Постанова

від 19.06.2024 по справі 570/4304/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2024 року

м. Київ

справа № 570/4304/20

провадження № 61-3502св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом - Дядьковицька сільська рада Рівненського району Рівненської області,

третя особа: ОСОБА_2 ,

позивач за позовом третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору - ОСОБА_2 ,

відповідачі за позовом третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору: Дядьковицька сільська рада Рівненського району Рівненської області, ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Рівненського апеляційного суду від 09 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Майданіка В. В., Хилевича С. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Дядьковицької сільської ради Рівненського району Рівненської області про визнання права на завершення розпочатої спадкодавцем процедури приватизації земельних ділянок і за позовом третьої особи із самостійними вимогами - ОСОБА_2 до Дядьковицької сільської ради Рівненського району Рівненської області, ОСОБА_1 про визнання права на завершення розпочатої спадкодавцем процедури приватизації,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Дядьковицької сільської ради Рівненського району Рівненської області (далі - Дядьковицька сільська рада) про визнання права на завершення розпочатої спадкодавцем процедури приватизації земельних ділянок у порядку спадкування за законом.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що рішенням Верхівської сільської ради Рівненського району від 15 червня 2011 року № 186 «Про передачу земельних ділянок у власність» надано його батьку ОСОБА_3 дозвіл на виготовлення технічної документації з розроблення державного акта на право приватної власності на земельні ділянки загальною площею 0,90 га, а саме: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га; для ведення особистого селянського господарства площею 0,65 га, що розташовані у селі Кривичі Рівненського району.

За замовленням батька Приватне підприємство (далі - ПП) «Геоземсфера» у 2011 році виготовило технічну документацію із землеустрою щодо складання державного акта на право власності на земельні ділянки, однак завершити процедуру приватизації вказаних земельних ділянок до дня своєї смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) батько не встиг.

Вказує, що він як спадкоємець 1/2 частки спадкового майна ОСОБА_3 позбавлений можливості завершити розпочату спадкодавцем процедуру приватизації, оскільки рішенням Дядьковицької сільської ради від 03 червня 2020 року № 863 надано його брату ОСОБА_2 дозвіл на виготовлення проєкту відведення земельної ділянки площею 0,30 га у власність для ведення особистого селянського господарства.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати за ним у порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_3 право на завершення процедури приватизації земельних ділянок, а саме: площею 0,125 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану за адресою: АДРЕСА_1 ; та площею 0,0391 га для ведення особистого селянського господарства, розташовану за адресою: село Кривичі Рівненського району Рівненської області.

Рівненський районний суд Рівненської області ухвалою від 03 грудня 2020 року залучив ОСОБА_2 до участі у справі як третю особу.

У березні 2021 року третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до Дядьковицької сільської ради, ОСОБА_1 про визнання права на завершення розпочатої спадкодавцем процедури приватизації.

Свої вимоги ОСОБА_2 мотивував тим, що, прийнявши спадщину після смерті батька ОСОБА_3 , він набув право на спадкування усіх прав та обов`язків, що належали спадкодавцю за життя, в тому числі право на завершення процедури приватизації земельної ділянки загальною площею 0,90 га, яка розташована в селі Кривичі Рівненського району Рівненської області.

Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просив визнати за ним у порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_3 право на завершення розпочатої спадкодавцем процедури приватизації та отримання правовстановлюючих документів на земельну ділянку загальною площею 0,90 га, в тому числі: площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та площею 0,65 га для ведення особистого селянського господарства, відповідно до рішення Верхівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 15 червня 2011 року № 186.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Суди розглядали справу неодноразово.

Рівненський районний суд Рівненської області у складі судді Остапчук Л. В. рішенням від 08 листопада 2021 року у задоволенні позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовив.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оформивши спадщину на житловий будинок, мали право звернутися до органу місцевого самоврядування із спільною заявою про завершення процедури приватизації земельної ділянки загальною площею 0,8882 га, яку розпочав їх батько.

Однак, не скориставшись свого часу вказаним правом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 реалізували власне право на приватизацію та набуття у власність земельних ділянок у розмірі, іншому, ніж про це заявляв і здійснив певні дії спадкодавець. Наразі із земельної ділянки загальною площею 0,8882 га, приватизацію якої розпочав ОСОБА_3 , вільними є 0,3696 га, оскільки сторони вже приватизували 0,5186 га.

Отже, визнання за сторонами права на завершення приватизації жодним чином не поновить їх права, адже вказані земельні ділянки вже приватизовані ними ж самими.

Рівненський апеляційний суд постановою від 03 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.

Скасував рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 08 листопада 2021 року в частині первісного позову ОСОБА_1 та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив з інших підстав.

Постанову апеляційний суд мотивував тим, що у спадкоємців відсутнє право на звернення до суду з позовом про завершення розпочатої спадкодавцем процедури приватизації земельних ділянок у порядку спадкування за законом, оскільки Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року «Про приватизацію земельних ділянок» втратив чинність на підставі Закону України від 14 вересня 2006 року № 139-V (139-16) «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України». Отже, саме з цих підстав слід було відмовити у задоволенні позовних вимог.

Апеляційний суд також вказав, що до ОСОБА_1 як до особи, що набула право власності на нерухоме майно в порядку спадкування, перейшло право на земельну ділянку, на якій розташоване це майно, у порядку, визначеному статтею 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

Верховний Суд постановою від 09 листопада 2022 рокукасаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.

Скасував постанову Рівненського апеляційного суду від 03 травня 2022 року, а справу передавна новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову суд касаційної інстанції мотивував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер та не встиг завершити процедуру приватизації земельної ділянки, а тому спадкоємець ОСОБА_1 має право на завершення приватизації земельних ділянок, розпочатої спадкодавцем.

Особливістю звернення до суду з позовом про визнання у порядку спадкування права на завершення приватизації земельних ділянок є те, що позивач вправі порушувати питання про визнання майнового права, набутого спадкодавцем за життя, тобто особистого майнового права спадкодавця.

Предметом спору у цій справі є визнання права на завершення приватизації земельної ділянки у порядку спадкування, приватизація якої була розпочата, проте не завершена за життя спадкодавця, а тому посилання апеляційного суду на Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року «Про приватизацію земельних ділянок» як на правову підставу відмови в позові є необґрунтованим, оскільки земельні ділянки були надані ОСОБА_3 не на підставі цього нормативно-правового акта, а у 2011 році, тобто вже після втрати його чинності. Отже, у цій справі право на приватизацію спірної земельної ділянки виникло у спадкодавця ОСОБА_3 на підставі норм ЗК України.

Суд апеляційної інстанції наведеного не врахував, не з`ясував неналежним чином фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, та неправильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, у зв`язку з чимдійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову з тих підстав, що у спадкоємця відсутнє право на звернення до суду з позовом про завершення розпочатої спадкодавцем процедури приватизації земельних ділянок у порядку спадкування за законом у зв?язку із втратою чинності Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року «Про приватизацію земельних ділянок».

Рівненський апеляційний суд постановою від 09 лютого 2023 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнив.

Скасував рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 08 листопада 2021 року в частині первісного позову ОСОБА_1 та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив.

Визнав за ОСОБА_1 право на завершення приватизації земельних ділянок площею 0,125 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану за адресою: АДРЕСА_1 ; та площею 0,0391 га, для ведення особистого селянського господарства, розташовану за адресою: село Кривичі Рівненського району Рівненської області, у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Постанову апеляційний суд мотивував тим, що за життя ОСОБА_3 (батько ОСОБА_1 ) звернувся до Верхівської сільської ради Рівненського району Рівненської області із заявами про отримання земельних ділянок у приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та для ведення особистого селянського господарства.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер та не встиг завершити процедуру приватизації земельних ділянок. У цій справі право на приватизацію спірної земельної ділянки виникло у спадкодавця ОСОБА_3 на підставі норм ЗК України.

Оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_3 , який за життя розпочав процедуру приватизації земельної ділянки, то вважається, що позивач ОСОБА_1 набув право на спадкування усіх прав та обов`язків, що належали батькові на підставі статей 1216 та 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Таким чином, до складу спадщини входить, у тому числі, право на завершення процедури приватизації земельної ділянки, яку спадкодавець розпочав за життя у встановленому законом порядку та не завершив у зв`язку зі смертю. Це право не залежить від наявності у спадкоємців особистого права на приватизацію землі, як помилково вважав суд першої інстанції.

На підставі поданих сторонами доказів апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом права на завершення приватизації спірної земельної ділянки.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У березні 2023 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Рівненського апеляційного суду від 09 лютого 2023 року про задоволення первісного позову ОСОБА_1 та залишити в силі рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 08 листопада 2021 року про відмову у задоволенні первісного позову.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що під час вирішення первісного позову суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі № 914/1128/16 та у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 128/1911/15, від 18 грудня 2018 року у справі № 912/1616/18, від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16, від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15, від 17 квітня 2019 року у справі № 723/1061/17, від 29 серпня 2019 року у справі № 554/1195/17, від 29 січня 2020 року у справі № 640/19344/18, від 25 березня 2020 року у справі № 158/1672/17, від 30 червня 2020 року у справі № 623/633/17, від 04 листопада 2020 року у справі № 545/1631/19, від 24 грудня 2021 року у справі № 343/1341/20.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивував тим, що суд не може підміняти державний орган, приймати замість нього рішення і давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, що належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

Спадкоємець має право на завершення процедури приватизації, яка розпочата саме спадкодавцем, проте жодним рішенням органу місцевого самоврядування ОСОБА_3 не виділялися земельні ділянки площею 0,125 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та площею 0,0391 га для ведення особистого селянського господарства.

Вказані площі земельних ділянок визначені технічною документацією, розробленою на замовлення ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_3 .

Земельні ділянки, що рахувалися за померлим ОСОБА_3 , фактично приватизовані його синами (спадкоємцями) ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у порядку, передбаченому статтями 118, 121, 125, 126 ЗК України.

Таким чином, визнання за спадкоємцями ОСОБА_3 права на завершення приватизації жодним чином не поновить їх права, адже вказані земельні ділянки вже приватизовані ними ж самими.

Аргументи інших учасників справи

У липні 2023 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому просить закрити касаційне провадження за цією скаргою,посилаючись на те, що наведені заявником правові висновки Верховного Суду не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки обставини, встановлені судами у цій справі, не є подібними до обставин, встановлених судами у зазначених заявником справах.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 20 квітня 2023 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Рівненського районного суду Рівненської області.

25 травня2023 року справа № 570/4304/20 надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 11 червня 2024 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

Верхівська сільська рада Рівненського району Рівненської області рішенням від 15 червня 2011 року № 186 «Про передачу земельних ділянок у власність» надала ОСОБА_3 дозвіл на виготовлення технічної документації з розроблення державного акта на право приватної власності на земельні ділянки загальною площею 0,90 га, а саме: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га; для ведення особистого селянського господарства площею 0,65 га, що розташовані у селі Кривичі Рівненського району (том 1 а. с. 113-131).

ПП «Геоземсфера» за замовленням ОСОБА_3 у 2011 році виготовило технічну документацію із землеустрою щодо складання державного акта на право власності на вказані земельні ділянки (том 1 а. с. 26).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер (том 1 а. с. 12).

За життя, а саме 14 листопада 2006 року, ОСОБА_3 склав заповіт, яким належний йому житловий будинок з надвірними будівлями і все своє майно у рівних частках заповів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (том 1 а. с. 10).

Сини спадкодавця ОСОБА_1 та ОСОБА_2 прийняли спадщину і 18 вересня 2012 року уклали договір про розподіл спадкового майна, згідно з яким ОСОБА_1 у власність перейшла 1/2 частка житлового будинку з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 та земельна ділянка (пай) площею 4,06 га на території Верхівської сільської ради Рівненського району, а ОСОБА_2 у власність перейшла 1/2 частка житлового будинку з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 (том 1 а. с. 12, 13).

Рівненський районний суд Рівненської області рішенням від 02 серпня 2017 року у справі № 570/1301/16 поділив між спадкоємцями в натурі житловий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 , а саме виділив ОСОБА_1 52 % будинку з надвірними будівлями, а ОСОБА_2 - 48 % будинку з надвірними будівлями, право спільної часткової власності на вказане майно припинив (том 1 а. с. 15-17).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги постанова апеляційного суду оскаржується лише в частині задоволення первісного позову, а тому на підставі вимог наведеної статті 400 ЦПК України переглядається Верховним Судом тільки у вказаній частині.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини; спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою; для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У статтях 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої - п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Предметом спору у цій справі є визнання права на завершення приватизації земельної ділянки у порядку спадкування, приватизація якої була розпочата, проте не завершена за життя спадкодавця.

У статті 1225 ЦК України визначено, що право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування зі збереженням її цільового призначення.

Згідно з пунктом «г» частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини.

У частині першій статті 116 ЗК України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, або державних органів приватизації, або центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Захист прав громадян на земельні ділянки здійснюється, в тому числі, шляхом визнання права, що передбачено пунктом «а» частини третьої статті 152 ЗК України.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами перебачений у статті 118 ЗК України.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання (частина шоста статті 118 ЗК України).

Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству - також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення (частина сьома статті 118 ЗК України).

Згідно з частинами восьмою-одинадцятою статті 118 ЗК України проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування. Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.

Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (стаття 125 ЗК України).

ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлював, що набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності таких юридичних фактів у їх сукупності: ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження меж земельної ділянки із власниками чи користувачами суміжних земельних ділянок; одержання у встановленому порядку державного акта на землю; державна реєстрація права власності на земельну ділянку. Якщо зазначені вимоги спадкодавцем не дотримано, право власності на конкретні земельні ділянки не виникає та відповідно до статті 1216 ЦК України не переходить до спадкоємців у порядку спадкування, за винятком встановлених випадків, на які поширюється дія пункту 1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України.

Якщо спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку згідно зі статтею 125 ЗК України, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки відповідно до чинного законодавства України, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування - права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім`я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку.

Якщо видача державного акта про право власності на землю здійснюється на підставі рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийнятого органами місцевого самоврядування, до спадкоємців переходить право отримати державний акт про право власності на земельну ділянку.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15-ц та у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 158/1672/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 723/1061/17, від 29 серпня 2019 року у справі № 554/1195/17, від 04 листопада 2020 року у справі № 545/1631/19, від 24 грудня 2021 року у справі № 343/1341/20, на які посилався заявник у касаційній скарзі.

У постанові Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 623/633/17 (провадження № 61-41370св18), на яку міститься посилання у касаційній скарзі, вказано, що особливістю звернення до суду з позовом про визнання в порядку спадкування права на завершення приватизації земельних ділянок є те, що позивач вправі порушувати питання про визнання майнового права, набутого спадкодавцем за життя, тобто особистого майнового права спадкодавця.

У постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 128/1911/15-ц (провадження № 61-14127св18), на яку також посилався заявник у касаційній скарзі, зазначено, що у разі, коли громадянин, який висловив волю на приватизацію земельної ділянки, помер до прийняття компетентним органом рішення про приватизацію, до його спадкоємців у порядку спадкування переходить право вимагати завершення такої приватизації.

Таким чином, у випадку, якщо спадкодавець за життя із дотриманням вимог законодавства розпочав процедуру приватизації земельної ділянки, проте не отримав на неї право власності у зв`язку зі смертю, спадкоємці у порядку спадкування набувають право на завершення приватизації. У разі відмови компетентного органу спадкоємцям належним та ефективним способом захисту їх прав у судовому порядку є звернення із позовом про визнання права на завершення приватизації.

Аналіз норм права, що регулюють спірні правовідносини, свідчить про те, що початком процедури безоплатної приватизації земельної ділянки є звернення громадянина, зацікавленого у такій приватизації, до відповідного компетентного органу (органу місцевого самоврядування) із заявою про отримання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Особливістю звернення до суду з позовом про визнання в порядку спадкування права на завершення приватизації земельних ділянок є те, що позивач вправі порушувати питання про визнання майнового права, набутого спадкодавцем за життя, тобто особистого майнового права спадкодавця.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З матеріалів справи відомо, що спадкодавець, батько ОСОБА_1 - ОСОБА_3 за життя:

- звернувся до Верхівської сільської ради Рівненського району Рівненської області із заявами про отримання земельних ділянок у приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та для ведення особистого селянського господарства;

- Верхівська сільська рада Рівненського району Рівненської області рішенням від 15 червня 2011 року № 186 «Про передачу земельних ділянок у власність» надала ОСОБА_3 дозвіл на виготовлення технічної документації з розроблення державного акта на право приватної власності на земельні ділянки загальною площею 0,90 га, а саме: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га; для ведення особистого селянського господарства площею 0,65 га, що розташовані у селі Кривичі Рівненського району;

- у 2011 році ПП «Геоземсфера» за замовленням ОСОБА_3 виготовило технічну документацію із землеустрою щодо складання державного акта на право власності на вказані земельні ділянки.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

Отже, право на приватизацію земельних ділянокОСОБА_3 розпочав у встановленому законом порядку, проте не завершив процес приватизації у зв`язку зі своєю смертю.

Право на завершення приватизації відповідно до чинного законодавства та судової практики у таких правовідносинах переходить до спадкоємців ОСОБА_3 , тобто перейшло до позивача, який є одним із спадкоємців першої черги за законом та за заповітом і прийняв спадщину, а отже, прийняв у порядку спадкування право на завершення приватизації земельних ділянок, розпочатої та незавершеної спадкодавцем.

Оскільки ОСОБА_1 є спадкоємцем після смерті батька, то вважається, що позивач набув право на спадкування усіх прав та обов`язків, що належали спадкодавцю, на підставі статей 1216 та 1218 ЦК України. До складу спадщини входить, у тому числі, право на завершення процедури приватизації земельної ділянки, яку спадкодавець розпочав за життя у встановленому законом порядку та не завершив у зв`язку зі смертю.

Таким чином, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин, ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову, суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що наявні правові підстави для визнання за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом права на завершення приватизації земельних ділянок.

Наведене також узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 23 листопада 2022 року у справі № 692/769/21 (провадження № 61-6245св22) та від 08 грудня 2022 року у справі № 692/768/21 (провадження № 61-5004св22).

Доводи касаційної скарги про те, що перед зверненням до суду позивач не звертався до органу місцевого самоврядування із заявою про завершення процедури приватизації земельних ділянок та йому не було у цьому відмовлено, колегія суддів не бере до уваги, адже відповідно до судового рішення позивач отримує право на вчинення відповідних дій для проведення цієї процедури, а не отримує земельну ділянку у власність. До того ж у матеріалах справи містяться звернення ОСОБА_1 до Дядьковської сільської ради та відповіді про те, що ці звернення неможливо розглянути (том 1 а. с. 25, 27, 28).

Аргументи касаційної скарги про те, що земельні ділянки, що рахувалися за померлим ОСОБА_3 , фактично приватизовані його синами (спадкоємцями) ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у порядку, передбаченому статтями 118, 121, 125, 126 ЗК України, не заслуговують на увагу, оскільки із земельної ділянки загальною площею 0,8882 га, приватизацію якої розпочав ОСОБА_3 , залишилися вільними 0,3696 га, причому земельна ділянка площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд взагалі ніким не приватизувалася, про що свідчить відповідь Верхівської сільської ради, надана на адвокатський запит (том 1 а. с. 110).

Відповідно до частини першої статті 1278 ЦК України частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними.

З огляду на викладене ОСОБА_1 як один із спадкоємців ОСОБА_3 мав право на завершення процедури приватизації земельних ділянок площею 0,125 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та площею 0,0391 га для ведення особистого селянського господарства, тобто у розмірі, яка відповідала його частці у спадщині.

При цьому реалізація спадкоємцями власного права на приватизацію та набуття у власність земельної ділянки у розмірі, меншому, ніж про це заявляв і здійснив певні дії спадкодавець, не позбавляє таких спадкоємців права на завершення розпочатої спадкодавцем процедури приватизації стосовно тієї частини (розміру) земельної ділянки, яка залишилася неприватизованою та право на безоплатну передачу якої у власність мав спадкодавець у межах норм, визначених ЗК України.

Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого в означеній частині ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

У свою чергу, доводи касаційної скарги про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, окрім постанов, про які згадується вище, також у постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі № 914/1128/16 та у постановах Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 912/1616/18, від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16, від 29 січня 2020 року у справі № 640/19344/18, суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.

У постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі № 914/1128/16 вказано, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Отже, саме собою формулювання позовної вимоги, без з`ясування судом зазначених обставин, не є підставою для припинення провадження у справі або для беззаперечної відмови у задоволенні позову.

У постанові Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 912/1616/18, у якій вирішувалося питання про забезпечення позову про визнання недійсним рішення про заперечення у поновленні договору оренди землі та визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі, зазначено, що у разі зміни межі або цільового призначення земельної ділянки поновлення договору оренди землі здійснюється у порядку одержання земельної ділянки на праві оренди, адже у разі поділу земельної ділянки, яка є предметом договору оренди, об`єктивно відбудеться зміна її меж та площі, припиниться її існування в дійсних межах, що унеможливить ефективний захист прав орендаря у повному обсязі в разі задоволення позову.

У постанові Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16, у якій предмет позову становили вимоги про визнання недійсними рішень, визнання поновленим договору оренди землі, визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі,вказано, що у зв`язку з поділом земельних ділянок, які були предметом договору оренди, та формуванням інших земельних ділянок, яким присвоєно кадастрові номери, об`єктивно відбулася зміна меж земельних ділянок та їх площі, припинилося існування цих земельних ділянок у дійсних межах, що унеможливлює ефективний захист прав позивача шляхом поновлення договору оренди, укладення додаткової угоди про поновлення договору оренди.

У постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 640/19344/18, у якій предмет позову становили вимоги про визнання бездіяльності щодо відмови у прирівняні посади позивача до посади начальника самостійного управління та зобов`язання провести перерахунок пенсії, зазначено, що під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб`єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права. Таким чином, у справах щодо оскарження рішення дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень суд, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) передбаченим Кодексом адміністративного судочинства України критеріям, не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за такими критеріями.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними, а тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд повинен визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас Верховний Суд, проаналізувавши наведені заявником постанови, дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, оскільки у вказаних справах на підставі їх доказової бази встановлені інші фактичні обставини справи. При цьому, як зазначено вище, у разі, коли громадянин, який висловив волю на приватизацію земельної ділянки, помер до прийняття компетентним органом рішення про приватизацію, до його спадкоємців у порядку спадкування переходить право вимагати завершення такої приватизації. Під час вирішення вказаного питання суд у кожному конкретному випадку виходить із фактичних обставин окремо взятої справи, її доказової бази, змісту та характеру спірних правовідносин. Тому висновки, зроблені Верховним Судом у справах, на які посилається заявник, не суперечать висновкам, зробленим судом апеляційної інстанції під час розгляду цієї справи.

З огляду на викладене Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи представника заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваній постанові, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження

Як зазначено вище, у липні 2023 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому, серед іншого, просив закрити касаційне провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої 396 ЦПК України у зв`язку з тим, що наведені заявником правові висновки Верховного Суду не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки обставини, встановлені судами у цій справі, не є подібними до обставин, встановлених судами у зазначених заявником справах.

Клопотання не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені в частині другій статті 389 ЦПК України. Зокрема, підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

У частині першій статті 394 ЦПК України передбачено, що, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).

Відповідно до абзацу другого пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

Згідно з частиною восьмою статті 394 ЦПК України в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження та строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо: після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення заявник вказав, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі № 914/1128/16 та у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 128/1911/15, від 18 грудня 2018 року у справі № 912/1616/18, від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16, від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15, від 17 квітня 2019 року у справі № 723/1061/17, від 29 серпня 2019 року у справі № 554/1195/17, від 29 січня 2020 року у справі № 640/19344/18, від 25 березня 2020 року у справі № 158/1672/17, від 30 червня 2020 року у справі № 623/633/17, від 04 листопада 2020 року у справі № 545/1631/19, від 24 грудня 2021 року у справі № 343/1341/20. Отже, касаційна скарга містить обґрунтування застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду. Таким чином, ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_2 була подана з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України, містила підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то Верховний Суд дійшов обґрунтованого висновку про відкриття касаційного провадження. Касаційна скарга ОСОБА_2 містить посилання як на постанови Верховного Суду, в яких викладені правові висновки, що стосуються правовідносин, які не є подібними, так і на правові висновки, що стосуються подібних правовідносин, однак доводи касаційної скарги не свідчать про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування таких правових висновків.

Отже, доводи касаційної скарги не охоплюються у повному обсязі передбаченою пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України підставою закриття касаційного провадження, а тому у задоволенні відповідного клопотання ОСОБА_1 необхідно відмовити.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Рівненського апеляційного суду від 09 лютого 2023 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Пророк О. М. Ситнік