Рішення

від 27.06.2024 по справі 921/59/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

27 червня 2024 року м. ТернопільСправа № 921/59/24

Господарський суд Тернопільської області

у складі судді Шумського І.П.

за участі секретаря судового засідання Бега В.М.

розглянув справу

за позовом - Тернопільського районного споживчого товариства (м. Тернопіль, вул. Бродівська, 47)

до відповідача - Байковецької сільської ради Тернопільського району Тернопільської області (47711, Тернопільська область, Тернопільський район, с. Байківці, вул. Січових Стрільців, 43)

про визнання права власності.

За участю від:

позивача не з`явився

відповідача - ОСОБА_1 .

Зміст позовних вимог.

Тернопільське РайСТ звернулось до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Байковецької сільської ради Тернопільського району Тернопільської області про визнання права власності за Тернопільським районним споживчим товариством на нерухоме майно торговий будинок з допоміжними будівлями в АДРЕСА_1 , площею 128,2 кв. м.

В обґрунтування позову позивачем зазначено, що:

- даний об`єкт нерухомості побудований районним споживчим товариством самостійно і введений в експлуатацію у 1966 році із того часу знаходиться на обліку і балансовому рахунку позивача (підтверджується довідкою позивача);

- за час володіння, користування і розпоряджається даним приміщенням, районне споживче товариство утримує будівлю, про що свідчать договори про постачання та облік комунальних послуг, здійснює поточні ремонти, неодноразово проводило її реконструкцію та модернізацію;

- з метою обслуговування даної будівлі позивачем замовлено виготовлення землевпорядної документацію на ділянку з кадастровим номером 6125287100:02:001:0110, на якій розташована будівля.

Однак позивач не може здійснити державну реєстрацію права власності на дане майно по причині відсутності у нього документів про набуття, зміну або припинення речових прав на будівлю.

Правовими підставами позову визначено норми ст.392 Цивільного кодексу України.

У відповіді на відзив позивач вказав, що:

- набув право власності на вказане у позові майно як правонаступник Великобірківського сільпо, котре приєднано до товариства у 1973 році та користується приміщенням більше 50 років;

- про наявність у Великобірківського сільпо такого права свідчить згадка про це в інвентарній справі за 1971 рік;

- орган місцевого самоврядування не оспорював права позивача на будівлю приймаючи сплату податків, зокрема земельного.

Заперечення відповідача.

У відзиві на позов відповідач проти позову заперечив зазначивши, що:

- позивачем у справі про визнання права власності на підставі ст.392 Цивільного кодексу України повинна бути особа, яка має право власності, тобто вже стала власником, а не намагається ним стати через пред`явлення позову;

- технічний паспорт та довідка про перебування майна на балансі не є правовстановлюючими документами на нерухоме майно;

- у поданим позивачем матеріалах відсутні будь-які докази, відомості чи посилання на відсутність документа, що засвідчує право власності через його втрату, та відповідно доказів порушення права позивача;

- позивачем не підтверджено законного і правомірного проведення реконструкції і модернізації;

- за відсутності відповідного рішення власника землі щодо права позивача, останній не є належним землекористувачем;

- визначений у позові відповідач Байковецька сільська територіальна громада не є належною стороною.

У свої письмових запереченнях відповідач додатково зазначив:

- зміна позивачем у відзиві на позов обставин набуття права власності ставить під сумнів дані про перебування майна на балансі;

- право на нерухоме майно позивачем ніколи не реєструвалось;

- як фактичний користувач земельної ділянки позивач зобов`язаний був сплачувати земельний податок, проте це не свідчить про набуття ним права власності на будівлю;

- жодних доказів набуття права власності, у тому числі внаслідок правонаступництва позивач не надав.

Процесуальні дії суду у справі.

Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 07.02.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №921/59/24; постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Підготовче засідання, призначене вперше на 04.03.2024 неодноразово відкладалось востаннє на 29.04.2024 року.

Строк підготовчого провадження продовжувався.

Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 21.03.2024 задоволено клопотання позивача та проведено заміну відповідача з Байковецької сільської територіальної громади на Байковецьку сільську раду Тернопільського району Тернопільської області.

Ухвалою суду від 29.04.2024 підготовче провадження у справі закрито та призначено справу до розгляду по суті на 23.05.2024 року.

Судові засідання відкладались, востаннє 06.06.2024 на 27.06.2024 року.

В судове засідання 27.06.2024 представник позивача не з`явився.

За приписами ч. 2 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку у випадку, зокрема, першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Представник позивача належним чином повідомлявся про дату, час і місце судового засідання, призначеного на 27.06.2024 року. А саме 07.06.2024 року відповідне повідомлення доставлено до його електронного кабінету. Про причини своєї неявки представник позивача суд не повідомив.

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16.07.2020 року у справі №924/369/19 та від 01.10.2020 у справі №361/8331/18, якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи по суті, а також те, що відкладення судового засідання є правом суду, враховуючи відсутність клопотання про відкладення судового засідання, з метою недопущення безпідставного затягування розгляду справи, суд дійшов до висновку, що в даному випадку неявка представника позивача не перешкоджає вирішенню спору.

З урахуванням наведеного, суд вважає за можливе розглянути справу у даному судовому засіданні.

Судом також враховано, що у силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66,69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25.01.2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

З огляду на викладене, суд прийшов до висновку, що учасникам справи було створено належні умови для підготовки до розгляду справи, надання заяв по суті справи та доказів в обґрунтування своїх вимог або заперечень.

В засіданні 27.06.2024 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Фактичні обставини справи.

Згідно з довідкою позивача даний об`єкт знаходиться на балансі Тернопільського РАйСТ з 1966 року.

Хоча, за даними державного архіву Тернопільської області в с. Романівка станом на 01.01.1968 року знаходилось два торгових об`єкта 1959 року забудови, які належали до торгової мережі Великобірківського ССТ.

У 1971 році інвентарну справу на домоволодіння магазину в Романівка, Тернопільського району було виготовило на замовлення Великобірківського сільпо (правонаступником якого вважає себе позивач).

У відповідності до наданої позивачем постанови правління Тернопільської облспоживспілки від 09.03.1973 року №111, з додатками на 01.04.1973 року ліквідовувалась Тернопільська райспоживспілка, а утворювалось Тернопільське районне споживче товариство.

Відповідно до Виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців, Тернопільське районне споживче товариство (позивача) зареєстровано 04.03.1994 року.

У відповідності до постанови правління Тернопільському РайСТ від 23.09.2007 №29, договору від 01.09.2007, акта приймання передачі від 01.09.2007, договору від 01.10.2021, акта приймання передачі від 01.10.2021 позивачем (як орендодавцем) приміщення будинку надавались в оренду.

Відповідно до виготовленого на замовлення позивача Технічного паспорта від 22.11.2016 в АДРЕСА_1 знаходиться торговий будинок з допоміжними будівлями загальною площею 128,2 кв.м.

Позивачем надано платіжні доручення від 25.05.2008, 11.08.2008, 14.02.2008 про сплату земельного податку, а також податкова звітність з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2015 та 2023 роки.

Позивачем долучено докази його приєднання до договору про електропостачання об`єкта в с. Романівка, Тернопільського району у 2022, 2023 роках.

Відповідно до рішень Байківецької сільської ради (відповідача у справі) від 14.06.2023 №8/39/11, від 27.10.2023 №8/44/14 Тернопільському РайСТ (позивачу) дано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтованою площею 0,0380 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі за адресою: АДРЕСА_1 за рахунок земель комунальної власності.

У 2023 році на замовлення позивача, фірмою «Матек» виготовлено Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування будівель торгівлі по АДРЕСА_1 .

За даними Державного земельного кадастру ділянці присвоєно № 6125287100:02:001:0110.

На час розгляду справи проект землекористування не затверджено, земельну ділянку позивачу не передано в користування.

За інформацією відповідача з 2020 року с. Романівка перебуває у складі Байківецької сільської ради. Відповідачу передано документи діяльності Романівської сільської ради з 2011 року. Перевіркою архівних документів не виявлено таких, які б містили інформацію про наявність судових рішень чи про реєстрацію права власності на заявлений у позові об`єкт.

Згідно з інформаційною довідкою Тернопільського госпрозрахункового БТІ від 04.09.2023 року станом на 01.01.2013 року державна реєстрація права власності на торговий будинок з допоміжними будівлями по АДРЕСА_1 не проводилась.

Рішенням державного реєстратора від 31.01.2024 року № 71357823 позивачу відмовлено у реєстрації права власності на вказаний у позові об`єкт нерухомості через те, що подані заявником документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження.

Норми та джерела права, які застосовані судом при вирішенні спору.

Статтею 15 Цивільного кодексу України гарантовано право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

З огляду на положення статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.

Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Статтею 316 Цивільного кодексу України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За змістом статті 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі статтею 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України, необхідно враховувати, що за змістом цієї норми судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його (така правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 914/904/17, від 22.05.2018 у справі № 923/1283/16).

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.

Суд зазначає, що визнання в судовому порядку права власності на річ, за загальним правилом статті 392 Цивільного кодексу України, є способом захисту наявного цивільного права, а не підставою для його виникнення.

Також у постановах від 09.04.2019 у справі № 905/3375/15 та від 03.09.2020 у справі №27/193 Верховний Суд наголосив, що у розумінні наведених норм позов про визнання права власності у порядку ст. 392 ЦК України пред`являється на захист існуючого, наявного права, що виникло у позивача з передбачених законодавством підстав і підтверджується належними та допустимими доказами. Об`єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності є оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути таке право за рішенням суду.

Позивач у позові про визнання права власності особа, яка вже є власником, а відповідачем будь-яка особа, яка має сумнів у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, яка має до майна власний інтерес.

У постанові від 09.04.2019 у справі № 905/3375/15 Верховний Суд зробив висновок, що оскільки відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на окремі об`єкти, то з`ясуванню судом, зокрема, підлягає те, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному ст. 392 цього Кодексу.

Отже, за змістом статті 392 Цивільного кодексу України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: 1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); 2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

При цьому у спорах про визнання права власності позивач повинен довести такі факти: наявність спірного майна, тобто його фактичне існування; обставини, що свідчать про набуття позивачем права власності на спірне майно, тобто створення майна позивачем або набуття ним майна на підставі договору тощо; володіння позивача спірним майном (подібна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 908/236/18).

У своєму позові Тернопільське РайСТ вказувало на те, що об`єкт нерухомості побудований ним самостійно і введений в експлуатацію у 1966 році із того часу знаходиться на обліку і балансовому рахунку.

А у відповіді на відзив позивач вже зазначив, що набув право власності на вказане у позові майно як правонаступник Великобірківського сільпо, котре приєднано до товариства у 1973 році.

Проте, а ні набуття права власності на майно внаслідок його створення, а ні існування такого права у Великобірківського сільпо позивач не довів.

Відповідно до ст. 4 Цивільного кодексу Української РСР цивільні права і обов`язки виникають з підстав, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов`язки.

У відповідності до цього цивільні права і обов`язки виникають: - з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать; - з адміністративних актів, у тому числі для державних, кооперативних та інших громадських організацій з актів планування; в результаті відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури і мистецтва; - внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а так само внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; - внаслідок інших дій громадян і організацій; - внаслідок подій, з якими закон пов`язує настання цивільно-правових наслідків.

Доказів на підтвердження виникнення у позивача права власності за чинним тоді законодавством заявником не подано.

Твердження позивача про будівництво ним магазину в Романівка і взяття його у зв`язку з цим на баланс в 1966 році також суперечить наступним доводам заявника про перехід до нього права власності на цю ж будівлю від Великобірківського сільпо після 1971 року.

Окрім того, баланс (звіт про фінансові результати) не є документом який підтверджує право власності, а є лише формою фінансової звітності, яку належить підтверджувати документально (належними та допустимими доказами виникнення права власності).

Одним з основних критеріїв визначення законності володіння майном і відображення його на балансі підприємства (організації) є відповідна правова підстава, зокрема: джерело фінансування (централізоване або власні кошти підприємства); передача підприємству у володіння майна безпосередньо власником (уповноваженим ним органом) чи підприємством, яке володіє майном на праві повного господарського відання; укладення правочину чи набуття за рішення суду, тощо.

Отже, перебування майна, у тому числі приміщень, споруд, будинків, на балансі підприємства (організації) не є безспірною ознакою його права власності. Баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу й вартості майна. Баланс не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства (організації).

До аналогічних правових висновків про те, що перебування майна на балансі не визначає підстав знаходження майна у власності, прийшов і Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у своїх численних постановах, зокрема: постанова від 12.01.2021 по справі № 924/1103/19, постанова від 11.06.2019 по справі № 918/1400/14, постанова від 26.09.2019 по справі № 911/2531/17, постанова від 02.04.2019 по справі № 915/1002/16, постанова від 08.02.2019 по справі № 915/1344/17, постанова від 31.08.2018 по справі № 924/1020/17.

Наразі суд наголошує на тому, що позивач не надав жодних належних та допустимих доказів набуття права власності на вказане ним нерухоме майно в порядку, визначеному чинним на той час законодавством.

Не є таким доказом і Інвентарна справа на домоволодіння магазину в Романівка, Тернопільського району, виготовлена в 1971 році на замовлення Великобірківського сільпо (правонаступником якого вважає себе позивач).

Доводи позивача, що суттєвим підтвердженням права на спірне нерухоме майно є те, що заявник протягом тривалого часу здає спірне нерухоме майно в оренду і укладає щодо нього інші договори, сплачує податок суд відхиляє, оскільки докази цього жодним чином не підтверджують факт виникнення права власності у встановленому законодавством порядку.

Як раніше, так і на даний час позивач не був і не є землекористувачем ділянки під будівлею, фактично використовує її без правових підстав, а тому обґрунтовано вносив за це плату у вигляді земельного податку.

Висновки суду.

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 74 ГПК України).

Згідно зі ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються (ст. 77 ГПК України).

Статтями 78, 79 ГПК України встановлено, що достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд констатує, що підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності за нормою ст. 392 ЦК України є оспорення існуючого права, а не намір набути вказане право за рішенням суду.

Позивачем не доведено виникнення права власності на вказаний у позові об`єкт нерухомості, а відповідно не обґрунтовано порушення його прав та інтересів, у зв`язку з чим суд дійшов висновку про відсутність у заявника матеріально-правових підстав звертатись за захистом цього права, шляхом його визнання на підставі ст. 392 ЦК України.

Тому в задоволенні позову слід відмовити.

Розподіл судового збору.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на позивача у справі.

Керуючись ст. ст. 3, 4, 12,13, 20, 73-80, 86, 91, 123, 129, 233, 236-240 ГПК України, -

ВИРІШИВ:

1.В задоволенні позову відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається в порядку та строки встановлені ст. ст. 256,257 ГПК України.

Повний текст судового рішення складено 02.07.2024.

Суддя І.П. Шумський