Рішення

від 10.07.2024 по справі 320/28565/23

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 липня 2024 року № 320/28565/23

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Колеснікової І.С., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом підприємства з іноземними інвестиціями «Вайтерра Україна» до Південного міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області, про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

До Київського окружного адміністративного суду звернулось підприємство з іноземними інвестиціями «Вайтерра Україна» (далі також - ПІІ «Вайтерра Україна», позивач) із позовом до Південного міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків (далі також відповідач), Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, зобов`язання вчинити дії.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2023 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами загального позовного провадження; призначено у справі підготовче засідання.

У підготовчому засіданні судом прийнято до розгляду заяву представника позивача про зміну позовних вимог, в яких просить суд:

- скасувати податкове повідомлення-рішення Південного міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків № 132/34-00-23/23393195 від 17 травня 2023 року;

- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Південного міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків через Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області на користь Підприємства з іноземними інвестиціями «ВАЙТЕРРА Україна» суму майнової шкоди у розмірі 32 320, 00 грн., завданої незаконним податковим повідомленням-рішенням Південного міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків від 17 травня 2023 року № 132/34-00-23/23393195.

Ухвалою суду від 08 листопада 2023 року вирішено залучити до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області, та, відповідно, вилучити Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області зі складу відповідачів по справі.

Свої вимоги позивач мотивує безпідставністю оскаржуваного рішення з огляду на відсутність правових підстав для його прийняття. Крім того позивач наголошує на порушенні порядку прийняття такого рішення.

Наведене, на думку позивача, призвело до понесення ним майнової шкоди, яку він також просить стягнути з відповідача.

Заперечуючи проти заявлених позовних вимог відповідач, у наданому суду відзиві наголошує, що у межах спірних правовідносин він діяв відповідно до вимог чинного законодавства, посилаючись на обставини, викладені у наданому суду відзиві.

Такі доводи заперечені у наданій позивачем суду відповіді на відзив.

Заслухавши у судовому засіданні 17 квітня 2024 року позиції присутніх представників учасників справи (позивача та відповідача), дослідивши наявні у справі докази, судом, за згодою учасників справи, вирішено здійснювати подальший розгляд справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач отримав від відповідача податкове повідомлення-рішення від 17 травня 2023 року № 132/34-00-23/23393195, яким встановлено порушення позивачем вимог підпункту 141.4.2 пункту 141.4 статті 141 Податкового кодексу України (далі ПК України), пункту 2 статті 10 Конвенції між Україною і Королівством Нідерландів про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно від 24 жовтня 1995 року (далі - Конвенція).

Вказаним податковим повідомленням-рішенням позивачу збільшено суму грошового зобов`язання з податку на доходи, отримані нерезидентом із джерелом їх походження з України, в загальному розмірі 42 989 223, 56 грн, з яких 34 391 378, 56 грн - за основною сумою та 8 597 845, 00 грн за штрафними санкціями.

Податкове повідомлення-рішення винесене на підставі акту від 11 квітня 2023 року №131/34-00-23/23393195 про результати документальної позапланової невиїзної перевірки позивача з питань оподаткування доходів нерезидентів за період діяльності з 01 липня 2017 року по 31 березня 2021 року, яка, в свою чергу, здійснена на підставі наказу № 39 відповідача від 17 лютого 2023 року про призначення перевірки (далі Наказ № 39).

В акті перевірки відповідач доходить висновку, що позивач не утримав та не перерахував до бюджету податок за ставкою 5% від суми сплаченого доходу у вигляді дивідендів на користь компанії-нерезидента, єдиного власника позивача приватного товариства з обмеженою відповідальністю «РЕНЕСКО Б.В.» (Нідерланди) (далі - Власник), в результаті чого позивачем протиправно занижено податок на прибуток іноземних юридичних осіб у сумі 34 391 378, 56 грн у 2017-2019 роках.

Не погоджуючись з таким податковим повідомленням-рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог виходячи з такого.

Як вбачається з матеріалів справи, документальну позапланову невиїзну перевірку Позивача було призначено Наказом № 39 на підставі підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.21 пункту 78.1 статті 78 ПК України.

В свою чергу, підпункт 78.1.21 пункту 78.1 статті 78 ПК України передбачене проведення позапланової перевірки за наявності таких підстав: контролюючим органом після проведення документальної планової перевірки або документальної позапланової перевірки отримано інформацію та/або документи від іноземних державних органів, які стосуються питань, що були охоплені під час попередніх перевірок платника податків та свідчать про порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи. Така перевірка проводиться виключно щодо питань, що стали підставою для проведення такої перевірки.

Як вбачається із вказаної норми, позапланова перевірка за підпунктом 78.1.21 пункту 78.1 статті 78 ПК України може бути призначена за одночасної наявності наступних підстав:

-щодо платника податку було проведено документальну планову або позапланову перевірку,

-контролюючим органом в подальшому було отримано інформацію та/або документи від іноземних державних органів, що стосуються питань, охоплених проведеною перевіркою,

-такі інформація та/чи документи свідчать про порушення платником податків законодавства.

В той же час, виходячи з тексту акту перевірки вбачається, що нова перевірка, проведена за Наказом № 39, стосувалася питань, що досліджувалися під час попередньої планової виїзної перевірки позивача, призначеної на підставі Наказу № 82 від 12 липня 2021 року (далі - планова перевірка), за результатами якої:

- складено Акт від 04 жовтня 2021 року № 327/84-00-07-01/23393195 про результати документальної планової виїзної перевірки позивача (далі - Акт № 327);

- прийнято податкове повідомлення-рішення від 04 листопада 2021 року № 23134000701, яким встановлено порушення позивачем вимог підпункту 141.4.2 пункту 141.4 статті 141 ПК України.

Що стосується інформації та/або документів від іноземних державних органів, що стосуються питань, охоплених проведеною перевіркою, отриманих від іноземних державних органів, які свідчать про порушення позивачем податкового законодавства, в акті перевірки зазначено про Лист Міністерства фінансів Королівства Нідерланди вх. № ДПС України 50631/5 від 12 серпня 2022 року.

Разом з тим, оцінюючи обставини наявності визначених законом підстав для здійснення перевірки позивача, суд враховує таке.

Як зазначалося, відповідач, як на підставу для призначення невиїзної перевірки, посилається на факт проведення попередньої планової виїзної перевірки позивача, оформленої Актом № 327.

Як вбачається з поточного акту перевірки, після проведення попередньої планової перевірки відповідач отримав інформацію та/або документи від іноземного державного органу, які стосуються питань, що були охоплені під час попередньої планової перевірки позивача та свідчать про порушення позивачем податкового законодавства.

Так, в Акті перевірки № 327, як і в новому акті перевірки, стверджувалося, що позивач не мав права на застосування ставки податку 0% відповідно до підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції до дивідендів, що нараховувалися та виплачувалися на користь єдиного власника позивача - приватного товариства з обмеженою відповідальністю «РЕНЕСКО Б.В.» (Нідерланди) протягом 2017-2019 років.

Тобто, за результатами попередньої планової перевірки відповідачем ставилось під питання застосування позивачем нульової ставки податку на підставі підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції при виплаті дивідендів на користь голландського учасника.

За результатами такої перевірки відповідач, зокрема, прийняв податкове повідомлення-рішення від 04 листопада 2021 року № 23134000701, в якому було встановлено порушення позивачем підпункту 141.4.2 пункту 141.4 статті 141 ПК України, та збільшено суму грошового зобов`язання з податку на доходи, отримані нерезидентом із джерелом їх походження з України, в загальному розмірі 42 989 223, 20 грн, з яких 34 391 378, 56 грн - за основною сумою та 8 597 844, 64 грн за штрафними санкціями.

Отже, відповідач вже встановлював порушення позивачем підпункту 141.4.2 пункту 141.4 статті 141 ПК України за епізодом з виплати власнику дивідендів протягом 2017-2019 років, стверджуючи про безпідставність застосування позивачем нульової ставки податку на підставі підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції.

Однак, результати планової перевірки були предметом розгляду судової справи №640/4070/22.

За результатами розгляду такої адміністративної справи податкове повідомлення-рішення №23134000701 було скасовано, що підтверджується рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2022 року.

При чому, таке скасування податкове повідомлення-рішення № 23134000701 було здійснено судами з підстав протиправності призначення та проведення планової перевірки позивача.

Більше того, Верховний Суд постановою від 24 травня 2023 року залишив буз змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі № 640/4070/22, визнавши тим самим, що рішення судів попередніх інстанцій були винесені за правильного застосування норм матеріального права, а отже і протиправність призначення та проведення планової перевірки позивача.

Як було встановлено судами під час розгляду вказаної справи: «Невиконання вимог закону щодо підстави для проведення документальної перевірки призводить до визнання перевірки незаконною та не породжує правових наслідків такої перевірки».

Відповідно, на думку суду, така попередня планова перевірка не має преюдиційного характеру (оскільки не може вважатися такою, що була проведена) для цілей призначення нової перевірки за підпунктом 78.1.21 ПК України (як це визначено Наказом № 39).

З вищенаведеного вбачається, що у даному випадку відсутня така складова підстава, визначена підпунктом 78.1.21 ПК України, як «після проведення документальної планової перевірки або документальної позапланової перевірки».

Відтак, з огляду на відсутність підстав для призначення та проведення перевірки за підпунктом 78.1.21 ПК України, така перевірка є протиправною за своїм змістом, а тому вона не може породжувати будь-яких правових наслідків, у тому числі у вигляді оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Окремо суд звертає увагу на таке.

Відповідно до підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції компетентними органами держав-учасниць Конвенції є:

«і) термін "компетентний орган" означає:

2) у Нідерландах - Міністра фінансів або його відповідним чином повноважного представника».

Відповідно, документ, що міг би засвідчувати офіційну позицію компетентного органу Нідерландів щодо застосування правил Конвенції, мав би бути складений за підписом

1) Міністра фінансів Нідерландів, або

2) його повноважним представником, про що до Листа не додано жодних доказів.

Тобто, Лист Міністерства фінансів Королівства Нідерланди вх. № ДПС України 50631/5 від 12 серпня 2022 року, складений за підписом керівника окремого департаменту Міністерства фінансів Нідерландів, не є тим документом, що може підтверджувати досягнення будь-яких домовленостей компетентних органів щодо застосування правил Конвенції.

Більше того, вказаний лист отримано з порушенням порядку, встановленого законом, адже податкові органи не уповноважені Конвенцією вступати в прямий контакт з іноземними державними органами щодо застосування норм Конвенції

Відповідно до підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції компетентними органами держав-учасниць Конвенції є:

«і) термін «компетентний орган» означає:

1) в Україні - Міністерство фінансів України або його повноважного представника;

А відповідно до частини 4 статті 27 «Взаємоузгоджувальна процедура» Конвенції:

« 4. Компетентні органи Договірних Держав можуть вступати в прямі контакти один з одним з метою досягнення згоди в розумінні попередніх пунктів».

Тобто, питання досягнення будь-яких домовленостей щодо застосування правил Конвенції є прерогативою виключно Міністерств фінансів України та Нідерландів, а не відповідача.

Як наслідок, вбачається, що відповідач посилається на неналежний документ - лист, як на підставу для призначення перевірки позивача за Наказом № 39, що додатково підтверджує обґрунтованість доводів останнього.

Щодо суті встановленого відповідачем порушення позивачем вимог податкового законодавства, суд зазначає таке.

В акті перевірки стверджується, що позивач не мав права на застосування ставки податку 0% відповідно до підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції до дивідендів, що нараховувалися та виплачувалися на користь власника протягом 2017-2019 років.

Позивач же ж наголошує, що ним правомірно застосовано нульову ставку податку на підставі підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції при виплаті дивідендів на користь Власника, оскільки було дотримано відповідні умови, визначені для цього положеннями Конвенції - Власник до цього здійснив інвестицію в розмірі 3 550 000 дол США шляхом придбання 100% корпоративних прав позивача у попереднього власника

Так, як вбачається з матеріалів справи, позивач протягом 2017-2020 років здійснював виплати доходів у вигляді дивідендів на користь власника - резидента Нідерландів.

При цьому, власник набув статус єдиного власника корпоративних прав позивача шляхом придбання у 2015 році частки у статутному капіталі позивача у розмірі 100% за договором відступлення (купівлі-продажу) прав та обов`язків єдиного власника б/н від 21 травня 2015 року у попереднього власника - Компанії з обмеженою відповідальністю «ОРТЕКС ЕНТЕРПРАЙСІС ЛІМІТЕД» (Кіпр).

Тобто, власник набув корпоративні права позивача у зв`язку із купівлею таких корпоративних прав та фактичною сплатою їх вартості, визначеної зазначеним вище договором, у розмірі 3 550 000 дол США.

В подальшому, 17 червня 2020 року на підставі рішення власника № 17/06-2020 від 17 червня 2020 року власником було збільшено статутний капітал позивача на суму 500 000 дол США.

Таке збільшення відбувалося шляхом фактичного внесення коштів 23 червня 2020 року (дата зарахування коштів на рахунок позивача, про що свідчить банківська виписка від 23 червня 2020 року).

В період з 01 січня 2017 року по 31 березня 2021 року позивачем виплачувалися наступні суми дивідендів на користь власника:

1) 04 вересня 2017 року перераховано дивіденди за 2016 рік в сумі 3 222 685, 47 дол США (82 978 942, 99 грн);

2) 22 березня 2018 року перераховано дивіденди за 2011-2014 та 2017 роки в сумі 7 000 000, 00 дол США (183 966 818, 00 грн);

3) 03 квітня 2018 року перераховано дивіденди за 2011-2014 та 2017 роки в сумі 5 358 575, 81 дол США (140 185 482, 19 грн);

4) 11 липня 2019 року перераховано дивіденди за 2015 та 2018 роки в сумі 5 000 000, 00 дол США (128 502 370, 00 грн);

5) 12 липня 2019 року перераховано дивіденди за 2015 та 2018 роки в сумі 5 898 570, 63 дол США (152 193 957, 93 грн);

6) 03 липня 2020 року перераховано дивіденди за 2019 рік в сумі 6 057 595, 23 дол США (164 646 044, 11 грн).

Відповідно до підпункту 141.4.2 пункту 141.4 статті 141 ПК України доходи, отримані нерезидентом із джерелом їх походження з України, оподатковуються за ставкою у розмірі 15% від їх суми та за рахунок такого нерезидента, якщо інше не встановлено міжнародним договором.

Таким міжнародним договором є Конвенція, дія якої, зокрема, поширюється в Україні на податок на доходи підприємств.

Відповідно, під час здійснення таких виплат позивач не утримував та не сплачував до бюджету податок з доходів нерезидента у зв`язку із застосуванням до таких дивідендів ставки податку 0% на підставі положень підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції:

« 3. Незважаючи на положення пунктів 1 і 2 цієї статті, дивіденди, що сплачуються компанією-резидентом Договірної Держави, компанії-резиденту другої Договірної Держави, будуть оподатковуватись тільки в другій Договірній Державі за умови, якщо резидентом є компанія (інша ніж партнерство):

1) яка володіє прямо щонайменше 50 відсотками капіталу компанії, що сплачує дивіденди, і передбачається, що інвестицію в розмірі щонайменше 300.000 доларів США. або їх еквівалент у національній валюті Договірної Держави було внесено в капітал компанії, що виплачує дивіденди ...».

З тексту наведеного положення вбачається, що для звільнення дивідендів від оподаткування податком на репатріацію в Україні компанія-отримувач дивідендів (інша ніж партнерство) має:

1) бути резидентом Нідерландів;

2) володіти щонайменше 50 % капіталу компанії, що сплачує дивіденди, та

3) в капітал компанії, що виплачує дивіденди, було внесено інвестицію в розмірі щонайменше 300 000 дол США (або еквівалент цієї суми в гривні чи євро).

Так, у даному випадку має місце дотримання всіх вимог, встановлених зазначеним вище підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції:

1) статус власника як податкового резидента Нідерландів підтверджується самим відповідачем в Акті перевірки;

2) власник є єдиним власником позивача з 2015 року, тобто з 2015 року володіє часткою статутного капіталу позивача у розмірі 100%, що також не заперечується відповідачем.

3) власником було здійснено інвестицію:

- у травні 2015 року у розмірі 3 500 000 дол США шляхом придбання корпоративних прав позивача;

- додатково 23 червня 2020 року у розмірі 500 000 дол США шляхом внесення коштів до статутного капіталу позивача.

Відповідач, в свою чергу, не погоджується з кваліфікацією придбання корпоративних прав позивача в 2015 році в якості інвестиції для цілей п підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції, зазначаючи, що компетентні органи України та Королівства Нідерландів узгодили інший підхід ніж випливає безпосередньо з дотичних визначень ПК України.

При цьому, відповідач посилається на вже проаналізований вище лист як на підтвердження досягнення компетентними органами України та Нідерландів домовленостей щодо тлумачення поняття «інвестиція» для цілей Конвенції.

Пункт 4 статті 10 Конвенції передбачає, що уповноважені органи України та Нідерландів за взаємною згодою мають встановити відповідний порядок застосування пункту 2 та пункту 3 статті 10 Конвенції.

Однак, лист Міністерства фінансів Королівства Нідерландів вх. № ДПС України 50631/5 від 12 серпня 2022 року не може вважатися тим офіційним документом, яким уповноважені органи України та Нідерландів за взаємною згодою встановили відповідний порядок застосування положень Конвенції.

Зокрема, це вбачається з того, що такий лист, як же зазначалось вище:

- складено не компетентним органом Нідерландів, як його визначено Конвенцією, отримано з порушенням порядку, встановленого законом, адже податкові органи не уповноважені Конвенцією вступати в прямий контакт з іноземними державними органами для отримання роз`яснень чи досягнення домовленостей щодо застосування норм Конвенції,

- не є тим офіційним документом, який міг би підтверджувати наявність домовленостей Договірних Держав щодо застосування норм Конвенції.

З огляду на зазначене, вбачається, що відповідач не має у своєму розпорядженні документальних підтверджень стосовно узгодження компетентними органами за Конвенцією порядку застосування підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції Конвенції.

Суд звертає увагу на те, що термін «інвестиція» безпосередньо Конвенцією прямо не визначений.

Частиною 2 статті 3 Конвенції встановлено, що для подібних випадків, якщо з контексту не випливає інше, терміни матимуть те значення, які вони мають згідно із законодавством щодо податків, на які поширюється Конвенція.

Відповідно, термін «інвестиція» для цілей Конвенції має тлумачитись відповідно до положень податкового законодавства України (тобто ПК України як основного закону в сфері податків).

Підпунктом 14.1.81 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що інвестиція - господарські операції, які передбачають придбання основних засобів, нематеріальних активів, корпоративних прав та/або цінних паперів в обмін на кошти або майно.

ПК України виділяє такі види інвестицій, як капітальні, фінансові та реінвестиції. При цьому фінансові інвестиції, в свою чергу, поділяються на прямі та портфельні, а саме: фінансові?інвестиції - господарські операції, що передбачають придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та/або інших фінансових інструментів. Фінансові інвестиції поділяються на: прямі інвестиції - господарські операції, що передбачають внесення коштів або майна в обмін на корпоративні права, емітовані юридичною особою при їх розміщенні такою особою; та портфельні інвестиції - господарські операції, що передбачають купівлю цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на фондовому ринку або біржовому товарному ринку.

Закон України «Про режим іноземного інвестування» також встановлює, що іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах:

- часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

- створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю.

У даному ж випадку йдеться про купівлю-продаж корпоративних прав позивача, що вбачається зі змісту Договору від 21 травня 2015 року.

При цьому вартість придбання корпоративних прав фактично дорівнює внеску попереднього власника до статутного капіталу Компанії (3 550 тис. дол США).

Тож є достатні підстави стверджувати, що власник здійснив інвестиції до капіталу позивача у розмірі, що перевищує 300 тис. дол США ще в 2015 році, коли здійснив придбання корпоративних прав позивача. Наведена позиція відповідає визначенню терміну «інвестиція», наведеному підпунктом 14.1.81 пункту 14.1 статті 14 ПК України.

А тому відповідна кваліфікаційна умова для застосування нульової ставки податку на репатріацію, встановлена Конвенцією, виконується з 2015 року (з дати набуття власником права власності на корпоративні права).

Враховуючи наведені вище обставини, суд доходить висновку про обґрунтованість доводів позивача щодо відсутності обставин допущення ним порушень вимог податкового законодавства в частині, зі встановлення яких відповідач пов`язує прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Беручи до уваги зазначене суд вважає, що відповідачем, за час розгляду справи, на виконання вимог частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також КАС України) не було доведено правомірності прийнятого ним оскаржуваного рішення, а тому воно підлягає скасуванню.

Що стосується позовних вимог в частині стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача суми майнової шкоди у розмірі 32 320, 00 грн, завданої оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням суд звертає увагу на те, що у даній частині вимог позивач пов`язує заподіяну йому шкоду виключно з обставинами його звернення до суду за захистом його прав та, відповідно, понесенням ним судових витрат, пов`язаних з таким судовим оскарженням, застосуванням порядку адміністративного оскарження.

Між тим, на думку суду, така понесена позивачем майнова шкода підлягає відшкодуванню на його користь шляхом застосування правового інституту розподілу судових витрат, про які позивачем окремо заявляється у позовній заяві та інших доданих до матеріалів справи документах.

Беручи до уваги наведене та додатково враховуючи, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення наразі не було реалізоване щодо позивача у зв`язку з триваючою процедурою його судового оскарження, суд не вбачає обставин заподіяння позивачу майнової шкоди у розмір, що б перевищував понесені ним судові витрати, щодо яких буде зазначено нижче.

Більше того, застосована позивачем процедура адміністративного оскарження не є обов`язковою відносно процедури судового оскарження. Тобто, добровільне застосування позивачем порядку адміністративного оскарження, на думку суду, не може вважатись підставою стверджувати, що відповідні витрати на правову допомогу при його проходженні становлять саме заподіяну позивачу майнову шкоду.

А тому, відповідно, позовні вимоги в частині стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача суми майнової шкоди у розмірі 32 320, 00 грн не підлягають задоволенню.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд зазначає, що решта доводів та тверджень учасників справи, у контексті наведених правових вимог, не впливають на висновки суду за наслідком розгляду даної справи.

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За наслідком здійснення аналізу оскаржуваного рішення на відповідність наведеним вище критеріям, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню частково, оскільки оскаржуване рішення не відповідає наведеним у частині 2 статті 2 КАС України критеріям.

Щодо питання розподілу судових витрат, необхідно зазначити наступне.

Так, до позовної заяви було додано договір № 2-1/4-2023 від 31 січня 2023 року про надання правничої допомоги, акт наданих послуг, рахунки фактури, банківські виписки, які підтверджують сплату позивачем 115 680, 00 грн за послуги з правничої допомоги, надані йому під час розгляду даної справи.

Відповідно до вимог статті 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду;

3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз;

4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Виходячи з системного тлумачення наведеного правового положення вбачається, що судовими витратами є виключно ті витрати сторони, які безпосередньо пов`язані з розглядом справи.

Відповідно до статі 134 КАС України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Беручи до уваги наведене вбачається наявність підстав для стягнення з відповідача витрат позивача на професійну правничу допомогу в розмірі 115 680, 00 грн, які є співмірними згідно визначених статтею 134 КАС України критеріїв.

Суд звертає увагу, що вказаний розмір витрат позивача відповідачем був поставлений під сумнів. У своїй заяві, долученій до матеріалів справи 04 квітня 2024 року, відповідач стверджував, про необхідність зменшення вказаної суми до 7 100, 00 грн. Проте, жодних доводів щодо того, чому саме ця сума підлягатиме стягненню в якості витрат на професійну правничу допомогу позивача, відповідачем суду надано не було, в той час як відповідна аргументація позивача, як зазначалось вище, є документально підтвердженою.

Разом з тим, позивачем було додано до матеріалів справи квитанції про сплату судового збору на загальну суму 26 840, 00 грн.

Згідно зі статтею 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи зазначене, суд вважає необхідним стягнути на користь позивача понесені ним судові витрати у розмірі 115 680, 00 грн (витрати на професійну правничу допомогу) та 26 840, 00 грн (судовий збір), що сукупно становить 142 520, 00 грн, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, як суб`єкта владних повноважень, яким прийнято протиправне оскаржуване рішення.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов підприємства з іноземними інвестиціями «Вайтерра Україна» (03150, місто Київ, вулиця Велика Васильківська, будинок 100; код ЄДРПОУ 23393195) до Південного міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків (65015, місто Одеса, проспект Шевченка, будинок 15/1; код ЄДРПОУ ВП 44104032), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області (65023, місто Одеса, вулиця Садова, будинок 1-а; код ЄДРПОУ 37607526), про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Південного міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків № 132/34-00-23/23393195 від 17 травня 2023 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Південного міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків на користь підприємства з іноземними інвестиціями «Вайтерра Україна» понесені останнім судові витрати у розмірі 142 520, 00 грн (сто сорок дві тисячі п`ятсот двадцять гривень).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Колеснікова І.С.