Постанова

від 10.07.2024 по справі 751/1107/24

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

10 липня 2024 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 751/1107/24

Головуючий у першій інстанції Деркач О. Г.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/920/24

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої судді Мамонової О.Є.,

суддів Онищенко О.І., Шитченко Н.В.,

із секретарем: Герасименко Ю.О.,

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА_3 , Житлово-комунальне підприємство Чернігівської обласної корпорації агропромислового будівництва,-

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи у залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 30 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому, посилаючись на ст. 71, 72 ЖК України, просила визнати ОСОБА_2 , 1954 р.н., таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що вона з ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 1975 року по 2008 рік.

20.10.1982 на сім`ю у складі чотирьох чоловік (вона, відповідач та діти - ОСОБА_4 , 1975 р.н., та син ОСОБА_5 , 1982 р.н.) отримали трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Дана квартира відноситься до державного житлового фонду.

Зазначала, що вона проживає та зареєстрована в спірній квартирі, в квартирі також зареєстровані колишній чоловік ОСОБА_2 та син ОСОБА_3

Указувала, що після розлучення, у 2008 році відповідач пішов із дому, і з того часу в спірній квартирі не проживає. До 2020 року іноді приходив, а після 2020 року взагалі в квартирі не з`являвся, має ключі від квартири, а тому міг би в будь-який момент повернутись в спірну квартиру, проте, втратив інтерес, як до користування квартирою так, і до її утримання.

Наголошувала, що відповідач у спірній квартирі не проживає без поважних причин багато років, але залишається зареєстрованим, у зв`язку з чим на нього йдуть нарахування на утримання квартири. При цьому тягар по утриманню житла лежить лише на позивачці, яка є непрацездатною та отримує пенсію по інвалідності.

Заочним рішенням Новозаводського районного суду міста Чернігова від 30.04.2024 в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати повністю та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на незаконність рішення суду, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції не врахував положень чинного законодавства, якими визначено житлові права громадян та права і обов`язки членів сім`ї наймача, зокрема ст. 9, 58, 61, 64, 65 ЖК України, 29 ЦК України.

Зазначає, що суд дійшов помилкового висновку про те, що реєстрація позивачки у спірній квартирі не підтверджує у неї права наймача спірного житла, адже правомірність користування спірною квартирою позивачкою підтверджується довідкою ЖКП Чернігівської обласної корпорації «Чернігівоблпромбуд» №133 від 30.11.2023.

Зауважує, що ордер №1503 від 20.10.1982 на квартиру втрачений, але це не свідчить про втрату фактичними законними користувачами права користування вказаним житловим приміщенням.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення позивачки ОСОБА_1 та її представника адвоката Чуха В.С., які просили задовольнити апеляційну скаргу, пояснення свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , дослідивши матеріали справи, матеріали цивільної справи №751/7588/23, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до ч. 1, 2, 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з п. 7 ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з неможливості достеменно встановити наявність у позивачки права на звернення до суду з даним позовом у порядку ст. 71 ЖК України з огляду на відсутність у ОСОБА_1 правовстановлюючих документів на підтвердження прав наймача спірного житла.

Однак таких висновків районний суд дійшов з порушенням норм процесуального права.

Ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова про відкриття провадження від 07.02.2024 прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотань будь-якої із сторін про інше (а.с. 19).

Відповідно до частин першої - третьої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.

У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

З наведеного вбачається, що в порядку спрощеного позовного провадження можуть розглядатися не лише справи, визначені частиною першою статті 274 ЦПК України, але й будь-які інші справи, якщо з частини четвертої вказаної статті не випливає заборона щодо можливості їх розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.

Відповідно до статті 276 ЦПК України клопотання позивача про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження подається у письмовій формі одночасно з поданням позовної заяви або може міститися у ній. Таке клопотання має стосуватися розгляду в порядку спрощеного позовного провадження всієї справи і не може стосуватися лише певної частини позовних вимог, інакше суд не приймає його до розгляду, про що зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Частинами 1, 3, 7 статті 277 ЦПК України визначено, що питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.

У випадку, передбаченому частиною 2 статті 274 цього Кодексу, за наслідками розгляду відповідного клопотання позивача суд з урахуванням конкретних обставин справи може: 1) задовольнити клопотання та визначити строк відповідачу для подання заяви із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження; або 2) відмовити в задоволенні клопотання та розглянути справу за правилами загального позовного провадження.

Якщо суд за результатами розгляду клопотання позивача дійде висновку про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, він зазначає про це в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Частини 2-6 цієї статті не застосовуються, якщо відповідно до цього Кодексу справа підлягає розгляду тільки в порядку спрощеного провадження.

Системне тлумачення зазначених норм дозволяє дійти висновку, що для розгляду справ, не зазначених в частині першій статті 274 ЦПК України, які відповідно до частини другої статті 274 ЦПК України можуть розглядатися у порядку спрощеного позовного провадження, у вказаному порядку необхідне волевиявлення про це позивача, оформлене у вигляді відповідного клопотання. Суд за результатами розгляду клопотання, з урахуванням конкретних обставин справи, може його або задовольнити, або відмовити в задоволенні та розглянути справу за правилами загального позовного провадження. В свою чергу відсутність клопотання позивача про розгляд справи, яка відповідно до частини другої статті 274 ЦПК України може розглядатися в порядку спрощеного позовного провадження, про застосування вказаного порядку унеможливлює розгляд такої справи в порядку спрощеного позовного провадження.

Вказане узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 22.04.2024 у справі №161/14919/22, від 05.06.2024 у справі №750/9433/23.

Матеріали справи не містять доказів того, що позивачка зверталася до суду із клопотанням про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження. Навпаки, у позовній заяві позивачка просила суд викликати в судове засідання свідків, що свідчить про її бажання брати участь у розгляді справи.

З наведеного вбачається, що суд першої інстанції з порушенням частини другої статті 274, статей 276, 277 ЦПК України в ухвалі про відкриття провадження у справі дійшов висновку про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження.

З огляду на викладене, заочне рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 30.04.2024 підлягає скасуванню на підставі п. 7 ч. 3 ст. 376 ЦПК України.

Судом у справі встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 16.08.1975 по 18.03.2008 перебували у шлюбі (а.с. 4-6).

10.03.1983 Житло-комунальним підприємством Чернігівської обласної корпорації агропромислового будівництва на ім`я квартиронаймача ОСОБА_2 відкрито особистий рахунок на трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 на підставі ордера №1503 від 20.10.1982 на склад сім`ї: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (квартиронаймач), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (дружина), ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (син), ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (дочка) (а.с. 43).

Відповідно до довідки про склад сім`ї №133 від 30.11.2023, виданої ЖКП Чернігівської обласної корпорації агропромислового будівництва, ОСОБА_1 дійсно проживає і постійно зареєстрована в АДРЕСА_2 . Склад сім`ї: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - наймач; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - колишній чоловік; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 син (а.с.8).

Матеріали справи містять затверджений начальником ЖКП корпорації «Чернігівоблагропромбуд» акт від 30.11.2023, складений юрисконсультом ЖКП ОСОБА_8 зі слів квартиронаймача громадянки ОСОБА_1 , яка проживає за адресою АДРЕСА_2 і сусідів того ж будинку: ОСОБА_9 , мешканка квартири АДРЕСА_3 , ОСОБА_7 , мешканка квартири АДРЕСА_4 , згідно якого ОСОБА_2 , 1954 р.н., за адресою: АДРЕСА_2 протягом понад десять останніх років не проживає. Згідно повідомлення ОСОБА_1 місце проживання ОСОБА_2 не відоме (а.с.11).

05.09.2023 ОСОБА_1 зверталась до Новозаводського районного суду м. Чернігова із позовом ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням на підставі ст. 71, 72 ЖК України (справа №751/7588/23).

Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 27.11.2023 у справі №751/7588/23 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено повністю. Рішення набрало законної сили 28.12.2023.

Допитана у судовому засіданні апеляційного суду свідок ОСОБА_6 , повідомила, що з 1983 року проживає за адресою АДРЕСА_5 , з ОСОБА_1 товаришує, позивачка проживає одна, з відповідачем вона не живе вже більше 10 років, причини його непроживання їй не відомі. Зазначила, що буває у позивачки в гостях, але про наявність речей ОСОБА_2 у квартирі їй невідомо.

Допитана у судовому засіданні апеляційного суду свідок ОСОБА_7 , пояснила, що з 1983 року проживає за адресою АДРЕСА_6 . З позивачкою знайома як з сусідкою, буває у неї біля двох разів на рік. Зазначила, що з 1983 року у квартирі проживала ОСОБА_1 з дітьми та чоловіком, якого звали ОСОБА_10 . Проте вона його років 20 вже не бачила.

Повага до права людини на житло закріплена у статті 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

За змістом статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім`ї наймача в установленому законом порядку.

Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Відповідно до статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Частина перша статті 81 ЦПК України визначає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов`язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12.01.2021 у справі № 344/7064/16-ц, від 02.12.2020 у справі № 760/11141/19, від 11.11.2020 у справі № 619/40/17, від 21.10.2020 у справі № 645/7374/18.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до житлового приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до житлового приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Указана правова позиція викладена, зокрема, в постанові Верховного Суду від 24.10.2018 у справі № 490/12384/16-ц.

У справі, що переглядається, спір виник з приводу користування жилим приміщенням між колишнім подружжям, одному з яких - ОСОБА_1 , як наймачу належить квартира, а інший член колишнього подружжя ОСОБА_2 зареєстрований у даній квартирі.

Як зазначено у статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Тобто примусове виселення можливе виключно після непроживання відповідача у спірній квартирі більше шести місяців.

При розгляді даної справи судом встановлено, що 05.09.2023 ОСОБА_1 зверталася до Новозаводського районного суду м. Чернігова із аналогічним позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 27.11.2023 у справі №751/7588/23, що набрало законної сили 28.12.2023, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено повністю.

Як підставу для відмови у задоволенні позову суд зазначив, що доказів, які б доводили факт відсутності відповідача у житловому приміщенні без поважних причин понад шість місяців позивачем не надано.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини, якщо інше не встановлене законом.

З даним позовом ОСОБА_1 звернулася 02.02.2024, тобто менше ніж через 6 місяців після попереднього звернення до суду (05.09.2023).

З огляду на те, що судовим рішенням, що набрало законної сили, встановлено недоведеність відсутності відповідача у спірному житловому приміщенні без поважних причин понад шість місяців станом на 05.09.2023, а з даним позовом ОСОБА_1 звернулась до спливу визначеного ст. 71 ЖК України шестимісячного строку, підстави для задоволення її позову відсутні.

Зважаючи на вищезазначене, не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо наявності у неї прав наймача спірного житла, а також правомірності користування спірною.

Виходячи з викладеного вище, на основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються учасники справи, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, заочне рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 30.04.2024 скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Керуючись ст. 367, 374, 376 ч. 3 п. 7, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Заочне рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 30 квітня 2024 року скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.

Повний текст складено 11 липня 2024 року.

Головуюча О.Є. Мамонова

Судді: О.І. Онищенко

Н.В. Шитченко