Рішення

від 11.06.2024 по справі 926/17/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

58601, м. Чернівці, вул. О.Кобилянської, 14, тел. 52-47-40, inbox@cv.arbitr.gov.ua

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2024 року Справа № 926/17/24За позовом ОСОБА_1 ; ОСОБА_2

до відповідача Релігійної організації Релігійна громада храму в ім`я Різдва Христового м. Чернівці Древлеправославної Церкви України

про визнання статуту недійсним

Суддя Проскурняк О.Г.

Секретар судового засіданняГончар А.Ю.

Представники сторін:

від позивача 1 адвокат Загарія О.Д., Савіна С.Є.

від позивача 2 ОСОБА_2

від відповідача адвокат Хованець А.І., Кривоносов Б.А.

СУТЬ СПОРУ: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до Господарського суду Чернівецької області із позовом до відповідача Релігійної організації Релігійна громада храму в ім`я Різдва Христового м. Чернівці Древлеправославної Церкви України про визнання статуту недійсним.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі посилаються на те, що 25 серпня 2023 року державним реєстратором Управління культури Чернівецької ОВА проведено державну реєстрацію змін до відомостей про Релігійну організацію.

Далі позивачі стверджують, що таких змін Релігійна громада не здійснювала, загальних зборів членів громади не проводила, як і не подавала документів реєстратору для проведення реєстраційних дій.

Крім того, позивачі вважають, що за допомогою проведення неправомочних зборів осіб, які не є членами Релігійної громади та підроблення документів проведено незаконну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу та зареєстровано статут Релігійної громади в новій редакції, який підлягає визнанню недійсним.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 січня 2024 року, судову справу № 926/17/24 передано на розгляд судді Проскурняку О.Г.

Ухвалою Господарського суду Чернівецької області від 04 січня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначено на 31 січня 2024 року

31 січня 2024 року до канцелярії суду надійшов відзив відповідача на позовну заяву, в якому останній вважає позовну заяву безпідставною та необґрунтованою.

Обґрунтовуючи відзив, адвокат відповідача посилається на те, що твердження позивачів відносно фіктивності проведення 13 серпня 2023 року Загальних зборів та присутності на них осіб, що не є членами Релігійної організації не відповідає дійсності, оскільки настоятелем храму не велись списки членів, а тому визначити хто є членом Релігійної громади, а хто ні неможливо.

Разом з тим, адвокат відповідача зазначає, що підставами для скликання загальних зборів була невідповідність статуту, як установчого документа Релігійної організації - чинному законодавству; відсутність реєстрації Статуту Релігійної організації від 26 квітня 2021 року в Державній службі України з етнополітики та свободи совісті та некомпетентність посадових осіб релігійної організації.

Ухвалою суду від 01 лютого 2024 року призначено підготовче засідання у справі № 926/17/24 на 19 лютого 2024 року.

16 лютого 2024 року до суду надійшла письмова заява адвоката позивача 1 про витребування доказів, а саме: 1) списку присутніх осіб на Загальних зборах християн-старообрядців Релігійної громади православної старообрядницької церкви храму Різдва Христового м. Чернівці, оформлених протоколом №6 від 27.03.2019 р.; 2) списку присутніх осіб на Загальних зборах християн-старообрядців Релігійної громади православної старообрядницької церкви храму Різдва Христового м. Чернівці, оформлених протоколом №1 від 07.03.2021 р.

Обґрунтовуючи свою заяву, адвокат позивача 1 вказує, що однією з підстав визнання статуту Релігійної організації Релігійна громада православної старообрядницької церкви храму Різдва Христового м. Чернівці є його прийняття на Загальних зборах членів громади від 13 серпня 2023 року, особами які не є дійсними його членами. Разом з тим, позивачі зазначають про наявність списків членів Релігійної громади, які брали участь в Загальних зборах 30 вересня 2018 року, 27 березня 2019 року та 07 березня 2021 року, оригінали яких подавались державному реєстратору Чернівецької обласної державної адміністрації.

Відтак, позивачі стверджують, що при дослідженні цих списків можна встановити дійсних членів громади, які беруть постійну участь в її зборах.

19 лютого 2024 року до суду надійшли письмові доповнення підстав позову, згідно змісту яких, позивачі заперечують стосовно реального скликання та проведення загальних зборів членів Релігійної громади 13 серпня 2023 року та відсутність членів Релігійної громади на Загальних зборах (кворуму) для визнання їх повноважними та прийняття рішень.

Також, 19 лютого 2024 року до канцелярії суду надійшла відповідь позивача на відзив, в які останній вказує, що твердження відповідача щодо підстав скликання та проведення Загальних зборів не відповідають реальним обставинам, оскільки Релігійна громада кожного року проила відповідні збори (в т.ч. 2022, 2023, 2024 роках), на яких вирішувались господарсько-організаційні та фінансові питання.

Крім цього, адвокат позивача зазначає, що списки членів Релігійної громади складались в березні 2019 року в кількості 97 осіб та уточнявся в червні 2023 року в кількості 101 особи, які були затверджені додатково на Загальних зборах.

Також, останній звертає увагу, що представником відповідача до відзиву доданий реєстр членів Релігійної організації, який не відповідає дійсному, окільки вказані в ньому особи не були членами Релігійної громади, а тому не можуть ні скликати, ні брати участь в її Загальних зборах.

Ухвалою Господарського суду Чернівецької області від 19 лютого 2024 року призначено підготовче засідання у справі на 07 березня 2024 року.

Ухвалою суду від 07 березня 2024 року задоволено заяву адвоката позивача 1 про витребування у Чернівецької обласної військової (державної) адміністрації доказів, що мають значення у справі № 926/17/24; витребувано у Чернівецької обласної військової (державної) адміністрації додаткові докази, що мають значення у справі № 926/17/24; відкладено розгляд справи у підготовчому судовому засіданні на 27 березня 2024 року.

22 березня 2024 року на офіційну електронну пошту суду надійшов лист-відповідь Чернівецької обласної військової (державної) адміністрації, в якому зазначено, що перевіривши відомості в ЄДР та у реєстраційній справі, державним реєстратором не виявлено запитуваних документів, оскільки вони заявниками не подавались.

27 березня 2024 року через систему Електронний суд до суду надійшли заперечення адвоката відповідача на відповідь на відзив.

У зазначених запереченнях, адвокат відповідача зазначає, що додані позивачем протоколи № 17, № 6, № 3 та № 1 є неналежними та недопустимими доказами, на підставі яких неможливо довести, що реєстр членів релігійної громади від 06 серпня 2023 року нічого спільного з дійсними членами релігійної громади не має.

Крім цього, останній зазначає, що особи які приймали участь у загальних зборах 13 серпня 2023 року є членами Релігійної організації, постійно відвідують служби, є знайомими між собою, беруть участь у житті Релігійної організації та прийняли типогружальне святе Хрещення.

Ухвалою Господарського суду Чернівецької області від 27 березня 2024 року в підготовчому судовому засіданні оголошено перерву до 15 квітня 2024 року.

Ухвалою суду від 15 квітня 2024 року в підготовчому судовому засіданні оголошено перерву до 13 травня 2024 року.

Ухвалою Господарського суду Чернівецької області від 13 травня 2024 року закрито підготовче провадження у справі № 926/17/24; призначено справу до розгляду по суті на 11 червня 2024 року.

Адвокат позивача та позивачі в судовому засіданні 11 червня 2024 року підтримали позовні вимоги в повному обсязі та просили його задовольнити.

Адвокат відповідача в судовому засіданні 11 червня 2024 року заперечував проти задоволення позову з підстав викладених у відзиві.

В порядку статей 8, 222 Господарського процесуального кодексу України, здійснювалося фіксування судового засідання за допомогою технічних засобів.

На виконання вимог статті 223 Господарського процесуального кодексу України, складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.

Відповідно до статті 219 ГПК України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши представників сторін, з`ясувавши фактичні обставини справи, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

В С Т А Н О В И В:

13 серпня 2023 року відбулись загальні збори членів Релігійної громади Православної старообрядної церкви храму Різдва Христового в м. Чернівці, якими одноголосно вирішено: 1) перевизначити канонічну та організаційну належності Громади; 2) розгляд та прийняття статуту громади у новій редакції; 3) переобрання керівних органів; 4) зміна найменування громади.

Секретар Загальних зборів ОСОБА_3 звернувся із заявою про державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань.

21 серпня 2023 року розпорядженням голови Чернівецької обласної державної адміністрації № 771-р прийнято рішення зареєструвати статут Релігійна громада храму в ім`я Різдва Христового м. Чернівці Древлеправославної Церкви України.

28 серпня 2023 року державним реєстратором управління культури Чернівецької обласної державної (військової) адміністрації Заяць В.В. здійснено державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, а саме:

1)змінено найменування організації з Релігійна громада Православної старообрядної церкви храму Різдва Христового в м. Чернівці на Релігійна громада храму в ім`я Різдва Христового м. Чернівці Древлеправославної Церкви України ;

2)змінено керівника юридичної особи - із ОСОБА_1 на ОСОБА_4 ;

3) змінено відомості про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи з ОСОБА_2 на ОСОБА_3 ;

4) змінено органи управління юридичною особою;

5) внесено зміни до установчих документів затверджено статут в новій редакції;

6) змінено місцезнаходження юридичної особи з

АДРЕСА_1 ) змінено інформацію для здійснення зв`язку із юридичною особою.

10 вересня 2023 року за адресою Релігійної організації Релігійна громада Православної старообрядної церкви храму Різдва Христового в м. Чернівці, ОСОБА_1 отримала лист Головного управління ДПС у Чернівецькій області №13225/6/24-13-12-02-04 від 30 серпня 2023 року, з якого вбачається, що у зв`язку із внесенням змін до відомостей про юридичну особу, наявні розбіжності в імені її керівника, а саме: згідно Державного реєстру фізичних осіб платників податків ОСОБА_4 , а згідно даних Єдиного державного реєстру ОСОБА_4 .

Позивач ОСОБА_1 вказує, що зазначені вище обставини стали для неї несподіванкою, адже Релігійна громада Загальних зборів не скликала і не приймала рішень про внесення змін до відомостей про юридичну особу, у зв`язку із чим звернулась з даним позовом до суду.

Стаття 35 Конституції України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Право на свободу світогляду та віросповідання у національному праві є складовою системи конституційних прав і свобод людини.

В Україні правовідносини, пов`язані із реалізацією свободи віросповідання і діяльністю релігійних організацій, регулюються, зокрема, Законом України Про свободу совісті та релігійні організації.

Відповідно до абзацу 1 статті 3 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації, кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

На міжнародному рівні ці гарантії проголошені у Загальній декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948; далі - Декларація), стаття 18 якої визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

Беручи до уваги Декларацію, Конвенція проголошує гарантії кожному, хто перебуває під юрисдикцією Високих Договірних Сторін, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції; кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно (частина 1 статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Важливими аспектами свободи віросповідання є свобода сповідувати релігію одноособово, а також спільно з іншими, тобто у колі тих, хто поділяє цю віру.

На це звернув увагу ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява № 77703/01), в якому вказав, що свобода віросповідання - це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу «сповідувати релігію» самому або в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру.

Відповідно до змісту статті 8 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації, держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації.

Отже, законодавець установив механізм, за яким рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, і такі збори можуть скликатися її членами.

Таким чином, встановлення цього механізму не виходить за межі звичайного правового регулювання процедури прийняття рішень об`єднаннями і не становить втручання у їх автономію.

Аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верхового суду у свої постанові від 03 квітня 2024 року по справі № 906/1330/21.

Відповідно до абзацу 3 статті 5 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації, держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Згідно статті 7 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації, релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Водночас, урахування державою у відносинах з релігійною організацією правил, на яких заснована її ієрархічна та інституційна структура, повага до її традицій та внутрішніх настанов не може унеможливлювати реалізацію права, гарантованого статтею 9 Конвенції в світлі статті 11 Конвенції, а також не може суперечити чинному законодавству.

Суд зазначає, що гарантована статтею 9 Конвенції свобода віросповідання також означає, серед іншого, свободу «сповідувати релігію» в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру. Оскільки релігійні громади традиційно існують у вигляді організованих структур, стаття 9 має тлумачитися в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає об`єднання від невиправданого втручання з боку держави (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України»).

Відповідно до абзацу 1 статті 8 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації, релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Тобто, насамперед релігійна громада є об`єднанням з метою спільного задоволення релігійних потреб. Як об`єднання громада користується автономією, яка покликана забезпечувати її членам право вирішувати питання організації.

У контексті визнаного державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості у канонічних і організаційних питаннях ідеться про те, що встановлений державою механізм реалізації цього права (шляхом ухвалення рішення загальними зборами) не може бути знівельований встановленням вимог, які фактично унеможливлюють реалізацію самого цього права.

У цій справі визнається статут в новій редакції недійсним, що прийнятий рішенням Загальних зборів Релігійної громади. Тобто позивачі просять суд втрутитись у рішення Релігійної громади, а отже, у діяльність релігійної організації, для чого (втручання) у суду мають бути вагомі підставі з огляду на таке.

Щодо меж втручання держави у свободу віросповідання, суд зазначає наступне.

Здійснення гарантованого Конституцією України права на свободу світогляду і віросповідання не підлягає обмеженню законом інакше, ніж в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (абзац 2 статті 35 Конституції України).

Згідно абзацу 3, 4 статті 35 Конституції України, церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова. Ніхто не може встановлювати обов`язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.

В абзаці 4 статті 3 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації унормовано, що здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров`я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов`язанням України.

Стаття 5 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації визначає, що в Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України. Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави. Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань. Релігійна організація зобов`язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.

Стаття 9 Конвенції також визначає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Такі зобов`язання іноді можуть потребувати вжиття заходів задля забезпечення поваги до свободи релігії. У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність державі бути нейтральною та безсторонньою у цій сфері.

Позитивні зобов`язання відповідно до статті 9 можуть охоплювати забезпечення ефективних та доступних засобів захисту прав, гарантованих положеннями цієї статті, включаючи як забезпечення нормативно-правової основи судового та примусового механізмів, спрямованих на захист прав особи, так і реалізацію, де це необхідно, конкретних кроків (рішення ЄСПЛ у справі «Osmanoglu and Kocabas v. Switzerland», заява № 29086/12, § 86).

Хоча межа між позитивними та негативними зобов`язаннями держави згідно із Конвенцією не може бути чітко визначена, проте застосовні принципи можна порівняти (рішення ЄСПЛ у справі «Izzettin Dogan and Others v. Turkey» [GC], заява № 62649/10, § 96).

Право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію разом з іншими, передбачає очікування, що віруючі матимуть змогу вільно об`єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісними з її обов`язком, визначеним у практиці Суду, бути нейтральною та без сторонньою (див. рішення ЄСПЛ у справах «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», заява № 45701/99, §§ 118, 123; «Hasan and Chaush v. Bulgaria» [GC], заява № 30985/96, § 62).

Одним із засобів користування правом сповідувати певну релігію, особливо для релігійної громади в колективному вимірі цього права, є можливість забезпечити судовий захист громади, її членів та її майна. Таким чином, стаття 9 має розглядатися не тільки у світлі статті 11, а також у світлі статті 6 (див. рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», § 118).

У демократичному суспільстві, в якому в межах однієї популяції співіснують кілька релігій, може виникнути необхідність запровадити обмеження цієї свободи з метою примирення інтересів різних груп та забезпечення поваги до переконань кожного. Проте, здійснюючи свої регулятивні функції в цій сфері та у відносинах з різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями, держава зобов`язана бути нейтральною та неупередженою. Ключовою ціллю тут є збереження плюралізму та забезпечення належного функціонування демократії (рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», §§ 115, 116).

Отже, варто виходити з того, що завданням суду є визначення того, чи заходи, вжиті на національному рівні, є виправданими та пропорційними, а також наскільки виправданим є втручання суду у внутрішні справи релігійної громади.

В даній справі позивачі просять суд втрутитись у справи такої релігійної організації як релігійна громада, шляхом визнання прийнятого нею статуту в новій редакції недійсним.

Згідно статті 7 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації, релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Відповідно до абзаців 1, 2 статті 8 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації, релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Тобто релігійну громаду Закон характеризує як місцеву релігійну організацію.

Релігійні громади в Україні, як правило, створюються в межах одного населеного пункту, поряд з цим існують непоодинокі випадки, коли релігійна громада створена у тісному зв`язку з культовою спорудою, яка є єдиною на декілька населених пунктів, тобто забезпечує спільне задоволення релігійних потреб вірян певної місцевості.

Зважаючи на ці особливості створення і функціонування релігійних громад, членами релігійної громади можуть також бути особи, які мешкають в іншому населеному пункті, ніж той, у якому знаходиться культова споруда та який не є занадто від неї віддаленим.

Також у межах однієї територіальної громади можуть діяти декілька релігійних громад (або жодної) різної віри, культу, течії тощо.

Статтею 13 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації визначено, що релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації.

Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Стаття 14 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації визначає порядок реєстрації статуту релігійної організації (центру, громади, монастиря, релігійного братства тощо), а також визначає перелік документів, які додатково подаються до статуту релігійної організації в новій редакції.

Відповідно до положень статті 15 вказаного Закону, у реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

Рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.

Як юридична особа, релігійна організація має реєструватися відповідно до встановленого законом порядку; відмова у державній реєстрації статуту релігійної організації можлива лише з підстав, визначених законом.

Не погодившись з правомірністю реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, ОСОБА_1 звернулась із скаргою від 21 жовтня 2023 року до Міністрерства юстиції України.

Наказом Міністерства юстиції України № 3043/7 від 29 грудня 2023 року відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_1 від 21 жовтня 2023 року у зв`язку із тим, що реєстраційна дія, проведена державним реєстратором відповідає законодавству у сфері державної реєстрації.

ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» зауважив, що відмова органів національної влади надати громаді віруючих статус юридичної особи є порушенням права на свободу віросповідання згідно зі статтею 9 Конвенції (див. Metropolitan Churh of BessarabiaOthers v. Moldova, § 105) та права на свободу зібрання. Право віруючих на свободу віросповідання передбачає, що громада зможе функціонувати мирно без будь-якого свавільного втручання держави (див. Hasan and Chaush v. Bulgaria, § 62). ЄСПЛ вважає, що ситуація, коли релігійна організація вочевидь конфліктує з керівництвом церкви, до якої вона належить (див. §§ 17-21 та 23 рішення ЄСПЛ), та зобов`язана внести зміни до статуту та зареєструвати їх (інакше вона ризикує бути виключеною зі складу юридичної особи, яку вона сама створила), вимагала від органів державної влади надзвичайно делікатного та нейтрального підходу до конфлікту.

Відтак, суд висловлює розуміння того, що втручання держави у свободу віросповідання в її колективному аспекті може мати місце як унаслідок рішень, дій, бездіяльності органів, які здійснюють реєстрацію релігійної організації, так і внаслідок рішень суду втрутитись у внутрішні питання релігійної організації.

При цьому, суд наголошує, що втручання суду у внутрішні справи релігійної громади має бути виправданим, та не спричини ще більш негативні наслідки.

Так, відповідачем надано суду більш як 100 заяв про вступ до Релігійної організації, вже під час розгляду справи в суді та після прийняття Релігійною організацією статуту в новій редакції.

Вказані заяви підтверджують вільне волевиялвення людьми своїх релігійних переконань та вподобань.

Таким чином, суд звертає увагу, що невиправдане втручання в автономну діяльність Релігійної організації може призвести до релігійних суперечок між людьми.

Щодо списків членів релігійної громади та внесення змін до статуту, суд вказує наступне.

Абзацами 3-6 статті 8 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації передбачено, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Поряд з цим, згідно змісту абзацу 1, 2 статті 12 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації, правоздатність релігійної організації визначає її статут (положення), який підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях.

Стаття 14 вказаного закону визначає, що для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються: 1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади; 2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції.

До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються: 1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів; 2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося).

Разом з тим, Закон України Про свободу совісті та релігійні організації не визначає порядку вступу, прийняття до складу членів релігійної громади, їх обліку, а залишає вирішення цього питання самій громаді. (об`єднати з іншим розділом).

З такого ж розуміння автономії релігійної організації виходить ЄСПЛ у рішенні у справі Свято-Михайлівська Парафія проти України, в якому він виснував, що наведена стаття 8 Закону жодним чином не обмежила чи перешкодила релігійній організації на власний розсуд визначати, в який спосіб вона вирішуватиме, чи приймати нових членів, визначатиме критерії членства та процедуру обрання органів управління. З точки зору статті 9 Конвенції, взятої разом зі статтею 11, це були рішення, які лежать у площині приватного права та які не мають бути об`єктом втручання з боку органів державної влади, якщо вони не порушують прав інших осіб, чи підпадають під обмеження, встановлені пунктами 2 статей 9 та 11 Конвенції.

Крім цього, статути релігійної організації у редакції від 26 квітня 2021 року та у редакції 21 серпня 2023 року не встановлюють будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, а також не містить поняття фіксованого членства, процедури прийняття в члени релігійної громади.

Отже, в контексті цієї справи суд відзначає, що законодавець лише в необхідних загальних рисах врегулював порядок реалізації релігійними громадами права на зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях.

При цьому законодавець визнав автономію релігійної громади у визначенні кількості її членів, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, а також у питаннях членства на таких засадах: 1) членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади; 2) релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади в порядку, встановленому її статутом (положенням).

Подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верхового суду у своїй постанові від 03 квітня 2024 року по справі № 906/1330/21.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Частинами 1, 2, 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ч. 1 ст. 76 ГПК України).

Згідно частини 1 статті 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування..

Враховуючи вище викладене, з огляду на відсутність обов`язкового обліку та ведення реєстру учасників релігійної організації, що не дає можливість встановити кількість членів релігійної громади та описані вище висновки ЄСПЛ, суд дійшов висновку про відсутність вагомих підстав для втручання у діяльність релігійної організації, оскільки таке втручання суду може призвести до більш негативних наслідків для громади.

Крім того, суд звертає увагу сторін на наступне.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі Серявін та інші проти України наголосив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент.

Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Враховуючи вищевикладене, встановивши фактичні обставини справи, розглянувши подані докази, надавши оцінку аргументам сторін та застосувавши законодавство, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.

Стосовно розподілу судових витрат.

Пунктом 2 частини 4 статті 129 ГПК України визначено, що у разі відмови в позові, судові витрати покладаються на позивача.

Враховуючи зазначене, судовий збір слід залишити за позивачем.

Керуючись статтями 2, 4, 5, 123, 194, 196, 219, 222, 232 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити.

Повний текст рішення складено та підписано 19 червня 2024 року.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Західного апеляційного господарського суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя О.Г. Проскурняк