Рішення

від 19.06.2024 по справі 553/2530/22

ЛЕНІНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ПОЛТАВИ

Справа № 553/2530/22

Провадження № 2/553/95/2024

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

19.06.2024м. Полтава

Ленінський районний суд міста Полтави в складі:

головуючого - судді Грошової Н.М.

за участю секретаря судового засідання - Чемерис І.І.,

відповідача ОСОБА_1 ,

представника відповідача - адвоката Васильєвої Л.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Полтаві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Департамент надання адміністративних послуг Полтавської міської ради про розірвання договору найму, зняття з реєстрації місця проживання та виселення,

в с т а н о в и в:

18.07.2022 до Ленінського районного суду міста Полтави звернувся ОСОБА_2 з позовною заявою до ОСОБА_1 , третя особа - Департамент надання адміністративних послуг Полтавської міської ради, в якому завлено вимоги про розірвання договору найму № 21 від 13.03.2013 року, зняття з реєстрації ОСОБА_1 та виселити з квартири за адресою: АДРЕСА_1

В обґрунтування позову позивач зазначає, що 13.03.2013 року між його батьком ОСОБА_3 колишнім власником квартири за адресою АДРЕСА_1 , та відповідачкою був укладений Договір найму № 21, відповідно до умов якого ОСОБА_3 надав ОСОБА_1 в користування кімнату житловою площею 21,7 кв.м у квартирі на постійний строк. Укладення договору зумовлено тим, що позивач та відповідач перебували в зареєстрованому шлюбі, мали спільного сина, якому у 2013 році виповнилося 16 років й він повинен був отримувати паспорт, для чого необхідно мати зареєстроване місце проживання. Шлюб між сторонами розірваний рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 09.01.2018 року.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 12.01.2021 року встановлено, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , не є спільною сумісною власністю подружжя, не може бути предметом поділу, адже ОСОБА_2 є власником спірної квартири за договором дарування від 18.09.2015 року і право власності на вказане нерухоме майно зареєстровано за ним у встановленому законом порядку.

Згідно довідки № 1131 від 28.04.2021 року у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано 3 особи, а саме: ОСОБА_2 - власник, ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Вказує, що як новий власник квартири не планує укладати щодо неї будь-яких договорів найму, бажає користуватися житлом особисто з метою проживання в ньому. Подальше проживання відповідача та її реєстрація в спірній квартирі порушує його право на повноцінне користування і розпорядження своєю приватною власністю. Кількість зареєстрованих осіб у квартирі впливає на можливість отримання власником квартири субсидії та на її розмір. Саме тому має намір розірвати договір найму житла, про що попереджав відповідача у встановлений законодавством строк, проте остання добровільно розривати договір найму не бажає.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.07.2022 справу передано на розгляд судді Парахіній Є.В.

Ухвалою судді Ленінського районного суду міста Полтави Парахіної Є.В. від 18.07.2022 позовну заву залишено без руху з наданням позивачу строку для усунення недоліків. Документи на виконання ухвали суду надійшли у межах встановленого судом строку для усунення недоліків.

Ухвалою судді Ленінського районного суду міста Полтави Парахіної Є.В. від 03.08.2022 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження з викликом сторін.

31.08.2022 до Ленінського районного суду м. Полтави відповідачем ОСОБА_1 подано відзив на позовну заяву, в якому вказала, що позовні вимоги не визнає, вважає їх безпідставними та такими, що не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, а отже у задоволенні позовних вимог слід відмовити з таких підстав. З позивачем перебувала у зареєстрованому шлюбі з 24.07.1996 року, який був розірваний рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 09.01.2018 року, вони мають сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Разом з сином вони зареєстровані та проживають у квартирі АДРЕСА_2 , яка належить позивачу на праві особистої власності на підставі договору дарування. В квартирі зареєстрований позивач, однак в квартирі він не проживає, оскільки проживає у квартирі АДРЕСА_3 , яка належить йому на праві особистої приватної власності. Від спірної квартири позивач має ключі, зберігає в ній деякі власні речі, іноді приходить до квартири і ніхто йому не чинить перепон у цьому, оскільки він є власником квартири. Спірною квартирою вони з позивачем та сином користуємося фактично з часу її придбання 19.10.2002 року. Після придбання квартири півтора року робили в квартирі ремонт, а у 2004 році стали постійно в ній проживати. На той час право власності на квартиру було зареєстроване на батька позивача. Так як їй з сином була необхідна реєстрація за місцем проживання за адресою спірної квартири, а власником квартири значився батько позивача, він надав письмову згоду на її проживання та реєстрацію у спірній квартирі, а також на проживання та реєстрацію позивача. Письмова згода була оформлена договором в якому власник квартири надав згоду на надання їй у спірній квартирі безкоштовно, безтерміново, для постійного проживання кімнату площею 21,7 кв.м. 23.03.2013 разом з нею, на постійне проживання в квартирі був зареєстрований син, який на той час був неповнолітнім. Позивач був зареєстрований у спірній квартирі 16.07.2014 року. 18.09.2015 року спірна квартира подарована позивачеві його батьком, на той час вони перебували з позивачем у зареєстрованому шлюбі і разом з неповнолітнім сином проживали в спірній квартирі як члени сім`ї позивача, власника квартири. Вони проживали однією сім`єю, мали взаємні права та обов`язки, спільний бюджет, вели спільне господарство. До розірвання шлюбу позивач не ставив питання про її виселення із квартири, визнавав за нею право на проживання у квартирі. Приймаючи спірну квартиру в дар позивачу достеменно було відомо, що в квартирі зареєстровані та проживає вона та їх син. На час пред`явлення позову до суду про виселення вона має статус колишнього члена сім`ї власника квартири, а син член сім`ї власника квартири, що кореспондується із ч. 2 ст. 64, ч. 4 ст.156 ЖК УРСР. Як на підставу задоволення позовних вимог позивач посилається на те, що він, як новий власник квартири не планує укладати щодо неї будь-яких договорів найму, бажає користуватися квартирою особисто, про її проживання у квартирі та реєстрація у спірній квартирі порушує право на повноцінне користування і розпорядження належною йому квартирою. В розумінні вимог ч. 1 ст. 814 ЦК України договір від 13.03.2013 року № 21, що був укладений між нею та колишнім власником житла ОСОБА_3 , є чинним і його положення є чинними для позивача. Як убачається із наданого позивачем договору № 21 від 13.12.2013 року житлова кімната площею 21.7 кв.м у спірній квартирі надана їй безоплатно для постійного проживання. Вказаний договір є дійсним на час звернення позивача до суду і позивач повинен виконувати його умови. Зазначила, що отримувала попередження відповідно до вимог ст. 825 ЦК України, однак не погоджується з вимогами про розірвання договору найму, зняття з реєстраційного обліку та виселення. Обов`язковою умовою розірвання договору найму є доведення обставин того, що наймодавець існує реальна необхідність використання спірного житла для його власного проживання та проживання членів його сім`ї. У позовній заяві позивач не посилається на ту обставину, що йому на праві приватної власності належить однокімнатна квартира з усіма комунальні зручностями за адресою: АДРЕСА_4 , де він фактично проживає, а отже не потребує необхідності проживати у спірній квартирі, а саме кімнаті площею 21,7 кв.м, в якій вони проживають разом із сином. Не заслуговують на увагу доводи позивача про те, що її реєстрація у спірній квартирі перешкоджає отримати йому субсидію на сплату комунальних послуги. Позивач взагалі не сплачує житлово-комунальні послуги за спірну квартиру, усі комунальні послуги за квартиру сплачує вона особисто. Доводи позивача про те, що її реєстрація і проживання у спірній квартирі позбавляє його права на призначення субсидії не є підставою, передбаченою ч. 3 ст. 825 ЦК України для розірвання договору найму. Не заслуговують на увагу, як підстави розірвання договору найму та її виселення із спірної квартири посилання позивача на те, що він, як інвалід повинен проводити профілактичні заняття на річці Ворскла, а спірна квартира розташована недалеко від річки. Вона не оспорюю тієї обставини, що позивач інвалід, але які профілактичні заняття йому показані на річці Ворскла є незрозумілим, бо жодного доказу у підтвердження цих обставин позивач не надав. Ця обставина не входить до переліку підстав для розірвання договору найму. Не заслуговують на увагу посилання позивача на те, що вона має вчинити розумні дії з приводу виселення із спірної квартири, знайти інше місце проживання, орендувати інше житло або виїхати на проживання до своїх батьків. У зв`язку з воєнним станом знайти житло практично неможливо і вартість оренди збільшилась в рази. Проживати у квартирі батьків не має можливості оскільки в ній проживають батьки та брат з родиною. Зазначила, що будь-якого іншого житла не має, постійно проживала з позивачем у спірній квартирі, яка є єдиним її житлом. Позивач не надав доказів неможливості проживання у квартирі АДРЕСА_3 та взагалі приховав від суду наявність і нього іншого житла, яке належить йому на праві особистої власності. Приймаючи в дар квартиру від свого батька позивач знав, про її проживання та реєстрацію у квартирі, що вона є його членом сім`ї, не має іншого житла, спірна квартира є її єдиним житлом, що свідчить про безпідставність позовних вимог. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

21.09.2022 до Ленінського районного суду м. Полтави позивачем ОСОБА_2 подано відзив на позовну заяву, в якому він зазначає, що відповідач неправильно тлумачить правову природу відносин, що виникли між сторонами. Відповідач отримала право користування житловим приміщенням на підставі договору найму (оренди) житла. У такому випадку необхідно звертатися саме до положень ЦК України, який містить спеціальні норми щодо регулювання договору найму (оренди) житла. Доводи відповідача про те, що вона є колишнім членом сім`ї власника і взагалі членом сім`ї власника, є безпідставними зважаючи на таке, що правову природу відносин, що виникли необхідно визначати саме у момент їх первинного виникнення, тобто на момент реєстрації відповідача у спірному житловому приміщенні ще у 2003 році, відповідач, як дружина сина власника квартири не є членом сім`ї власника квартири. Відповідач отримала право користування житловим приміщенням саме на підставі договору найму (оренди) житла, а не на підставі встановлення особистого сервітуту. У момент переходу права власності на спірне житло від батька позивача до позивача між сторонами існували і продовжили існувати цивільно-правові відносини щодо виконання договору найму (оренди) житла, а не житлові відносини як власника житла та члена його сім`ї, який має безумовне право на користування житловим приміщенням. Посилання відповідача на постанову ВС/КЦС від 10.03.2021 року у справі № 686/26093/19-ц є безпідставним, оскільки зазначене судове рішення стосується прав колишнього члена власника сім`ї, якою відповідач наразі не є. На момент реєстрації відповідача у спірній квартирі у 2003 році, позивач ще не вважався членом сім`ї власника в розумінні положень житлового законодавства, оскільки не був там зареєстрований, так як був зареєстрований лише у 2004 році. Відповідач фактично обґрунтовує своє заперечення проти вимог позивача, використовуючи при цьому положення одразу двох інститутів, які є абсолютно різними. Це означає, що відповідач, або не визначилася остаточно з тим, на якій підставі вона має право користування спірним житлом, або намагається зловживати своїм правом на подання заперечень шляхом наведення одразу кількох абсолютно різних правових підстав аби було більше шансів отримати рішення на свою користь. Така поведінка відповідача є недобросовісною та такою, що порушує концепцію змагальності як провідного принципу цивільного судочинства. Вказав, що на момент отримання спірної квартири у дарунок був обізнаний про те, що між колишнім власником житла та відповідачем укладений договір найму (оренди) житлового приміщення. Однак ця обставина ніяким чином не впливає на право позивача, як теперішнього наймодавця, за наявності підстав, передбачених ЦК України припинити договір, в тому числі шляхом його розірвання. З аналізу положень цивільного законодавства випливає, що саме безстроковий договір найму (оренди) житла можна розірвати з ініціативи наймодавця, на строкові договори найму (оренду) житла така можливість не поширюється. Тому, оскільки укладений договір найму (оренди) житла є безстроковим, його можливо розірвати з ініціативи позивача (наймодавець) за наявності підстав, визначених у законодавстві. Наразі позивач хоче скористатися таким правом та розірвати договір найму (оренди) житлового приміщення на підставі ч. 3 ст. 825 ЦК України. Звертає увагу суду, що сукупними умовами для розірвання договору найму (оренди) на підставі ч. 3 ст. 825 ЦК України є такі: 1) житло/житлове приміщення, що надане для найму (оренди) потрібне наймодавцю для власного проживання у ньому; 2) наймодавець попередив наймача про розірвання договору найму (оренди) житла, житлового приміщення не пізніше, ніж за два місяці. Твердження відповідача про те, що підстав для розірвання договору найму (оренди) житлового приміщення немає, не є обґрунтованими. 22.02.2022 направлено вимогу відповідачу з попередженням про розірвання договору найму, яка була отримана відповідачем. Необхідність проживання позивача саме в спірній квартирі зумовлена тим, що він є інвалідом ІІ групи. Щоб підтримувати стан свого здоров`я йому рекомендовано розпочати регулярні профілактичні заняття на річці Ворскла. Наразі не завжди може це реалізувати, оскільки річка знаходиться далеко від його теперішнього житла, тому це потребує додаткового часу, коштів та зусиль з його боку і ніяким чином не впливає на покращення стану здоров`я. При цьому, спірне житлове знаходиться у мікрорайоні Поділ, з якого набагато простіше дістатися до річки. Проблеми із його здоров`ям підтвердженні. Підтримка нормального стану здоров`я потребує регулярних фізичних навантажень та прогулянок на свіжому повітрі, що не потребує окремого доведення, оскільки є загальновідомим. Небажання відповідача розірвати договір найму житла добровільно (за наявності для цього законних підстав) порушує принцип свободи договору, добросовісності, справедливості та розумності. Відповідач має реальну можливість в тому числі фінансову орендувати собі рівноцінне житло та не надала доказів на підтвердження того, що вона здійснювала дії спрямовані на пошук нового житла. Вимога відповідача про надання правовстановлюючих документів на житло, вважає, що ця обставина не впливає на розгляд цієї справи. Дійсно, не призначення субсидії не є підставою для розірвання договору найму (оренди) житлового приміщення за ч. 3 ст. 825 ЦК України, однак, є додатковим аргументом на користь того, чому особа має бути знята з реєстрації у зазначеному житлі після розірвання договору на підставі ч. 3 ст. 825 ЦК України. Позивач не вбачає можливості та необхідності проживання в одному житлі з відповідачем. Спірна квартира дійсно є двокімнатною. Однак, відповідач не врахувала, що у квартирі також зареєстрований її син, який є повнолітнім та потребує окремого житлового приміщення. Іншу кімнату позивач планує використовувати для власного проживання. Більше того, з морально-етичних переконань позивач не бажає проживати в одному житлі з колишньою дружиною. Просить позовні вимоги задовольнити.

01.11.2022 року відповідач ОСОБА_1 подала заперечення на відповідь на відзив позивача, в якому вказала, що питання укладання договору найму жилого приміщення в будинку (квартирі), що належить громадянину урегульоване як ЖК України та і ЦК України, а саме статтями 158, 159 ЖК України та главою 59 ЦК України. Частиною 2 статті 159 ЖК України передбачено, що жиле приміщення здається наймачеві на визначений строк або без зазначення строку. Частиною 1 статті 821 ЦК України передбачено, що договір найму житла укладається на строк, встановлений договором. Якщо в договорі строк не встановлений, договір вважається укладеним на п`ять років. Договір найму був укладений між нею та батьком позивача на невизначений строк. Договір не передбачає пролонгації у разі закінчення строку його дії. Отже строк дії договору, який є предметом спору та на підставі якого позивач заявив вимогу про його розірвання та її виселення закінчився у зв`язку з закінченням п`ятирічного строку дії договору. Після закінчення дії договору її статус проживання у спірній квартирі колишній член сім`ї власника квартири. Вона перебувала з позивачем у зареєстрованому шлюбі, проживала разом ним в спірній квартирі, вела спільне господарство, мала з ним спільний бюджет та вони разом виховували спільного сина. Позивач був поселений та зареєстрований в квартирі як член сім`ї власника квартири, бо є сином колишнього власника квартири. 18.09.2015 року спірна квартира була подарована позивачеві його батьком, на той час вони перебували з позивачем у зареєстрованому шлюбі і разом з неповнолітнім сином проживали в спірній квартирі як члени сім`ї позивача, власника квартири. До розірвання шлюбу позивач не ставив питання про її виселення із квартири, визнавав за мною право на проживання у квартирі. Приймаючи спірну квартиру в дар позивачу достеменно було відомо, що в квартирі зареєстровані та проживає вона та їх син. На час пред`явлення позову до суду про виселення вона має статус колишній член сім`ї власника квартири, а син член сім`ї власника квартири, що кореспондується із ч. 2 ст. 64, ч. 4 ст.156 ЖК УРСР. Підтвердила факт отримання вимоги про виселення і надала відповідь, що не погоджується із вимогами про виселення, бо має право на законних підставах, як колишній член його сім`ї проживати у спірній квартирі, яка є єдиним житлом, в якому вона проживає з 2001 року. Позивач має ключі від квартири, має вільний доступ до квартири і може поселитись і вільно проживати у спірній квартирі будь-коли. Не заслуговують на увагу доводи позивача про те, що її реєстрація у спірній квартирі перешкоджає отримати субсидію на сплату комунальних послуги та не є підставою, передбаченою ч. 3 ст. 825 ЦК України для розірвання договору найму. Посилання позивача на те, що вона зловживаю своїми правами не заслуговує на увагу. Просила відхилити посилання позивача, що викладені у відповіді на відзив, як такі, що не відповідають обставинам справи та не ґрунтуються на вимогах закону і судовій практиці, та відмовити у задоволенні позовних вимог.

Рішенням Вищої ради правосуддя від 30.11.2023 № 1162/0/15-23 суддю Ленінського районного суду м. Полтави ОСОБА_5 звільнено з посади у зв`язку з поданням заяви про відставку.

Розпорядженням керівника апарату суду № 238 від 07.12.2023 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 553/2530/23.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями у справі № 553/2530/23 визначено головуючого суддю - Грошову Н.М.

Ухвалою судді Ленінського районного суду м. Полтави Грошової Н.І. від 27.12.2023 справу прийнято до провадження, вирішено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження в судовому засідання з викликом сторін, призначено судове засідання.

Позивач ОСОБА_2 повідомлений належним чином про судове засідання не з`явився, доручивши представляти свої інтереси адвокату Омелай Н.М., яка також в судове засідання не з`явилася, але від неї надійшла заява, в якій вона просить слухати справу без її участі, вказала, що позовну заяву ОСОБА_2 підтримує в повному обсязі, вважає обґрунтованою, доцільною та мотивованою з додаванням належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження позовних вимог, а тому просила суд винести рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_1 та її представник адвокат Васильєва Л.М. в судовому засіданні заперечували проти задоволення позову з підстав викладених у відзиві та запереченнях на відповідь на відзив. Також відповідач зазначила, що з 2023 року позивач проживає за кордоном, що також свідчить про відсутність необхідності користуватися квартирою АДРЕСА_2 .

Суд, вислухавши відповідача та її представника, дослідивши матеріали справи, встановивши факти та відповідні їм правовідносини, оцінивши кожний доказ окремо та у їх сукупності та взаємозв`язку, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У відповідності до положень ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст.81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, які мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, та кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Судом встановлено, що 13 березня 2013 року домовласник ОСОБА_3 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 та наймач ОСОБА_1 уклали договір № 21, відповідно до якого ОСОБА_3 надає ОСОБА_1 кімнату житловою площею 21,7 кв.м. постійно та безкоштовно. Відповідно до примітки: Даний договір може бути продовжений по домовленості сторін та розірваний по бажанню однієї із сторін до закінчення строку, після попередження не менше як за 15 днів до розірвання договору. Договір посвідчений паспортистом КП "Житлово-експлуатаційна організація № 2" Полтавської міської ради.

На підставі договору дарування від 18.09.2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В.В., зареєстрованого за реєстр. номером 925, ОСОБА_3 дарувальник з однієї сторони та ОСОБА_2 обдаровувана з іншої сторони уклали договір про те, що ОСОБА_3 передав безоплатно у власність, а ОСОБА_2 прийняв у власність квартиру АДРЕСА_2 . Житлова площа квартири складає 33,3 кв.м. Реєстрація права власності за ОСОБА_2 на вищевказане нерухоме майно підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 44099764 від 18.09.2015 року.

Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 09.01.2018 року в справі № 553/1486/17 (провадження № 2/53/201/2018) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, позов ОСОБА_2 задоволено - шлюб, зареєстрований 24 липня 1996 року у Центральному відділі державної реєстрації актів цивільного стану Полтавського міського управління юстиції Полтавської області, актовий запис № 856, між ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , розірвано. Прізвище ОСОБА_1 після розірвання шлюбу залишити без змін - " ОСОБА_1 ".

Згідно довідки КП "Житлово-експлуатаційна організація № 2" Полтавської міської ради № 1131 від 08.04.2021 року, виданої ОСОБА_2 в тому, що за адресою: АДРЕСА_1 особовий рахунок на квартиру оформлений на ОСОБА_2 , форма власності квартири приватна, зареєстровано 3 особи, в тому числі: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до довідки КП "Житлово-експлуатаційна організація № 2" Полтавської міської ради № 522 від 03.05.2022 року, виданої ОСОБА_2 в тому, що за адресою: АДРЕСА_1 особовий рахунок на квартиру оформлений на ОСОБА_2 , форма власності квартири приватна, зареєстровано 3 особи.

22.02.2022 року ОСОБА_2 пред`явив відповідачу вимогу, в якій вказав, що як власник квартири АДРЕСА_2 , має намір розірвати договір найму від 13.03.2013 року у зв`язку із необхідністю використання житла для власного проживання та членів його нової родини. Просив у 2 місячний термін із моменту отримання вимоги звільнити приміщення за адресою: АДРЕСА_1 та добровільно знятися із реєстрації за вище вказаною адресою.

У відповідь на вимогу позивача ОСОБА_2 відповідач ОСОБА_1 письмово повідомила, що з вимогами про розірвання договору від 13.03.2013 року № 21 в односторонньому порядку, що був укладений між нею та батьком позивача, попереднім власником квартири, не погоджується. Вказала, що договір найму житла у квартирі АДРЕСА_5 . Поділ був укладений між нею та попереднім власником квартири 13.03.2013 року. Умовами договору визначено, що їй надається для проживання у спірній квартирі безоплатно, безтерміново, для постійного проживання кімната житловою площею 21,7 кв.м. Приймаючи у дар дану квартиру від свого батька було відомо, про її проживання у спірній квартирі разом з ним як членом сім`ї, що зареєстрована в спірній квартирі постійно, та не має іншого житла, спірна квартира є її єдиним житлом.

Обґрунтовуючи свої заперечення проти позову ОСОБА_1 вказала, що проживати у квартирі батьків не має можливості оскільки в ній проживають батьки та брат з родиною, в той час, як позивач окрім спірної квартири має у власності квартиру АДРЕСА_3 , де фактично проживає.

На підтвердження своїх заперечень надала наступні докази.

Як вбачається з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 295482782 від 20.01.2022 року за ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 зареєстровано право власності на нерухоме майно, а саме: реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 618972353101, квартиру АДРЕСА_3 , дата державної реєстрації 11.04.2015 року на підставі договору дарування І-5378, виданого державним нотаріусом Першої полтавської державної нотаріальної контори Корж Т.О. 12.08.1992 року; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 618733753101, квартиру АДРЕСА_2 , дата державної реєстрації 18.09.2015 року на підставі договору дарування 925, виданого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В.В.

Згідно довідки Житлово-будівельного кооперативу "Фінансист" № 7741 від 29.08.2022 року, виданої члену житлово-будівельного кооперативу ОСОБА_8 , за адресою: АДРЕСА_6 про те, що до складу сім`ї/зареєстрованих/входить: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , дружина - ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , син - ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_7 . ОСОБА_10 за даною адресою проживає разом із сім`єю.

Відповідно до довідки Управління виконавчої дирекції фонду соціального страхування України у Полтавській області за вих. № 1472-08 від 29.08.2022 року, виданої ОСОБА_1 , в тому, що вона дійсно працює в Полтавському міському відділенні управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Полтавській області з 01.08.2017 року за основним місцем роботи та займає посаду начальника відділу страхових виплат та матеріального забезпечення. Посадовий оклад становить 7500 грн. 00 коп. та заробітна плата за 12 місяців складає 214454 грн. 67 коп.

За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі

№ 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19).

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від

18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Однією з підстав виникнення зобов`язання є договір (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, має на меті забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). Потреба в тлумаченні виникає в разі різного розуміння змісту правочину його сторонами, зокрема при невизначеності і незрозумілості буквального значення слів, понять і термінів.

Згідно з частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України.

У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значень термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

У доктрині приватного права зауважується, що договір найму є оплатним, в якому обов`язку однієї сторони вчинити певну дію з надання певного блага кореспондує такий само зустрічний обов`язок іншої сторони. Тобто наймодавець за надання предмета найму отримує від наймача плату за користування майном. Оплатність договору найму має імперативний характер, що зумовлюється змістом глави 58 ЦК. Плата за користування майном (стаття 762 ЦК) є тим критерієм, що дозволяє відрізнити договір найму від договору позички (стаття 827 ЦК) (див. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців) / За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. - Х.: Страйд, 2013. - Том 8 : Договори про передачу майна у власність та користування. -

С. 346).

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (частина перша статті 759 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

За договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату (частина перша статті 810 ЦК України).

За договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов`язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними (частина перша та друга статті 827 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що: за своєю юридичною суттю договір найму (найму житла) є імперативно оплатним; оскільки оплатність договору найму (найму житла) має імперативний характер, то сторони договору найму (найму житла) самостійно визначають розмір плати (абзац перший частини першої статті 762, частина перша статті 820 ЦК) або буде застосовуватися механізм, передбачений в ЦК (абзац другий частини першої статті 762, 632 ЦК України); плата за користування майном (стаття 762 ЦК) чи плата за користуванням житлом (стаття 820 ЦК) є тим критерієм, що дозволяє відрізнити договір найму (найму житла) від договору позички (стаття 827 ЦК); у разі якщо вчинений між сторонами договір, який передбачає користування житлом, є безоплатним, то такий договір має кваліфікуватися як договір позички (глава 60 ЦК України), а не найму (глава 58 ЦК України) чи найму житла (глава 59 ЦК України).

Вказана правова позиція щодо кваліфікації договору викладена у постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 529/201/20.

Враховуючи встановлені обставини та обставини, які визнавалися учасниками справи, суд вважає, що зміст договору від 13 березня 2013 року та тлумачення його змісту (зокрема, безоплатність користуванням житлом) дозволяють зробити висновок про те, що між ОСОБА_11 (позичкодавець) та ОСОБА_1 (користувач) укладено договір позички житла.

Суд звертає увагу, що частиною 1 ст. 832 ЦК України визначено, що позичкодавець має право на відчуження речі, яка передана ним у користування. До набувача речі переходять права та обов`язки позичкодавця.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частини перша, друга та третя статті 202 ЦК України).

Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, належить: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) однією стороною. Разом з тим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може бути видання довіреності двома і більше особами, спільний заповіт подружжя тощо. Результат аналізу розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на: суто односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі № 727/898/19 (провадження № 61-7157св20) заначено, що «у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків».

Вчинення стороною договору такого одностороннього правочину, як відмова від договору, за відсутності рішення суду про визнання його недійсним або підстав нікчемності, зумовлює необхідність з`ясовувати, чи зумовив такий правочин припинення цивільних прав та обов`язків (тобто чи є підстави для односторонньої відмови від договору, передбачені договором та/або законом). Це пояснюється тим, що одностороння відмова від договору як вид одностороннього правочину розрахована на сприйняття іншими особами. У разі якщо встановлена відсутність підстав для односторонньої відмови від договору, то такий односторонній правочин не зумовлює розірвання договору. При цьому слід розмежовувати підстави недійсності цього одностороннього правочину (зокрема, суперечність імперативній цивільно-правовій нормі) і підстави для односторонньої відмови від договору.

Тлумачення статті 651 ЦК України свідчить, що договір може бути розірваний на підставі рішення суду в разі, якщо він не розірваний за згодою (домовленістю) сторін або внаслідок односторонньої відмови від договору.

У пункті 2 договору від 13 березня 2013 передбачено, що договір може бути розірваний по бажанню однієї зі сторін після попередження не менш як за 15 днів до розірвання договору.

Тлумачення змісту договору від 13 березня 2013, зокрема, шляхом порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, свідчить, що пункт 2 встановлює право на відмову від договору будь-якої із його сторін.

Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків.

22 лютого 2022 року ОСОБА_1 направив вимогу ОСОБА_1 про намір розірвання договору найму від 13.03.2013 у зв`язку із необхідністю використання житла для власного проживання та членів його нової сім`ї, яку відповідач отримала, про що свідчить її письмові заперечення щодо розірвання договору надані позивачу, тобто ОСОБА_2 відмовився від договору.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.09.2022 в справі № 529/201/20.

За таких обставин в задоволенні позовних вимог в частині розірвання договору слід відмовити.

Вирішуючи позовні вимоги в частині виселення та зняття з реєстрації відповідача, суд виходить з наступного.

З урахування кваліфікації договору № 21 від 13.03.2013, який здійснено судом, відповідно до ст. 836 ЦК України, якщо після припинення договору користувач не повертає річ, позичкодавець має право вимагати її примусового повернення, а також відшкодування завданих збитків.

У відповідності до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

У той же час, положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, що визначена у пункті 2 статті 8 Конвенції, не здійснюється згідно із законом та не є необхідним в демократичному суспільстві.

Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути співмірним із переслідуваною законною метою.

У рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" зазначено, що поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява N 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява N 43768/07)).

В постанові від 21 серпня 2019 року у справі 569/4373/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс вжитими заходами.

Аналіз положень статей 64, 150, 156, 162 Житлового кодексу України дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

Нормами статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

У той же час статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Згідно з частинами першою, четвертою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.

Згідно ч.2 та 3 ст. 64 ЖК України до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, аналіз положень ЖК України та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі N 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20), постанові Верховного Суду № 296/1389/21 від 01.03.2023 року.

Верховний Суд неодноразово підкреслював, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (зокрема постанова від 18 січня 2023 року у справі № 442/810/22, провадження № 61-8377св22).

Судом встановлено та не заперечувалось сторонами, що ОСОБА_1 вселилася та була зареєстрована у квартирі зі згоди власника квартири 23.03.2013 року тобто після укладення договору № 21 від 13.03.2013 року, тривалий час користується спірною квартирою, у власності іншого житла не має.

Після реєстрації права власності на квартиру на підставі договору дарування від 18 вересня 2015 року за позивачем ОСОБА_3 , на той час чоловіком ОСОБА_1 , відповідач продовжила разом з неповнолітнім сином користуватися житлом, проживати у квартирі АДРЕСА_2 , як член сім`ї позивача, власника житла, що проживає разом з ним.

Суд звертає увагу, що як з 18.09.2015 (реєстрація права власності за позивачем) і до розірвання шлюбу (09.01.2018), так і після розірвання шлюбу і до 22.02.2022 (направлення вимоги) ОСОБА_3 не пред`являв вимог щодо виселення чи інших питань стосовно користування житлом.

Так, суд приходить до висновку, що на час звернення із позовом ОСОБА_1 має статус - колишній член сім`ї власника житла та при вирішенні спору зазначає, що у даному випадку відмова від договору та сам факт припинення сімейних відносин з власником квартири не позбавляє відповідача права користування займаним приміщенням, та вирішує спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Судом також враховано, що позивач фактично проживає за іншою адресою в квартирі АДРЕСА_3 , яка належить йому на праві власності, що підтверджується інформаційною довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 295482782 від 20.01.2022 року, а також те, що ним не обґрунтовано належними та допустимими доказами необхідності проживання у спірній квартирі його та членів його сім`ї, при цьому не доведено неможливість використання спірної квартири для власного проживання чи здійснення перешкод зі сторони відповідача.

Однією з гарантій реалізації права фізичної особи на житло є законодавче закріплення недоторканості та неможливості протиправного позбавлення житла. Фізична особа може бути позбавлена займаного жилого приміщення або обмежена у праві користування лише на підставі чинного закону і за рішенням компетентного суду.

Згідно принципів застосування ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, викладених у вищевказаних рішеннях суду, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.

Вимога про позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Враховуючи вищевикладене, а також тривалість проживання ОСОБА_1 у квартирі, матеріальний стан відповідача, відсутність у відповідача іншого належного на праві власності чи користування житла, а також те, що виселення та зняття відповідача з реєстрації, яка є колишнім членом сім`ї власника житла, порушить її право на житло, гарантоване статтею 47 Конституції України та статтею 9 ЖК України та призведе до непропорційності втручання в її право на повагу до приватного життя та право на житло, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині виселення та зняття з реєстрації відповідача задоволенню не підлягають.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 12, 13, 76-81, 133, 141, 258-259, 263- 265, 279 ЦПК України, суд,

у х в а л и в :

В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Департамент надання адміністративних послуг Полтавської міської ради про розірвання договору найму, зняття з реєстрації місця проживання та виселення - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відповідно до ч. 3 ст. 354 ЦПК України строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 28.06.2024.

Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП - НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_7 , адреса проживання: АДРЕСА_4 ;

Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП - НОМЕР_2 , адреса - АДРЕСА_7 ;

Представник відповідача: адвокат Васильєва Любов Миколаївна, адреса: м. Полтава, вул. Соборності, 36, ел. пошта: ІНФОРМАЦІЯ_8 ;

Третя особа: Департамент надання адміністративних послуг Полтавської міської, адреса: 36000, м. Полтава, вул. Соборності , буд. 36.

Головуючий: суддя Н.М. Грошова