Рішення

від 10.07.2024 по справі 910/4785/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

10.07.2024Справа № 910/4785/24

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого судді Князькова В.В. за участю секретаря судового засідання Кота О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: ОСОБА_1

до відповідача: Міністерства юстиції України

за участю третьої особи 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Активгаз»

за участю третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Добро»

про визнання протиправним та скасування наказу, -

За участю представників сторін:

від позивача: Желобницький Я.С.

від відповідача: Бахур А.С.

від третьої особи 1: не з`явився

від третьої особи 2: Богданцева І.В.

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу № 2509/7 від 31.10.2023 «Про відмову в задоволенні скарги».

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що оспорюваний наказ прийнято з порушенням норм чинного законодавства, оскільки рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса від 16.01.2023 про припинення права (індексний номер рішення № 66108322) в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, щодо припинення речового права Товариства на об`єкт нерухомого майна, прийнято з порушенням вимог законодавства України та статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Активгаз», чим порушено корпоративні права позивача, як учасника вище згаданого товариства, зокрема право на управління. Позивач наголошує, що приймаючи спірний наказ, відповідач залишив поза увагою незаконність проведеної нотаріусом реєстраційної дії щодо відчуження нерухомого майна у сукупності з наслідками попередніх незаконних дій цього ж державного реєстратора щодо виключення ОСОБА_1 зі складу учасників ТОВ «Активгаз», які були скасовані на підставі наказу № 1881/5 від 15.05.2023. Відтак, за наявності вказаних обставин відповідачем повинно було бути ухвалено рішення про задоволення скарги.

Ухвалою від 24.04.2024 відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження; призначено підготовче засідання на 15.05.2024; залучено до участі у розгляді справи третіх осіб.

Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення посилаючись на те, що Міністерство юстиції України під час розгляду скарг перевіряє правильність оскаржуваних реєстраційних дій та не встановлює або спростовує (тобто, не може визнавати чи не визнавати) дійсність правочинів, які стали підставою для набуття чи припинення майнових і корпоративних прав, за винятком, якщо такі правочини є недійсними в силу закону (нікчемними). За результатами розгляду скарги Центральною Колегією Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції складено висновок від 12.09.2023, яким рекомендовано відмовити в задоволенні скарги ОСОБА_1 від 18.08.2023, оскільки рішення № 66108322 від 16.01.2023, прийняте приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас Іриною Володимирівною, відповідає законодавству у сфері державної реєстрації прав. Колегією встановлено, що державна реєстрація права власності на майстерню проведена приватним нотаріусом Кірнас І.В. з дотриманням порядку державної реєстрації прав у результаті вчинення нотаріальної дії на підставі посвідченого нею договору купівлі-продажу, предметом якого є будівля, і під час прийняття такого рішення у приватного нотаріуса Кірнас І.В. не було підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, відмови в державній реєстрації прав або зупинення державної реєстрації прав. Відповідачем також зауважено, що позивачем не наведено жодного аргументу та не надано жодного належного та допустимого доказу, які б могли спростувати вказані висновки колегії. До того ж вказаним учасником наголошено, що Міністерство юстиції України у даному випадку не є належним відповідачем у справі.

Позивач у відповіді на відзив проти правової позиції відповідача надала заперечення. Зокрема, у відповіді на відзив вказано, що підставами для звернення до суду стало прийняття Міністерством юстиції України наказу №2509/7 від 31.10.2023, яким було відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_1 від 18.08.2023, оскільки рішення від 16.01.2023 № 66108322, прийняте приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І.В., відповідає законодавству у сфері державної реєстрації прав. З доводів, викладених у скарзі, вбачається незаконність проведеної нотаріусом реєстраційної дії щодо відчуження нерухомого майна, оскільки така реєстраційна дія є наслідком попередніх незаконних дій цього ж державного реєстратора щодо протиправного виключення ОСОБА_1 зі складу учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Активгаз», що на думку позивача, свідчить про порушення загальних засад державної реєстрації прав. Отже, як вказує заявник, порушення прав та інтересів позивача полягають у тому, що скарга позивача та викладені у ній доводи не були належним чином вивчені та оцінені під час розгляду її розгляду відповідачем, що мало наслідком прийняття немотивованого та необгрунтованого наказу про відмову у задоволенні скарги

15.05.2024 підготовче засідання було відкладено на 05.06.2024.

05.06.2024 судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 10.07.2024.

Третьою особою 2 було надано письмові пояснення по справі, згідно змісту яких вказаний учасник судового процесу проти задоволення позову заперечував, оскільки підставою для проведення державної реєстрації виникнення прав власності на вказане нерухоме майно у Товариства з обмеженою відповідальністю «ДОБРО» та, як наслідок, припинення прав власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Активгаз» став договір купівлі-продажу зазначених нежитлових приміщень від 16.01.2023 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Активгаз» як продавцем в особі директора Кавуненка І.В. та Товариством з обмеженою відповідальністю «ДОБРО» як покупцем в особі директора Грищенка В.М . Рішення єдиного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю «Активгаз» №16/03 від 16.01.2023 в даному випадку не виступало підставою для проведення державної реєстрації прав власності на вказане нерухоме майно за третьою особою 2 та їх припинення за третьою особою 1.

Представником позивача у судовому засіданні 10.07.2024 було надано усні пояснення по справі, згідно змісту яких позовні вимоги підтримано в повному обсязі.

Представником відповідача проти задоволення позовних вимог було надано заперечення.

Представником третьої особи 2 було надано усні пояснення по справі, згідно змісту яких висловлено заперечення проти задоволення позову.

Третя особа 1 у судове засідання 10.07.2024, як і в попередні засідання суду, не з`явилась, проте, судом було вчинено всі дії з метою належного повідомлення вказаного учасника справи.

Наразі, з огляду на неявку вказаного учасника судового процесу суд зазначає таке.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті (ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України).

Зі змісту п.1 ч.3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу за відсутності учасника справи, якого було належним чином повідомлено про судове засідання, та яким не було повідомлено про причини неявки.

Відповідачем 3 про причини неявки у судове засіданні 06.03.2024 повідомлено не було.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов`язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Отже, за висновками суду, неявка третьої особи 1 не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 10.07.2024.

В судовому засіданні 10.07.2024 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

17.08.2009 було здійснено державну реєстрацію Товариства з обмеженою відповідальністю «Активгаз».

Як вказує позивач 06.06.2016 згідно протоколу загальних зборів №06-2016 вирішено включити ОСОБА_1 до складу учасників Товариства із грошовим внеском 63000,00 грн. Згідно протоколу, у зв`язку з вступом ОСОБА_1 до складу учасників товариства, було сформовано статутний капітал товариства у розмірі 126 000,00 грн за рахунок внеску ОСОБА_1 та розподілено його наступним чином: - ОСОБА_6 володіє 51% статутного капіталу товариства, що складає 63000,00 грн, а ОСОБА_1 володіє 49% статутного капіталу товариства, що складає 63000,00 грн. Відповідні відомості щодо включення ОСОБА_1 до складу учасників товариства та зміни щодо статутного капіталу Товариства були внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

04.01.2023 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас Іриною Володимирівною була проведена реєстраційна дія в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань за №1005561070019036494 «Державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу», якою ОСОБА_1 виключено із складу учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Активгаз» та затверджено зменшений розмір статутного капіталу зазначеного товариства у зв`язку із виключенням учасника.

З наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що 16.01.2023 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Активгаз» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Добро» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, за умовами п.1 якого між Товариство з обмеженою відповідальністю «Активгаз» продало, а Товариство з обмеженою відповідальністю «Добро» придбало будівлю - автозаправну станцію, що складається з літ «А» - автозаправочної станції, загальною площею 13,0 кв.м, огорожі - №1,4, блискавковідвід - №2,5, інфотабло -№3, флагшток - №6, № ємність пального 10 м3 - №7, заправна колонка - №8, пожежний куток - №9, каналізаційний колодязь - №10, замощення - І, ІІ, що розташовані на земельній ділянці площею 960 квюмЮ за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І.В.за зареєстровано в реєстрі за №51.

На підставі вказаного договору купівлі-продажу 16.01.2023 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено запис про реєстрацію права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Добро» на будівлю автозаправочної станції (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна №827317151101, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 66108322 від 16.01.2023).

Реєстраційна дія в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань за №1005561070019036494 «Державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу», якою ОСОБА_1 виключено із складу учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Активгаз» та затверджено зменшений розмір статутного капіталу зазначеного товариства у зв`язку із виключенням учасника, була оскаржена позивачем до Міністерства юстиції України.

За результатами розглядускарги, наказом Міністерства юстиції України № 1881/5 від 15.05.2023 «Про задоволення скарги» скасовано в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Документ сформований в системі «Електронний суд» 18.04.2024 4 реєстраційну дію від 04.01.2023 №1005561070019036494 «Державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу», проведену приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас Іриною Володимирівною щодо Товариства.

18.08.2023 ОСОБА_1 звернулась до Центральної Колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції зі скаргою на рішення від 16.01.2023 № 66108322, прийняте приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І.В. щодо будівліавтогазозаправочної станції, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно висновку колегії, було рекомендовано відмовити в задоволенні скарги ОСОБА_1 від 18.08.2023, оскільки рішення від 16.01.2023 № 66108322, прийняте приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І.В., відповідає законодавству у сфері державної реєстрації прав. Наказом Міністерства юстиції України №2509/7 від 31.10.2023 було відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_1 від 18.08.2023, оскільки рішення від 16.01.2023 № 66108322, прийняте приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І.В., відповідає законодавству у сфері державної реєстрації прав.

Наказом № 2509/7 від 31.10.2023 Міністерства юстиції України «Про відмову в задоволенні скарги» відмовлено в задоволенні скарги ОСОБА_1 від 18.08.2023, оскільки рішення від 16.01.2023 № 66108322, прийняте приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І.В., відповідає законодавству у сфері державної реєстрації прав.

Наразі, за твердженнями позивача, означений наказ відповідача є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки шляхом протиправної реєстраційної дії в дія в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань за №1005561070019036494 «Державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу», якою ОСОБА_1 виключено із складу учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Активгаз», позивача було незаконно виключено зі складу учасників товариства, чим було порушено корпоративні права позивача як учасника Товариства, зокрема право на управління Товариством, відповідно до Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» та статуту Товариства. Вказана вище протиправна реєстраційна дія №1005561070019036494 від 04.01.2023 створила передумови та надала можливість для подальших протиправних дій приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Кірнас Ірини Володимирівни, а саме, в період коли позивач була незаконно виключена зі складу учасників Товариства, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Кірнас Ірина Володимирівна мала можливість посвідчити правочин про продаж товариством будівлі на підставі рішення вищого органу управління товариства, яке прийнято без участі позивача та без її згоди, та в подальшому на підставі такого правочину прийняти рішення як державний реєстратор про припинення права власності товариства на будівлю. З доводів, викладених у скарзі, вбачається незаконність проведеної нотаріусом реєстраційної дії щодо відчуження нерухомого майна, оскільки така реєстраційна дія є наслідком попередніх незаконних дій цього ж державного реєстратора щодо протиправного виключення ОСОБА_1 зі складу учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Активгаз», що на думку позивача, свідчить про порушення загальних засад державної реєстрації прав. Отже, як вказує заявник, порушення прав та інтересів позивача полягають у тому, що скарга позивача та викладені у ній доводи не були належним чином вивчені та оцінені під час розгляду її розгляду відповідачем, що мало наслідком прийняття немотивованого та необгрунтованого наказу про відмову у задоволенні скарги. Означені обставини у сукупності і стали підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Одночасно, слід зазначити, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Таким чином, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з позовом про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України про відмову в задоволенні скарги повинно бути доведено суду обставини порушення прав та законних інтересів позивача вказаним наказом, невідповідність вказаного наказу вимогам чинного на момент його видання законодавства, а також ефективність обраного способу захисту, а саме обставини того, що у разі задоволення позовних вимог порушені права та законні інтереси заявників буде відновлено.

Наразі, зі змісту позовної заяви та пояснень представника позивача у судових засіданнях вбачається, що фактично позивачем заявлено позов, який обгрунтовано необхідністю захисту прав та законних інтересів ОСОБА_1 щодо участі в управлінні товариством, в тому числі, і вирішенні питань відчуження майна суб`єкта господарювання у період, в який останню було незаконно позбавлено корпоративних прав в Товаристві з обмеженою відповідальністю «Активгаз». При цьому, оскаржуване позивачем як учасником товариства в Міністерситві юстиції України рішення державного реєстратора стосується саме реєстрації права власності на нерухоме майно, яке було відчужено третьою особою 1 на користь третьої особи 2 на підставі договору-купівлі продажу, укладено на підставі рішення загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Активгаз» без участі позивачки.

Оцінюючи подані суду докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги є не обґрунтованими, а позов не підлягає задоволенню виходячи з наступних підстав.

Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав і у частині 1 статті 1 цього закону передбачено, зо його дія поширюється на відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень таких прав.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 1 частини 1 статті 2 зазначеного Закону).

У ч.1 ст.3 вказаного Закону України вказано, що загальними засадами державної реєстрації прав є:1) гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 2-1) одночасність вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості та державної реєстрації прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини 3 статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній станом на на 16.01.2023) державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації. Перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.

Згідно приписів ч.1 ст.24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній станом на на 16.01.2023) підставами для відмови в державній реєстрації прав є: 1) заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) заява про державну реєстрацію прав подана неналежною особою; 3) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; 4) подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; 5) наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; 6) наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості, крім випадків, визначених цим Законом; 7) заяву про державну реєстрацію обтяжень щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 8) після завершення строку, встановленого частиною третьою статті 23 цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав; 9) документи подано до неналежного суб`єкта державної реєстрації прав, нотаріуса; 10) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка згідно із законодавством не має повноважень подавати заяви в електронній формі; 11) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене речове право, обтяження вже зареєстровано у Державному реєстрі прав; 12) заявник звернувся із заявою про державну реєстрацію права власності щодо майна, що відповідно до поданих для такої реєстрації документів відчужено особою, яка на момент проведення такої реєстрації внесена до Єдиного реєстру боржників, у тому числі за виконавчими провадженнями про стягнення аліментів за наявності заборгованості з відповідних платежів понад три місяці; 13) відсутність згоди заставодержателя (іпотекодержателя) на дострокове припинення дії договору емфітевзису, суперфіцію щодо державної реєстрації припинення таких прав, що перебувають у заставі (іпотеці); 14) у Державному реєстрі прав відсутня державна реєстрація спеціального майнового права на подільний об`єкт незавершеного будівництва, крім випадків, визначених законом, - у разі державної реєстрації спеціального майнового права на майбутні об`єкти нерухомості; 15) у Державному реєстрі прав відсутня державна реєстрація спеціального майнового права на об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості - у разі державної реєстрації переходу спеціального майнового права, іншого речового права, обтяження на об`єкт незавершеного будівництва (крім об`єктів незавершеного будівництва, на які зареєстровано право власності), майбутній об`єкт нерухомості; 16) заява про первинну державну реєстрацію спеціального майнового права на майбутні об`єкти нерухомості містить відомості не про всі майбутні об`єкти нерухомості у складі подільного об`єкта незавершеного будівництва; 17) не визначено чи визначено не в повному обсязі майбутні об`єкти нерухомості, включені до гарантійної частки, - у разі первинної державної реєстрації спеціального майнового права на майбутні об`єкти нерухомості, які є частинами подільного об`єкта незавершеного будівництва; 18) наявні зареєстровані спеціальні майнові права на майбутні об`єкти нерухомості, що є складовою частиною подільного об`єкта незавершеного будівництва, - у разі державної реєстрації речового права або обтяження на подільний об`єкт незавершеного будівництва, крім зміни замовника будівництва відповідно до закону, обтяження майна іпотекою відповідно до Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю"; 19) у Державному реєстрі прав відсутні відомості про право власності/право користування земельною ділянкою замовника будівництва (крім випадків, якщо відповідно до закону виконання будівельних робіт може здійснюватися за відсутності документа, що засвідчує право власності чи право користування земельною ділянкою) у разі: державної реєстрації спеціального майнового права на неподільний/подільний об`єкт незавершеного будівництва; первинної державної реєстрації спеціального майнового права на майбутні об`єкти нерухомості; державної реєстрації спеціального майнового права на майбутній об`єкт нерухомості у зв`язку з його першим відчуженням; 20) не дотримано вимоги, визначені статтею 27-2 цього Закону.

У частині 2 вказаної статті зазначено, що за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав. Рішення про відмову в державній реєстрації прав повинно містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття.

Як було встановлено вище, 16.01.2023 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Активгаз» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Добро» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, за умовами п.1 якого між Товариство з обмеженою відповідальністю «Активгаз» продало, а Товариство з обмеженою відповідальністю «Добро» придбало будівлю - автозаправну станцію, що складається з літ «А» - автозаправочної станції, загальною площею 13,0 кв.м, огорожі - №1,4, блискавковідвід - №2,5, інфотабло -№3, флагшток - №6, № ємність пального 10 м3 - №7, заправна колонка - №8, пожежний куток - №9, каналізаційний колодязь - №10, замощення - І, ІІ, що розташовані на земельній ділянці площею 960 кв.м, за адресою: м.Одеса, проспект Небесної Сотні, буд.4/6. Вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірнас І.В.за зареєстровано в реєстрі за №51.

На підставі вказаного договору купівлі-продажу 16.01.2023 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено запис про реєстрацію права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Добро» на будівлю автозаправочної станції (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна №827317151101, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 66108322 від 16.01.2023).

Наразі, суд звертає увагу позивача на те, що згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).

Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).

У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

Проте, всупереч наведеного позивачем жодних обставин, які б вказували на наявність у приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Кірнас І.В. підстав для відмови у внесенні запису про реєстрацію права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Добро» на будівлю автозаправочної станції (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна №827317151101, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 66108322 від 16.01.2023) доказово не обґрунтовано.

Наразі, суд звертає увагу позивача на те, що наявність у даному випадку корпоративного спору, а саме безпідставне виключення позивача зі складу членів товариства, на момент укладення договору щодо відчуження майна товариства ніяким чином не вказує на наявність визначених законом випадків для відмови в здійсненні державної реєстраці прав на нерухоме майно.

До того ж, суд акцентує увагу позивача на те, що фактично позовні вимоги ОСОБА_1 ґрунтуються на непогодженні останньої, як учасника товариства, із правочином щодо відчуженням майна юридичної особи за договором від 16.01.2023, укладеним між Товариством з обмеженою відповідальністю «Активгаз» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Добро». При цьому, фактично вимоги про недійсність означеного договору-купівлі продажу позивачем в межах розглядуваної справи не заявлялись. Доказів звернення з окремими позовом про визнання недійсним договору, укладеного між третіми особами, матеріали справи не містятять.

В контексті означеного сліз вернути увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 905/2559/17, від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16, від 07 липня 2020 року у справі № 910/10647/18, а також з урахуванням ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 17 грудня 2019 року у справі № 916/1731/18, від 13 січня 2020 року у справі № 910/10734/18, від 15 вересня 2020 року у справі № 904/920/19.

Зокрема, Великою Палатою Верховного Суду вказано, що згода загальних зборів товариства на укладення договору є згодою органу управління товариства, який діє від імені товариства. Повноваження органу управління товариства (на надання зазначеної згоди), який діє від імені товариства, не можна ототожнювати з корпоративними правами його учасників, які діяти від імені товариства права не мають.

За договором, укладеним товариством, права та обов`язки набуває таке товариство як сторона договору. При цьому, правовий стан (сукупність прав та обов`язків) безпосередньо учасників цього товариства жодним чином не змінюється.

Також за висновком Великої Палати Верховного Суду інтереси товариства можуть не збігатися з інтересами окремих його учасників, а інтереси учасників товариства також не завжди збігаються, тому вирішуючи питання щодо ефективності обраного позивачем способу захисту, суди мають враховувати баланс інтересів усіх учасників та самого товариства, уникати зайвого втручання в питання діяльності товариства, які вирішуються виключно зборами учасників товариства.

В розрізі наведеного суд також вважає за доцільне погодитись із Міністерством юстиції України, що зміст спірних правовідносин вказує на відсутність порушень прав позивача саме з боку відповідача, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Крім того, суд вважає за необхідне акцентувати, що статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Проте, у даному випадку з урахуванням дійсного змісту, характеру спірних правовідносин та суті спору, що стосується непогодження ОСОБА_1 , як учасником Товариства з обмеженою відповідальністю «Активгаз», із відчуженням товариством належного його майна, задоволення позовних вимог до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу № 2509/7 від 31.10.2023 «Про відмову в задоволенні скарги» ніяким чином не влинуло б на корпоративні права позивача.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене у сукупності, суд дійшов висновку щодо відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу № 2509/7 від 31.10.2023 «Про відмову в задоволенні скарги».

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVIN OTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо відсутності достатніх підстав для задоволення первісних позовних вимог та задоволення зустрічного позову.

Враховуючи приписи ст.129 Господарського процесуального кодексу Укарїни судовий збір залишається за позивачем.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

Відмовити повністю в задоволенні позову ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу № 2509/7 від 31.10.2023 «Про відмову в задоволенні скарги».

У судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено та підписано 10.07.2024.

Суддя В.В. Князьков