у статті 42 цього Кодексу: 1) позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) - на будь-якій стадії судового процесу; 2) позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження; 3) відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом. До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Згідно зі ст.14 ГПК України (Диспозитивність господарського судочинства) суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності."

Попри обов`язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу.

Такий правовий висновок щодо застосування норм процесуального права викладено у постановах Верховного Суду від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15, від 18.03.2019 у справі №908/1165/17, від 05.06.2019 у справі № 909/452/18, від 26.01.2021 у справі № 923/722/19, від 09.11.2021 у справі №908/2637/20.

Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19).

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19.

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц).

Як вбачається з матеріалів справи, предметом вказаної позовної заяви є вимоги позивача до відповідача про стягнення грошових коштів за користування місцями для розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності за укладеним між сторонами договором №8-рд від 14.07.2011.

Підставою позову було визначено, що 14.07.2011 між КП «Одесреклама», правонаступником якого є позивач, та ТОВ «Євроборд» укладено договір на право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів №8-рд.

З невідомих позивачу причин, ТОВ «Євроборд» при укладанні договору №8-рд від 14.07.2011 не надало КП «Одесреклама» необхідних відомостей та документів щодо вищезазначених рекламних засобів, розміщених відповідно до 22 дозволів на розміщення зовнішньої реклами, для включення їх у додатки до цього договору для подальшого нарахування та внесення плати за користування місцями комунальної власності.

Рекламні засоби, на які ТОВ «Євроборд» видані перелічені вище дозволи, всупереч тому, що на момент укладення Договору №8-рд вони фактично вже розміщувались, а відтак відповідач користувався комунальною власністю, були включені до Переліку рекламних засобів та бухгалтерського розрахунку плати за право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів згідно Додатку №19 до Договору лише 01 жовтня 2016 року.

Таким чином, на переконання позивача, ТОВ «Євроборд» фактично користувалось місцями для розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності, не вносячи за це відповідну плату, у зв`язку з чим бюджет міста Одеси в період з 14.07.2011 (укладення між сторонами договору) по 01.10.2016 (включення спірних рекламних засобів до договору) не отримав кошти у сумі 1 514 048,55 грн.

Правовими підставами позову було визначено положення ЦК України, а саме ст.ст.509, 525, 526, 527, 530, 598, 599, 610, 626, 628, 629 ЦК України, що стосуються саме договірних відносин сторін.

Колегія суддів зазначає, що регулювання правовідносин, пов`язаних з розміщенням зовнішньої реклами у місті Одесі здійснюється ЦК України, ГК України, Законом України "Про рекламу", Типовими правилами з розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №2067 від 29.12.2003 р. та розробленими відповідно до них Правилами розміщення зовнішньої реклами в місті Одесі, затвердженими рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради №434 від 22.04.2008 р. (зі змінами та доповненнями).

В п. 1.5 вказаних Правил №434 від 22.04.2008 вказано, що договір на право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів - двосторонній договір, укладений між розповсюджувачем зовнішньої реклами та КУ "Одесреклама" Одеської міської ради, що визначає їх взаємні права та обов`язки щодо користування місцями для розміщення зовнішньої реклами, які перебувають у комунальній власності

За п. 4.1 Правил №434 від 22.04.2008 саме на КУ "Одесреклама" Одеської міської ради покладено функцію з укладення договорів з розповсюджувачами зовнішньої реклами на право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів у випадках, передбачених цими Правилами, а також із забезпечення повноти надходжень до бюджету міста Одеси плати за користування вказаними місцями.

Відповідно до п. 4.11. Правил №434 від 22.04.2008 розмір плати за тимчасове користування місцями, які перебувають у комунальній власності міста, для розташування рекламних засобів встановлюється виконавчим комітетом Одеської міської ради, а місцями, що перебувають у державній або приватній власності, - на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою).

В п. 14.2 Правил вказано, що з дати прийняття виконавчим органом рішення про надання дозволу на розміщення зовнішньої реклами розмір плати за тимчасове користування місцем, що перебуває у комунальній власності, становить 100 відсотків, згідно із затвердженими тарифами, та справляється з розповсюджувача зовнішньої реклами у встановленому порядку.

Підставою для нарахування та внесення розповсюджувачем реклами відповідної плати є договір на право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів, що укладається відповідно до порядку, встановленого підпунктом 7.5 цих Правил.

Пунктом 14.3 правил №434 від 22.04.2008 визначено, що за наявності дозволу розповсюджувач зовнішньої реклами не звільняється від плати за право тимчасового користування місцем для розміщення зовнішньої реклами, що перебуває у комунальній власності, незалежно від факту нерозміщення рекламного засобу у визначеному дозволом місці.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, на підставі рішень Виконавчого комітету Одеської міської ради № 295 від 29.06.2005 р., № 826 від 24.11.2005, № 912 від 20.12.2005, дозволів на розміщення зовнішньої реклами № 5427 від 29.06.2005, № 5428 від 29.06.2005, № 5429 від 29.06.2005, № 5430 від 29.06.2005, № 5432 від 29.06.2005, № 5433 від 29.06.2005, № 5434 від 29.06.2005, № 5436 від 29.06.2005, № 6687 від 21.11.2005., № 6688 від 21.11.2005, № 6693 від 21.11.2005, № 6695 від 21.11.2005, № 6696 від 21.11.2005, № 6705 від 21.11.2005, № 6712 від 24.11.2005, № 6894 від 20.12.2005, № 6898 від 20.12.2005, № 6902 від 20.12.2005, № 6904 від 20.12.2005, № 6905 від 20.12.2005 відповідачу, як розповсюджувачу реклами, надано право на розміщення реклами за відповідну плату.

Вищевказані дозволи на розміщення зовнішньої реклами є чинними та діяли впродовж спірного періоду з 14 липня 2011 року по 01 жовтня 2016, що також не заперечується з боку відповідача.

Таким чином, з дати прийняття рішень виконавчого комітету Одеської міської ради від 2005 року щодо надання дозволів відповідачу на розміщення реклами, у відповідача виник обов`язок сплачувати за користування місцями комунальної власності для розміщення рекламних засобів, незважаючи на факт укладення/не укладення відповідного договору з позивачем в силу пункту 14.3 Правил №434 від 22.04.2008.

Відповідно до вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

КУ Одесреклама Одеської міської ради є уповноваженою особою власника місць розміщення рекламних засобів комунальної власності територіальної громади м. Одеси у сфері укладання договорів на право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів та має можливість вчинити дії для отримання доступу до документації на встановлення рекламних конструкцій у м. Одесі.

Відповідно ст. 1.4 Статуту КУ Одесреклама, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 14.12.2017 року № 2770-VII, Засновником Установи є Одеська міська рада. Координацію діяльності Установи здійснює управління реклами Одеської міської ради

В п.2.1 Статуті КУ Одесреклама Одеської міської ради, передбачено, що основною метою установи є задоволення міських, суспільних потреб шляхом реалізації господарської компетенції органів місцевого самоврядування в галузі формування сучасного міського дизайну, у тому числі у сфері зовнішньої реклами.

При цьому в п. 1.2 Статуту вказано, що Установа є правонаступником прав і обов`язків комунального підприємства Одесреклама Одеської міської ради.

У відповідності до п. 2.2. Статуту завданнями установи є, зокрема:

-забезпечення економічно ефективного використання місць, що перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Одеси, для розміщення засобів зовнішньої реклами, а також повноти надходжень до бюджету міста плати за користування вказаними місцями (пп.2.2.1.);

-укладання договорів з розповсюджувачами зовнішньої реклами на право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів, які перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Одеси, для внесення плати суб`єктами господарювання за вказаними договорами відповідно до визначеного порядку (пп.2.2.6.).

Згідно п.2.3.2. функцією установи є, зокрема, проводити підготовку звітних даних за показниками у галузі розміщення зовнішньої реклами, у тому числі за фінансовими показниками від надходжень за укладеними договорами на тимчасове використання місць, що перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Одеси, для розміщення зовнішньої реклами.

Отже, Комунальна установа Одесреклама Одеської міської ради, яка зобов`язана забезпечувати повноту надходжень до бюджету міста Одеси плати за тимчасове користування місцями для розміщення рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Одеси, мала достатньо механізмів та засобів для того, щоб з`ясувати факт користування відповідачем місцями, що перебувають у комунальній власності, не сплачуючи до бюджету міста Одеси плати за розташування рекламних засобів, а також про наявність дозволів Виконкому від 2005 року на розміщення зовнішньої реклами.

Водночас, як було зазначено самим позивачем у позовній заяві, відповідач плату за фактичне користування такими місцями за весь час їх використання не сплачував, хоча користувався такими місцями для розміщення рекламних засобів і до моменту включення їх до переліку рекламних засобів та бухгалтерського розрахунку плати за право тимчасового користування місцями для розташування рекламних засобів згідно Додатку №19 до договору від 01.10.2016, що не заперечується з боку відповідача.

Тобто у визначений позивачем період, за який останнім нараховується заборгованість за користування рекламними засобами, а саме з 14.07.2011 по 01.10.2016 відповідач користувався вказаними спірними рекламними засобами у позадоговірний спосіб, оскільки сторони узгодили перелік спірних рекламних засобів, за які позивачем нараховано заборгованість, лише при підписанні Додатку №19 до договору від 01.10.2016.

З наведених підстав можна дійти висновку, що жодних договірних відносин сторін з приводу спірних 22 рекламних засобів у сторін до 01.10.2016 у сторін не було.

Отже, відповідач, як фактичний користувач місць для розміщення рекламних засобів, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих місць зберіг у себе кошти, що мав сплатити за користування такими місцями, зобов`язаний повернути ці кошти власникові.

Загальні підстави для виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Передбачений інститутом кондикції вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.

Отже предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (подібні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 20.11.2018 у справі №922/3412/17 та від 13.02.2019 у справі №320/5877/17).

Відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акту, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Основна умова частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.

Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 Цивільного кодексу України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Для виникнення зобов`язання з безпідставного збагачення необхідна наявність наступних умов: 1) збільшення майна в однієї особи (вона набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або звертає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння); 2) втрата майна іншою особою, тобто збільшення або збереження майна в особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою; 3) причинний зв`язок між збільшенням майна в однієї особи i відповідною втратою майна іншою особою; 4) відсутність достатньої правової підстави для збільшення майна в однієї особи за рахунок іншої особи. Тобто обов`язковою умовою є збільшення майна однієї сторони (набувачем), з одночасним зменшенням його в іншої сторони (потерпілого), а також відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення (відповідний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі №916/2478/20, від 04.05.2022 у справі №903/359/21, від 05.10.2022 у справі №904/4046/20).

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №910/13271/18, від 23.01.2020 у справі №910/3395/19, від 23.04.2019 у справі №918/47/18, від 01.04.2019 у справі №904/2444/18, від 16.09.2022 у справі №913/703/20).

Як вже зазначалося вище, позивачем заявлено позов про стягнення з відповідача на свою користь грошові кошти за неналежне виконання умов укладеного між сторонами договору №8-рд від 14.07.2011 за період з 14.07.2011, тобто з дати укладення між сторонами відповідного договору по 01.10.2016 (включення спірних рекламних засобів до договору згідно Додатку №19 до договору від 01.10.2016), а правовими підставами позову у цій справі останнім було визначено норми Цивільного кодексу України, які регулюють договірні правовідносини сторін.

Разом з цим, позивачем помилково визначено предмет та підставі позову у спірних правовідносинах, оскільки на переконання судової колегії апеляційної інстанції, предметом регулювання спірних правовідносин є саме стягнення коштів за фактичне користування місцями для розміщення спірних рекламних засобів за період до внесення спірних місць до договору та неотримання їх власником доходів у вигляді плати за фактичне користування такими місцями, що за своїм змістом є кондикційними.

Тобто в даному випадку правова підстава в установленому порядку була відсутня взагалі.

Отже, відповідач, як фактичний користувач місць для розміщення рекламних засобів, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих місць зберіг у себе кошти, що мав сплатити за користування такими місцями, зобов`язаний повернути ці кошти власникові на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України.

Колегія суддів зазначає, що у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). При вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).

Водночас, судова колегія вважає, що застосування у цій справі принципу "jura novit curia" ("суд знає закони") призведе до зміни заявлених позивачем предмету та підстав позову (як фактичних, так і правових) та предмету дослідження, до необхідності здійснення дослідження та оцінки тих доказів, на які позивач не посилався і на яких своїх вимог не ґрунтував.

Зазначене призведе до порушення інших принципів господарського судочинства, а саме: принципів рівності сторін, змагальності та диспозитивності, тоді як зміст принципу "jura novit curia" ("суд знає закони") полягає в тому, що суд знає право, самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін, самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus), вирішує спір у межах заявлених позивачем вимог, а саме, виходячи зі змісту заявлених вимог та обставин, якими їх обґрунтовує позивач.

У рішенні ЄСПЛ від 14.04.2021 у справі за заявою № 25531/12 "Гусєв проти України" Суд нагадав, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом (див. рішення у справах "Авотіньш проти Латвії [ВП] () [GC], заява № 17502/07, пункт 119, й інші посилання, ЄСПЛ 2016, та "Регнер проти Чехії" [ВП] (Regner v. the Czech Republic) [GC], заява № 35289/11, пункт 146, від 19.09.2017). До того ж право на змагальний судовий процес у принципі означає надання сторонам можливості ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість подати будь-які докази, необхідні для того, аби їхні вимоги задовольнили (див. рішення у справі "Клінік дез Акація та інші проти Франції" (Clinique des Acacias and Others v. France), заява № 65399/01 та 3 інші заяви, пункти 36- 43, від 13.10.2005). Крім того, суд, який розглядає справу, повинен сам дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він розглядає справу на підставі обґрунтування або заперечення, висловленого ним за власною ініціативою (див. рішення у справі "Чепек проти Чехії" (), заява № 9815/10, пункти 45 та 51- 60, від 05.09.2013) (пункт 26).

Суд у рішенні ЄСПЛ від 14.04.2021 зауважив, що хоча, звичайно, саме національні суди повинні визначати правильну правову кваліфікацію позовів на підставі національного законодавства, це має відбуватися із дотриманням принципу справедливого судового розгляду, що передбачає надання належного обґрунтування принаймні стосовно питань, які є вирішальними для результату розгляду справи (пункт 30). Недостатньо чіткі підстави для зміни правової кваліфікації позову заявника мають розглядатися як повністю невиправдані та такі, що суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно справедливості цивільного провадження і принципу змагальності судового процесу (пункт 33).

Отже, принцип "jura novit curia", з одного боку, підлягає безумовному застосуванню: суд зобов`язаний застосувати правильні норми права. З іншого боку, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача.

За таких умов необхідно зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Сторін не можна позбавляти права аргументувати свою позицію в умовах нової кваліфікації.

З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає, що застосування у цій справі принципу "jura novit curia" ("суд знає закони") призведе до порушення принципу диспозитивності.

Згідно з приписами частини четвертої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

У ч. 1 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України визначено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до частини другої статті 277 Господарського процесуального кодексу України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Відтак, Південно-західний апеляційний господарський суд приходить до висновку, що у зв`язку з неналежним обраним позивачем способу захисту порушеного права, що свідчить про безпідставність заявлених позовних вимог, апеляційна скарга Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради підлягає частковому задоволенню, а рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2024 у справі №916/2491/23 частковому скасуванню, з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 277, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2024 у справі №916/2491/23 задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2024 у справі №916/2491/23 скасувати частково.

Прийняте нове рішення, яким у задоволенні позову Комунальної установи "Одесреклама" Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Євроборд" про стягнення 1514048,55 грн - відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у відповідності до вимог ст.ст. 286-291 ГПК України.

Повний текст постанови складено 13.06.2024.

Головуючий суддяА.І. Ярош

Судді:Г.І. Діброва

Н.М. Принцевська