Рішення

від 12.06.2024 по справі 556/2520/23

ВОЛОДИМИРЕЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа 556/2520/23

Номер провадження 2/556/22/2024

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12.06.2024 Володимирецький районний суд Рівненської області в складі:

головуючого судді - Котик Л.О.

при секретарі - Соловей Г.С.

за участю позивача - ОСОБА_1

представника позивача - адвоката Войткової-Головенко Ю.В.

відповідача - ОСОБА_1

представника відповідача - адвоката Кругліцької В.М.

третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача -ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в селищі Володимирець, в режимі відеоконференції, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: служба у справах дітей Володимирецької селищної ради Рівненської області, ОСОБА_2 , про невиконання матір`ю рішення Комісії з питань захисту прав дитини та накладення адміністративних стягнень за невиконання матір`ю рішення та обов`язків щодо виховання малолітніх дітей,-

Встановив:

До Володимирецького районного суду Рівненської області звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: служба у справах дітей Володимирецької селищної ради Рівненської області, ОСОБА_2 , про невиконання матір`ю рішення Комісії з питань захисту прав дитини та накладення адміністративних стягнень за невиконання матір`ю рішення та обов`язків щодо виховання малолітніх дітей.

Свої позовні вимоги обгрунтовує тим, що з 05.10.2013 перебуває у шлюбі з ОСОБА_1 . Від спільного проживання у них народилося двоє дітей: : син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . До повномасштабного вторгнення росії в Україну ОСОБА_1 перебував на заробітках у Німеччині. І коли розпочалася війна, дружина з дітьми переїхала до нього, де вони перебували у повному захисті. Однак з незрозумілих причин, 14.10.2022, ОСОБА_1 зникла з дітьми у невідомому напрямку. І як вияснилося в подальшому, вона виїхала до України, а саме в с. Довговоля Вараського району Рівненської області. На його прохання щодо повернення до Німеччини остання не реагувала, не відповідала на дзвінки. З цього приводу, незаконного вивезення дітей без згоди батька, вимушений був звертатися до поліції в Німеччині, а також до відповідних служб по захисту дітей в Україні. 13.12.2022 комісією з питань захисту прав дитини Володимирецької селищної ради було прийняте рішення №35, яким рекомендовано ОСОБА_5 надати можливість спілкування батька ОСОБА_1 з малолітніми дітьми у визначений час. Однак зазначене рішення відповідачка не виконує, умисно створює штучні перешкоди у спілкуванні дітей з батьком : навмисно вимикає мобільний телефон, намовляє дітей проти нього, не дає їм з ним спілкуватися. В той же час, ОСОБА_5 не належно виконує свої батьківські обов`язки, не цікавиться шкільним процесом дітей, не може їх матеріально забезпечити, не займається їх вихованням.

У зв`язку з вище викладеним, вимушений звернутися в суд даним позовом, де просить зобов`язати ОСОБА_5 виконувати рішення Комісії з питань захисту прав дитини Володимирецької селищної ради №35 від 13 грудня 2022 року «Про усунення перешкод у спілкуванні», та накласти на останню стягнення за невиконання даного рішення та за ухилення від виконання, передбачених законодавством обов`язків щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання малолітніх дітей.

Вказаний позов надійшов до суду 30 серпня 2023 року.

Ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 06 вересня 2023 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

25 вересня 2023 року ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в справі в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 05 грудня 2024 року закрито підготовче судове засідання та призначено справу до судового розгляду.

05 грудня 2024 року ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області залучено до участі у справі, в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача -ОСОБА_2 .

В судовому засіданні ОСОБА_1 підтримав заявлені вимоги і надав пояснення в межах пред`явленого позову. Відповідачка не займається дітьми, не цікавиться шкільним процесом, не виконує ні своїх материнських обов`язків, ні рішення комісії з питань захисту прав дитини. Остання створює перешкоди в його спілкуванні з дітьми, вимикає мобільний телефон, намовляє дітей проти нього. ОСОБА_5 постійно обманює, за що її необхідно притягнути до кримінальної відповідальності, відправити на детектор брехні.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача - ОСОБА_2 в судовому засіданні ствердила, що відповідачка не дає їй, як бабусі, спілкуватися з внуками. Також перешкоджає спілкуванню дітей з батьком. Діти не доїдають, живуть в поганих умовах, не ходять регулярно в школу. Вони ж з позивачем платять за харчування дітей в школі, канцтовари, дають гроші на продукти харчування.

Відповідачка ОСОБА_1 та її представник позов не визнали. Рішення комісії з питань захисту прав дитини носить рекомендаційний характер. Позовні вимоги не доведені належними та допустимими доказами. ОСОБА_1 дозволяє дітям спілкуватися з батьком, однак вони його бояться, плачуть, і їхати до нього не хочуть.

Від третьої особи - служби у справах дітей Володимирецької селищної ради надійшла заява про розгляд справи у їх відсутності та пояснення щодо позовних вимог.

Заслухавши пояснення сторін, їх представників, третіх осіб, дослідивши матеріали справи, суд за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, приходить до висновку про відмову у задоволенні позову з наступних підстав:

Судом встановлено, ОСОБА_5 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 05 жовтня 2013 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, серії НОМЕР_1 .

Сторони по справі: ОСОБА_1 та ОСОБА_1 є батьками малолітніх дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що стверджується свідоцтвами про народження дітей, серії НОМЕР_2 , серії НОМЕР_3 .

ОСОБА_5 разом з дітьми проживає за місцем її реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 в будинку її батьків.

ОСОБА_1 проживає на даний час у Німеччині.

Рішенням комісії з питань захисту прав дитини «Про усунення перешкод у спілкуванні» №35 від 13 грудня 2022 року, рекомендовано ОСОБА_1 , жительці села Довговоля, надати можливість спілкування батька ОСОБА_1 з малолітніми дітьми ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у визначений час: субота-неділя з 16:00 до 18:00 год. за наявності стабільної роботи мережі зв`язку та інтернету і не чинити перешкод у спілкуванні дітей з батьком.

Як зазначено у письмових поясненнях третьої особи - служби у справах дітей Володимирецької селищної ради, 21 та 29 листопада 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Служби у справах дітей Володимирецької селищної ради (далі Служба) із заявами щодо неналежного виконання дружиною, ОСОБА_1 , батьківських обов`язків з виховання, навчання і розвитку дітей, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та вчинення матір`ю перешкод у спілкуванні з дітьми. Комісією у складі фахівців Служби у справах дітей, селищного центру соціальних служб, інспектора ювенальної превенції районного відділення поліції було обстежено умови проживання дітей, про що складено акт від 05.12.2022, факти неналежного виконання батьківських обов`язків матір`ю не підтвердилися.

З метою забезпечення статті 153 Сімейного кодексу України, де зазначено, що мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, 13.12.2022 проведено засідання комісії з питань захисту прав дитини (рішення №35 від 13.12.2022 «Про усунення перешкод у спілкуванні»). Запрошеними до участі були ОСОБА_5 та ОСОБА_5 .

Рішенням комісії ОСОБА_5 було рекомендовано дотримуватись графіка телефонного спілкування та не чинити перешкод у спілкуванні, оскільки на час проведення засідання комісії, діти: ОСОБА_6 та ОСОБА_7 проживають з матір`ю ОСОБА_5 у с. Довговоля Вараського району Рівненської області, а батько дітей, ОСОБА_1 , перебуває за кордоном та не може фізично брати участь у вихованні дітей, проте бажає спілкуватися з ними по телефону.

Також, на електронну адресу Служби від ОСОБА_1 надходило безліч повідомлень у довільній формі про те, що мати не надає можливості спілкуватися з дітьми. Водночас, він надсилав аудіо записи нібито розмов з дружиною і дітьми (з письмовими коментарями до розмов), що є свідченням того, що спілкування відбувається. ОСОБА_5 надала письмове пояснення від 27.01.2023, що вона не чинить перешкод у спілкуванні, а діти неохоче спілкуються з батьком, бо бояться його. Заразом, як батько, так і мати стверджують про наявність у розмовах між собою вживання ненормативної лексики, взаємних образ, погроз.

Фахівці Служби у справах дітей, фахівці центру соціальних служб (ЦСС), зокрема психолог ЦСС, неодноразово мали можливість спілкуватися з дітьми без присутності матері, де діти вільно могли висловити свої бажання відносно спілкування з батьком. Діти стверджували, що спілкуються з батьком, але неохоче. 09.06.2023 ОСОБА_8 під підпис ознайомлена зі змістом статей 141, 153, 157, 159, 257 Сімейного кодексу України, статті 15 Закону України «Про охорону дитинства».

Жодного звернення від громадянина ОСОБА_1 або його представників до Служби у справах дітей або до Володимирецької селищної ради, як органу опіки і піклування, щодо визначення способу участі того з батьків хто проживає окремо у вихованні малолітніх дітей, не надходило. Тому, жодних рішень органом опіки і піклування з даного питання не приймалося.

Також, відповідно до інформації відділення поліції № 1 Вараського районного відділу поліції № 8518/216/01-2023 від 11.08.2023 ОСОБА_1 впродовж року не притягувалась до адміністративної відповідальності за неналежне виконання батьківських обов`язків та в Інформаційному порталі Національної поліції відсутні відомості про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності, відповідно до виписок із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого КНП «Володимирецька БЛ», супровідний лист від 08.06.2023 № 742/01-20/23, мама постійно з`являється на огляди, рекомендації щодо лікування виконує.

Комісія з питань захисту прав дитини, відповідно до Положення, затвердженого рішенням виконавчого комітету Володимирецької селищної ради від 10.03.2021 року № 32, є консультативно-дорадчим органом, рішення якої мають рекомендаційний характер (додається). У своїй діяльності комісія керується Конституцією і законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції і законів України, актами Кабінету Міністрів України та інших нормативно-правових актів та Положенням про комісію. Повноваження та функції комісії не можуть бути передані іншим дорадчим органам та комісіям. Рішення органу опіки та піклування і комісії мають різну правову природу і не є тотожними.

Орган опіки та піклування виносить рішення щодо питань, пов`язаних із захистом прав дитини, які є обов`язковими до виконання. Рішення комісії мають рекомендаційний характер для органу опіки та піклування. Зокрема, рішення комісії може лягти в основу рішення органу опіки та піклування (розпорядження, висновок).

На підтвердження вище вказаного надано: копії заяв ОСОБА_1 від 21.11.2022, від 29.11.2022; копію акту обстеження умов проживання від 05.12.2022; копію рішення комісії з питань захисту прав дитини Володимирецької селищної ради від 13.12.2022 № 35 «Про усунення перешкод у спілкуванні»; копію пояснення ОСОБА_1 ; копію рішення виконавчого комітету Володимирецької селищної ради від 10.03.2021 року № 32 «Про затвердження Положення комісії з питань захисту прав дитини»; копію Положення комісії з питань захисту прав дитини; копію інформації відділення поліції № 1 Вараського районного відділу поліції № 8518/216/01-2023 від 11.08.2023; копію листа КНП «Володимирецька БЛ» від 08.06.2023 № 742/01-20/23, які були досліджені в судовому засіданні.

Як зазначено у ст.3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН № 44/25 від 20.11.1989р., ратифікованої постановою Верховної Ради України № 789-XII від 27.02.1991р., що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров`я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері є Закон України «Про охорону дитинства» (Преамбула Закону).

Отже, у випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень ст. 3 Конвенції «Про права дитини», пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно чинного законодавства, у разі виникнення спору між батьками щодо участі у вихованні дитини один із батьків, що проживає окремо від дитини, подає службі у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини заяву та необхідний пакет документів.

За заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. (ч.1 ст.158 Сімейного кодексу України)

Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод. (ч.1 ст.159 Сімейного кодексу України)

Однак, як встановлено судом, позивач не звертався до органу опіки і піклування з заявою щодо визначення способу участі батька у вихованні малолітніх дітей, а також до суду з позовом про усунення перешкод у спілкуванні з дітьми та у їх виконанні.

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, де просить зобов"язати відповідачку виконувати рішення комісії з питань захисту прав дитини Володимирецької селищної ради від 13.12.2022 № 35 «Про усунення перешкод у спілкуванні», яке має рекомендаційний характер, а відтак не встановлює для сторін обов"язкових приписів.

А тому звернення позивача з даною позовною вимогою суперечить вимогам законодавства, що регулює спірні правовідносини.

Що стосується позовної вимоги про накладення адміністративного стягнення за невиконання матір`ю обов`язків щодо виховання дітей, суд констатує наступне.

Частиною 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Статтею 129 Конституції України визначено, що однією із основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ст. 16 ЦК Україна, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».

За частиною 2 статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Отже, гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Великої палати Верховного Суду у постанові від 15.05.2018 у справі №9901/428/18.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ у справах: "Балдеа проти Румунії" від 15.02.2017 року, "Гелле проти Фінляндії" від 19.02.1997 року з тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення суду повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Як зазначено в ст. 7 КУпАП, ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом.

Згідно із ст. 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Статтею 184 КУпАП передбачена адміністративна відповідальність за невиконання батьками обов`язків щодо виховання дітей.

Порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення в органах (посадовими особами), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначається цим Кодексом та іншими законами України. Порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах визначається цим Кодексом та іншими законами України. (ст. 246 КУпАП)

Відповідно до ст. 255 КУпАП, у справах про адміністративні правопорушення, що розглядаються органами, зазначеними в статтях 218 - 221 цього Кодексу, протоколи про правопорушення мають право складати: 1) уповноважені на те посадові особи, зокрема: органів Національної поліції ( частини перша - третя, сьома статті 184); органів опіки та піклування (частини п`ята і шоста статті 184 ).

Крім того, суд звертає увагу, що протокол про адміністративне правопорушення не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, а складається уповноваженою на те посадовою особою за наслідками вчинення адміністративного правопорушення у порядку та у випадках, встановлених Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Сам по собі протокол про адміністративне правопорушення, в розумінні статті 251 Кодексу України про адміністративні правопорушення, є доказом по справі про адміністративне правопорушення. Питання щодо правильності складання протоколу про адміністративне правопорушення, встановлення наявності чи відсутності в діяннях особи складу адміністративного правопорушення, тощо, належить розглядати в порядку, визначеному Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Протокол про адміністративне правопорушення є лише документом, в якому зафіксовані певні обставини, а тому, сам по собі протокол не породжує правовідносин, що можуть бути предметом спору, він не створює юридичних наслідків у формі прав, обов`язків, їх зміни чи припинення, безпосередньо не впливає на права та обов`язки особи, щодо якої він складений, та не є обов`язковим для виконання, отже не є нормативно-правовим актом чи правовим актом індивідуальної дії.

Згідно статті 221 Кодексу України про адміністративні правопорушення, судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені, зокрема, статтею 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

За вказаних обставин, суд вважає, що обставини щодо наявності чи відсутності вини підлягають доведенню в рамках розгляду справи в порядку Кодексу України про адміністративні правопорушення, а не в порядку оскарження дій згідно Цивільного процесуального кодексу України.

При цьому, суд наголошує, статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Основного Закону України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

За змістом частини третьої статті 124 Основного Закону України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, лише порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Стосовно «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то за змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Стосовно поняття «охоронюваний законом інтерес» в тому ж Рішенні Конституційного Суду України вказано, що воно означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст. Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Як неодноразово звертав увагу Верховний Суд, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 року № 925/642/19 зроблені такі висновки: порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому, позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16(пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 року у справі № 916/1415/19.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17 зазначено, що ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, ніж тим, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний спосіб. Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.(постанова Верховного Суду від 20.05.2020 по справі № 910/7164/19).

Згідно з ч. 5 ст. 177 ЦПК України, позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких грунтуюються позовні вимоги.

У відповідності до положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно зі ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Як визначено в ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Суд зазначає, що в цій справі, обраний позивачем спосіб захисту, як зобов`язання скласти процесуальні документи з метою притягнення до адміністративної відповідальності іншу особу, не створить для позивача жодних юридичних прав та/чи обов`язків.

Крім того, з огляду на завдання адміністративного провадження, факт притягнення іншої особи до адміністративної відповідальності не може вплинути на особисті права та/або інтереси заявника.

Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 18.06.2019 у справі №826/3585/18.

Судовий захист повинен бути повним, відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).

З системного аналізу вищевикладеного вбачається, що не складення адміністративного протоколу відносно третьої особи не порушує права позивача, оскільки не породжує, не змінює та не припиняє його права і обов`язки саме у сфері публічно-правових відносин.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, суд приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: служба у справах дітей Володимирецької селищної ради Рівненської області, ОСОБА_2 , про невиконання матір`ю рішення Комісії з питань захисту прав дитини та накладення адміністративних стягнень за невиконання матір`ю рішення Комісії та обов`язків щодо виховання малолітніх дітей, не підлягають задоволенню, оскільки відповідачем в рамках досліджуваних правовідносин не приймалось будь-яких рішень, не вчинялося дій або бездіяльності, які б впливали на права та інтереси позивача, та враховуючи недоведеність позивачем про будь-яке не визнане або оспорюване право та охоронюваний законом інтерес.

Крім того, звернення позивача з вказаним позовом суперечить вимогам законодавства, що регулює спірні правовідносини та є неналежним способом захисту порушених прав.

Таким чином, враховуючи викладені обставини, позовні вимоги є необґрунтованими і не підлягають задоволенню.

Усі інші пояснення сторін, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.

Так, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог за безпідставністю та необґрунтованістю, оскільки позивачем не представлено, а судом не отримано жодних переконливих доказів на їх підтвердження.

Згідно з положеннями ст. 141 ЦПК України, сплачений позивачем судовий збір покладається на нього та не підлягає розподілу.

На підставі викладеного та керуючись ст. 55 Конституції України, ст. ст. 221, 251 КУпАП, ст.ст. 12, 13, 19, 81, 141, 263-265, 267, 273, 354, 355 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: служба у справах дітей Володимирецької селищної ради Рівненської області, ОСОБА_2 , про невиконання матір`ю рішення Комісії з питань захисту прав дитини та накладення адміністративних стягнень за невиконання матір`ю рішення та обов`язків щодо виховання малолітніх дітей, відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Рівненського апеляційного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, шляхом подачі апеляційної скарги через Володимирецький районний суд Рівненської області.

Згідно п.15.5 Перехідних положень ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення проголошено 21 червня 2024 року.

Суддя: Котик Л.О.

Учасники процесу:

Учасники процесу:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , фактичне місце проживання: АДРЕСА_3 , електрона адреса: ІНФОРМАЦІЯ_4

Відповідачка: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_4 ;

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог: служба у справах дітей Володимирецької селищної ради Рівненської області: місцезнаходження: селище Володимирець, вул. Повстанців,21, Вараський район, Рівненська область; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , жителька АДРЕСА_2 .