Постанова

від 19.06.2024 по справі 940/143/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/11117/2024

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 червня 2024року місто Київ

справа №940/143/24

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.

суддів: Ратнікової В.М., Кирилюк Г.М.

за участю секретаря судового засідання - Балкової А.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Тетіївського районного суду Київської області від 29 березня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Косович Т.П., повний текст рішення складено 01 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Тетіївського відділу державної виконавчої служби у Білоцерківському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтернафта» про зняття арешту з майна,-

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідачів, в якому просила:

зняти арешт з її нерухомого майна, накладений Відділом державної виконавчої служби Тетіївського районного управління юстиції реєстраційний номер обтяження 4912131 зареєстрований 04 травня 2007 року та арешт нерухомого майна реєстраційний номер обтяження 8998598зареєстрований 27 серпня 2009 року,

В обґрунтування вимог посилалася на те, що виконавчіпровадження НОМЕР_1 та НОМЕР_2 завершені, виконавчий документ повернутий стягувачеві без виконання у зв`язку з відсутністю майна, на яке можливо було б звернути стягнення, проте арешт знятий не був.

Вказувала, що вона зверталася до відповідачів із заявою про зняття арешту з майна, однак їй було відмовлено, оскільки наказ Господарського суду Київської області від 12 березня 2007 року №15/013-07 про стягнення з неї на користь ПП «Еріс» 33 448,00 грн. боргу, було повернуто без виконання, а не фактично виконано, а тому підстави для зняття арешту з майна відсутні.

Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 29 березня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду, в якій посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм матеріального права, просила оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування вимог посилалася на те, що виконавчі дії щодо позивача не проводяться понад 10 років, що свідчить про незацікавленість правонаступника стягувача, який тривалий час не подавав заяву про заміну сторони виконавчого провадження.

Висновки суду щодо можливого порушення прав ТОВ «Інтернафта», так як правонаступник не позбавлений права на звернення до суду про заміну сторони виконавчого провадження та поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документу до виконання в майбутньому, не відповідають фактичним обставинам справи.

Вказувала, що ТОВ «Інтернафта», яке залучено до участі в справі, не подало навіть відзиву чи пояснення, не повідомило суд про бажання реалізувати своє право на заміну сторони у виконавчому провадженні чи про бажання звернення до суду із заявою про поновлення строків для пред`явлення наказу до виконання.

Зазначала, що з моменту звернення позивача до виконавчої служби з заявою про скасування арешту, яке відбулося 28 грудня 2023 року, будь-які виконавчі дії щодо неї здійснювалися.

Вважає, що підстави для продовження арешту нерухомого майна відсутні, оскільки будь-які дії щодо примусового виконання рішення суду можуть бути вчинені виключно в рамках виконавчого провадження, яке в цей час не здійснюється.

Вказувала, що ці дії призводять до порушення її прав, оскільки виконавчий документ не може бути пред`явлений до виконання, при цьому арешт майна безпідставно продовжується.

Відзиву на апеляційну скаргу не надійшло.

Сторони в судове засідання не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, у тому числі на адреси електронної пошти із забезпеченням технічної фіксації таких повідомлень. Від ОСОБА_3 надійшла заява про розгляд справи у її відсутність.

Колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у відсутність сторін на підставі ч.2ст.372 ЦПК України.

Відповідно до ч.ч.4, 5 ст.268 ЦПК України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що наказ Господарського суду Київської області від 12 березня 2007 року №15/013-07 про стягнення з неї на користь ПП «Еріс» 33 448,00 грн. боргу виконаний не був, виконавчий документ було повернути стягувачеві у зв`язку з відсутністю майна, на яке можливо було б звернути стягнення, тобто на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року, пункту 2 частини першої статті 47), що не є підставою для зняття арешту з майна.

Доводи позивача про те, що стягувач ПП «Еріс» 17 квітня 2015 року припинило своє існування, а його правонаступник ТОВ «Інтернафта» протягом тривалого періоду не пред`являло до ОСОБА_1 права вимоги за наказом Господарського суду Київської області від 12 березня 2007 року № 15/013-07 суд першої інстанції відхилив, оскільки це не позбавляє ТОВ «Інтернафта» як правонаступника ПП «Еріс» права на звернення до суду про заміну сторони виконавчого провадження та поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документу до виконання в майбутньому.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, наказом Господарського суду Київської області від 12 березня 2007 року № 15/013-07 із Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 на користь ПП «Еріс» стягнуто 33 000,00 грн. боргу, 330,00 грн. витрат зі сплати державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

На підставі цього наказу державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Тетіївського районного управління юстиції у Київській області (далі - ВДВС Тетіївського РУЮ у Київській області) 28 березня 2007 року відкрито виконавче провадження НОМЕР_1, під час виконання якого 03 травня 2007 року накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження.

25 вересня 2007 року виконавчий документ повернуто стягувачу в зв`язку з відсутністю майна, на яке можливо було б звернути стягнення (ВП спецрозділ).

05 серпня 2009 року державний виконавець ВДВС Тетіївського РУЮ у Київській області на підставі наказу Господарського суду Київської області від 12 березня 2007 року №15/013-07 відкрив виконавче провадження НОМЕР_2, а 10 грудня 2009 року виконавчий документ повернув стягувачу в зв`язку з відсутністю майна, на яке можливо було б звернути стягнення (ВП спецрозділ).

На підставі цього наказу державний виконавець ВДВС Тетіївського РУЮ у Київській області 26 квітня 2013 року відкрив виконавче провадження НОМЕР_3, а 24 грудня 2013 року виконавчий документ повернув стягувачу на підставі п.2 ч.1 ст.47 Закону України «Про виконавче провадження» (відсутність у боржника майна, ВП спецрозділ.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 360323826 від 28 грудня 2023 року, в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна міститься запис №4912131, вчинений 04 травня 2007 року Тетіївською районною державною нотаріальною конторою, про арешт нерухомого майна ОСОБА_1 , підстава обтяження - постанова державного виконавця про арешт майна боржника та оголошення заборони про його відчуження від 03 травня 2007 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_4, а також запис №8998598, вчинений 27 серпня 2009 року реєстратором Київської обласної філії державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, про арешт нерухомого майна ОСОБА_1 , підстава обтяження -наказ Господарського суду Київської області від 12 березня 2007 року № 15/013-07.

28 грудня 2023 року позивач звернулася до відповідача ВДВС Тетіївського РУЮ у Київській області із заявою про скасування арешту її майна, проте їй було відмовлено, оскільки наказ Господарського суду Київської області від 12 березня 2007 року № 15/013-07 про стягнення з неї на користь ПП «Еріс» 33 448,00 грн. боргу, повернуто без виконання, а не фактично виконано, а тому підстави для зняття арешту з майна відсутні.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що виконавчі провадження завершені, виконавчий документ повернутий стягувачеві без виконання у зв`язку з відсутністю майна, на яке можливо було б звернути стягнення, проте арешт знятий не був, що порушує її права.

Так, статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і далі в редакції Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною першою статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом.

Відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи, зокрема: виконавчі листи, що видаються судами, і накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду та рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торговопромисловій палаті і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті (стаття 17 Закону України «Про виконавче провадження»).

За змістом статті 32 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб; 2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні; 4) інші заходи, передбачені рішенням. Із змісту наведених положень закону випливає, що метою виконавчого провадження є захист інтересів стягувачів шляхом здійснення сукупності передбачених законом заходів, спрямованих на дієве та ефективне виконання рішень суду та інших органів і посадових осіб.

Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право: накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку; 6) накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають на рахунках і вкладах у банках, інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей.

Частиною четвертою статті 20 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що у разі необхідності перевірки інформації щодо наявності боржника чи його майна або його місця роботи на території, на яку не поширюється компетенція державного виконавця, державний виконавець може своєю мотивованою постановою, затвердженою начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований, доручити проведення перевірки вказаної інформації відповідному відділу державної виконавчої служби. Державний виконавець відділу державної виконавчої служби, якому доручено проведення перевірки зазначеної інформації, у разі виявлення майна боржника повинен здійснити його опис та арешт. Виконавчі дії за дорученням проводяться у строк не пізніше десяти робочих днів з моменту надходження до відділу державної виконавчої служби відповідної постанови державного виконавця в межах виконавчого провадження, у якому винесено цю постанову. За результатами проведених дій складається акт, що направляється державному виконавцю, який виніс постанову.

Статтею 57 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Постановами, передбаченими частиною другою цієї статті, може бути накладений арешт у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій та застосованих державним виконавцем штрафів, на все майно боржника або на окремі предмети. Копії постанови, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, державний виконавець надсилає органам, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження.

Копії постанови державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника надсилаються не пізніше наступного робочого дня після її винесення боржнику та банкам чи іншим фінансовим установам або органам, зазначеним у частині другій цієї статті, та органам, що ведуть Державний реєстр обтяжень рухомого майна.

Постанова державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом. Про проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту державний виконавець складає акт опису та арешту майна боржника. Під час проведення опису та арешту майна боржника державний виконавець має право оголосити заборону розпоряджатися ним, а в разі потреби - обмежити права користування майном, здійснити опечатування або вилучити його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що зазначається в акті опису та арешту. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин. Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна.

Вилучення арештованого майна з передачею його для реалізації здійснюється у строк, встановлений державним виконавцем, але не раніше ніж через п`ять днів після накладення арешту. Продукти та інші речі, що швидко псуються, вилучаються і передаються для продажу негайно після накладення арешту.

Виявлені під час опису цінні папери, ювелірні та інші побутові вироби із золота, срібла, платини і металів платинової групи, дорогоцінного каміння і перлів, а також лом і окремі частини таких виробів, на які накладено арешт, підлягають обов`язковому вилученню і не пізніше наступного робочого дня передаються на зберігання установам Національного банку України, які зобов`язані прийняти їх на безоплатній основі. Арешт на цінні папери накладається в порядку, встановленому законодавством про депозитарну систему України.

Під час проведення опису майна боржника - юридичної особи та накладення арешту на нього державний виконавець також використовує відомості щодо належного боржнику майна за даними бухгалтерського обліку. Під час прийняття державним виконавцем постанови про арешт майна боржника арешт поширюється на усі поточні рахунки боржника, у тому числі ті, що будуть відкриті боржником після винесення державним виконавцем постанови про арешт майна.

Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала позицію щодо юрисдикції спору за позовом суб`єкта господарювання до фізичної особи, яка на дату подання позову втратила статус суб`єкта підприємницької діяльності, що виник при виконанні умов укладеного між ними господарського договору (постанови від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 13 лютого 2019 року у справі №910/8729/18 (провадження №12-294гс18), від 05 червня 2019 року у справі №904/1083/18 (провадження №12-249гс18).

Згідно зі статтею 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших відносин, крім справ, розгляд яких здійснюється за правилами іншого судочинства.

Разом з тим статтею 20 ГПК України визначено предметну та суб`єктну юрисдикцію господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП.

Статтею 45 ГПК України встановлено, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (як приклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).

Відтак господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України спорів, у яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб`єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов`язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем.

Згідно із частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Зазначена норма кореспондується зі статтею 50 ЦК України).

За частиною першою статті 173 ГК України зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку, є господарським зобов`язанням.

Майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (стаття 179 ГК України).

Таким чином, однією з ознак господарського договору, що дозволяє відокремити його від інших видів договорів (у тому числі цивільних), є особливий суб`єктний склад. Зокрема, договір, у якому сторонами є суб`єкти господарювання (наприклад, юридична особа та громадянин, зареєстрований на час його укладення як підприємець), є господарським, відтак і зобов`язання, що з нього виникають, є господарськими.

Зобов`язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов`язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов`язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю (стаття 609 ЦК України).

Проте до підприємницької діяльності фізичних осіб згідно зі статтею 51 ЦК України застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Частиною третьою статті 46 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» передбачено, що фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ФОП.

Відповідно до статті 52 ЦК України ФОП відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

За змістом статей 51, 52, 598-609 ЦК України, статей 202-208 ГК України, статті 46 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців» однією з особливостей підстав припинення зобов`язань для ФОП є те, що у випадку припинення суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб`єктів підприємницької діяльності) її зобов`язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. ФОП відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Таким чином, виходячи із суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов`язання за яким у відповідача із втратою його статусу як ФОП не припинились, суди першої та апеляційної інстанції дійшли правильного висновку про належність спору до господарської юрисдикції (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі №127/23144/18, провадження №14-460цс19).

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь - який юридичний спір та будь - яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

За змістом частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Разом з тим відповідно до частин першої, другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Як вбачається з матеріалів справи, що позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідачів про зняття арешту з її нерухомого майна, накладеного постановою державного виконавця на виконання наказу Господарського суду Київської області від 12 березня 2007 року №15/013-07 про стягнення з Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 на користь ПП «Еріс» 33 448,00 грн. боргу.

Колегія суддів зазначає, що оскільки сторонами спору в Господарському суді Київської області були юридична особа та ФОП, спори, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт та про зняття такого арешту підлягають розгляду за правилами господарського судочинства.

Як зазначено в п.61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року в справі №905/386/18 (касаційне провадження №12-85гс19) при розгляді скарг стягувача чи боржника на дії органу державної виконавчої служби, пов`язані з арештом і вилученням майна та його оцінкою, господарський суд перевіряє відповідність цих дій приписам статей 57, 58 Закону України «Про виконавче провадження». Вимоги інших осіб щодо належності саме їм, а не боржникові майна, на яке накладено арешт, реалізуються шляхом подання ними з додержанням правил юрисдикційності позову до боржника та особи, в інтересах якої накладено арешт, про визнання права власності на майно і звільнення його з-під арешту. В такому ж порядку розглядаються вимоги осіб, які не є власниками майна, але володіють ним з підстав, передбачених законом. Орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися господарським судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Суд встановив, що ОСОБА_1 (ФОП ОСОБА_1 ) є боржником у виконавчому провадженні щодо виконання наказу Господарського суду Київської області від 12 березня 2007 року № 15/013-07 та остання просить зняти арешт з її майна.

Згідно зі статтею 339 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. (частина перша статті 340 ГПК України).

Отже, у разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VI ГПК України.

Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що зазначений спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинен вирішуватися за правилами господарського судочинства шляхом подачі скарги на дії державного виконавця в порядку статті 339 ГПК України.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Згідно з ч.1 ст.377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги (ч.2 ст.377 ЦПК України).

З урахування встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи та зазначених норм закону, колегія суддів вважає, що рішення Тетіївського районного суду Київської області від 29 березня 2024 року підлягає скасуванню, а провадження в справі закриттю.

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.

Колегія суддів вважає за необхідне роз`яснити, що ОСОБА_1 не позбавлена права звернутися до суду із скаргою на дії державного виконавця в порядку статті 339 ГПК України.

Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 377, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Тетіївського районного суду Київської області від 29 березня 2024 року скасувати.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Тетіївського відділу державної виконавчої служби у Білоцерківському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтернафта» про зняття арешту з майна - закрити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий:

Судді: