Постанова

від 20.06.2024 по справі 459/3347/23

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 459/3347/23 Головуючий у 1 інстанції: Дем`яновська Ю.Д.

Провадження № 22-ц/811/994/24 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 червня 2024 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Копняк С.М.,

суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В.,

секретар судового засідання - Марко О.Р.,

з участю - позивачки ОСОБА_1 , представника позивачки - адвоката Савки О.В., представника відповідача - адвоката Прокоф`єва Б.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові в режимі відеоконференції апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 05 лютого 2024 року (повний текст рішення складено 09 лютого 2024 року) та додаткове рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 27 лютого 2024 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Дрімландія», третя особа: ОСОБА_2 про встановлення факту перебування у трудових відносинах, стягнення боргу із заробітної плати,

ВСТАНОВИВ:

у жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Дрімландія» (далі - ТОВ «Дрімландія»), в якому, з врахуванням уточнення до позовних вимог, просила встановити факт її перебування у трудових відносинах з ТОВ «Дрімландія», керівником магазину «YUKI», який фактично знаходиться за адресою: м. Червоноград вул. Героїв Майдану, 10, ТРЦ «Майдан»; стягнути з відповідача на її користь заборгованість по заробітній платі в розмірі 15500,00 грн; зобов`язати внести запис у трудову книжку про зміну дати звільнення на 21 червня 2023 року.

В обґрунтування позову зазначала, що у період з 01 листопада 2022 року по 31 травня 2023 року працювала керівником магазину «YUKI» та фактично перебувала у трудових відносинах з ТОВ «Дрімландія». Вказала, що при влаштуванні на роботу її змусили написати заяву про звільнення з роботи за згодою сторін, без зазначеної дати звільнення. 31 травня 2023 року її було звільнено з роботи без попередження, дату звільнення, у написаній нею попередньо, ще у жовтні 2022 року, заяві, поставили без її відома, а трудову книжку вона отримала 09 червня 2023 року новою поштою. Попри звільнення, вона продовжувала виконувати свої трудові обов`язки аж до 21 червня 2023 року, тому вважає, що факт її перебування у трудових відносин з ТОВ «Дрімландія» в період з 01 червня 2023 року по 21 червня 2023 року підлягає встановлення судом та, відповідно, у її користь слід стягнути заробітну плату за вказаний період.

Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 05 лютого 2024 року в задоволенні позову відмовлено.

Додатковим рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 05 лютого 2024 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Дрімландія» витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000 грн 00 коп.

Судові рішення оскаржила ОСОБА_1 , подавши в лютому та березні апеляційні скарги.

Апеляційна скарга на рішення мотивована тим, що судом першої інстанції проігноровано факт виконання позивачкою свої посадових обов`язків протягом спірного періоду під контролем роботодавця, що також підтверджено показами свідків. Факт реєстрації позивачки як ФОП, не позбавляє її можливості виконувати роботу за трудовим договором, яка нею фактично і виконувалась з дозволу роботодавця. Відповідачем не надано доказів укладення з позивачкою як ФОП відповідних угод, так і цивільно-правових угод як з фізичною особою.

Просить скасувати рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 05 лютого 2024 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Апеляційна скарга на додаткове рішення мотивована тим, що присуджені до стягнення витрати на професійну правничу допомогу є неспівмірними зі складністю справи та обсягом наданих послуг, з урахуванням реального часу, необхідного для їх виконання, а також не відповідають ринковим цінам адвокатських послуг.

Просить скасувати додаткове рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 27 лютого 2024 року та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні вимоги щодо відшкодування судових витрат.

В березні 2024 року від ТОВ «Дрімландія» надійшов відзив на апеляційну скаргу на основне рішення, який підписаний представником Прокоф`євим Богданом Івановичем , в якому міститься прохання апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 05 лютого 2024 року без змін. Такий мотивований законністю та обґрунтованістю оскаржуваного рішення.

Відзив на апеляційну скаргу містить відомості щодо розміру судових витрат відповідача під час розгляду справи в апеляційній інстанції, в розмірі 5 000,00 грн.

Відзив на апеляційну скаргу на додаткове рішення від відповідача та третьої особи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду додаткового рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення позивачки та її представника, а також представника відповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість судових рішень суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги слід задовольнити частково.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що згідно наказу керівника ТОВ «Дрімландія» №ДЛ-82-К від 01 листопада 2022 року ОСОБА_1 було прийнято на роботу керуючою магазином.

Наказом керівника ТОВ «Дрімландія» № ДЛ-68-К від 31 травня 2023 року ОСОБА_1 звільнено з посади керуючого магазином на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України за угодою сторін на підставі її заяви від 31 травня 2023 року.

Відповідні записи щодо місця праці позивачки внесено у її трудову книжку.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.

Пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України передбачено, що однією з підстав припинення трудового договору є угода сторін.

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

У пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено, що судам необхідно мати на увазі, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Тобто, при розгляді спорів про припинення трудового договору за угодою сторін (пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України) суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін

При цьому, згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення не означає, що трудовий договір може бути припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, якщо сторони не досягли домовленості про припинення трудового договору саме з цієї підстави (за угодою сторін).

Встановлені у справі обставини, яким надана належна оцінка судом першої інстанції, виходячи зі змісту заяви позивачки від 31 травня 2023 року про її звільнення з роботи з цього ж числа та на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України, а також змісту наказу № ДЛ-68-К від 31 травня 2023 року про припинення трудового договору, однозначно свідчать про припинення між сторонами трудового договору саме за угодою сторін.

При цьому, колегія суддів враховує, що обставини звільнення позивачки саме з цим підстав нею не заперечуються та не оспорюються.

Однією із засад (принципів) цивільного судочинства є принцип диспозитивності (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). За змістом частини першої статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Отже, предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Визначення (зміна) предмета, підстав позову у спорі - це право, яке належить позивачу. Натомість установлення обґрунтованості позову - це обов`язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Тобто, суд не вправі відмовляти у відкритті провадження у справі з тих підстав, що по суті позов необґрунтований та має заявлятися з використанням іншого способу захисту в порядку іншого судочинства.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 229/1026/21.

Суд не може вийти за межі позовних вимог та самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Зазначений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16.

Аналіз змісту позовної заяви свідчить, що предметом позову є встановлення факту перебування у трудових відносинах з відповідачем в період з 01 червня 2023 року по 21 червня 2023 року, зміна дати звільнення з 31 травня 2023 року на 21 червня 2023 року та стягнення заробітку за цей період.

Відповідно до статті 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим: при організованому наборі працівників; укладенні трудового договору в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров`я; при укладенні контракту; у випадках, коли працівник наполягає на укладенні договору в письмовій формі; при укладенні трудового договору з неповнолітнім; при укладенні трудового договору з фізичною особою; в інших випадках, передбачених законодавством України.

Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці», який набрав чинності 02 січня 2015 року, виключено частину четверту статті 24 КЗпП України, відповідно до якої трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.

Водночас, суд може визнати трудовий договір укладеним за відсутності наказу чи розпорядження, тобто встановлення факту наявності трудових відносин між робітником і роботодавцем є можливим, проте за умови встановлення виконання робітником трудових функцій, підпорядкування робітника правилам внутрішнього трудового розпорядку, забезпечення робітнику умов праці та виплати винагороди за виконану роботу.

Подібні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду від 06 квітня 2020 року у справі № 462/7621/15-ц (провадження № 61-10916св18).

У встановленні факту трудових відносин слід зважати на концепцію прихованого працевлаштування (deemed employment), яка знайшла своє втілення у Рекомендаціях Міжнародної організації праці 2006 року № 198 «Про трудові відносини», у яких зазначено, що держави-члени МОП повинні передбачити можливість визначення у своїх законодавчих та нормативно-правових актах або інших засобах конкретні ознаки існування трудових правовідносин, які можуть включати:

- той факт, що робота: виконується відповідно до вказівок і під контролем іншої сторони; припускає інтеграцію працівника в організаційну структуру підприємства; виконується винятково або головним чином в інтересах іншої особи; повинна виконуватися особисто працівником; виконується відповідно до певного графіка або на робочому місці, що вказується або узгоджується стороною, яка замовила її; має певну тривалість і передбачає певну спадкоємність; вимагає присутності працівника; або передбачає надання інструментів, матеріалів і механізмів стороною, що замовила роботу;

- періодичну виплату винагороди працівникові;

- той факт, що дана винагорода є єдиним або основним джерелом доходів працівника; здійснення оплати праці в натуральному виразі шляхом надання працівникові, приміром, харчових продуктів, житла або транспортних засобів; визнання таких прав, як щотижневі вихідні дні й щорічна відпустка; оплата стороною, що замовила виконання роботи, поїздок, що здійснюються працівником у цілях виконання роботи; або те, що працівник не несе фінансового ризику.

Рекомендація Міжнародної організації праці 2006 року № 198 «Про трудові відносини» щодо прихованого працевлаштування» знайшла своє відображення у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 820/1432/17, від 13 червня 2019 року у справі № 815/954/18, у справі № 1840/2507/18, у справі № 824/896/18-а, від 03 березня 2020 року у справі № 1540/3913/18, від 10 червня 2020 року у справі № 298/827/15-ц, від 17 вересня 2020 року у справі № 560/975/19, від 01 вересня 2021 року у справі № 520/13660/19.

Згідно зі статтею 626 ЦК України цивільно-правовий договір є домовленістю двох або більше сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли угоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є - предмет договору, умови, визначені законом як істотні чи необхідні для договору даного виду, а також всі ті умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода. Згідно зі статтею 6 ЦК України сторони вільні в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору з врахуванням законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Передання наймачем речі у володіння та користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 774 ЦК України).

Основною ознакою, що відрізняє цивільні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності; за цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності, гарантії та компенсації передбачені для працівника, а також обов`язки роботодавця залишаються за його межами.

Виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ними ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, виконавець не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.

З аналізу наведених норм вбачається, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов`язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт.

З такого ж тлумачення наведених норм виходив Верховний Суд у постановах 08 травня 2018 року у справі № 127/21595/16 (провадження № 61-10203св16-ц), від 04 липня 2018 року у справі № 820/1432/17 (провадження № К/9901/15518/18), від 13 червня 2019 року у справі № 815/954/18 (провадження № К/9901/3195/19), у справі № 1840/2507/18 (провадження № К/9901/10124/19), у справі № 824/896/18-а (провадження № К/9901/10149/19) та від 03 березня 2020 року у справі № 1540/3913/18 (провадження № К/9901/8967/19), від 10 червня 2020 року у справі № 298/827/15-ц (провадження № 61-4327св18), від 17 вересня 2020 року у справі № 560/975/19 (провадження № К/9901/35741/19).

Відповідно до частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до положень частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

У справі, що переглядається, суд першої інстанції встановивши, що позивачка не надала суду доказів фактичного перебування у трудових відносинах з ТОВ «Дрімландія» у період з 01 червня 2023 року по 21 червня 2023 року, адже протягом цього часу вона здійснювала свою діяльність за спірною адресою як фізична особа-підприємець, що нею не заперечується, дійшов вірного висновку про відсутність факту допуску до роботи позивачки та виконання нею трудових обов`язків у ТОВ «Дрімландія» протягом спірного періоду без належного оформлення трудових відносин згідно вимог закону про працю, правильно відмовив у задоволенні цих позовних вимог.

Підтвердженням цих висновків суду першої інстанції є досліджений судом апеляційної інстанції табель обліку використання робочого часу за червень 2023 року, в якому відсутні відомості про роботу позивачки у спірний період.

За таких обставин, місцевий суд обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог про зміну дати звільнення та стягнення заробітку як похідних.

Доводи апеляційної скарги на основне рішення суду, його вірних висновків не спростовують, адже такі колегія суддів вважає необґрунтованими і такими, що не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 не перебувала у трудових відносинах з ТОВ «Дрімландія» протягом спірного періоду, адже ці правовідносини мають іншу правову природу, відтак норми трудового законодавства України не можуть бути застосовані до них.

Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, місцевий суд ухвалив законне та обґрунтоване рішення, підстави для його скасування відсутні. Відтак, таке належить залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Щодо додаткового рішення суду.

Згідно з положеннями статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Пунктом 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 (у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Чинне цивільне-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі, гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом робами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Тобто, ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Відповідно до частини п`ятої статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Задовольняючи заяву відповідача про ухвалення додаткового рішення та стягуючи з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Дрімландія» витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000 грн 00 коп., суд першої інстанції не врахував поданого позивачкою клопотання про зменшення розміру витрат на правову допомогу, не навів в додатковому рішення відповідних мотивів відхилення цього клопотання.

Проаналізувавши надані відповідачем докази на підтвердження понесених ним витрат на правничу допомогу, з огляду на складність справи, суть спору (захист трудових прав), необхідність дотримання критерію розумності та справедливості, колегія суддів вважає, що співмірним та необхідним в межах розгляду цієї справи судом першої інстанції, є розмір судових витрат на професійну правничу допомогу в сумі 3 000 грн 00 коп.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України).

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України).

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід задовольнити частково, додаткове рішення змінити, зменшив розмір стягнутих витрат на правничу допомогу з 8 000 грн 00 коп. до 3 000 грн 00 коп.

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З урахуванням висновку щодо суті та підстав задоволення апеляційних скарг, підстави розподілу судових витрат за розгляд справи судом апеляційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

апеляційні скарги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 05 лютого 2024 року залишити без змін.

Додаткове рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 27 лютого 2024 року змінити, зменшивши суму стягуваних з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Дрімландія» витрат на професійну правничу допомогу з 8 000 грн 00 коп. до 3 000 грн 00 коп.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 21 червня 2024 року.

Головуючий С.М. Копняк

Судді: С.М. Бойко

А.В. Ніткевич