Постанова

від 18.06.2024 по справі 520/37050/23

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2024 р. Справа № 520/37050/23

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Чалого І.С.,

Суддів: Катунова В.В. , Ральченка І.М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції Григоров Д.В.) від 29.02.2024 по справі № 520/37050/23 за позовом ОСОБА_1 до Департаменту оборонної, мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами Харківської обласної державної адміністрації

про поновлення на посаді,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , звернулася до Харківського окружного адміністративного суду із позовною заявою, в якій просив:

визнати протиправною бездіяльність Департаменту оборонної, мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами Харківської обласної державної адміністрації щодо непродовження ОСОБА_1 терміну проходження державної служби на посаді заступника директора Департаменту оборонної, мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами Харківської обласної державної адміністрації -начальника управління по взаємодії з правоохоронними органами після досягнення 65-річного віку;

визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту оборонної, мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами Харківської обласної державної адміністрації від 30.11.2023 № 120-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;

поновити ОСОБА_1 з 01.12.2023 на посаді заступника директора Департаменту оборонної, мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами Харківської обласної державної адміністрації - начальника управління по взаємодії з правоохоронними органами;

стягнути з Департаменту оборонної, мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами Харківської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.12.2023 по дату ухвалення рішення суду з відрахуванням з даної суми всіх необхідних податків і обов`язкових платежів;

встановити судовий контроль за виконанням рішення суду.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що з 2007 року працював на посадах державної служби в Харківській обласній державній адміністрації. Після досягнення позивачем 65-ти річного віку йому продовжувався строк перебування на державній службі, про що видавались відповідні накази. В жовтні 2023 року позивач звернувся до директора Департаменту оборонної, мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами Харківської обласної державної адміністрації з заявою про продовження строку перебування на державній службі, однак в листопаді був ознайомлений з наказом про звільнення з посади. Позивач вбачає наявною протиправну бездіяльність відповідача з приводу не продовження йому строку перебування на державній службі, а оскаржуваний наказ про звільнення незаконним та необґрунтованим.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 29.02.2024 по справі № 520/37050/23 позовні вимоги залишено без задоволення.

Позивач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права з підстав, викладених в апеляційній скарзі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що спеціальним уповноваженим державним органом, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби чітко роз`яснено, що звільнення державного службовця на підставі пункту 7 частини першої статті 83 Закону (у зв`язку з його виходом на пенсію) можливе виключно за відповідною заявою цього державного службовця. Вказує, що у порушення норм Конституції України та діючого законодавства України, позивач був незаконно позбавлений права на працю за віковим принципом, що фактично є дискримінацією. Також посилається на те, що жодних доказів про відсутність та/або зникнення потреби у перебуванні позивача на займаній посаді державної служби відповідачем до суду не надано та судом не встановлено.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому наполягає на законності рішення суду першої інстанції, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю.

Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 08.04.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29.02.2024 по справі № 520/37050/23 та витребувано справу із суду першої інстанції.

Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 23.04.2024 призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.

Сторони про розгляд справи в порядку письмового провадження повідомлені належним чином.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги та відзив на неї, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , обіймав посаду заступника директора Департаменту оборонної, мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами Харківської обласної державної адміністрації - начальника управління по взаємодії з правоохоронними органами.

Згідно оскаржуваного наказу від 30.11.2023 р. № 120-к позивача, з посиланням на пункт 7 частини 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу», ст. 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» було звільнено з займаної посади 30.11.2023 р. у зв`язку із досягненням ним 65-річного віку та закінченням строку продовження перебування його на державній службі відповідно до частини четвертої ст. 83 Закону України «Про державну службу».

Не погодившись з бездіяльністю відповідача щодо не прийняття рішення про продовження строку перебування на державній службі та прийнятим наказом про звільнення, позивач звернувся до суду першої інстанції із вищевказаними позовними вимогами.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції дійшов до висновку, що в цій справі відповідачем у повній мірі доведено законність та обґрунтованість його дій в межах спірних правовідносин, а також законність оскаржуваного рішення.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам з урахуванням доводів сторін та висновків суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

З матеріалів справи судом встановлено та сторонами у справі не заперечується, що з 2007 року позивач розпочав працювати на посадах державної служби у Харківській обласній державній адміністрації.

25.11.2014 року розпорядженням голови Харківської обласної державної адміністрації № 863-к позивача було призначено на посаду заступника директора Департаменту оборонної, мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами Харківської обласної державної адміністрації - начальника управління по взаємодії з правоохоронними органами, у порядку переведення з Управління забезпечення законності та правопорядку, додержання прав і свобод громадян Харківської обласної державної адміністрації.

08.11.2021 р., у зв`язку із настанням 65-річного віку, наказом директора Департаменту оборонної, мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами обласної військової адміністрації ОСОБА_3 № 68-к «Про продовження строку перебування на державній службі» позивачу було продовжено строк перебування на державній службі на вказаній вище посаді з 01.12.2021 по 30.11.2022 року.

22.09.2022 р. наказом в.о. директора Департаменту оборонної, мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами обласної державної (військової) адміністрації ОСОБА_4 № 46-к «Про продовження строку перебування на державній службі» позивачу було продовжено строк перебування на державній службі до 30.11.2022 р.

Отже, після настання 65-річного віку і впродовж наступних 2 років на підставі заяв позивача та ч. 4 ст. 83 Закону України «Про державну службу» термін перебування на державній службі на вказаній посаді продовжувався.

03.10.2022 р. позивачем на ім`я директора Департаменту оборонної, мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами обласної державної адміністрації ОСОБА_5 було подано заяву про продовження строку перебування на державній службі, але як вказує позивача, про результати її розгляду його проінформовано не було.

В свою чергу, 30.11.2023 р. позивачу було надано на ознайомлення наказ директора Департаменту оборонної, мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами обласної державної адміністрації ОСОБА_5 № 120-к «Про звільнення ОСОБА_1 » у пункті 1 якого зазначено: «Звільнити ОСОБА_1 , заступника директора Департаменту оборонної, мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами Харківської обласної державної адміністрації - начальника управління по взаємодії з правоохоронними органами, 30 листопада 2023 року, у зв`язку з досягнення ним 65-річного віку та закінченням строку продовження перебування його на державній службі відповідно до частини четвертої статті 83 Закону України «Про державну службу».

Підставами прийняття цього наказу зазначено: «заява ОСОБА_1 від 03 жовтня 2023 року, копія наказу директора Департаменту оборонної, мобілізаційної роботи та взаємодії з правоохоронними органами обласної державної (військової) адміністрації ОСОБА_4 від 22 вересня 2022 року № 46-к «Про продовження строку перебування на державній службі», копія паспорту ОСОБА_1 серія НОМЕР_1 , виданого МВМ Дзержинсъкого РВ ХМУ УМВС України в Харківській області 17 листопада 1999 року».

Звертаючись до суду першої інстанції позивач посилався на бездіяльність відповідача щодо не продовження йому строку перебування на державній службі, а наказ про звільнення необґрунтованим та безпідставним.

Надаючи оцінку доводам апелянта, колегія суддів зазначає, що згідно зі статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (п. 17 ч. 1 ст. 4 КАС України).

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України "Про державну службу".

Положеннями ч. ч. 1, 2 ст. 1 цього Закону визначено, що державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

За приписами ч. 1 ст. 3 Закону України "Про державну службу" (далі - Закон № 889-VIII), цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Приписами ст. 5 Закону № 889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Підстави припинення державної служби визначені, зокрема, у ст. 83 Закону № 889-VIII, згідно з пунктом 7 якої, державна служба припиняється у разі виходу державного службовця на пенсію або досягнення ним 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом.

Положеннями ч. 4 ст. 83 Закону № 889-VIII передбачено, що у зв`язку з потребами служби державний службовець за рішенням суб`єкта призначення може бути залишений на державній службі після досягнення 65-річного віку за його згодою. Рішення про продовження строку перебування на державній службі приймається суб`єктом призначення щороку, але не більш як до досягнення державним службовцем 70-річного віку.

Аналіз ст. 83 Закону № 889-VIII свідчить про те, що продовження граничного віку перебування на державній службі є правом суб`єкта призначення, а не його обов`язком. Відповідне рішення приймається з урахуванням принципу доцільності та необхідності продовження роботи особою, що досягла 65- річного віку виключно у зв`язку із потребами служби.

В свою чергу, така обставина, як бажання особи продовжити службу після досягнення нею 65-річного, відмінне виконання посадових обов`язків, на що вказує апелянт, не є достатньою, самостійною та безумовною підставою для продовження державної служби після досягнення особою граничного віку перебування на службі.

Відповідно до пункту 5 розділу II Рекомендації Міжнародної організації праці щодо літніх працівників 1980 року № 162 у виключних випадках можуть встановлюватися вікові обмеження з огляду на особливі вимоги, умови або правила для деяких видів роботи.

Правову позицію вимог щодо віку Конституційний Суд України висловив у рішенні від 18.04.2000 № 5-рп/2000 (справа про віковий ценз), в якому стверджується, що встановлення Конституцією України та законами України певних кваліфікаційних вимог не порушує конституційного принципу рівності (стаття 24 Конституції України), адже всі громадяни, які відповідають конкретним кваліфікаційним вимогам, мають право займати відповідні посади (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини); "критерієм у законодавчому встановленні кваліфікаційних вимог до віку є доцільність" (абзац шостий пункту 2 мотивувальної частини).

Також Конституційний Суд України в Рішенні від 16.10.2007 № 8-рп/2007 (справа про граничний вік перебування на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування) дійшов висновків про те, що граничний вік перебування на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування фактично є пенсійним віком для цієї категорії працівників; встановлення законодавцем граничного віку перебування на відповідній службі є питанням соціальної або економічної доцільності. Особливі правила та умови, засновані на специфічних вимогах до праці, не обмежують право на працю і гарантію рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності.

Відповідно до роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 15.03.2021 р. № 131 "Щодо призначення на посаду державної служби та продовження строку перебування на державній службі особи, яка досягла 65-річного віку" Законами України від 15 грудня 2020 року № 1081-IX "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України" та від 23 лютого 2021 року № 1285-ІХ "Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби" внесено зміни до Закону України "Про державну службу" (далі - Закон), згідно з якими виключено обмеження щодо вступу на державну службу особи, яка досягла 65-річного віку, передбачено умови вступу на державну службу, а також проходження державної служби особами після досягнення 65 років.

З огляду на викладене, продовження проходження служби такого державного службовця, на відміну від особи, яка була призначена на державну службу після досягнення 65-річного віку, може бути здійснено за рішенням суб`єкта призначення без звільнення такого державного службовця.

Судовим розглядом встановлено, що дійсно, суб`єктом призначення - відповідачем у справі, на протязі двох років (у 2021 та 2022 роках) приймалися рішення щодо продовження строку перебування позивача на державній службі.

В свою чергу, у 2023 р. відповідачем не прийнято рішення щодо продовження строку перебування позивача на державній службі та як наслідок, ОСОБА_1 було звільнено на підставі п. 7 ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VIII, якою передбачено таку підставу припинення державної служби як досягнення державним службовцем 65 річного віку та у зв`язку із закінченням строку продовження перебування його на державні службі, відповідно до ч. 4 ст. 83 Закону № 889-VIII.

При цьому, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги стосовно того, що відповідачем наказ про звільнення прийнято без розгляду його заяви, в якій останній просив розглянути питання про продовження йому терміну перебування на державній службі, адже нормами чинного законодавства, як нормами КЗпП України так і Закону 889-VIII, не передбачено необхідності приймати окреме рішення щодо заяви про намір продовжити державну службу. Крім того, суд зазначає, що сам наказ про звільнення і є результатом розгляду вищевказаної заяви позивача.

Щодо посилань апелянта на правову позицію Верховного Суду, яка викладена у постанові від 24.04.2020 р. по справі № 400/249/19, колегія суддів зазначає наступне.

Кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів. Правовий висновок розглядається "не відірвано" від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.

Так, у справі № 400/249/19 спірні правовідносини стосувалися правомірності/протиправності наказу відповідачів щодо звільнення з державної служби за пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників), а у справі № 520/37050/23 предметом спору є правомірність/протиправність наказу про звільнення позивача з державної служби на підставі п. 7 ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VIII.

З огляду на наведене, обставини справи та відповідно, спірні правовідносини у справі № 400/249/19 не є подібними до обставин цієї справи, а тому правові позиції викладені Верховним Судом не є релевантними до спірних правовідносин у цій справі.

Що стосується посилання апелянта на роз`яснення НАДС від 16.10.2023 № 172-р/з, колегія суддів зазначає наступне.

Так, в цих роз`ясненнях вказується про те, що ч. ч. 1, 3 ст. 86 Закону встановлено, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.

Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.

Відповідно до ст. 38 Кодексу законів про працю України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (зокрема, вихід на пенсію), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

З огляду на наведене, звільнення державного службовця на підставі пункту 7 частини першої статті 83 Закону (у зв`язку з його виходом на пенсію) можливе виключно за відповідною заявою цього державного службовця.

При цьому, у разі звільнення державного службовця у зв`язку з його виходом на пенсію суб`єкт призначення має його звільнити у строк, в який він просить у своїй заяві про звільнення.

Також в цих роз`ясненнях вказується про те, що згідно з ч. 4 ст. 83 Закону у зв`язку з потребами служби державний службовець за рішенням суб`єкта призначення може бути залишений на державній службі після досягнення 65-річного віку за його згодою. Рішення про продовження строку перебування на державній службі приймається суб`єктом призначення щороку, але не більш як до досягнення державним службовцем 70-річного віку.

Рішення про продовження служби доцільно оформлювати наказом (розпорядженням).

Відповідно до ст. 34 Закону строкове призначення на посаду здійснюється, зокрема, у разі призначення особи, яка досягла 65-річного віку, на посаду державної служби - на один рік з правом повторного призначення без обов`язкового проведення конкурсу щорічно.

Отже, Законом імперативно регламентовано, що вказане строкове призначення здійснюється саме на один рік.

Проте, на відміну від строкового призначення, передбаченого зазначеними положеннями статті 34 Закону, Закон не зобов`язує суб`єкта призначення продовжувати строк перебування державного службовця, який досяг 65-річного віку, на державній службі саме на рік.

НАДС також надало роз`яснення, що наказ (розпорядження) про продовження строку перебування на державній службі згідно зі статтею 83 Закону суб`єкт призначення може видати тільки один раз на рік з моменту досягнення державним службовцем зазначеного віку. Тому, якщо строк перебування на державній службі буде продовжено менше ніж на рік (до прикладу - на шість місяців), подальше продовження строку перебування державного службовця на державній службі відповідно до частини четвертої статті 83 Закону буде неправомірним.

Колегія суддів зазначає, що наказом від 30.11.2023 р. ОСОБА_1 було звільнено на підставі п. 7 ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VIII, якою передбачено таку підставу припинення державної служби як досягнення державним службовцем 65 річного віку та у зв`язку із закінченням строку продовження перебування його на державні службі, відповідно до ч. 4 ст. 83 Закону № 889-VIII, тобто підставами звільнення слугували дві обставини, а саме: досягнення 65-річного віку (а не у зв`язку з виходом на пенсію) та закінчення строку продовження перебування на державній службі.

Таким чином, посилання позивача на роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 16.10.2023 року № 172-р/з «Щодо окремих питань припинення державної служби у разі виходу державного службовця па пенсію та продовження строку перебування на державній службі після досягнення державним службовцем 65-річного віку» колегія суддів відхиляє, оскільки ці роз`яснення стосуються регулювання процедури звільнення державного службовця на підставі п. 7 ст. 83 Закону України «Про державну службу» (у зв`язку з ного виходом на пенсію).

Що стосується доводів апелянта про те, що у порушення норм Конституції України та діючого законодавства України позивач був незаконно позбавлений права на працю за віковим принципом, що фактично є дискримінацією, колегія суддів зазначає наступне.

Поняття дискримінації міститься у пункті другому статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Так, під дискримінацією слід розуміти ситуацію, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

При цьому, у ч. 1 ст. 5 вказаного Закону визначено такі форми дискримінації: пряма дискримінація; непряма дискримінація; підбурювання до дискримінації; пособництво у дискримінації; утиск.

Згідно з ч. 2 ст. 81 ЦПК України у справах про дискримінацію позивач зобов`язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача.

Відповідно до ст. 2-1 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їхніх прав, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Не вважаються дискримінацією у сфері праці передбачені цим Кодексом та законами обмеження прав і можливостей або надання переваг працівникам залежно від певних видів робіт, які стосуються віку, рівня освіти, стану здоров`я, статі, інших відповідних обставин, а також необхідності посиленого соціального та правового захисту деяких категорій осіб. Законами і статутами господарських товариств (крім акціонерних), виробничих кооперативів, фермерських господарств, громадських організацій можуть встановлюватися переваги для їх засновників (учасників) і членів при наданні роботи, переведенні на іншу роботу та залишенні на роботі у разі вивільнення.

Враховуючи те, що наказом від 30.11.2023 р. ОСОБА_1 було звільнено на підставі п. 7 ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VIII, якою передбачено таку підставу припинення державної служби як досягнення державним службовцем 65 річного віку та у зв`язку із закінченням строку продовження перебування його на державні службі, відповідно до ч. 4 ст. 83 Закону № 889-VIII, а позивач не наводить конкретних обставин та не надає доказів, які підтверджують, що дискримінація за віком мала місце, доводи апелянта в цій частині ґрунтуються на припущеннях та судом відхиляються.

На підставі наведених вище обставин колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що відповідачем доведено законність та обґрунтованість його дій в межах спірних правовідносин, а також законність прийнятого ним наказу.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Зважаючи на результати апеляційного перегляду оскарженого судового рішення та положення статті 139 КАС України, у справі відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат зі сплати судового збору.

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст. 327, ч. 1 ст. 329 КАС України.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29.02.2024 по справі № 520/37050/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)І.С. Чалий Судді(підпис) (підпис) В.В. Катунов І.М. Ральченко