Постанова

від 09.07.2024 по справі 400/1502/24

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 липня 2024 р.м. ОдесаСправа № 400/1502/24

Головуючий в 1 інстанції: Біоносенко В.В.

Дата і місце ухвалення: 18.04.2024 р., м. Миколаїв

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Бойка А.В.,

суддів: Федусика А.Г.,

Шевчук О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Господарського суду Миколаївської області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Господарського суду Миколаївській області, в якому просив:

- визнати протиправними дії Господарського суду Миколаївській області щодо нарахування й виплати суддівської винагороди ОСОБА_1 за січень 2024 року із розрахунку прожиткового мінімуму 2102 гривень;

- зобов`язати Господарський суд Миколаївській області з 01.01.2024 року здійснювати нарахування і виплату суддівської винагороди судді Господарського суду Миколаївської області ОСОБА_1 із розрахунку прожиткового мінімуму 3028 гривень, визначеного Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік».

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення справи.

В поданій апеляційній скарзі апелянт зазначив, що судом першої інстанції приймаючи оскаржуване рішення у справі помилково не враховано, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатись розмір суддівської винагороди є Закон України «Про судоустрій і статус суддів», п. 1 ч. 3 та п. 1 ч. 4 ст. 135 якого визначено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, із застосуванням регіонального коефіцієнту 1,1, якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб.

Апелянт вказує, що Законом України від 15.07.1999 року № 966-XIV «Про прожитковий мінімум» не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді», однак, ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», разом із встановленням на 1 січня прожиткових мінімумів, у тому числі, для працездатних осіб, був введений такий новий вид прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді», розмір якого становить 2102 грн.

Апелянт вважає, що у спірних правовідносинах спеціальними є норми ст. 135 Закону «Про судоустрій і статус суддів», який має пріоритет стосовно Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік».

Також, на думку апелянта, Закон України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми.

Отже, апелянт зазначає, що Законом України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, апелянт вважає, що суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Зважаючи на зазначене, апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення про задоволення позову.

Справа призначена до розгляду у порядку письмового провадження у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Згідно довідки Господарського суду Миколаївської області від 07.02.2024 року № 07-23/1100/24, з 01.07.1992 року по теперішній час ОСОБА_1 працює в Господарському суді Миколаївської області на посаді судді, з 04.11.2021 року позивача обрано на посаду заступника голови суду.

Як вбачається з матеріалів справи та не оспорюється відповідачем, нарахування та виплату суддівської винагороди за січень 2024 року ОСОБА_1 здійснено Господарським судом Миколаївської області у сумі 128327,10 грн., розраховану на підставі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102 грн.

Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції, з яких виходив останній вирішуючи справу, з огляду на викладене.

Згідно зі статтею 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до статті 130 Конституції України, держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

У преамбулі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII (далі Закон № 1402-VIII) зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

За частиною першою статті 4 Закону № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.

Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (частина друга статті 4 Закону № 1402-VIII).

Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2 ст. 135 Закону № 1402-VIII, суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Згідно п. 1 ч. 3, ч.ч. 4-6 ст. 135 Закону № 1402-VIII, базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти:

1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб;

2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб;

3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.

У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.

Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Суддям, які обіймають посади заступника голови суду, секретаря, голови судової палати, секретаря Пленуму Верховного Суду, секретаря Великої Палати Верховного Суду, виплачується щомісячна доплата в розмірі 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду, голові суду 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Отже, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення та врахування при реалізації державою конституційної гарантії громадян урегульовано Законом України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 року № 966-XIV (далі Закон № 966-XIV), відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 1 якого, прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.

У змісті наведеної норми Закону № 966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум.

Судді до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо, не віднесені.

Водночас, статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» від 09.11.2023 року № 3460-IX (далі Закон № 3460-IX) установлено з 1 січня 2024 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2920 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема:

- працездатних осіб - 3028 гривень;

- працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 гривні.

Позивач у даній справі вважає, що суддівську винагороду за січень 2024 року відповідачем протиправно розраховано на підставі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102 грн. згідно ст. 7 Закону № 3460-IX, а не прожиткового мінімуму для працездатних осіб - 3028 грн., як того вимагають положення ст. 135 Закону № 1402-VIII.

Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що зазначена норма Закону № 3460-IX є прямою, чіткою, зрозумілою, такою, яка не містить плутанини чи будь-якої двозначності, а суд повинен її застосовувати та не може обирати самостійно з Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» будь-яку іншу цифру, більш сприятливу для позивача.

Суд першої інстанції зазначив, що суд немає право перебирати у Законах України про Державний бюджет всі передбачені ним розміри прожиткового мінімуму та обирати якійсь з них для обрахунку суддівської винагороди.

Оскільки позивач протягом січня 2024 року отримав суддівську винагороду у розмірі, визначеному у Законах про судоустрій та про державний бюджет, суд першої інстанції дійшов висновку, що підстави для задоволення позову відсутні.

Проте, наведені висновки суду першої інстанції не відповідають Конституції України, Законам №№ 1402-VIII, 966-XIV та правовим позиціям Верховного Суду.

Так, колегія суддів підкреслює, що виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону № 1402-VIII й норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.

Колегія суддів наголошує, що зміни до Закону № 1402-VIII у частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у спірний період, про який йдеться у позовній заяві, а також до Закону № 966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму не вносилися.

Законом № 1402-VIII закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом № 1402-VIII.

Судом першої інстанції не враховано, що Закон про Державний бюджет України не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні норми.

Конституція України не надає Закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.

На такі аспекти законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у Рішеннях від 09.07.2007 року № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22.05.2008 року № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).

Судом першої інстанції також помилково не враховано сталу та послідовну практику Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права.

Так, колегія суддів враховує, що Верховний Суд у постановах від 10.11.2021 року у справі № 400/2031/21, від 30.11.2021 року у справі № 360/503/21 вже сформував правовий висновок у подібних правовідносинах щодо застосування положень статті 135 Закону № 1402-VIII та Закону про Державний бюджет України на відповідній рік при обчисленні суддівської винагороди, які у подальшому були підтримані Верховним Судом у постановах від 02.06.2023 року у справі № 400/4904/21, від 24.07.2023 року у справі № 280/9563/21, від 25.07.2023 року у справі № 120/2006/22-а, від 26.07.2023 року у справі № 240/2978/22, від 27.07.2023 року у справі № 240/3795/22, від 13.09.2023 року у справі № 240/44080/21, від 21.09.2023 року у справі № 380/25627/21.

Практика Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах є сталою та послідовною, а висновки, наведені у вищевказаних справах, є релевантними до обставин цієї справи.

Згідно із позицією Верховного Суду у цій категорії спорів, Законом № 1402-VIII закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом № 1402-VIII.

Верховний Суд сформулював такі правові висновки у спірних правовідносинах:

- Законом України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;

- суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом України «Про судоустрій і статус суддів»;

- зміна Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік складової для визначення базового розміру посадового окладу судді є порушенням гарантії незалежності суддів.

Таким чином, заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2024 року (3028 грн.), на іншу розрахункову величину, яка Законом № 1402-VIII не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102 грн), на підставі статті 7 Закону № 3460-IX є неправомірною.

Підсумовуючи викладене, висновки суду першої інстанції про необхідність застосування при обчисленні суддівської винагороди положень статті 7 Закону № 3460-IX, які встановлюють розмір прожиткового мінімуму для визначення посадового окладу судді 2102 грн., ґрунтуються на помилковому застосуванні наведених законодавчих норм та суперечать усталеній практиці Верховного Суду.

За встановлених обставин та наведеного правового регулювання і висновків Верховного Суду, колегія суддів приходить до висновку, що дії відповідача щодо виплати позивачу у січні 2024 року суддівської винагороди, розрахованої на підставі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102 грн. згідно статті 7 Закону № 3460-IX, є протиправними, а позивач має право на отримання суддівської винагороди за січень 2024 року у розмірі, встановленому Законом № 1402-VIII.

Водночас, оскільки у даній справі позивачем оскаржуються дії відповідача щодо нарахування й виплати суддівської винагороди за січень 2024 року із розрахунку прожиткового мінімуму 2102 грн., колегія суддів приходить до висновку, що вимоги позивача щодо перерахунку суддівської винагороди підлягають задоволенню саме за цей період січень 2024 року. Колегія суддів наголошує, що захисту підлягають лише порушені права позивача, а тому, підстав для зобов`язання відповідача в подальшому здійснювати виплату суддівської винагороди у розмірі, встановленому Законом № 1402-VIII, - відсутні. Ці вимоги позивача фактично заявлені на майбутнє, а тому, не підлягають задоволенню.

Відповідно до вимог ч.ч. 1-5 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Відповідно до п.п. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 317 КАС України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції неправильно застосуванні норми матеріального права, у зв`язку з чим, постановлене судове рішення, на підставі ст. 317 КАС України, підлягає скасуванню з ухваленням нової постанови про часткове задоволення позову.

Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч. 5 ст. 328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 262, 263, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2024 року скасувати.

Ухвалити по справі нове судове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 до Господарського суду Миколаївської області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Господарського суду Миколаївській області щодо нарахування й виплати суддівської винагороди ОСОБА_1 за січень 2024 року із розрахунку прожиткового мінімуму 2102 гривень.

Зобов`язати Господарський суд Миколаївській області здійснити нарахування та виплату суддівської винагороди судді Господарського суду Миколаївської області ОСОБА_1 за січень 2024 року із розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб - 3028 гривень, визначеного Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», з утриманням передбачених законом податків та обов`язкових платежів і з урахуванням раніше виплачених сум суддівської винагороди.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Суддя-доповідач: А.В. Бойко

Судді: А.Г. Федусик

О.А. Шевчук