Постанова

від 26.06.2024 по справі 755/11384/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження Доповідач- Кафідова О.В.

№ 22-ц/824/9619/2024

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 755/11384/23

26 червня 2024 року Київський апеляційний судв складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Кафідової О.В.

суддів - Оніщука М.І.

- Шебуєвої В.А.

при секретарі - Смолко А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Курилича Мирона Ярославовича на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 лютого 2024 року, ухвалене під головуванням судді Гончарука В.П. у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Регіональний сервісний центр МВС в м. Києві, Товариство з обмеженою відповідальністю «Спецавтомото», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про витребування майна та скасування державної реєстрації,-

в с т а н о в и в:

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищезазначеним позовом.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилалася на те, що їй на праві власності належав автомобіль марки «ВМW Х4», номер кузова НОМЕР_1 , 2015 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 .

16 грудня 2022 року вона шляхом видачі уповноважила ОСОБА_3 та /або ОСОБА_4 правом користування, керування та розпорядження вказаним вище автомобілем.

15 січня 2023 року вона припинила дію вище вказаної довіреності, про що було внесено відповідний запис до реєстру довіреностей.

Не зважаючи на припинення дії довіреності, ОСОБА_3 у порушення вимог цивільного законодавства, не маючи повноважень на розпорядження вказаним вище транспортним засобом, 17 січня 2023 року уклав з ТОВ «Спецавтомото» договір комісії № 7449/23/1/012555 на продаж автомобіля марки «ВМW Х4» номер кузова НОМЕР_1 , 2015 року випуску.

18 січня 2023 року між ТОВ «Спецавтомото» та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу - автомобіля марки «ВМW Х4» номер кузова НОМЕР_1 , 2015 року випуску, в результаті чого автомобіль було зареєстровано за ОСОБА_5

28 січня 2023 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу вказаного вище транспортного засобу, в результаті чого право власності на автомобіль було зареєстровано за ОСОБА_6

01 лютого 2023 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу автомобіля марки «ВМW Х4» номер кузова НОМЕР_1 2015 року випуску, в результаті чого останній став його власником.

Позивач стверджує, що будь-яких коштів від продажу належного їй автомобіля марки «ВМW Х4» номер кузова НОМЕР_1 2015 року випуску від третіх осіб та відповідача вона не отримувала, вказаний транспортний засіб вибув з її володіння поза її волею.

Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд витребувати у ОСОБА_2 на свою користь автомобіля марки «ВМW Х4» номер кузова НОМЕР_1 , 2015 року випуску, скасувати реєстрацію транспортного засобу - автомобіля марки «ВМW Х4» номер кузова НОМЕР_1 2015 року випуску від 18 січня 2023 року за ОСОБА_5 , скасувати реєстрацію транспортного засобу - автомобіля марки «ВМW Х4» номер кузова НОМЕР_1 2015 року випуску від 28 січня 2023 року за ОСОБА_6 ,скасувати реєстрацію транспортного засобу - автомобіля марки «ВМW Х4» номер кузова НОМЕР_1 2015 року випуску від 01 лютого 2023 року за ОСОБА_2 .

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 лютого 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Регіональний сервісний центр МВС в м. Києві, ТОВ «Спецавтомото», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про витребування майна та скасування державної реєстрації відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач добровільно, з метою продажу передала належний їй транспортний засіб марки «ВМW Х4» номер кузова НОМЕР_1 2015 року випуску, разом із реєстраційними документами та ключами третім особам ОСОБА_3 та /або ОСОБА_4 , для чого видала на ім`я останніх відповідну нотаріально посвідчену довіреність. Оскільки автомобіль вибув із володіння позивача з її волі, то правовий механізм передбачений статтею 388 ЦК України в такому випадку не застосовується.

Не погоджуючись з рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 лютого 2024 року, 18 березня 2024 року представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Курилич М.Я. подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 лютого 2024 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Посилається на те, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права, зокрема положення статей 387, 388 ЦК України. Вказує, що суд не надав належної оцінки доводам позивача та не з`ясував всіх обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи.

Зазначає, що позивачем надані достатні, належні та допустимі докази на підтвердження наявності порушеного права, яке підлягає захисту саме у спосіб, обраний позивачем (витребування майна та скасування державної реєстрації). Оскарження договорів відчуження належного позивачу транспортного засобу не призведе до ефективного відновлення порушеного права.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Юморанов Д.І. проти доводів апеляційної скарги заперечував та просив відмовити в її задоволенні.

В судове засідання з`явився позивач ОСОБА_1 та її представник адвокат Усок Тетяна Сергіївна, які підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Юморанов Денис Ігорович в судовому засіданні заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив відмовити у її задоволенні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу та в судовому засіданні, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції даним вимогам закону відповідає.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 на праві власності належав автомобіль марки «ВМW Х4», номер кузова НОМЕР_1 2015 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 , що підтверджується копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу.

16 грудня 2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бережним В.О. було посвідчено довіреність від імені ОСОБА_1 , відповідно до якої остання уповноважила ОСОБА_3 та/або ОСОБА_4 розпоряджатися (продавати, обмінювати, здавати в оренду, тощо) належний їй транспортний засіб марки «ВМW Х4» номер кузова НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 , строк дії довіреності до 16 грудня 2025 року.

Після видачі довіреності позивач передала вказаний транспортний засіб, разом із реєстраційними документами та ключами ОСОБА_3 та /або ОСОБА_4 .

Відповідно до витягу з Єдиного реєстру довіреностей 15 січня 2023 року ОСОБА_1 припинила дію вищевказаної довіреності.

Згідно ст.249 ЦК України особа, яка видала довіренність і згодом скасувала її, повиннна негайно повідомити про це представника/представників, яким була видана довіреність. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів повідомлення позивачем своїх представників про скасування довіренності.

17 січня 2023 року ОСОБА_3 уклав з ТОВ «Спецавтомото» договір комісії № 7449/23/1/012555 на продаж автомобіля марки «ВМW Х4 номер кузова НОМЕР_1 , 2015 року випуску.

18 січня 2023 року між ТОВ «Спецавтомото» та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу - автомобіля марки «ВМW Х4» номер кузова НОМЕР_1 , 2015 року випуску.

28 січня 2023 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було укладеного договір купівлі-продажу вказаного вище транспортного засобу.

01 лютого 2023 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу транспортного засобу - автомобіля марки «ВМW Х4» номер кузова НОМЕР_1 , 2015 року випуску.

Станом на момент звернення до суду з вказаним позовом власником автомобіля марки «ВМW Х4» номер кузова НОМЕР_1 , 2015 року випуску є ОСОБА_2 .

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) «де факто» - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «де юре » - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна.

Частина перша статті 388 ЦК України стосується випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач).

У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Указане тлумачення частини першої статті 388 ЦК України є сталим у правовій доктрині та судовій практиці.

Правомірність володіння майном виникає на підставі певного юридичного факту, зокрема, укладення відповідного договору. Такий договір може укладатися як усно, так і письмово. Якщо власник майна передає іншій особі у володіння певне майно добровільно, проте без відповідного письмового оформлення договірних відносин (за винятком випадків, коли законом встановлена обов`язкова письмова форма такого правочину), то за загальним правилом вважається, що власник правомірно передав майно у володіння іншої особи.

У свою чергу під неправомірним заволодінням потрібно розуміти заволодіння особою чужим майном усупереч волі його власника. Тож умовою, яка визначає відмінність між правомірним та неправомірним володінням особою майном, є наявність відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі.

У випадку, коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник сам несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно.

Отже, у разі наявності волі власника щодо передання іншій особі транспортного засобу, доказом якої є наявність у володільця реєстраційного документа на цей транспортний засіб, відсутні підстави вважати, що така особа володіє транспортним засобом неправомірно.

Вищевикладене дає підстави для висновку, що у випадку, якщо власник із власної волі передав (вручив) рухому річ іншій особі, що мало наслідком позбавлення можливості впливу на таку річ, таку ситуацію слід кваліфікувати як вибуття рухомої речі з володіння власника за його волею.

Не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) таким, що відбулося не з його волі в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, у випадку передачі майна власником іншій особі в користування.

Якщо воля на передачу володіння мала місце і потім відповідна річ була відчужена (неважливо - особою, якій власник передав володіння, чи будь-якою іншою особою), то задоволення віндикаційного позову до добросовісного набувача цієї речі виключається.

При цьому відсутні підстави стверджувати, що має йтися лише про таку втрату володіння річчю з волі власника, яка зумовлена наданням власником іншій особі права розпоряджатися цією річчю, адже змішування волі власника на передання речі у фактичне володіння іншої особи та мотивів такого передання є неприпустимим. Так само не має значення, чи була відповідна річ передана власником у володіння іншої особи на певному правовому титулі чи без установлення такого.

Цей підхід ґрунтується на давній максимі германського права «Hand muss Hand wahren» (нім.: «рука за руку відповідає»), що означає: лише речі, які буквально вийшли з рук власника проти його волі, можуть бути витребувані. Натомість речі, які були власником добровільно передані особі, яка їх відчужила (чи втратила з подальшим відчуженням іншою особою), не можуть бути витребувані в добросовісного набувача.

Власник речі (у цьому випадку автомобіля) повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

Подібні висновки щодо неможливості витребування майна у добросовісного набувача із застосуванням правового механізму, передбаченого статтею 388 ЦК України, у випадку добровільної передачі автомобіля у тимчасове користування, тобто за наявності відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі також було висловлено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/8879/21.

Враховуючи наведене, встановивши, що позивач добровільно передала спірний транспортний засіб у володіння іншої особи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що правовий механізм, передбачений вимогами статті 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

Відтак, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Судом першої інстанції повно встановлено обставини, що мають значення для справи, висновки суду відповідають наявним у матеріалах справах доказам.

Колегія суддів не вбачає порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з пунктом 1 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 лютого 2024 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.

Керуючись статтями 268, 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Курилича Мирона Ярославовича залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена

в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 28 червня 2024 року.

Головуючий: Судді: