Постанова
від 09.07.2024 по справі 910/152/23
ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" липня 2024 р. Справа№ 910/152/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Суліма В.В.

суддів: Майданевича А.Г.

Коротун О.М.

при секретарі судового засідання : Шевченко Н.А.

за участю представників сторін:

від прокуратури: Гудков Д.В.;

від позивача 1: Кислицька Ю.О.

від позивача 2: Хаджа І.Д. (поза межами приміщення суду);

від відповідача 1: Руденко К.М.;

від відповідача 2: Стапінський В.О. (поза межами приміщення суду);

від відповідача 3: Сизоненко В.С.;

від третьої особи 1: не прибув;

від третьої особи 2: не прибув,

розглянувши апеляційну скаргу заступника Генерального прокурора

на рішення Господарського суду міста Києва від 01.03.2024 року (повний текст рішення складено і підписано 11.03.2024 року)

у справі №910/152/23 (суддя Нечай О.В.)

за позовом Заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави

в особі 1) Міністерства охорони здоров`я України

2) Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова" Міністерства охорони здоров`я України

до 1) Фонду державного майна України

2) Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях

3) Товариства з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін"

за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів:

1) Міністерства культури та інформаційної політики України

2) Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної військової адміністрації

про визнання незаконними та скасування наказів, визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та зобов`язання повернути майно,-

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Одеської обласної прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров`я України (далі - позивач-1), Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова" Міністерства охорони здоров`я України (далі - позивач-2) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Фонду державного майна України (далі - відповідач-1), Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях (далі - відповідач-2), Товариства з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" (далі - відповідач-3), за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів: Міністерства культури та інформаційної політики України (далі - третя особа 1), Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної військової адміністрації (далі - третя особа 2) про:

1) визнання незаконним та скасування наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області від 30.08.2018 № 1040 "Про включення до переліку об`єктів малої приватизації об`єкта державної власності "49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 кв.м, яка розташована за адресою: Французький бульвар, 85/5, м. Одеса", що орендується Товариством з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін";

2) визнання незаконним та скасування п. 6 пункту 2 наказу Фонду державного майна України від 18.09.2018 № 1196 "Про внесення змін до наказу Фонду державного майна України від 27 березня 2018 року № 447 "Про затвердження переліків об`єктів малої приватизації, що підлягають приватизації в 2018 році", яким розділ "Регіональне відділення по Одеській області" додатка 3 "Перелік окремого майна", затвердженого наказом Фонду державного майна України від 27.03.2018 № 447, доповнено позицією: 49/100 частин нежитлової будівлі, загальною площею 350 кв.м, за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5;

3) визнання незаконним та скасування наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області від 28.09.2018 № 1157 "Про прийняття рішення про приватизацію об`єкта державної власності "49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 кв.м", що розташований за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, який знаходиться на балансі орендаря - Товариства з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін";

4) визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єкта державної власності малої приватизації шляхом викупу від 26.12.2018, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області та Товариством з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін", щодо передачі у власність 49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 кв.м, яка розташована за адресою: Французький бульвар, 85/5, м. Одеса;

5) усунення перешкод власнику - державі в особі Міністерства охорони здоров`я України та Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова" Міністерства охорони здоров`я України у розпорядженні та користуванні об`єктом нерухомого майна у вигляді 49/100 частин нежитлової будівлі, загальною площею 350 кв.м, розташованої за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, шляхом зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" повернути до державної власності на користь Міністерства охорони здоров`я України та в оперативне управління Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П.Чкалова" Міністерства охорони здоров`я України вказане нерухоме майно.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірне нерухоме майно, яке є пам`яткою архітектури місцевого значення, не підлягало приватизації в силу приписів законів України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини", "Про приватизацію державного і комунального майна", "Про курорти", Основ законодавства України про охорону здоров`я, проте було протиправно відчужене у спосіб, що не відповідає чинному законодавству, зокрема, без обов`язкового дозволу власника.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.03.2024 року в позові відмовлено. Витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в розмірі 100 729,91 грн покладено на Одеську обласну прокуратуру. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2023 року у справі № 910/152/23.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням місцевого господарського суду, заступник Генерального прокурора звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, відповідно до якої просить рішення Господарського суду міста Києва від 01.03.2024 року у справі №910/152/23 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Апеляційна скарга мотивована тим, що Господарський суд міста Києва, визнав обставини встановленими, які є недоведеними і мають значення для справи, неправильно застосував норми процесуального та матеріального права, зокрема, ст. 236 Господарського процесуального кодексу України.

Так, скаржник вказав, що з огляду на заборону відчуження та приватизації об`єктів культурної спадщини, що є пам`ятками та включені до переліку пам`яток, які не можуть бути приватизовані, що передбачено як Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна», так і Законом України «Про охорону культурної спадщини», вибуття з державної власності 49/100 частин об`єкта нерухомості - нежитлової будівлі за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, площею 350 кв.м., відбулось всупереч нормам чинного законодавства.

Твердження суду про збіг в одній особі позивача та відповідача, а також про відсутність спору не відповідають ні фактичним обставинам справи, ні вимогам матеріального та процесуального законодавства.

Водночас, за твердженням скаржника, будівля корпусу №5 (15), також відома як Дача Мерінга, є частиною комплексу дач або дачного містечка на Французькому бульварі, 85, в м. Одесі, який було включено до переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації затвердженого Законом України від 23.09.2008 року №574-VI, під назвою «Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі» м. Одеса, бульвар. Французький, 85.

Висновки суду першої інстанції про неможливість встановити чи включено спірний об`єкт до переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, окрім перелічених доказів, спростовується тим, що будь які інші об`єкти за адресою Французький бульвар, 85, окрім вказаної пам`ятки місцевого значення, дачного містечка у складі: Дача Маразлі, корпуси №№ 2, 3, 4, 5, 6, 7 та оранжереї, взагалі відсутні.

Судом не застосовано стандарт доказування «Вірогідності доказів», що призвело до неправильного вирішення спору в справі.

Разом з цим, за твердженням скаржника правовідносини у справі №916/2380/18 та в даній справі є подібними, оскільки стосуються незаконного відчуження майна санаторно-курортних закладів.

Крім того, скаржник наголосив, що позбавлення Товариства з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" спірного майна за умов повернення йому сплачених за договором купівлі-продажу коштів та збереження за ним права користування спірним майном на правах оренди не суперечитиме принципам, встановленим ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.04.2024 року апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: Суліма В.В. (головуючий суддя (суддя-доповідач)), Майданевича А.Г., Коротун О.М.

Північний апеляційний господарський відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника Генерального прокурора на рішення Господарського суду міста Києва від 01.03.2024 року у справі №910/152/23 своєю ухвалою від 05.04.2024 року.

25.04.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача 1 до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого представник відповідача 1 просив суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

При цьому, представник відповідача 1 у відзиві на апеляційну скаргу, зокрема зазначив, що 07.09.2016 року МОЗ України, повідомив РВ ФДМУ листом за №10.4-12/1209/55/230-16/23381 про відсутність заперечень щодо включення до переліку об`єктів , що підлягають приватизації спірного об`єкту.

Заступник прокурора в своїх твердженнях ігнорує вимоги абзаців 3-5 ч. 7 ст. 11 Закону про приватизацію, згода на приватизацію вважається наданою в разі, коли орган приватизації не одержав у встановлений строк дозвіл чи відмову від органу, уповноваженого управляти відповідним майном.

Відповідний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 04.06.2020 року у справі №910/6319/19.

Так, за твердженням представника відповідача 1, Фондом та Регіональним відділенням при приватизації спірного майна 49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 кв.м.», що розташовано за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, були вчинені усі дії у повній відповідності до вимог чинного законодавства.

Крім того, за твердженням представника відповідача 1 правових підстав вважати, що до складу «комплексу дачного містечка на Французькому бульварі», який внесено до переліку, затвердженого Законом України «Про перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації», відносяться будь-які будівлі або споруди, які не відображені (перелічені) у Паспорті пам`ятки архітектури та містобудування місцевого значення «Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі м. Одеса, вул. Французький бульвар, 85» не існує.

А отже, твердження прокурора про те, що вибуття з державної власності 49/100 частин об`єкта нерухомості - нежитлової будівлі за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, площею 350 кв.м.» відбулось всупереч нормам чинного законодавства не відповідає дійсності.

Разом з цим, представник відповідача 1 наголосив, що органами приватизації не допущено порушення законодавства про охорону об`єктів культурної спадщини при проведенні приватизації спірного майна та видачі оспорюваних наказів, та фактичні обставини справи спростовують твердження прокурора про наявність порушень.

Також, фактичні обставини справи спростовують твердження прокурора про віднесення спірного майна до майна санітарно-курортних закладів, внаслідок чого, воно не підлягає приватизації.

Вибуття спірного майна із державної власності у приватну здійснювалось з дотриманням вимог чинного законодавства, а отже відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.

30.04.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача 2 до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого представник відповідача 2 просив суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

При цьому, представник відповідача 2 у відзиві на апеляційну скаргу, зокрема зазначив, що один орган держави не може звертатися з позовом до іншого органу, бо це означатиме позов держави до неї самої.

Так, за твердженням представника відповідача 2, спірне майно не належить до визначеною ч. 2 ст. 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» категорій: «державні заклади охорони здоров`я», «приміщення, в яких розміщуються державні заклади охорони здоров`я», «майно закладів охорони здоров`я, які підлягають приватизації у випадках, передбачених ч. 3 цієї статті, а відтак державне майно належить до об`єктів малої приватизації як об`єкт соціального культурного призначення.

Разом з цим, за твердженням відповідача 2, виходячи з відповідного охоронного номеру, «Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі» (охоронний номер 934/0-Од) є комплексом (ансамблем), втім в матеріалах справи відсутні облікова картка і паспорт об`єкта культурної спадщини, що зареєстрований під охоронним номером 934/0-Од, як на комплекс (ансамбль) в цілому так і на кожний окреми й об`єкт культурної спадщини, що входить до складу комплексу (ансамблю), у зв`язку з чим відсутні підстави стверджувати, що «Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі» включав(є) нежитлові приміщення спального корпусу №15, загальною площею 227,3 кв.м. за адресою м. Одеса, Французький бульвар, 85, й відповідно 49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 кв.м.,яка розташована за адресою: Французький бульвар, 85/5, м. Одеса.

Більш того, наразі в Державному реєстрі нерухомих пам`яток України з категоріями місцевого значення відсутні як комплекс дачного містечка на Французькому бульварі (безвідносно до назви), так і будь-який інший об`єкт, розташований за адресою м. Одеса, Французький бульвар, 85.

Водночас, представник відповідача 2 зауважив, що прокуратура в даній справі посилається на Наказ Мінкульту від 25.04.2019 року №354, від 10.06.2019 року №457, лист Мінкульту №907/6.11.2 від 29.01.2021 року.

Однак договір купівлі-продажу, про недійсність якого заявлялось укладено 26.12.2018 року.

Стверджуючи про те, що спірне майно перебуває на балансі Державного закладу «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова» Міністерства охорони здоров`я України, прокурор залишає поза увагою положення договору про внесення змін від 08.06.2010 року, відповідно до яких спірне майно було передане з балансу Державного закладу «Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова» Міністерства охорони здоров`я Україним на балансі Товариства з обмеженою відповідальністю «Драйв-Ін», а також а також зміст оспорюваного у відповідній частині наказу Фонду державного майна України від 18.09.2018 року №119 згідно з яким балансоутримувачем майна, при включенні його до переліку об`єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, був саме відповідач 3.

Крім того, за твердженням представника відповідача 2 скаржником не наведено жодної аргументованої підстави для скасування рішення суду першої інстанції.

07.05.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від скаржника до суду надійшла відповідь на відзив Фонду державного майна України на апеляційну скаргу, відповідно до якого представник скаржника зазначив, що Законом України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини,що не підлягають приватизації» затверджено перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.

Зокрема, комплекс дачного містечка на Французькому бульварі за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85, складовою якого є будівля корпусу №5 (15) (Дача Мерінга), включено до вказаного Переліку та йому присвоєно охоронний №934/О-Од.

Пам`ятка паспортизована, перебуває на державному обліку та активно досліджувалася спеціалістами у сфері культурної спадщини, що є додатковим підтвердженням включення спірного майна до складу комплексу дачного містечка на Французькому бульварі за адресою: м. Лдеса, Французький бульвар, 85, яке включено до переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України від 23.09.2008 року «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації».

При цьому, представник скаржника зауважив, що Фондом не враховано, що згідно з ч. 12 ст. 16 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» державні та комунальні заклади охорони здоров`я не підлягають приватизації.

З огляду на те, що заперечення Фонду державного майна України не спростовують доводів викладених у апеляційній скарзі, керуючись ст. 42 Господарського процесуального кодексу України, просимо задовольнити вимоги викладені у апеляційній скарзі.

Так, за твердженням представника скаржника, Комплекс дач (включно з дачею Мерінга) на Французькому бульварі, 854 в м. Одесі є пам`яткою культурної спадщини в розумінні Закону №1805-ІІІ та перебуває на державному обліку.

Відповідно до облікової картки об`єкта культурної спадщини «Дача Мерінга» (корпус №5 (15) санаторію ім.. В.П. Чкалова) м. Одеса, Приморський район, бульвар Французький, 85» пам`ятка є складовою комплексу дач (корпусів і споруд санаторію ім. В.П. Чкалова) по бульвару Французькому, 85 в м. Одеса, до якого також включено, зокрема, пам`ятку культури: дача Мерінга (корпус №5 (15) санаторію ім.. В.П. Чкалова), охоронний №1040/6-Од.

Будівля корпусу №5 (15), також відома як Дача Мерінга, станом на 27.12.1991 року, на час прийняття Закону України «Про перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» була та наданий час є частиною комплексу дач або дачного містечка на Францукзькому бульварі, 85 в м. Одесі, який було включено до переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації затвердженого Законом України від 23.09.2008 року №574-VI, під назвою «Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі» м. Одеса, бульвар Французький, 85 і який перебуває під постійною охороною держави з моменту прийняття рішення виконавчого комітету Одеської обласної ради від 27.12.1991 року №580.

07.05.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача 3 до суду надійшло повідомлення про відсутність матеріалів у електронній справі, а саме картка «апеляційна скарга подана прокурором» від 03.04.2024 року, не містить прикріплених документів, а саме тексту скарги.

Крім того, 07.05.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача 3 до суду надійшла заява про закриття провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 264 Господарського процесуального кодексу України, яка мотивоване тим, що апеляційна скарга мала бути підписана відповідними посадовими особами Київської обласної прокуратури, а не Офісу Генерального прокурора.

Також, 07.05.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача 3 до суду надійшло клопотання про зустрічне забезпечення, відповідно до якого представник відповідача 3 просив вжити заходи зустрічного забезпечення шляхом внесення Одеською обласною прокуратурою та позивачами солідарно на депозитний рахунок суду грошових коштів в розмірі, визначеному судом, але не менше за вартість майна при його приватизації, а саме 8 799 000,00 грн.

08.05.20224 року представником відповідача -3 заявлено клопотання про відкладення розгляду справи, мотивоване необхідністю додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи, яке було задоволено судом.

Північний апеляційний господарський суд відклав розгляд справи своєю ухвалою від 08.05.2024 року.

10.05.2024 року до Північного апеляційного господарського суду через систему «Електронний суд» від представника відповідача 3 Сизоненка Віктора Сергійовича надійшло клопотання про ознайомлення з всіма матеріалами справи №910/152/23 в електронному вигляді через систему Електронний суд.

21.05.2024 року ухвалою Північного апеляційного господарського суду клопотання представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" Сизоненка Віктора Сергійовича про ознайомлення з матеріалами справи задоволено частково. Надано матеріали справи №910/152/23 для ознайомлення представнику Товариства з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" та знаття відповідних копій документів за допомогою власних технічних засобів. Звернуто увагу сторін на те, що якщо ГПК України передбачено обов`язок учасника справи щодо надсилання копій документів іншим учасникам справи, такі документи в електронній формі можуть направлятися з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, шляхом надсилання до електронного кабінету іншого учасника справи, а в разі відсутності в іншого учасника справи електронного кабінету чи відсутності відомостей про наявність в іншого учасника справи електронного кабінету - у паперовій формі листом з описом вкладення. Запропоновано учасникам справи направити документи, які були подані до суду апеляційної інстанції засобами поштового зв`язку через підсистему «Електронний суд» Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, з урахуванням положень ст. 42 Господарського процесуального кодексу України для приєднання до матеріалів електронної справи.

15.05.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від скаржника до суду надійшла відповідь на відзив Регіонального віддалення Фонду Державного майна України по Одеській та Миколаївських областях на апеляційну скаргу, відповідно до якої скаржник, зокрема зазначив, що оскарження прокурором рішення державної влади є ефективним, належним та правомірним способом захисту порушеного права, що відповідає змісту порушеного права та є таким, що забезпечує реальне поновлення цього права, за захистом яких звернувся прокурор до суду відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Позиція Регіонального відділення Фонду, що пред`явлений позов прокурора є фактично пред`явленим державою до держави є необґрунтованою.

При цьому, скаржник зауважив, що з огляду на заборону відчуження та приватизацію об`єктів культурної спадщини, що є пам`ятками та включені до переліку пам`яток, які не можуть бути приватизовані, що передбачено як Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна», так і Законом України «Про охорону культурної спадщини», і яке одночасно є майном закладу охорони здоров`я , заборону про приватизацію якого встановлено Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» та Законом України «Про курорти», Фонд державного майна України всупереч вимог ст. 19 Конституції України та ч. 1 ст. 4 Закону України «Про фонд державного майна України», допустив незаконне вибуття з державної власності 49/100 частин об`єкта нерухомості - нежитлової будівлі за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, площею 350 кв.м.

При цьому, за твердженням скаржника, будівля корпусу №5 (15), також відома як Дача Мерінга, станом на 27.12.1991 року, на час прийняття Закону України «Про перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» була та на даний час є частиною комплексу дач або дачного містечка на Французькому бульварі, 85 в. м. Одесі, який було включено до переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації затвердженого Законом України від 23.09.2008 року №574-VI, під назвою «Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі» м. Одеса, бульв. Французький, 85 і який перебуває під постійною охороною держави з моменту прийняття рішення виконавчого комітету Одеської обласної ради від 27.12.1991 року №580.

З огляду на те, що заперечення Регіонального відділення Фонду державного майна України не спростовують доводів викладених у апеляційній скарзі прокурора, керуючись ст. 42 Господарського процесуального кодексу України, скаржник просить задовольнити вимоги викладені у апеляційній скарзі.

28.05.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів до суду від відповідача 3 надійшов відзив на апеляційну, відповідно до якої останній , зокрема зазначив, що подана апеляційна скарга, є набором повторюваних доводів прокуратури висловлених у суді першої інстанції, свідомим маніпулюванням поняттям «негаторного» позову, поняттям, «володіючий власник» і поняттям самого «права володіння», ціллю якого є перекручення способів захисту, задля уникнення застосування строків позовної давності, в тому числі, введених державою задля захисту інвесторів в об`єкти приватизації. Також, апеляційна скарга містить посилання на практику Верховного Суду, що насправді не підтверджують , а спростовують доводи апеляційної скарги.

Також, представник відповідача 3 зауважує, що прокуратура, оскаржуючи договір між Регіональним відділенням ФДМУ і Товариства з обмеженою відповідальністю «Драйв-Ін» з невідомих підстав вимагає повернення майна на користь Міністерства охорони здоров`я, яке не було стороною оспорюваного договору, не користувалось приватизованим приміщенням, не отримувало за нього жодної оплати, отже, незрозуміло, яким чином порушені саме права МОЗу і чи буде МОЗ у гіпотетичному випадку повернення саме йому приватизованого приміщення здійснювати реституційні виплати. Що ж до права «оперативного управляння» санаторію ім. В.П. Чкалова, про яке стверджує прокуратура, то жодних доказів існування такого права справа не містить.

Так, протягом всього розгляду справи прокуратура стверджує, що спірні приміщення були то на балансі санаторію ім.. В.П. Чкалова, то на балансі МОЗу і в «оперативному управлінні».

Проте з матеріалів справи (приватизаційна документація) чітко випливає, що спірне майно перебувало (і перебуває) на балансі Товариства з обмеженою відповідальністю «Драйв Ін», яке користувалося майном з початку 2000-х років. Щодо «оперативного управління» жодних доказів у справі немає, чому надана належна оцінка судом першої інстанції.

Крім того, представник відповідача 3 зауважив, що єдиним належним і допустимим доказом складу пам`ятки за №934/0-Од мала ь бути відповідна супровідна документація, відповідно до якої було присвоєно цей номер і внесено до реєстру пам`ятку вказану в Законі України «Про перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації». Такої документації у справі немає, прокуратура навіть не намагалася віднайти і отримати її.

Всі інші посилання і пояснення прокуратури з цього приводу є припущеннями, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а отже у визначення вірогідності в межах стандарту доказування також. Прокуратура ж маніпулятивна намагається назвати свої припущення вірогідністю в розумінні стандарту доказування.

Щодо посилання прокуратури на ч. 2 ст. 26 Закону України «Про курорти» то ми неодноразово зазначали, що ця норма стосується закладів, що знаходяться на територіях курортів місцевого значення. Санаторій ім.. В.П. Чкалова таким закладом не є. Все інше - свідомі маніпуляції, на які, тим не менш, суд першої інстанції надав вичерпну відповідь по суті.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.05.2024 року розгляд справи було відкладено на підставі ст. 216 Господарського процесуального кодексу України. Крім того, даною ухвалою було продовжено строк розгляду даної справи.

10.06.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від скаржника до суду надійшла відповідь на відзив Товариства з обмеженою відповідальністю «Драйв-Ін» на апеляційну скаргу, відповідно до якої скаржник, зокрема зазначив, що оскарження прокурором рішення державної влади є ефективним , належним та правомірним способом захисту порушеного права, що відповідає змісту порушеного права та є таким, що забезпечує реальне поновлення цього права, за захистом яких звернувся прокурор до суду відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Позиція суду та відповідачів, що пред`явлений позов прокурора є фактично пред`явленням державою до держави є необґрунтованим.

Питання ефективності такого способу захисту, як оскарження прокурором незаконного рішення суб`єкта владних повноважень, було однією з підстав касаційного оскарження та предметом надання правової оцінки Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20.07.2022 року у справі №910/5201/19 та від 12.03.2024 року у справі №927/1206/21.

Крім того, скаржник зауважив, що комплекс дач (включно з дачею Мерінга) на Французькому бульварі, 85 в м. Одесі є пам`яткою культурної спадщини в розумінні Закону №1805-ІІІ та перебуває на державному обліку.

Враховуючи наданий охоронний статус, спірний об`єкт було включено до переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації затвердженого Законом України від 23.09.2008 року №574-VI,під назвою «Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі» м. Одеса, бульвар, Французький, 85 та є його складовою.

При цьому, за твердженням скаржника, обізнаність Товариства з обмеженою відповідальністю «Драйв-Ін» про неможливість відчуження спірного майна підтверджується договором оренди та охоронним договором на спірне майно, у змісті яких безпосередньо зазначено те, що спірне майно є складовою частиною Комплексу дачного містечка на Французькому бульварі (м. Одеса, бульвар Французький, 85), який включено до переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації затвердженого Законом України від 23.09.2008 року №574-VI.

27.06.2024 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів до суду від представника відповідача 3 надійшли додаткові пояснення, відповідно до якої останній, зокрема зазначив, що відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про Фонд державного майна України» до основних завдань Фонду державного майна України належать серед іншого, повернення у державну власність державного майна, що було приватизоване, відчужене або вибуло з державної власності з порушенням законодавства.

Таким чином, органом державної влади, до компетенції якого віднесені повноваження щодо предмету позову є Фонд державного майна України. Водночас, ані до компетенції Міністерства охорони здоров`я, ані до компетенції Міністерства культури і інших позивачів відповідних повноважень законом не віднесено.

Тобто, прокуратура створила правовий парадокс, заявивши вимоги від невідомих (або неналежних) позивачів віз вимогами про повернення майна особам, які його не відчужували, що унеможливлює задоволення позову.

01.07.2024 року розгляд справи було відкладено, оскільки під час судового засідання в м. Київ була оголошена повітряна тривога, у зв`язку з чим розгляд даної справи не міг бути продовжений з об`єктивних причин, які не залежали від суду.

Представники скаржника та позивачів в судовому засіданні 09.07.2024 року Північного апеляційного господарського суду підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити, а рішення Господарського суду міста Києва скасувати.

Представники відповідачів в судовому засіданні 09.07.2024 року Північного апеляційного господарського суду заперечували проти доводів апеляційної скарги та просили відмовити в її задоволенні, а рішення Господарського суду міста Києва залишити без задоволення.

Представники третіх осіб 1, 2 в судове засідання 09.07.2024 року не прибули про час та місце розгляду апеляційної скарги були повідомлені належним чином, що підтверджується відповідними довідками (наявні в матеріалах справи).

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 року №475/97-ВР, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Порушення права на розгляд справи упродовж розумного строку було неодноразово предметом розгляду Європейським судом з прав людини у справах проти України.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі "Смірнова проти України", рішення Європейського суду з прав людини від 27.04.2000 року у справі "Фрідлендер проти Франції"). Роль національних судів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 року у справі "Красношапка проти України").

Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених ст. 42 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає за можливе закінчити розгляд апеляційної скарги в даному судовому засіданні.

Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення прокуратури, представників позивачів та відповідачів, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 28.05.2004 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" (орендар) було укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності (далі - договір), відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно (об`єкт оренди), а саме нежитлові приміщення спального корпусу № 15, загальною площею 227,3 кв.м, що перебувають на балансі санаторію ім. В.П. Чкалова (балансоутримувач) та розташовані за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85.

Відповідно до п. 1.3 договору метою використання об`єкта оренди, є розміщення підприємства громадського харчування.

Об`єкт оренди залишається на балансі санаторію ім. В.П. Чкалова, із зазначенням того, що об`єкт є орендованим (п. 2.3 договору).

Згідно п. 5.9 договору обов`язок орендаря укласти з управлінням охорони нерухомих об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації охоронний договір нежитлових приміщень спального корпусу № 15, загальною площею 227,3 кв.м, що є пам`яткою архітектури місцевого значення, охороняються законом, становить відповідну цінність.

28.05.2004 року сторони підписали Акт приймання-передачі державного нерухомого майна, що перебуває на балансі санаторію ім. В.П. Чкалова, відповідно до якого орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування об`єкт оренди.

19.04.2006 року сторони підписали Акт приймання-передачі державного нерухомого майна, що перебувало на балансі санаторію ім. В.П. Чкалова, відповідно до якого орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування державне нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення спального корпусу № 15 загальною площею 266,25 кв.м та відкрита тераса загальною площею 42,15 кв.м, що перебувають на балансі санаторію ім. В.П. Чкалова, розташовані за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85.

19.09.2006 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" (орендар) було укладено Договір про внесення змін до Договору, посвідчений 19.09.2006 року Стукаленко Л.С., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, та зареєстрований у реєстрі за № 3131, яким договір викладено в новій редакції.

Згідно з п. 1.1 договору, в редакції договору про внесення змін від 19.09.2006 року, орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно (об`єкт оренди), а саме нежитлові приміщення, що складають 43/100 спального корпусу № 15 Клінічного санаторію ім. В.П. Чкалова, які складаються з приміщень: 1, 2 - тераса; 3, 4, 5 - торгівельні зали; 6 - роздаточна; 7, 10, 11 - цех; 8 - каса; 9 - моєчна; 13 - коридор, загальною площею 308,4 кв.м […] та розташовані за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5.

Відповідно до п. 12.2 цього договору, одним з додатків до нього є Акт приймання-передачі об`єкту оренди від 19.04.2006 року.

У подальшому, як правильно встановлено судом першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін", з дозволу Міністерства охорони здоров`я України (лист від 14.06.2004 року № 9-03-10/358) та Регіонального відділення Фонду державного майна України (лист від 19.08.2004 року № 1/3790), здійснило капітальний ремонт об`єкта оренди із прибудовою до нього веранди та підсобних приміщень вартістю 1,3 млн грн, що перевищує вартість орендованого майна (768 тис. грн) більше, ніж на 25%. За результатами проведеного капітального ремонту площа корпусу збільшилась до 712 кв.м.

Відповідно до Свідоцтва про право власності серії САС № 840206 від 25.03.2010 року, виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради, Товариству з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" на праві спільної часткової власності належить 51/100 частин об`єкту, який розташований за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, загальною площею 362,0 кв.м.

Відповідно до Свідоцтва про право власності серії САС № 916953 від 25.03.2010 року, виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради, державі Україна в особі Міністерства охорони здоров`я України на праві спільної часткової власності належать 49/100 частин об`єкту, який розташований за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, загальною площею 350,0 кв.м.

З урахуванням проведеної державної реєстрації прав власності на частки об`єкта нерухомості 08.06.2010 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (орендодавець), Товариством з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" (орендар) та Державним закладом "Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова" Міністерства охорони здоров`я України (підприємство) було укладено договір про внесення змін до договору, посвідчений 08.06.2010 року Стукаленко Л.С., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, та зареєстрований у реєстрі за № 704.

Відповідно до п. 1.1 договору, в редакції договору про внесення змін від 08.06.2010 року, орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно, а саме нежитлові приміщення, що складають 49/100 частин нежитлової будівлі, яка розташована за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, в цілому складається з приміщень І поверху: 1, 2, 3, 4, 5, 6 , 7, 8, 9, 10, 11, 12, 12а, 12б, 13, 14, 15, 15а, 15б, 16, які перебували на балансі підприємства та приміщень І поверху: 17, приміщень мансарди: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, які належать орендарю на праві власності. В оренду передаються нежитлові приміщення І поверху загальною площею 350,0 кв.м, що складає 49/100 частин нежитлової будівлі.

Об`єкт оренди передається з балансу Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова" Міністерства охорони здоров`я України на баланс Товариства з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" (п. 2.4 договору, в редакції Договору про внесення змін від 08.06.2010 року).

Актом приймання-передачі державного нерухомого майна, що перебувало на балансі Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова", засвідчено факт передачі орендодавцем та прийняття орендарем у строкове платне користування державного нерухомого майна загальною площею 350,0 кв.м, що складає 49/100 частин нежитлової будівлі, розташованої за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5.

Листом від 17.09.2016 року № 10.4-12/1209/55/230-16/23381 Міністерство охорони здоров`я України повідомило Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській області про відсутність заперечень щодо розгляду можливості включення до переліку об`єктів, що підлягають приватизації, державного нерухомого майна - 49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350,0 кв.м, яка розташована за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, у разі: погодження балансоутримувача; розірвання договору оренди з Товариством з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін"; виділення відповідного приміщення в окрему облікову одиницю; оформлення правовстановлюючих документів на таке приміщення; подання підтверджуючих документів щодо здійснення відповідних поліпшень орендарем об`єкта оренди.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" неодноразово зверталося до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області із пропозицією включити до переліку об`єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу, 49/100 частин нежитлової будівлі, яка розташована за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5.

З метою отримання згоди органу управління - Міністерства охорони здоров`я України, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській області звернулося до нього з листом від 01.08.2018 року № 07-08-03641.

Відповідно до абз. 4, 5 ч. 7 ст. 11 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" уповноважені органи управління державним майном надають згоду на приватизацію об`єкта державної власності або вмотивовану відмову протягом 15 днів з моменту надходження звернення від державних органів приватизації.

У разі якщо орган приватизації не одержав у встановлений строк дозвіл чи відмову від органу, уповноваженого управляти відповідним майном, згода на приватизацію вважається наданою.

Тобто у Міністерства був строк надати згоду на включення державного майна до переліку малої приватизації або відмовити.

Як вбачається з матеріалів справи, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській області не одержало в установлений строк від органу управління дозволу чи вмотивованої відмови на звернення від 01.08.2018 року № 07-08-03641.

Державні органи приватизації протягом 30 днів розглядають заяви та приймають рішення щодо включення до переліку об`єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, і в п`ятиденний строк письмово повідомляють про це заявника, підприємство, що приватизується (балансоутримувача об`єкта), а також відповідний уповноважений орган управління (ст. 11 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна").

Враховуючи, що згоду уповноваженого органу управління державним майном в терміни, визначені ч. 7 ст. 11 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", не надано, Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області було прийнято рішення про включення до переліку об`єктів малої приватизації об`єкта державної власності - "49/100 частин нежитлової будівлі, загальною площею 350 кв.м, яка розташована за адресою: Французький бульвар, 85/5, м. Одеса", що орендується ТОВ "Драйв-Ін" (наказ від 30.08.2018 року № 1040).

Згідно ч. 2 ст. 11 Закону, ст. 5 Закону України «Про Фонд державного майна України» переліки об`єктів малої приватизації державної власності, що підлягають приватизації, затверджуються Фондом Державного майна України.

Наказом Фонду державного майна України від 18.09.2018 року № 1196 внесено зміни до додатка 3 "Перелік окремого майна", затвердженого наказом Фонду державного майна України від 27.03.2018 року № 447 "Про затвердження переліків об`єктів малої приватизації, що підлягають приватизації в 2018 році", зокрема, розділ "Регіональне відділення по Одеській області" доповнено позицією:

- назва об`єкта: 49/100 частин нежитлової будівлі, загальною площею 350 кв.м;

- адреса об`єкта: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5;

- назва балансоутримувача або зберігача, код ЄДРПОУ: ТОВ "Драйв-Ін", код ЄДРПОУ 20984139;

- орган управління - Міністерство охорони здоров`я України.

Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області прийнято рішення про приватизацію об`єкта державної власності - "49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 кв.м", що розташований за адресою: м. Одеса Французький бульвар, 85/5, який знаходиться на балансі орендаря Товариства з обмеженою відповідльністю "Драйв-Ін" (наказ від 28.09.2018 року № 1157).

26.12.2018 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" (покупець) було укладено договір купівлі-продажу об`єкта державної власності малої приватизації шляхом викупу, посвідчений 26.12.2018 року Чужовською Н.Ю., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, згідно з п. 1.1 якого продавець зобов`язується передати у власність покупцю об`єкт малої приватизації державної власності - 49/100 частин нежитлової будівлі, загальною площею 350 кв.м, яка розташована за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, буд. 85/5, що орендується Товариством з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" та складається з приміщень І поверху: 1 - підсобне 42,2 кв.м; 2 - підсобне 29,1 кв.м; 3 - основне 41,7 кв.м; 4 - основне 45,9 кв.м; 5 - основне 45,6 кв.м; 6 - основне 16,1 кв.м; 7 - основне 40,0 кв.м; 8 - основне 1,6 кв.м; 9 - основне 14,2 кв.м; 10 - основне 10,8 кв.м; 11 - основне 9,3 кв.м; 12 - підсобне 11,4 кв.м; 12а - підсобне 2,2 кв.м; 12б - підсобне 2,1 кв.м; 13 - підсобне 13,0 кв.м; 14 - підсобне 4,5 кв.м; 15 - підсобне 4,8 кв.м; 15а - підсобне 1,9 кв.м; 15б - підсобне 4,0 кв.м; 16 - підсобне 9,6 кв.м (об`єкт приватизації), а покупець зобов`язується прийняти об`єкт приватизації, сплатити ціну його продажу і виконати умови, що визначені у цьому договорі.

Ціна об`єкта приватизації, відповідно до п. 1.2 договору купівлі-продажу об`єкта державної власності малої приватизації шляхом викупу, становить 5 044 773,00 грн, крім того ПДВ у сумі 1 008 954,60 грн, загальна вартість об`єкта складає 6 053 727,60 грн.

31.01.2019 року між Управлінням культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації (орган охорони) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" (власник) було укладено Охоронний договір на пам`ятку культурної спадщини № 01-12/287, згідно з п. 1 якого власник бере на себе зобов`язання щодо охорони будівлі-пам`ятки загальною площею 712,0 кв.м, яка розташована за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, буд. 85/5.

Як зазначає прокурор, накази Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області від 30.08.2018 року № 1040, від 28.09.2018 року № 1157 та наказ Фонду державного майна України від 18.09.2018 року № 1196 були видані без надання дозволу органу управління і всупереч законодавчих заборон приватизації об`єктів, які включені до переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, та приватизації державних і комунальних закладів охорони здоров`я, тому ці накази підлягають скасуванню, а укладений за результатами приватизації договір - визнанню недійсним згідно зі ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України з підстав його невідповідності положенням законодавства, із застосуванням наслідків недійсності правочину у вигляді повернення спірного майна до державної власності на користь Міністерства охорони здоров`я України та в оперативне управління Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова" Міністерства охорони здоров`я України.

Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Частиною 1 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Аналогічної правової позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року у справі № 912/2385/18.

Прокурор, у порядку ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", повідомив позивачів про звернення до суду із позовом в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров`я України та Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова" Міністерства охорони здоров`я України щодо визнання незаконними та скасування наказів, визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та зобов`язання повернути нерухоме майно до державної власності на користь Міністерства охорони здоров`я України та в оперативне управління Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова" Міністерства охорони здоров`я України.

Так, за твердженням прокурора, звернення з цим позовом до суду спрямоване на створення умов, за яких держава в особі Міністерства охорони здоров`я України, як правомірний власник, матиме змогу ефективно реалізовувати усі правомочності щодо спірного нерухомого майна, право власності на яке наразі зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін", тобто на усунення негативних наслідків, які настали у зв`язку з незаконним відчуженням спірного нерухомого майна у приватну власність. Оскільки це майно, за доводами прокурора, було закріплено за Державним закладом "Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова" Міністерства охорони здоров`я України, права останнього також є порушеними, оскільки право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Підставою для звернення до суду з даним позовом прокурор зазначив те, що позивачі, як уповноважені органи у спірних правовідносинах, будучи обізнаними про наявність порушень при приватизації спірного майна, неналежно здійснювали надані їм законодавством України повноваження і протягом тривалого часу не вжили заходів щодо визнання недійсним укладеного за результатами приватизації договору та повернення майна до державної власності.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України).

Порушення права/інтересу пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити/реалізувати своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Прийняття судом рішення покликане усунути цю невизначеність, відновити порушене право, створити можливість для реалізації інтересу. Тому застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права (інтересу) позивача.

З наведеного вбачається, що однією з основних передумов для задоволення позову є наявність саме реального порушення відповідачем охоронюваних законом інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права і обов`язки виникають як із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, так і з інших дій, які за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.

Згідно п. 10 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України).

Отже, у разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема, правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає закону), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспорюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, яка звернулась за їх захистом.

Наведена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 23.10.2018 року у справі № 903/857/18 та від 20.08.2019 року у справі № 911/714/18.

Тому підставами для визнання недійсним (незаконним) акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, і водночас порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Подібний правовий висновок наведений у постановах Верховного Суду від 05.12.2019 року у справі № 914/73/18 та від 14.01.2020 року у справі № 910/21404/17.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про прокуратуру" на прокуратуру покладається функція представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що в разі якщо держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, у цивільних (господарських) відносинах розглядається як поведінка держави у цих відносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава (зокрема, цивільних, господарських), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах (висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 року у справі № 5023/10655/11 та від 26.02.2019 року у справі № 915/478/18).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що і в судовому процесі, зокрема в цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова від 27.02.2019 року у справі № 761/3884/18). Цей висновок релевантний і до господарського процесу.

Відтак під час розгляду спору в суді фактичною стороною у справі є держава, навіть якщо позивач (особа, яка звертається з позовом) визначив стороною у справі певний орган.

Законодавство передбачає два випадки представництва прокурором у суді законних інтересів держави у разі їх порушення або загрози порушення: захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; відсутній орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави.

Водночас, як правильно встановлено судом першої інстанції, в обох цих випадках прокурор здійснює представництво держави, яка і є фактичною стороною у справі.

Так, у даній справі прокурор заявив, зокрема, вимоги про визнання незаконними та скасування наказів Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області та, у відповідній частині, наказу Фонду державного майна України. Отже в цій частині позов фактично пред`явлений державою (прокурором в особі органу державної влади та державного закладу) до неї самої (в особі Фонду державного майна України, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях).

За загальним правилом один орган державної влади не може звертатися із позовом до іншого органу, бо це означатиме позов держави до неї самої. Винятком є компетенційний спір.

Зазначене не відповідає ч. 1 ст. 45 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у ст. 4 цього Кодексу. Отже, позивач і відповідач не можуть збігатися, оскільки такий збіг унеможливлює наявність спору.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 року у справі № 922/1830/19.

Разом з цим, подібних висновків, але щодо участі органів державної влади в адміністративному процесі, Велика Палата Верховного Суду дійшла в постанові від 13.11.2019 року у справі № 826/3115/17, до яких Велика Палата Верховного Суду зверталась при розгляді справи № 922/1830/19.

Судом першої інстанції правомірно враховано, що в постанові від 13.11.2019 року у справі № 826/3115/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність закриття провадження у справі, у зв`язку з тим, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, натомість у постанові від 05.10.2022 року у справі № 922/1830/19 Велика Палата Верховного Суду погодилась із судами попередніх інстанцій щодо відмови в позові в цій частині, змінивши лише мотиви.

Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постановах від 30.01.2019 року у справі № 755/10947/17 та від 10.11.2021 року у справі № 825/997/17, зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Таким чином, з урахуванням правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, суд першої інстанції правомірно враховував саме висновок Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 року у справі № 922/1830/19.

З огляду на викладене, твердження скаржника щодо висновку суду про збіг в одній особі позивача та відповідача, а також про відсутність спору не відповідають ні фактичним обставинам справи, ні вимогам матеріального та процесуального законодавства, колегія суддів не визнає переконливими доказами.

Колегія суддів, проаналізувавши судові рішення Верховного Суду, висновки у яких, на думку скаржника, підлягають застосуванню у цій справі, зокрема, від 22.01.2021 року №922/623/20, від 05.12.2018 року №522/2110/15-ц, від 15.08.2020 року № 469/1044/17, від 12.09.2023 року №910/8413/21, вказує на те, що такі висновки не є релевантними до обставин справи.

Водночас, колегія суддів не приймає як належні посилання скаржника на незастосування судом першої інстанції норми права у правовідносинах про приватизацію майна викладу у постановах Верховного Суду від 17.06.2020 року у справі №922/2593/19, від 17.06.2020 року у справі №922/1958/19, від 23.06.2020 року у справі №922/1970/19, від 07.07.2020 року у справі №922/2932/19, від 08.07.2020 року у справі №922/6623/20, оскільки всі ці справи стосуються комунального майна, а в даних справах не йде мова про пред`явлення позову Держави до Держави, по вказаних справах прокуратура зверталась до суду як самостійний суб`єкт, не в інтересах держави в особі державного органу, що має місце в даній справі.

При цьому, колегія суддів відзначає, що жоден з учасників даної справи не є органом місцевого самоврядування.

З огляду на викладене, колегія судів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог прокурора про визнання незаконними та скасування наказів Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області від 30.08.2018 року № 1040, від 28.09.2018 року № 1157, пп. 6 п. 2 наказу Фонду державного майна України від 18.09.2018 року № 1196, не вдаючись при цьому до оцінки спірних актів на предмет їх відповідності положенням законодавства.

При цьому, колегія суддів відзначає, що прокурор у межах розгляду справи може посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимог про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не зумовлюють правових наслідків, на які вони спрямовані.

Схожі за змістом правові висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 22.01.2020 року у справі № 910/1809/18, від 01.02.2020 року у справі № 922/614/19, від 15.09.2020 року у справі № 469/1044/17, від 23.11.2021 року у справі № 359/3373/16-ц та від 08.08.2023 року у справі № 910/5880/21.

Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як незаконного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - "суд знає закони". Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (п. 109 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 року у справі № 359/3373/16-ц).

Щодо позовних вимог в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного майна та усунення перешкод власнику у розпорядженні та користуванні спірним об`єктом, колегія суддів відзначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, спірними рішеннями було включено до переліку об`єктів малої приватизації об`єкт державної власності - "49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 кв.м, яка розташована за адресою: Французький бульвар, 85/5, м. Одеса", що орендувалась Товариством з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" та перебувала на його балансі.

Правові, економічні та організаційні основи приватизації державного і комунального майна та майна, що належить Автономній Республіці Крим врегульовано Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна".

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (тут і надалі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що основною метою приватизації є прискорення економічного зростання, залучення іноземних і внутрішніх інвестицій, зменшення частки державної або комунальної власності у структурі економіки України шляхом продажу об`єктів приватизації ефективному приватному власнику.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" до об`єктів державної і комунальної власності, що підлягають приватизації, належать усі об`єкти права державної і комунальної власності, крім тих, приватизація яких прямо заборонена цим Законом та іншими законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" крім передбачених частиною третьою цієї статті випадків, приватизації не підлягають казенні підприємства та об`єкти, необхідні для виконання державою своїх основних функцій, для забезпечення обороноздатності держави, та об`єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України, зокрема:

- майно органів державної влади та органів місцевого самоврядування, майно Збройних Сил України (військове майно), Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, сил цивільного захисту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, правоохоронних органів та органів доходів і зборів, що безпосередньо забезпечує виконання зазначеними органами встановлених законодавством завдань, майно закладів охорони здоров`я системи екстреної медичної допомоги;

- пам`ятки, включені до переліку пам`яток, що не підлягають приватизації;

- державні заклади охорони здоров`я, у тому числі приміщення, в яких розміщуються державні заклади охорони здоров`я.

Частиною 3 ст. 4 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" передбачено, що у разі якщо майно органів державної влади та органів місцевого самоврядування, майно державних підприємств, що належать до сфери управління органів державної влади та органів місцевого самоврядування, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, сил цивільного захисту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Державної кримінально-виконавчої служби України, правоохоронних органів та органів доходів і зборів безпосередньо не забезпечує виконання зазначеними органами встановлених законодавством завдань, таке майно є об`єктами, що підлягають приватизації.

Майно, яке перебуває на балансах державних підприємств, установ, організацій, що не підлягають приватизації, та яке не входить до складу єдиних майнових комплексів, що забезпечують основні види діяльності таких підприємств або більше трьох років не використовуються у виробничій діяльності і подальше їх використання не планується, належить до об`єктів, що підлягають приватизації.

За приписами частин 1, 7, 8 ст. 11 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" ініціювати приватизацію об`єктів можуть органи приватизації, уповноважені органи управління, інші суб`єкти управління об`єктами державної і комунальної власності або покупці.

Заяви про включення об`єктів права державної власності до відповідного переліку об`єктів великої або малої приватизації, що підлягають приватизації, подаються потенційними покупцями до державних органів приватизації за місцезнаходженням об`єкта, що приватизується, у порядку, що встановлюється Фондом державного майна України. Заяви про включення об`єктів права комунальної власності до переліків об`єктів, що підлягають приватизації, подаються покупцями до органів приватизації територіальних громад і розглядаються ними в порядку, встановленому відповідними місцевими радами.

Державні органи приватизації протягом трьох днів після надходження заяви звертаються щодо надання згоди на включення такого об`єкта до переліку об`єктів державної власності, що підлягають приватизації, до уповноважених органів управління державним майном, крім випадків, коли орган приватизації є уповноваженим органом управління державним майном або уповноважений орган управління самостійно ініціював включення такого об`єкта до переліку об`єктів державної власності, що підлягають приватизації.

Уповноважені органи управління державним майном надають згоду на приватизацію об`єкта державної власності або вмотивовану відмову протягом 15 днів з моменту надходження звернення від державних органів приватизації.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" рішення про приватизацію об`єкта, який включено до переліку об`єктів державної власності, що підлягають приватизації, приймається державними органами приватизації шляхом видання наказу, але не пізніше 30 днів з дня включення до переліку об`єктів, що підлягають приватизації.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, питання включення до переліку об`єктів, що підлягають приватизації 49/100 частин нежитлової будівлі, яка розташована за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, було ініційовано Товариством з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін".

Так, як було встановлено вище, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській області, з метою отримання згоди органу управління на включення спірного майна до переліку об`єктів, що підлягають приватизації, звернулося до Міністерства охорони здоров`я України з листом від 01.08.2018 року № 07-08-03641.

Матеріали справи не містять доказів ані вручення позивачу 1 вищевказаного зазначеного листа, ані надання ним вмотивованої відмови, водночас у наказі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області від 30.08.2018 року № 1040 зазначено про те, що його видано у зв`язку з неодержанням від органу управління - Міністерства охорони здоров`я України дозволу чи вмотивованої відмови протягом 15 днів з моменту надходження звернення регіонального відділення від 01.08.2018 року № 07-08-03641 (вх. МОЗ від 14.08.2018 року №55/409-18).

Так, неодержання органом приватизації дозволу чи відмови у приватизації об`єкта державної власності від органу, уповноваженого управляти відповідним майном, є достатньою підставою вважати, що така згода надана.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 04.06.2020 року у справі № 910/6319/19.

Зважаючи на викладене, а також беручи до уваги припис абз. 5 ч. 7 ст. 11 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", суд першої інстанції дійшов правомірного висновку щодо надання відповідної згоди.

З огляду на викладене, колегія суддів критично оцінює твердження скаржника на здійснення приватизації майна за відсутності згоди уповноваженого органу управління.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 4 ст. 18 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" приватизація об`єктів державної або комунальної власності, переданих в оренду, здійснюється шляхом продажу на аукціоні або шляхом викупу, якщо виконуються умови, передбачені ч. 2 цієї статті.

Орендар одержує право на викуп орендованого майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) за ціною, визначеною за результатами його незалежної оцінки, якщо виконується кожна з таких умов:

- орендарем здійснено поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від відповідного об`єкта без заподіяння йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, визначеної суб`єктом оціночної діяльності для цілей оренди майна;

- орендар отримав письмову згоду орендодавця на здійснення невід`ємних поліпшень, які надають йому право на приватизацію майна шляхом викупу;

- невід`ємні поліпшення виконані в межах трирічного строку з дати визначення ринкової вартості майна для цілей укладання договору оренди або для цілей продовження договору оренди;

- здійснення і склад невід`ємних поліпшень, у тому числі невід`ємний характер поліпшень, підтверджені висновком будівельної експертизи, а вартість невід`ємних поліпшень, підтверджених висновком будівельної експертизи, визначена суб`єктом оціночної діяльності;

- орендар належно виконує умови договору оренди, відсутня заборгованість з орендної плати;

- договір оренди є чинним на момент приватизації.

Договір оренди зберігає чинність для нового власника приватизованого майна, а в разі якщо покупцем переданого в оренду об`єкта державного майна є орендар, дія відповідного договору припиняється з дня, за яким об`єкт оренди переходить у його власність.

Згідно з ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У статті 215 Цивільного кодексу України унормовано, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна зі сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Самі по собі дії осіб, зокрема щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.

Відповідний правовий висновок викладено в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 року у справі № 910/12787/17.

Однією з визначених Цивільним кодексом України підстав недійсності правочину є суперечність змісту правочину в момент його вчинення цьому кодексу або іншим актам цивільного законодавства.

Так, прокурор просить суд визнати недійсним укладений між відповідачем 2 та відповідачем 3 договір купівлі-продажу об`єкта державної власності малої приватизації шляхом викупу від 26.12.2018 року саме з цієї підстави, посилаючись на те, що його укладено всупереч законодавчим вимогам щодо заборони приватизації закладів охорони здоров`я та об`єктів, які включені до переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, і він порушує майнові інтереси держави.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до пункту 1 розділу І Статуту Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова" Міністерства охорони здоров`я України, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17.06.2020 року № 1413, позивач 2 є державним закладом охорони здоров`я лікувально-профілактичного профілю, заснований на державній власності, що належить до сфери управління Міністерства охорони здоров`я України.

Частиною 11 ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров`я визначено, що залежно від форми власності заклади охорони здоров`я утворюються та функціонують як державні, комунальні, приватні чи засновані на змішаній формі власності. Державні та комунальні заклади охорони здоров`я не підлягають приватизації.

За визначенням, наведеним у ст. 22 Закону України "Про курорти", санаторно-курортні заклади - це заклади охорони здоров`я, що розташовані на територіях курортів і забезпечують подання громадянам послуг лікувального, профілактичного та реабілітаційного характеру з використанням природних лікувальних ресурсів.

Згідно ст. 26 Закону України "Про курорти" передбачено, що приватизація санаторно-курортних закладів, що знаходяться на територіях курортів державного значення, використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій і на момент прийняття цього Закону перебувають у державній або комунальній власності, забороняється. Приватизація спеціальних санаторно-курортних закладів (дитячих, кардіологічних, пульмонологічних, гінекологічних, для лікування громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, для лікування хворих на туберкульоз, хворих з травмами і хворобами спинного мозку та хребта), що знаходяться на територіях курортів місцевого значення, використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій і на момент прийняття цього Закону перебувають у державній або комунальній власності, забороняється. Приватизація інших санаторно-курортних закладів, що знаходяться або створюються на територіях курортів місцевого значення і використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій, може здійснюватися в порядку, встановленому законами з питань приватизації, за умови збереження профілю об`єктів, що приватизуються.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, посилаючись на вказані положення законодавства та стверджуючи про встановлену заборону приватизації закладів охорони здоров`я, прокурор залишив поза увагою ту обставину, що в розумінні Основ законодавства України про охорону здоров`я закладом охорони здоров`я є юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, що забезпечує медичне обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників (абзац 3 ч. 1 стю. 3 Основ законодавства України про охорону здоров`я).

Тобто прокурор помилково ототожнює поняття "заклад охорони здоров`я", щодо яких дійсно існує законодавча заборона приватизації, яка кореспондується з Конституційним приписом, що існуюча мережа державних і комунальних закладів охорони здоров`я не може бути скорочена (ч. 3 ст. 49 Конституції України), та поняття "майно закладів охорони здоров`я", приватизація якого здійснюється з урахуванням положень ст.4 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про неможливість приватизації майна, закріпленого за закладом охорони здоров`я, або такого, що передано на його баланс.

Таким чином, посилання прокуратури на законодавство про курорти є безпідставним, оскільки заборона приватизації стосується об`єктів, розташованих на територіях курортів місцевого значення, до яких не належить територія санаторію ім. В.П. Чкалова.

При цьому, посилання скаржника на правову позицію Верховного Суду викладену в постанові від 23.03.2021 року у справі № 916/2380/18 є неприйнятними з огляду на те, що предметом спору в цій справі був правочин купівлі-продажу закладу, розташованого на території курорту місцевого значення.

Водночас, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки приміщення корпусу № 5 (№ 15) за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85 перебувало в оренді у відповідача 3, який використовує це майно для розміщення закладу громадського харчування, то відсутні підстави стверджувати, що у ньому розміщувався заклад охорони здоров`я.

Більше того, матеріали справи не містять, а скаржником не було надано ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції належних та допустимих доказів, що 49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 кв.м, яка розташована за адресою: Французький бульвар, 85/5, м. Одеса, є майном закладу охорони здоров`я, тобто належить або на відповідному праві перебуває у володінні, користуванні і розпорядженні позивача 2, або є в відповідному реєстрі заборон.

Так, стверджуючи про те, що зазначене майно перебуває на балансі Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова" Міністерства охорони здоров`я України, прокурором було залишено поза увагою положення Договору про внесення змін від 08.06.2010 року, відповідно до яких спірне майно було передане з балансу Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова" Міністерства охорони здоров`я України на баланс Товариства з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін", а також зміст оспорюваного ним у відповідній частині наказу Фонду державного майна України від 18.09.2018 року № 1196, згідно з яким балансоутримувачем майна, при включенні його до переліку об`єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, був саме відповідач 3.

Враховуючи вищевикладене, судом першої інстанції правомірно не взяті до уваги твердження відповідачів 1, 2 на припис абзацу 2 ч. 3 ст. 4 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", згідно з яким майно, яке перебуває на балансах державних підприємств, установ, організацій, що не підлягають приватизації, та яке не входить до складу єдиних майнових комплексів, що забезпечують основні види діяльності таких підприємств або більше трьох років не використовуються у виробничій діяльності і подальше їх використання не планується, належить до об`єктів, що підлягають приватизації, оскільки спірне майно не перебувало на балансі державних підприємств, установ, організацій на момент його приватизації.

При цьому, колегія суддів відзначає, що прокурор зазначаючи про те, що спірне майно закріплено за позивачем 2 на праві оперативного управління, посилається лише на положення Статуту Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова" Міністерства охорони здоров`я України у редакції, затвердженій наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17.06.2020 року № 1413, тобто після виникнення спірних правовідносин.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб`єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб`єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб`єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право оперативного управління є похідним від права власності речовим правом на нерухоме майно та підлягає державній реєстрації.

З огляду на викладене та враховуючи, що матеріали справи не місять ані рішення органу управління про закріплення 49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 кв.м, яка розташована за адресою: Французький бульвар, 85/5, м. Одеса, за позивачем-2, ані доказів державної реєстрації відповідного права, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що доводи про порушення прав позивача 2 та необхідність повернення спірного майна в його оперативне управління, як і відповідні вимоги прокурора, є безпідставними, що має наслідком відмову в задоволенні позову прокурора, поданого в інтересах держави в особі Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) клінічний санаторій імені В.П. Чкалова" Міністерства охорони здоров`я України.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, спірне майно не належить до визначених ч. 2 ст. 4 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" категорій: "державні заклади охорони здоров`я", "приміщення, в яких розміщуються державні заклади охорони здоров`я", "майно закладів охорони здоров`я", які підлягають приватизації у випадках, передбачених частиною 3 цієї статті, а відтак це державне майно належить до об`єктів малої приватизації як об`єкт соціально-культурного призначення.

У ст. 54 Конституції України закріплено, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України "Про охорону культурної спадщини".

У преамбулі цього Закону зазначено, що об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

За визначеннями, наведеними у ст. 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини", об`єкт культурної спадщини - це визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність; пам`ятка культурної спадщини (далі - пам`ятка) - це об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України; охорона культурної спадщини - це система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини.

Згідно ч. 1 ст. 13 Закону України "Про охорону культурної спадщини" об`єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (далі - Реєстр) за категоріями національного та місцевого значення пам`ятки. Порядок визначення категорій пам`яток встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 року № 1760 було затверджено Порядок визначення категорій пам`яток для занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (далі - Порядок).

Відповідно до пунктів 1 - 3 Порядку, в редакції, чинній на момент затвердження, об`єкти культурної спадщини заносяться до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (далі - Реєстр) за рішенням Кабінету Міністрів України - щодо об`єктів національного значення або за рішенням відповідного центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини - щодо об`єктів місцевого значення. На кожний об`єкт культурної спадщини, що пропонується відповідним органом охорони культурної спадщини для занесення до Реєстру, складається облікова документація, яка підлягає постійному зберіганню в цьому органі. Занесення об`єкта культурної спадщини до Реєстру без облікової документації не допускається. Облікова документація на об`єкт культурної спадщини включає облікову картку, його паспорт, коротку історичну довідку, акт технічного стану, довідку про майнову цінність об`єкта.

За змістом п.п. 5 - 7 Порядку облікова картка об`єкта культурної спадщини повинна містити його найменування, відомості про розташування, дату утворення, первісне призначення, характер сучасного використання, ступінь схоронності, тип і вид об`єкта, наявність науково-проектної документації, а також стислий опис, фото загального вигляду, план, охоронний номер об`єкта, дату і номер рішення, відповідно до якого об`єкт взято на облік. Паспорт об`єкта культурної спадщини повинен містити: історичні дані про об`єкт, відомості про його сучасний стан, функціональне використання, роль у навколишньому середовищі, територію, а також про ландшафт, твори мистецтва, результати попередньої оцінки антропологічної, археологічної, естетичної, етнографічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності, про основні археологічні, іконографічні, архівні та бібліографічні матеріали, наявність науково-проектної документації, місце її зберігання та зони охорони. У паспорті зазначаються тип і вид об`єкта культурної спадщини, пропонована чи затверджена категорія пам`ятки, охоронний номер з посиланням на рішення, відповідно до якого пам`ятку взято на державний облік. До паспорта додаються матеріали фотофіксації, генеральний план з позначенням зон охорони, поповерхові плани, розрізи, креслення фасадів (у разі потреби). Якщо об`єкт культурної спадщини є комплексом (ансамблем) або визначним місцем, облікова документація на об`єкт включає облікову картку і паспорт на комплекс (ансамбль) або визначне місце в цілому, облікову картку і паспорт на кожний окремий об`єкт культурної спадщини, що входить до складу комплексу (ансамблю) або визначного місця, генеральний план з позначенням меж комплексу (ансамблю) або визначного місця і кожного окремого об`єкта культурної спадщини, а також зон охорони, матеріали фотофіксації як окремих об`єктів культурної спадщини, так і загального вигляду всього комплексу (ансамблю) або визначного місця.

Облікова картка і паспорт об`єкта складаються у чотирьох примірниках, один з яких передається до відповідного центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, другий зберігається в органі охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної чи Київської, Севастопольської міської держадміністрації, третій - в іншому уповноваженому органі охорони культурної спадщини, четвертий - в органі місцевого самоврядування. У разі отримання додаткових даних про об`єкт до облікової картки і паспорта вносяться зміни (доповнення) (пункт 9 Порядку).

Відповідно до п.п. 14 - 16 Порядку, усім пам`яткам у разі занесення до Реєстру присвоюються охоронні номери, що не можуть дублюватися. Охоронний номер пам`ятки національного значення складається з цілого числа та літери "Н" (наприклад: 8-Н). Охоронний номер пам`ятки місцевого значення складається з цілого числа (наприклад: 128). Комплексам (ансамблям), визначним місцям присвоюється єдиний охоронний номер. Кожному об`єкту культурної спадщини у складі комплексу (ансамблю) або визначного місця присвоюється охоронний номер, що складається з охоронного номера комплексу (ансамблю) або визначного місця та номера об`єкта у складі комплексу (наприклад: 128/3). Охоронний номер пам`ятки, виключеної з Реєстру, не може бути використаний повторно.

Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини" пам`ятка, крім пам`ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб`єкти права власності на пам`ятку визначаються згідно із законом.

Об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками (за винятком пам`яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Перелік пам`яток, які не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України (абзацу 1 ч. 1 ст. 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини").

23.09.2008 року Верховною Радою України було прийнято Закон України "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації" (набрав чинності 17.10.2008 року), яким, зокрема, затверджено Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, а також ч. 1 ст. 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" доповнено новим абзацом такого змісту:"Пам`ятка може бути приватизована лише за умови укладення майбутнім власником з відповідним органом охорони культурної спадщини попереднього договору про укладення в майбутньому охоронного договору на пам`ятку (її частину) з викладенням його істотних умов, у тому числі щодо цільового використання пам`ятки, робіт, які майбутній власник зобов`язується провести на пам`ятці з метою утримання її в належному стані".

Так, до вказаного Переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, при його затвердженні було включено наступний об`єкт: "Найменування пам`ятки: Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі, Час створення: кінець ХІХ - початок ХХ сторіччя, місце розташування: м. Одеса, бульв. Французький, 85, Охоронний номер: 934/0-Од".

Тобто, "Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі" (охоронний номер: 934/0-Од) визнається пам`яткою місцевого значення відповідно до Закону України "Про охорону культурної спадщини" та охороняються державою.

При цьому, колегія суддів приймає як належне твердження відповідача 3 викладене у відзиві на апеляційну скаргу, що посилання прокуратури на рішення Одеської обласної ради від 27.12.1991 року і п. 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини» на обґрунтування складу пам`ятки із №934/0-Од є не релевантними, оскільки пам`ятка №934/0-Од була включена до складу пам`яток культурної спадщини відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини», а не відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», про це свідчить номер, присвоєний саме за Законом України «Про охорону культурної спадщини».

Так, єдиним належним і допустимим доказом складу пам`ятки за №934/0-Од мала б бути відповідна супровідна документація, відповідно до якої було присвоєно цей номер і внесено до реєстру пам`ятку вказану в Законі України «Про перелік пам`яток культури спадщини, що не підлягають приватизації».

Виходячи з охоронного номеру, вказана пам`ятка є комплексом (ансамблем), втім, як правильно встановлено судом першої інстанції у матеріалах справи відсутні облікова картка і паспорт об`єкта культурної спадщини, що зареєстрований під охоронним номером 934/0-Од, як на комплекс (ансамбль) в цілому, так і на кожний окремий об`єкт культурної спадщини, що входить до складу комплексу (ансамблю), у зв`язку з чим відсутні підстави стверджувати, що "Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі" включав(-є) нежитлові приміщення спального корпусу № 15, загальною площею 227,3 кв.м, за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85, й відповідно 49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 кв.м, яка розташована за адресою: Французький бульвар, 85/5, м. Одеса.

Тобто, матеріали справи відповідної супровідної документації не містять, що не спростовано доводами апеляційної скарги.

Твердження скаржника, що будь які інші об`єкти за адресою Французький бульвар, 85, окрім вказаної пам`ятки місцевого значення, дачного містечка у складі: Дача Маразлі, корпуси №№ 2, 3, 4, 5, 6, 7 та оранжереї, взагалі відсутні, не підтверджені належними та допустимими доказами.

У цьому контексті суд першої інстанції правомірно не прийняв до уваги, як належний доказ наданий прокурором, а саме лист Міністерства культури та інформаційної політики України № 907/6.11.2 від 29.01.2021 року, у якому зазначено, що "Дача Мерінга (корпус № 5 (№ 15) санаторію ім. В.П. Чкалова)" входить до складу пам`ятки "Комплекс дач (корпусів та споруд санаторію ім. В.П. Чкалова)" (що є сучасною назвою пам`ятки - "Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі"), яку занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятку архітектури, містобудування, садовопаркового мистецтва, монументального мистецтва та історії місцевого значення (наказ Міністерства культури України від 25.04.2019 року № 354 (із змінами, внесеними наказом Міністерства культури України від 10.06.2019 року № 457), охоронний № 1040-ОД), оскільки в силу ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З цих же підстав, як правильно встановлено судом першої інстанції, не підлягають врахуванню і накази Міністерства культури України від 25.04.2019 року № 354, яким до Державного реєстру нерухомих пам`яток України за категорією місцевого значення було занесено "Комплекс дач (корпусів та споруд санаторію ім. В.П. Чкалова)" (охоронний номер 1037-Од) та, зокрема, "Дача Мерінга (корпус № 5 (№ 15) санаторію ім. В.П. Чкалова)" (охоронний номер 1037/6-Од) та від 10.06.2019 року № 457, яким внесено зміни до наказу Міністерства культури України від 25.04.2019 року № 354 й оновлено охоронні номери вказаних об`єктів на 1040-Од та 1040/6-Од відповідно, а також складені у 2018 році Управлінням культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації облікові картки та паспорти об`єктів культурної спадщини щодо цих пам`яток, адже вони були видані і складені після виникнення спірних правовідносин.

При цьому, колегія суддів відзначає, що внаслідок видання Міністерством культури України зазначених наказів, затверджений Верховною Радою України Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, не зазнав змін, що не дає підстав стверджувати про автентичність пам`яток "Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі" (охоронний номер 934/0-Од) та "Комплекс дач (корпусів та споруд санаторію ім. В.П. Чкалова)" (охоронний номер 1040-Од).

Тобто, наразі в Державному реєстрі нерухомих пам`яток України за категорією місцевого значення відсутні як комплекс дачного містечка на Французькому бульварі (безвідносно до назви), так і будь-який інший об`єкт, розташований за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85.

Твердження скаржника, що будівля корпусу №5 (15), також відома як Дача Мерінга, є частиною комплексу дач або дачного містечка на Французькому бульварі, 85, в м. Одесі, який було включено до переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації затвердженого Законом України від 23.09.2008 року №574-VI, під назвою «Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі» м. Одеса, бульвар. Французький, 85, не спростовує вищевикладених висновків суду.

Разом з цим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо необґрунтованості доводів відповідачів 1, 2 про те, що спірне майно (корпус № 5 (15)) ніколи не входило до комплексу дачного містечка на Французькому бульварі, приватизація якого заборонена відповідно до Закону України "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації", оскільки у цих доводах відповідачі посилаються на зміст листа Управління охорони об`єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації від 21.07.2010 № 01-12/3392 та Паспортів пам`яток архітектури та містобудування місцевого значення "Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі м. Одеса, вул. Французький бульвар, 85", "Колишня дача Н.С. Переця (корпус №5) м. Одеса, вул. Французький бульвар, 85/5", що виготовлені у 2010 році Науково-дослідним інститутом пам`яткоохоронних досліджень, які, по-перше, відсутні у матеріалах справи, а по-друге, виготовлені після затвердження Верховною Радою України Переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, а тому не можуть підтвердити або спростовувати входження спірного майна до складу цієї пам`ятки.

Крім того, суд першої інстанції правомірно визнав необґрунтованим твердження відповідача 2 про те, що внаслідок здійсненого відповідачем 3 капітального ремонту приміщення спального корпусу № 15, внаслідок чого площа корпусу збільшилась до 712 кв.м, було створено новий об`єкт нерухомого майна, який і було включено до переліку майна, що підлягає приватизації, з огляду на наступне.

У постанові Верховного Суду від 19.10.2021 року у справі № 910/7918/20 викладено узагальнений правовий висновок щодо правил виникнення права власності на нову річ, створену в результаті використання (переробки) іншої речі.

Так, правовідносини щодо виникнення права на нову річ, створену в результаті використання іншої речі (матеріалу), регламентовані положеннями ст. 332 Цивільного кодексу України, частиною першою якої передбачено, що переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 06.07.2016 року у справі № 6-1213цс16, не є новоствореним об`єкт нерухомого майна, створений з прив`язкою до вже існуючої нерухомості, з використанням її функціональних елементів.

Аналіз викладених законодавчих положень, з урахуванням наведених висновків Верховного Суду України, дає підстави для висновку про те, що право власності на нову річ, виготовлену відповідно до ст.332 Цивільного кодексу України внаслідок переробки іншої речі, може виникати лише у тому разі, якщо в результаті здійсненої переробки з`являється інший об`єкт, відмінний за своїми характеристиками, тобто об`єкт, який може бути кваліфікований як нова річ.

При цьому не може вважатися новою річчю (новоствореним об`єктом) об`єкт нерухомого майна, який перероблений з прив`язкою до вже існуючого нерухомого майна та з використанням функціональних елементів цього майна, тобто такий, що фактично є тим самим об`єктом з видозміненими загальними характеристиками.

Реконструкція також не має наслідком створення нової речі, оскільки створена з прив`язкою до вже існуючої нерухомості з використанням її функціональних елементів.

Так само ремонт об`єкта культурної спадщини не свідчить про втрату ним цього статусу та не передбачає повторне занесення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, адже в розумінні Закону України "Про охорону культурної спадщини" ремонт є заходом, спрямованим на охорону культурної спадщини, який передбачає сукупність проектних, вишукувальних і виробничих робіт, спрямованих на покращення технічного стану та підтримання в експлуатаційному стані об`єкта культурної спадщини без зміни властивостей, які є предметом охорони об`єкта культурної спадщини.

З огляду на вищенаведене, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про недоведеність прокурором належними і допустимими в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України доказами того, що нежитлові приміщення спального корпусу №15, загальною площею 227,3 кв.м, за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85, й відповідно 49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 кв.м, яка розташована за адресою: Французький бульвар, 85/5, м. Одеса, були включені до складу пам`ятки - "Комплекс дачного містечка на Французькому бульварі", приватизація якої заборонена відповідно до Закону України "Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації".

На користь цього, як правильно зазначено судом першої інстанції, також свідчить і відсутність згадування про включення спірного об`єкта до вказаного Переліку у численній переписці з Міністерством охорони здоров`я України, яке є органом, уповноваженим управляти таким державним майном, та з Одеською обласною державною адміністрацією, яка є органом охорони культурної спадщини щодо пам`яток місцевого значення, розташованих на території Одеської області.

Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" пам`ятка може бути приватизована лише за умови укладення майбутнім власником з відповідним органом охорони культурної спадщини попереднього договору про укладення в майбутньому охоронного договору на пам`ятку (її частину) з викладенням його істотних умов, у тому числі щодо цільового використання пам`ятки, робіт, які майбутній власник зобов`язується провести на пам`ятці з метою утримання її в належному стані.

Як вбачається з матеріалів справи, 31.01.2019 року між Управлінням культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації (орган охорони) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" (власник) було укладено Охоронний договір на пам`ятку культурної спадщини № 01-12/287, згідно з п. 1 якого власник взяв на себе зобов`язання щодо охорони будівлі-пам`ятки загальною площею 712,0 кв.м, яка розташована за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, буд. 85/5.

Також між Управлінням охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації (орган охорони) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" (користувач) було укладено Охоронний договір на пам`ятку культурної спадщини від 27.06.2008 року, за яким користувач взяв на себе зобов`язання щодо охорони нежилих приміщень будівлі загальною площею 215,3 кв.м у будівлі-пам`ятці по бульв. Французькому, 85 в м. Одеса (корпус 15 у складі комплексу дач […]), які знаходились в його користування на підставі Договору.

Відтак на момент прийняття відповідних рішень про включення спірного майна до переліку об`єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, відповідач 3 вже мав чинний охоронний договір, що виключає необхідність укладення попереднього договору про укладення в майбутньому охоронного договору на пам`ятку, як того вимагають положення абз. 2 ч. 1 ст. 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини".

Враховуючи викладене, а також зважаючи на те, що листом № 01-12/2419сп від 10.10.2018 року Управління культури, національностей, релігій та охорони культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації повідомило Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській області про свою відмову від привілеєвої купівлі пам`ятки та відсутність заперечень щодо її відчуження, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відчуження майна було здійснено з дотриманням вимог Закону України "Про охорону культурної спадщини".

При цьому, колегія суддів приймає до уваги, що прокуратура в особі інших позивачів та підстав позову вже зверталася до суду з позовними вимогами про визнання недійсним укладеного 26.12.2018 року між РВ ФДМУ та Товариством з обмеженою відповідальністю "ДРАЙВ-ІН" договору купівлі-продажу об`єкта державної власності малої приватизації шляхом викупу щодо передачі у власність 49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 м2, розташованої за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5 та зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "ДРАЙВ-ІН" повернути до державної власності на користь Міністерства охорони здоров`я України зазначене нерухоме майно, вартістю 8 799 000,00 грн, що є предметом розгляду в даній справі.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 25.08.2023 року у справі № 916/697/21, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.02.2024 року, у задоволенні позову відмовлено, з підстав пропуску прокурором, встановленого законом строку позовної давності.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що з огляду на заборону відчуження та приватизації об`єктів культурної спадщини, що є пам`ятками та включені до переліку пам`яток, які не можуть бути приватизовані, що передбачено як Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна", так і Законом України "Про охорону культурної спадщини", вибуття без погодження відповідних органів охорони культурної спадщини - Міністерства культури та інформаційної політики України, Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, з державної власності 49/100 частин об`єкта нерухомості - нежитлової будівлі за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, площею 350 м2, відбулось всупереч нормам чинного законодавства.

Так, Верховний Суд скасовуючи та направляючи справу на новий розгляд, зокрема вказав, що для правильного вирішення спору необхідним є встановлення обставин щодо дійсного правового статусу спірного майна та наявності законодавчої заборони на включення спірного об`єкта - 49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 м2, що розташований за адресою: м. Одеса Французький бульвар, 85/5 до переліку об`єктів на приватизацію, з урахуванням норм діючого на момент вчинення правочину законодавства, а отже і наявність підстав для висновку про нікчемність договору купівлі-продажу об`єкта державної власності малої приватизації шляхом викупу щодо передачі у власність 49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 м2, розташованої за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5 від 26.12.2018, укладеного між РВ ФДМУ та Товариства з обмеженою відповідальністю "ДРАЙВ-ІН" договору купівлі-продажу, про недійсність якого прокурор звернувся до суду.

Як вбачається з матеріалів даної справи, спірний об`єкт є пам`яткою саме місцевого значення відповідно до Закону України "Про охорону культурної спадщини", і відповідна згода була надана листом Управління культури, національностей, релігій та охорони культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації № 01-12/2419сп від 10.10.2018 року, підстав порушення норм, що регулюють приватизацію спірного майна та недійсності або нікчемності спірного договору купівлі-продажу, прокурором не доведено, судом не встановлено.

Тобто, Фондом та Регіональним відділенням при приватизації спірного майна, були вчинені усі дії у повній відповідності до вимог чинного законодавства, та фактичні обставини справи спростовують твердження прокурора про наявність порушень.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою (ч. 5 ст. 216 Цивільного кодексу України).

За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 року у справі №916/3156/17.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає помилковим твердження скаржника, що з огляду на заборону відчуження та приватизації об`єктів культурної спадщини, що є пам`ятками та включені до переліку пам`яток, які не можуть бути приватизовані, що передбачено як Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна», так і Законом України «Про охорону культурної спадщини», вибуття з державної власності 49/100 частин об`єкта нерухомості - нежитлової будівлі за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 85/5, площею 350 кв.м., відбулось всупереч нормам чинного законодавства.

Щодо твердження скаржника, що позбавлення Товариства з обмеженою відповідальністю "Драйв-Ін" спірного майна за умов повернення йому сплачених за договором купівлі-продажу коштів та збереження за ним права користування спірним майном на правах оренди не суперечитиме принципам, встановленим ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів відзначає наступне.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Предметом безпосереднього регулювання ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи власності на майно.

У практиці Європейського суду з прав людини (зокрема, у справах "Спорронг і Льоннрот проти Швеції", "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", "Вєренцов проти України", "Щокін проти України", "Сєрков проти України", "Колишній король Греції та інші проти Греції", "Булвес АД проти Болгарії", "Трегубенко проти України") напрацьовані три критерії, що їх слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно.

Якщо хоча б одного критерію із перелічених не було додержано, Європейський суд з прав людини констатує порушення державою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У рішенні в справі "Рисовський проти України" Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Наведений принцип опосередковано закріплено і в національному законодавстві, зокрема в Законі України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення ефективності суб`єктів державного сектору економіки", яким ч. 2 с. 388 Цивільного кодексу України доповнено абзацом другим такого змісту: "Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна".

Однак, попри те, що втручання держави у право власності відповідача 3, а відтак у його право на мирне володіння майном не відповідає жодному з вищенаведених критеріїв, не вбачається підстав для застосування цієї норми, оскільки суд не встановив порушень під час приватизації спірного майна.

Щодо обраного прокурором способу захисту, колегія суддів відзначає наступне.

Так, залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяються речово-правові та зобов`язально-правові засоби захисту права власності.

Речові засоби захисту права власності та інших речових прав спрямовані на захист цих прав від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб. До речово-правових позовів належать: вимоги до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов); вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов`язані з володінням (негаторний позов); вимоги власника про визнання права власності.

Позивачем за негаторним позовом може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Схожий за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17.

Крім того, умовами для задоволення негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач для усунення порушень права власника (володільця).

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 27.05.2020 року у справі №3 910/1310/19, від 27.10.2021 року у справі №3 916/1769/20 та від 07.06.2023 року у справі №3 904/1270/22.

Судом враховано, що вимогу про витребування майна прокурор сформулював таким чином, що він просить усунути перешкоди власнику - державі в особі Міністерства охорони здоров`я України у розпорядженні та користуванні об`єктом нерухомого майна шляхом зобов`язання відповідача-3 повернути це майно до державної власності, що синтаксично характеризує негаторний позов, однак за змістом порушеного права, на захист якого пред`явлено позов - відповідає віндикаційному.

Таким синтаксичним прийомом прокурор ймовірно намагався попередити застосування судом спеціальної (скороченої) позовної давності, що встановлена статтею 30 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", адже як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 року у справі № 554/10517/16-ц, приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов), натомість негаторний позов може бути пред`явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення.

Проте, позов не набуває характеру негаторного виключно від бажання прокурора та редакції заявлених позовних вимог.

Щодо правового висновку, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, на який посилається прокурор, про те, що у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов, колегія суддів відзначає наступне.

Так, наведений висновок не є релевантними для справи № 910/152/23, з огляду на те, що його було сформовано за відмінних обставин.

Так, спір у справі № 910/8413/21 стосувався права власності на садибу Терещенків - будинок на бульварі Тараса Шевченка, 34, який є пам`яткою архітектури місцевого значення і який включено до переліку пам`яток архітектури місцевого значення відповідно до вимог ч. 3 ст. 17 Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури". Предметом позову були вимоги про розірвання інвестиційного договору від 22.03.2007 року № 28 про реконструкцію та реставрацію нежилих будинків, що знаходяться за адресами: бульвар Тараса Шевченка, 34/15, літера "А" та бульвар Тараса Шевченка, 34/13, літери "Б", "В" у місті Києві, підпункт 5.1.2 якого, викладений у новій редакції згідно з Додатковою угодою № 1, встановлює умови оплатного відчуження садиби Терещенків на користь інвестора, та зобов`язання відповідача повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради об`єкт нерухомого майна.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що на садибу Терещенків поширювалась заборона на приватизацію (відчуження з комунальної власності) відповідно до Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини". Відповідне правове регулювання було доступним і зрозумілим. Воно не допускало жодної можливості до 17.10.2008 року включно набути у приватну власність пам`ятку культурної спадщини ні за Законом України "Про приватизацію державного майна", ні тим більше у непередбачений ним спосіб, зокрема під виглядом проведення інвестиційного конкурсу.

Отже, за чинного на час укладення Додаткової угоди № 1 правового регулювання право приватної власності на садибу Терещенків за жодних умов не могло виникнути у відповідача. Як наслідок, заволодіння відповідачем цим об`єктом було неможливим. У такому разі державна реєстрація права приватної власності на садибу Терещенків за відповідачем не є доказом переходу до нього володіння цим майном. Оскільки, незважаючи на державну реєстрацію права приватної власності на вказаний об`єкт, володіння останнім власник не втратив, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає підстав для віндикаційного позову.

Натомість у справі № 910/152/23 судом не встановлено заборони приватизації спірного майна, тобто вибуття цього майна із державної власності у приватну було можливим за умови дотримання законодавчих вимог, які, як правильно встановлено судом першої інстанції, дотримано і органом приватизації, і набувачем.

Відтак, оскільки держава втратила право власності на 49/100 частин нежитлової будівлі загальною площею 350 кв.м, яка розташована за адресою: Французький бульвар, 85/5, м. Одеса, на підставі правомірного правочину, відсутні підстави для застосування вимог, властивих негаторному позову.

Щодо заяв відповідачів про застосування до вимог прокурора наслідків спливу строку позовної давності, колегія суддів відзначає наступне.

Згідно ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч. 3, 4 ст. 267 Цивільного кодексу України).

З огляду на викладене, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст. 267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

При розгляді цієї справи судом не встановлено обставин порушення відповідачами прав та інтересів держави, на захист яких прокурором пред`явлено позов, відтак питання спливу строку позовної давності судом не досліджується.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог.

Щодо посилань скаржника, як на підставу для скасування оскаржуваного рішення, що судом не застосовано стандарт доказування «Вірогідності доказів», що призвело до неправильного вирішення спору в справі, колегія суддів зазначає, що згідно положень ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Водночас, судом першої інстанції в даній справі встановлено відсутність у матеріалах справи допустимих доказів заборони приватизації спірного майна.

Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає інші посилання скаржника, викладені ними в апеляційній скарзі такими, що не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, наведені доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції та зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин.

Саме лише прагнення скаржників ще раз розглянути та оцінити ті самі обставини справи і докази в ній не є достатньою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Разом з цим, колегія суддів приймає до уваги, що мотиви апеляційної скарги заступника Генерального прокурора фактично зводяться до мотивів викладених у позовній заяві, висновки по яким були зроблені судом першої інстанції у оскаржуваному рішенні.

При цьому, колегія суддів погоджується з твердженнями відповідачів 1, 3, викладеними у відзиві на апеляційну скаргу.

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України. А тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Судові витрати, згідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покласти на апелянтів.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу заступника Генерального прокурора на рішення Господарського суду міста Києва від 01.03.2024 року у справі №910/152/23 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 01.03.2024 року у справі №910/152/23 залишити без змін.

3. Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на апелянта.

4. Матеріали справи №910/152/23 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у випадках, передбачених ст. 286 - 291 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя В.В. Сулім

Судді А.Г. Майданевич

О.М. Коротун

Дата складення повного тексту 12.07.2024 року.


Суд	Північний апеляційний господарський суд
Дата ухвалення рішення	09.07.2024
Оприлюднено	15.07.2024
Номер документу	120338018
Судочинство	Господарське
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів Невиконання або неналежне виконання зобов’язань купівлі-продажу поставки товарів, робіт, послуг енергоносіїв

Сулім В.В.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Постановавід 09.07.2024 по справі 910/152/23ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Судовий реєстр по справі —910/152/23

Постанова від 09.07.2024

Постанова
від 09.07.2024 по справі 910/152/23
ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД