Постанова

від 11.07.2024 по справі 910/7642/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 липня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/7642/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т. Є. - головуючого, Ємця А. А., Колос І. Б.,

за участі:

секретаря судового засідання - Іщука В. В.,

представників:

позивача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Джен-Ай Київ» -

Сергеєва Д. С.,

відповідача: Приватного акціонерного товариства «Національна енергетична компанія "Укренерго"» - Остапенка С. Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Національна енергетична компанія "Укренерго"»

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.04.2024 (колегія суддів: Козир Т. П. (головуючий), Коробенко Г. П., Яковлєв М. Л.)

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Джен-Ай Київ»

до Приватного акціонерного товариства «Національна енергетична компанія "Укренерго"»

про зобов`язання припинити дії та стягнення 4 709 241,14 грн,

УСТАНОВИВ:

У травні 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Джен-Ай Київ» (далі - позивач, ТОВ «Джен-Ай Київ») подало до господарського суду позов (з урахуванням заяви від червня 2021 року про збільшення розміру позовних вимог), в якому просило:

- стягнути з Приватного акціонерного товариства «Національна енергетична компанія "Укренерго"» (далі - відповідач, НЕК «Укренерго») безпідставно набуті кошти 4 709 241,14 грн, сплачені позивачем у період з вересня 2019 року по квітень 2021 року;

- зобов`язати відповідача припинити дії, спрямовані на нарахування позивачу послуг з передачі електроенергії при здійсненні її експорту та включення таких послуг до первинних документів, якими оформлюються ці послуги (далі - зобов`язати припинити вчинення дій).

Позов обґрунтовано тим, що у відповідача відсутні правові підстави для нарахування позивачу послуг щодо експорту електроенергії та включення таких послуг до первинних документів, якими оформлюються ці послуги, оскільки нарахування таких послуг не передбачено чинним законодавством, умовами договору від 10.07.2019 та порушує міжнародні зобов`язання України. Відповідно, у відповідача немає правових підстав для набуття і збереження грошових коштів в розмірі 4 709 241,14 грн, які були сплачені позивачем на підставі неправомірно виставлених рахунків з метою недопущення набуття статусу «Переддефолтний» чи «Дефолтний», тому ці кошти мають бути повернуті позивачу на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Господарський суд міста Києва рішенням від 28.09.2021 у задоволенні позову відмовив.

Висновки суду першої інстанції мотивовані тим, що позивач не підтвердив безпідставність отримання відповідачем коштів, відсутність підстав для виставлення відповідачем рахунків за послуги з передачі електроенергії при її експорті за відповідними тарифами і фактичним обсягом, що виключає застосування приписів ст. 1212 ЦК України, та не довів, що дії відповідача під час виставлення таких рахунків суперечили умовам договору від 10.07.2019, чинному законодавству України та порушували міжнародні зобов`язання України.

Вказуючи на правомірність застосування відповідачем постанови НКРЕКП № 360 при нарахуванні послуг з передачі електричної енергії при її експорті, місцевий господарський суд послався на висновки Верховного Суду у постанові від 08.09.2021 у справі № 640/3041/20.

Посилання позивача на ст. 40, 41 Договору про заснування Енергетичного Співтовариства (далі - Договір про ЕС) та на рішення Суду Європейського Союзу (далі - Суд ЄС) від 06.12.2018 у справі № С-305/17 «FENS spol. s r.o. v. Slovak Republic» (далі - рішення Суду ЄС у справі «FENS spol. s r.o. v Slovak Republic») щодо тлумачення положень Директиви 2003/54/ЄС, яка є складовою права ЄС, суд першої інстанції відхилив, зазначивши, що вказане рішення не є джерелом права, яке застосовується судом в розумінні ст. 9 Конституції України, про що виснував Верховний Суд у постанові від 08.09.2021 у справи № 640/3041/20, а норми ст. 40, 41 Договору про ЕС не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Північний апеляційний господарський суд постановою від 30.04.2024 рішення суду першої інстанції від 28.09.2021 скасував. Позов задовольнив частково. Стягнув з відповідача на користь позивача 4 709 241,14 грн безпідставно набутих коштів. Закрив провадження у справі в частині вимог про зобов`язання відповідача припинити вчинення дій, спрямованих на нарахування позивачу послуг з передачі електроенергії по договору від 10.07.2019 при здійсненні її експорту та включення таких послуг до первинних документів, якими оформлюються ці послуги. Здійснив розподіл судових витрат зі сплати судового збору та стягнув з відповідача на користь позивача 229 684,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

За висновками апеляційного суду дії відповідача щодо включення ним обсягів з передачі електроенергії при здійсненні її експорту є неправомірними, не передбачені умовами договору від 10.07.2019, чинним законодавством України та порушують міжнародні зобов`язання України, тому виставлення відповідачем позивачу відповідних рахунків на загальну суму 4 709 241,14 грн є необґрунтованим та здійснено поза межами зобов`язальних правовідносин сторін, що, як наслідок, призвело до безпідставного отримання відповідачем від позивача грошових коштів у розмірі 4 709 241,14 грн, які підлягають поверненню відповідно до ст. 1212 ЦК України.

Врахувавши, зокрема правову позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 03.08.2022 у справі № 910/9627/20, правовідносини у якій є тотожними до правовідносин у справі, яка розглядається, апеляційний суд вказав на обов`язковість застосування до спірних правовідносин ст. 40, 41 Договору про ЕС, врахування висновків Секретаріату ЕС та рішення Суду ЄС у справі «FENS spol. s r.o. v Slovak Republic».

Щодо вимоги про зобов`язання відповідача припинити вчинення дій суд апеляційної інстанції зазначив про ефективність обраного позивачем способу захисту порушеного права при звернення з такою вимогою, втім, взявши до уваги, що під час розгляду справи позивач та відповідач уклали додаткову угоду про розірвання договору від 10.07.2019 з 29.02.2024, виснував про відсутність предмета спору, отже про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині цих вимог відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Розглянувши заяву позивача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 229 684,00 грн за рахунок відповідача та докази понесення таких витрат, апеляційний суд дійшов висновку про задоволення заяви в повному обсязі, позаяк заявлений до стягнення розмір таких витрат є співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатами роботами (наданими послугами), часом, витраченим адвокатами на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатами послуг та виконаних робіт, кількістю поданих у даній справі документів (заперечень, пояснень, клопотань, заяв), тривалістю та кількістю судових засідань.

У поданій касаційній скарзі НЕК «Укренерго», посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а також на наявність підстав касаційного оскарження за п. 1, 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України, просить скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Одночасно в касаційній скарзі висловлено прохання передати цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від її висновку, викладеного у постанові від 03.08.2022 у справі № 910/9627/20; вирішити питання про поворот виконання оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.

Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, відповідач вказав на неврахування апеляційним судом правових висновків:

- Великої Палати Верховного Суду у постановах від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц, від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц в частині ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права при зверненні до суду з вимогою про зобов`язання відповідача припинити вчинення дій;

- Верховного Суду у постановах від 20.11.2020 у справі № 212/116/17-ц, від 08.09.2021 у справі № 640/3041/20 щодо незастосування до аналогічних правовідносин ст. 41 Договору про ЕС; про те, що рішення Суду ЕС «FENS spol. s r.o. v Slovak Republic» не є джерелом права відповідно до ст. 9 Конституції України;

- Верховного Суду у постановах від 04.08.2021 у справі № 185/446/18, від 22.06.2022 у справі № 917/1062/21, від 30.06.2022 у справі № 910/19423/20, від 11.01.2023 у справі № 548/741/21, від 17.04.2024 у справі № 127/12240/22 щодо питання застосування ст. 1212 ЦК України;

- Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, Верховного Суду у постанові від 25.07.2023 у справі № 340/4492/22, в результаті чого безпідставно задовольнив заяву позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Мотивуючи наявність підстави касаційного оскарження за п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України, скаржник стверджує про необхідність відступлення від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 03.08.2022 у справі № 910/9627/20 щодо застосування висновків Суду ЄС у рішенні у справі «FENS spol. s r.o. v Slovak Republic» як джерела права у контексті тлумачення у цій справі обмежень на запровадження заходів, еквівалентних до мита, згідно зі ст. 41 Договору про ЕС.

Скаржник в касаційній скарзі, зокрема наполягає, що позивач обрав неналежний і неефективний спосіб захисту порушеного права в частині зобов`язання відповідача припинити вчинення дій; матеріалами справи не підтверджується факт порушення прав чи інтересів позивача з боку відповідача; судове рішення у цій справі не може бути виконане у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

Також відповідач звертає увагу Суду, що суд апеляційної інстанції не дослідив змісту укладеного між сторонами договору від 10.07.2019, в якому прямо передбачено право відповідача здійснювати нарахування послуги з передачі на експортовані обсяги електроенергії та кореспондуючий обов`язок позивача сплачувати такі послуги; не надав оцінки постанові НКРЕКП № 360 у сукупності з судовими рішеннями адміністративних судів; надав неналежну оцінку доказам, наданим позивачем на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу.

Ухвалою Верховного Суду від 11.06.2024 відкрито касаційне провадження у справі з підстав, передбачених п. 1, 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

25.06.2024 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач заперечив проти доводів касаційної скарги, просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

У відзиві позивач, зокрема зазначив, що висновки Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, на які посилається відповідач, зроблені у справах, правовідносини у яких не є подібними до правовідносин, що виникли у справі, яка розглядається; заявляючи клопотання про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, відповідач не наводить обґрунтованих підстав для відступу від уже сформованої позиції у справі № 910/9627/20.

При цьому позивач зауважив, що провадження у справі, яка розглядається, зупинялося апеляційним судом на час розгляду у касаційній інстанції справи № 910/14489/20 з аналогічним предметом спору, воно також зупинялося на час розгляду касаційною інстанцією тотожної справи № 910/9627/20, оскільки, у тому числі, відповідач заявляв про таке зупинення, посилаючи на подібність цих справ, отже, посилання відповідача в касаційній скарзі на те, що справа № 910/9627/20 в істотних аспектах не є подібною зі справою, яка розглядається, а тому апеляційний суд необґрунтовано здійснив посилання на висновки у ній, свідчить, що відповідач недобросовісно використовує належні йому процесуальні права.

У відзиві позивач заявив про відшкодування за рахунок відповідача витрат на професійну правничу допомогу, надану позивачу адвокатом адвокатського об`єднання з представництва інтересів позивача в суді касаційної інстанції в розмірі 101 294,50 грн, що еквівалентно 2 500 доларів США, та долучив відповідні докази.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, врахувавши заперечення у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Згідно з встановлених у справі обставин ТОВ «Джен-Ай Київ»:

- є юридичною особою, заснованою Товариством «Джен-Ай тргован`є ін. продажа електрічне енергіє, д.о.о.» (Республіка Словенія), предметом діяльності якої є, зокрема виробництво та торгівля електроенергією. Згідно з постанови НКРЕКП від 13.11.2018 № 1409 позивач отримав ліцензію на право провадження господарської діяльності з постачання електричної енергії споживачу;

- є трейдером та здійснює діяльність в процесі експорту електричної енергії у країни Європейського Союзу;

- згідно з довідок відповідача у період з вересня 2019 року по квітень 2021 року здійснювало поставку електроенергії за зовнішньоекономічними контрактами фірмі GEN-I,d.o.o. у країни Європейського Союзу - Угорщину, Словаччину, Румунію, а відповідно до звітів про розрахунки за спожиту електричну енергію - не здійснювало споживання електричної енергії для власних потреб і не продавало електроенергію споживачам в Україні.

У свою чергу, НЕК «Укренерго»:

- є юридичною особою, утвореною 29.07.2019 внаслідок реорганізації шляхом перетворення ДП НЕК «Укренерго» та є правонаступником майна, усіх прав та обов`язків державного підприємства;

- здійснює діяльність, зокрема з метою надання послуг з передачі електричної енергії на недискримінаційних умовах відповідно до вимог Закону України «Про ринок електричної енергії» (далі - Закон № 2019-VIII) та Кодексу системи передачі (далів - КСП), з дотриманням встановлених показників якості надання послуг;

- виконує функції оператора системи передачі (далі - ОСП) - юридичної особи, відповідальної за експлуатацію, диспетчеризацію, забезпечення технічного обслуговування, розвиток системи передачі та міждержавних ліній електропередачі, а також за забезпечення довгострокової спроможності системи передачі щодо задоволення обґрунтованого попиту на передачу електроенергії.

14.03.2018 НКРЕКП постановою № 309 затвердила КСП, додатком 6 до якого є Типовий договір про надання послуг з передачі електричної енергії.

10.07.2019 між ДП НЕК «Укренерго», правонаступником якого є НЕК «Укренерго» (ОСП), та ТОВ «Джен-Ай Київ» (користувач системи передачі) укладено договір № 0144-02024 про надання послуг з передачі електричної енергії, відповідно до п. 1.1 якого ОСП зобов`язується надавати послугу з передачі електричної енергії, а користувач системи передачі - здійснювати оплату за неї.

07.02.2020 НКРЕКП постановою № 360 затвердила зміни до КСП, а саме змінила п. 5.1, 5.3, 5.6 глави 5 розділу XI, п. 6.2, 6.5 глави 6 розділу XI, а також додатки 5, 6, якими запровадила обов`язок користувачів щодо сплати за послугу з передачі електричної енергії при її експорті, а також змінила типову форму договору про надання послуг з передачі електричної енергії (додаток 6 до КСП).

Разом з тим апеляційний суд не встановив, що умови договору від 10.07.2019 відповідають типовій формі у додатку 6 до КСП в редакції Постанови № 360, натомість з`ясував, що укладений між сторонам правочин відповідає типовому договору, який є додатком 6 до КСП у редакції Постанови від 21.06.2019 № 1120, умови якого не передбачали включення до обсягів послуг з передачі електричної енергії обсягів експортованої електричної енергії.

У період з жовтня 2019 року по травень 2021 року відповідачем виставлено позивачу рахунки-фактури на оплату послуг з передачі електроенергії при її експорті, наданих у період з вересня 2019 року по квітень 2021 року на загальну суму 4 709 241,14 грн, разом з якими передано відповідні акти приймання-передачі, які позивач не підписав, оскільки не погоджувався із включенням відповідачем послуг з передачі електроенергії при здійсненні її експорту, однак рахунки-фактури оплатив з метою уникнення негативних наслідків, зокрема присвоєння позивачу статусів «Переддефолтний» та «Дефолтний», що унеможливило б здійснення ним господарської діяльності на ринку електричної енергії.

З наявного в матеріалах справи листування між сторонами слідує, що позивач неодноразово у період з червня 2020 року по січень 2021 року повідомляв відповідача про відсутність у НЕК «Укренерго» правових підстав для нарахування плати за послуги з передачі електроенергії при її експорті та оформлення відповідних рахунків-фактур та актів, а 24.12.2020 - звернувся до відповідача з претензією щодо повернення безпідставно отриманих коштів, на що отримав відповідь від 18.02.2021, де НЕК «Укренерго» зазначило, що питання сплати тарифу за послугу з передачі електроенергії при експорті наразі є спором між сторонами, до вирішення якого в судовому порядку відповідач продовжуватиме відповідне нарахування.

Позивач, посилаючись на неправомірність дій відповідача щодо здійснення нарахувань послуг з передачі електричної енергії при здійсненні її експорту, звернувся до суду із цим позовом.

З 29.02.2024 договір від 10.07.2019 вважається розірваним за згодою сторін, що підтверджується відповідною додатковою угодою.

Апеляційний суд також з`ясував, що 13.07.2020 Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням у справі № 640/3041/20, залишеним без змін у постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.10.2020, визнав протиправною та нечинною з моменту прийняття Постанову № 360 в частині внесення змін. 08.09.2021 Верховний Суд постановою скасував рішення адміністративних судів у справі № 640/3041/20, ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Водночас апеляційний суд не зважив на судові рішення адміністративних судів у справі № 640/3041/20 з огляду на встановлені обставини відповідності укладеного між сторонами договору від 10.07.2019 типовій формі, яка є додатком 6 до КСП у редакції Постанови від 21.06.2019 № 1120, якою не передбачено обв`язку позивача сплачувати відповідачу вартість послуги з передачі електроенергії в обсягах експорту, на відміну від типової форми правочину, що є додатком 6 до КСП в редакції Постанови № 360.

27.10.2022 Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням у справі № 640/27130/21 визнав протиправною та нечинною з моменту прийняття Постанову № 360 в частині внесення змін до п. 5.1, 5.3, 5.6 глави 5, п. 6.2, 6.5 глави 6 розділу ХІ, та змін до додатків 5 та 6 КСП, затвердженого Постановою № 309. 29.03.2023 Шостий апеляційний адміністративний суд постановою у справі № 640/27130/21 рішення місцевого адміністративного суду від 27.10.2022 змінив шляхом виключення з резолютивної його частини слів «з моменту прийняття», з посиланням на те, що нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду; в решті рішення залишив без змін.

Проте враховуючи, що спірні правовідносини у цій справі обмежуються періодом з вересня 2019 року по квітень 2021 року, тоді як Постанова № 360 в частині внесення змін є такою, що втратила чинність з 29.03.2023, апеляційний суд зазначив, що рішення адміністративних судів у справі № 640/27130/21 не мають визначального значення для вирішення спору по суті у справі, яка розглядається.

Визнаючи позовні вимоги правомірними, суд апеляційної інстанції зазначив, що передача електричної енергії при імпорті або експорті відбувається у віртуальній точці на державному кордоні (аналогічні висновки наведені Верховним Судом у постановах від 04.02.2021 у справі № 914/935/20 та від 08.06.2021 у справі № 910/8044/20), а операція з купівлі-продажу електричної енергії у віртуальній точці між двома трейдерами на українському ринку (щодо якої не сплачується тариф на передачу та / або диспетчеризацію) жодним чином не відрізняється від купівлі-продажу електричної енергії експортером у віртуальній точці на кордон; умови договору від 10.07.2019, які відповідають типовій формі у додатку 6 до КСП в редакції Постанови від 21.06.2019 № 1120, не передбачають обов`язку позивача сплачувати відповідачу вартість послуг з передачі електроенергії в обсягах експорту, тому нарахування відповідачем плати за такі послуги з посиланням на договір від 10.07.2019 та на чинне законодавство України є неправомірним.

Суд також навів мотивування висновків про порушення відповідачем своїми діями міжнародних зобов`язань України вказавши, що:

- 24.09.2010 Україна приєдналась до Договору про ЕС (набрав чинності для України з 01.02.2011), завдання якого згідно зі ст. 2 полягає в організації зв`язків між сторонами й створенні правової та економічної бази стосовно енергопродуктів і матеріалів, для транспортування яких використовуються мережі;

- приєднавшись до Договору про ЕС, Україна взяла на себе зобов`язання дотримуватися встановлених цим договором положень та нормативно-правової бази щодо передачі енергопродуктів і матеріалів, для транспортування яких використовуються мережі;

- ст. 41 Договору про ЕС, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки ТОВ «Джен-Ай Київ» у період з вересня 2019 року по квітень 2021 року здійснювало поставку електроенергії у країни Європейського Союзу - Угорщину, Словаччину, Румунію (встановлення таких обставин є обов`язковим за висновками Верховного Суду в постанові від 31.01.2024 у справі № 910/14489/20), визначає, що мита й кількісні обмеження імпорту й експорту енергопродуктів і матеріалів, для транспортування яких використовуються мережі, і всі заходи, що мають подібний результат, між сторонами забороняються; ця заборона застосовується також до мит фіскального характеру.

Суд апеляційної інстанцій також зважив на правову позицію Суду ЄС у справі «FENS spol. s r.o. v Slovak Republic» щодо тлумачення положень Директиви 2003/54/ЄС Європарламенту та Ради ЄС від 26.06.2003. Зокрема, суд вказав, що згідно з наведеною в цій Директиві позиції закріплення плати за передачу при здійсненні експортних операцій є заходом, еквівалентним із митом, оскільки таким заходом є будь-яка грошова плата, якою б малою вона не була, та незалежно від її призначення та способу застосування, що накладається в односторонньому порядку на товари через те, що вони перетинають кордон, і яка не є митом у строгому розумінні.

При цьому апеляційний суд зазначив, що Закон № 2019-VIII покладає на суди обов`язок при застосуванні його норм враховувати рішення Суду ЄС, таке рішення належить розцінювати як таке, що дозволяє встановити зміст положень актів законодавства Європейського Союзу, зазначених у ст. 2 цього Закону. Подібно до практики застосування рішень ЄСПЛ, врахуванню підлягають принципи, що випливають із його рішень щодо подібних питань, навіть якщо вони стосуються інших держав.

Посилаючись на положення ст. 67 Договору про ЕС, апеляційний суд зауважив, що Секретаріат ЕС спостерігає за виконанням сторонами взятих на себе зобов`язань за Договором про ЄС та передає щорічні звіти про хід виконання зобов`язань Раді Міністрів. Тому ратифікацією Договору про ЕС Україна уповноважила Секретаріат ЕС на оцінку правомірності дій України як сторони Договору про ЕС на відповідність його умовам. В межах реалізації повноважень Секретаріат ЕС дійшов висновку, що встановлена плата за передачу щодо обсягів експортованої електричної енергії є за своєю природою та з урахуванням її структури такою, що має розцінюватися як захід, який є подібним до мита, встановлення якого не відповідає нормам ст. 41 Договору про ЕС та не є виправданим відповідно до п. 2 цієї статті.

Окрім того, суд апеляційної інстанції послався на ст. 31 Угоди про Асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, яка встановлює, що сторони не повинні запроваджувати або зберігати в силі будь-які мита, податки або будь-які інші заходи еквівалентної дії, що накладаються на вивезення товарів або запроваджується у зв`язку з вивезенням товарів на іншу територію.

Підсумовуючи викладене, ураховуючи встановлені у цій справі обставини неправомірності дій відповідача щодо включення ним обсягів з передачі електроенергії при здійсненні її експорту, апеляційний суд дійшов висновку, що виставлення відповідачем позивачу відповідних рахунків на суму 4 709 241,14 грн було необґрунтованим, здійснено поза межами зобов`язальних правовідносин і вимог чинного законодавства України та, як наслідок, грошові кошти в розмірі 4 709 241,14 грн підлягають поверненню позивачу відповідно до ст. 1212 ЦК України.

Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. В силу правової позиції, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, слід враховувати саме останню позицію суду касаційної інстанції.

Колегія суддів звертає увагу, що висновки суду апеляційної інстанції щодо невідповідності дій відповідача з нарахування позивачу плати за послуги з передачі електроенергії при її експорті умовам договору, чинному законодавству України та міжнародним зобов`язанням України зроблені з урахуванням останньої позицій Великої Палати Верховного Суду у постанові від 03.08.2022 у справі № 910/9627/20, правовідносини у якій є тотожними (за всіма критеріями подібності) до правовідносин у справі, яка розглядається.

Щодо наведених скаржником підстав касаційного оскарження постанови апеляційного суду колегія суддів зазначає таке.

У ч. 1 ст. 300 ГПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови апеляційного суду в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

У разі подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України у ній зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.

При цьому Суд звертає увагу, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України поширюється саме на подібні правовідносини.

Термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин, якими є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст.

Отже, подібність правовідносин слід визначати з урахуванням обставин кожної конкретної справи та оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що підставою для касаційного оскарження судових рішень за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України є неврахування висновку саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач вказав на неврахування апеляційним судом правових висновків у відповідних постановах Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду.

Перевіряючи такі доводи, Суд встановив наступне.

1. У справах Великої Палати Верховного Суду, на які посилається скаржник в контексті ефективності обраного способу захисту, розглядались вимоги:

- у справі № 905/1926/16 - акціонерного товариства-позивача до іншого акціонерного товариства-відповідача про зобов`язання останнього виконати умови укладеного з акціонерним товариством-позивачем договору, а саме прийняти виконання зобов`язань за договором шляхом надання актів приймання-передачі електроенергії за наступні періоди на відповідну кількість і вартість електроенергії;

- у справі № 488/5027/14-ц - прокурора в інтересах держави в особі облдержадміністрації та державного підприємства до міської ради та фізичних осіб про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішень міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, скасування запису про право власності та витребування земельної ділянки з незаконного володіння;

- у справі № 522/1528/15-ц - фізичної особи до банку про визнання договору поруки припиненим та про визнання договору поруки частково недійсним;

- у справі № 761/45721/16-ц - фізичної особи до банку про стягнення грошових коштів за договором банківського вкладу;

- у справі № 344/16879/15-ц - фізичної особи до товариств про визнання права власності на нерухоме майно (квартиру).

Натомість, у справі, яка розглядається, позивачем заявлено, зокрема вимогу про зобов`язання відповідача припинити дії, спрямовані на нарахування послуг з передачі електричної енергії в обсягах експортованої електричної енергії та включення таких послуг до первинних документів, якими вони оформлюються. Обґрунтовуючи таку вимогу, позивач зазначав, що дії відповідача з нарахування плати за ці послуги не передбачені ані чинним законодавством, ані умовами договору від 10.07.2019, до того ж порушують міжнародні зобов`язання України, оскільки суперечать ст. 40, 41 Договору про ЕС, висновкам Секретаріату ЕС та рішенню Суду ЄС у справі «FENS spol. s r.o. v. Slovak Republic»; а несплата позивачем за такі послуги має наслідком набуття ним статусу «Переддефолтний» та «Дефолтний» із встановленням обмежень щодо діяльності на ринку електроенергії.

Встановивши неправомірність дій відповідача щодо включення ним обсягів з передачі електричної енергії при здійсненні її експорту (обґрунтування таких висновків наведено вище) і, як наслідок, порушення такими діями прав та законних інтересів позивача як учасника ринку електричної енергії, апеляційний суд виснував, що обраний позивачем спосіб захисту є ефективним, оскільки спрямований на відвернення передбачуваної загрози порушення права та призведе до дійсного захисту його прав та інтересів без необхідності повторного звернення до суду, враховуючи принцип процесуальної економії.

При цьому такі висновки суду апеляційної інстанції відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду у постанові від 03.08.2022 у справі № 910/9627/20 щодо ефективності обраного позивачем способу захисту при зверненні до суду з названою вимогою.

Отже, правові позиції Великої Палати Верховного Суду щодо визначення належного та ефективного способу захисту у наведених скаржником до порівняння справах зроблено у правовідносинах, які очевидно не є подібними до правовідносин у справі, яка розглядається, та різняться за змістовним критерієм

Водночас Суд зазначає, що висновки суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі в частині вимоги про зобов`язання припинити вчинення дій з посиланням на розірвання сторонами договору від 10.07.2019 з 29.02.2024 (під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції), відповідачем не обґрунтовані з наведенням відповідних правових позицій Верховного Суду щодо питання застосування п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України, тому не перевіряються судом касаційної інстанції.

2. Доводи скаржника про неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду у постановах від 20.11.2020 у справі № 212/116/17-ц та від 08.09.2021 у справі № 640/3041/20 про те, що рішення Суду ЄС не є джерелом права національної правової системи України, а ст. 40, 41 Договору про ЕС не застосовується до аналогічних правовідносин, Суд відхиляє, позаяк враховує висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 03.08.2022 у справі № 910/9627/20, відповідно до яких:

- у ширшому розумінні поняття «джерело права» рішення Суду ЄС належить розцінювати як таке, що дозволяє встановити зміст положень актів законодавства Європейського Союзу, зазначених у ст. 2 Закону № 2019-VIII. Подібно до практики застосування рішень ЄСПЛ, врахуванню підлягають принципи, що випливають із рішень Суду ЄС щодо подібних питань, навіть якщо вони стосуються інших держав;

- норма ст. 41 Договору про ЕС є обов`язковою для України, як для сторони Договору про ЕС, і підлягає застосуванню відповідно до ст. 9 Конституції України та Закону України «Про міжнародні договори України».

Обґрунтувань неможливості застосування такого висновку Великої Палати Верховного Суду скаржником в касаційній скарзі не наведено.

3. У справах № 185/446/18, № 917/1062/21, № 910/19423/20, № 548/741/21, № 127/122/40/22, на які посилається скаржник в контексті питання застосування ст. 1212 ЦК України та доктрини venire contra factum proprium у сфері кондикційних зобов`язань, Верховний Суд виснував, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення ст. 1212 ЦК України застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні. Однак, необхідною умовою для цього є відсутність або відпадіння достатньої правової підстави.

Для виникнення зобов`язання, передбаченого ст. 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якої це відбулося.

Тобто, у разі, коли поведінка, зокрема набувача або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, якщо така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена, або була відсутня взагалі.

При визначенні того чи підлягають поверненню безпідставно набуті грошові кошти потерпілій особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

У справі, яка розглядається, висновки суду апеляційної інстанції про повернення 4 709 241,14 грн на підставі ст. 1212 ЦК України мотивовані з посиланням на те, що у відповідача не було правових підстав для включення ним обсягів з передачі електроенергії при здійсненні її експорту у відповідні рахунки ні на підставі договору від 10.07.2019, ні на підставі норм чинного законодавства України. У контексті цієї справи сплата нарахованих відповідачем сум не свідчить про їх визнання позивачем. Спір щодо наявності підстав для сплати позивачем на користь відповідача нарахованих ним сум залишається, адже позивач й далі вважає, що його права було порушено.

При цьому апеляційний суд не встановив наявності суперечливої поведінки позивача у здійсненні ним оплати на користь відповідача, а потім вимаганні у судовому порядку повернення таких коштів як безпідставно набутих відповідачем, оскільки, як встановлено у цій справі, позивач заперечував проти здійснених відповідачем нарахувань, відповідні акти не підписував, а оплати згідно виставлених рахунків здійснював з метою попередження отримання статусу «Переддефолтний» або «Дефолтний» з усіма суміжними наслідками.

За таких обставин, Суд не вбачає іншого застосування апеляційним судом положень ст. 1212 ЦК України при задоволенні вимоги про повернення 4 709 241,14 грн безпідставно набутих коштів, оскільки застосування цієї норми права залежало від встановлених фактичних обставин справи.

4. Щодо посилання скаржника на неврахування апеляційним судом висновків Великої Палати Верховного Суду у справі № 922/1964/21 та Верховного Суду у справі № 340/4492/22 при задоволенні заяви відповідача про стягнення на його користь витрат на професійну правничу допомогу Суд зазначає таке.

У справі № 922/1964/21 Велика Палата Верховного Суд виснувала, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи; не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат, а тому, вирішуючи таке питання, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

У справі № 340/4492/22 Верховний Суд вказав, що за загальним правилом, усі докази понесених судових витрат мають бути надані сторонами до закінчення розгляду справи. Однак, у випадку, якщо сторона з певних причин не може надати такі документи, ця сторона повинна зробити відповідну заяву до закінчення розгляду справи і надати відповідні докази протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду. У такому випадку суд не має правових підстав для розгляду питання про розподіл судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, у судовому рішенні, яким закінчується розгляд справи, а його вирішення відкладається не більше ніж як на п`ятнадцять днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. Відповідно, для вирішення питання відшкодування стороні витрат на професійну правничу допомогу з`ясуванню підлягають (у сукупності) питання: 1) наявності безпосередньої правової вимоги про здійснення розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи; 2) наявності відповідної заяви про надання доказів понесених судових витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду. Відсутність першої із указаних обставин унеможливлює взагалі вирішення судом питання про розподіл судових витрат як у судовому рішенні за результатом розгляду справи, так і в порядку, визначеному процесуальним законодавством. Відсутність же другої обставини (за наявності першої) унеможливлює відкладення вирішення питання про судові витрати, пов`язані із розглядом справи, у зв`язку з чим є підставою для вирішення судом цього питання саме у судовому рішенні, яким закінчується розгляд справи, на підставі наявних в матеріалах справи доказів.

У справі, яка розглядається, застосовуючи наведені вище підходи Верховного Суду у сукупності, суд апеляційної інстанції під час вирішення поданої позивачем заяви про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача витрат позивача на професійну правничу допомогу в розмірі 229 684,00 грн.

Апеляційний суд встановив, що позивач у позовній заяві вказував, що орієнтовний розмір витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції становить 138 262,50 грн, а остаточний розрахунок таких витрат буде подано у порядку, встановленому ГПК України. Оскільки в задоволенні позову суд першої інстанції відмовив, позивач не реалізував наміру подати такі докази до суду першої інстанції.

При цьому апеляційний суд зважив на правову позицію Верховного Суду у постанові від 10.08.2023 у справі № 910/5013/22, за якою неподання відповідних доказів суду першої інстанції не позбавляє позивача права просити відшкодування вказаних витрат в суді апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги.

Ураховуючи наведене, доводи відповідача в касаційній скарзі, що апеляційний суд стягнув на користь позивача 138 262,50 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції, без урахування висновків Верховного Суду у справі № 340/4492/22, тобто за відсутності відповідної заяви позивача до закінчення судових дебатів, не підтверджуються наведеними апеляційним судом обставинами здійснення позивачем такої заяви в тексті позову.

Також суд апеляційної інстанції встановив дотримання позивачем процесуального порядку при подачі заяви про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 69 131,25 грн (2 500,00 доларів США згідно з курсом національної валюти станом на дату подачі апеляційної скарги), понесених і в суді апеляційної інстанції, зазначивши, що таку заяву відповідач зробив в тексті апеляційної скарги.

26.06.2023 позивач заявив суду про відшкодування 229 684,00 грн, з яких 138 262,50 грн - витрати, понесені у суді першої інстанції (5000,00 доларів США за умовами договору) та 91 421,50 грн (2 500,00 доларів США згідно з курсом національної валюти станом на 26.06.2023) - витрати, понесені в апеляційному суді, що підтверджується відповідними актами приймання-передачі наданих послуг № 1, № 2.

Дослідивши подані позивачем акти приймання-передачі наданих послуг, врахувавши заяву відповідача про зменшення заявлених до стягнення витрат до 5000,00 грн, рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд дійшов висновку, що заявлений до стягнення розмір таких витрат є співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатами роботами, часом, витраченим адвокатами на виконання відповідних робіт, обсягом наданих адвокатами послуг та виконаних робіт, кількістю поданих у даній справі документів (заперечень, пояснень, клопотань, заяв), тривалістю та кількістю судових засідань і такі висновки не суперечать правовим позиціям Верховного Суду у справах № 922/1964/21, № 340/4492/22, позаяк зроблені, виходячи з конкретних обставин справи.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Відповідач у касаційній скарзі зазначає, що слід відступити від висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 03.08.2022 у справі № 910/9627/20, на які послався суд апеляційної інстанцій, а саме що:

- ст. 41 Договору про ЕС є обов`язковою для України як для сторони Договору про ЕС і підлягає застосуванню відповідно до ст. 9 Конституції України та Закону України «Про міжнародні договори України» (п. 8.11);

- рішення Суду ЄС належить розцінювати як таке, що дозволяє встановити зміст положень актів законодавства Європейського Союзу, зазначених у статті 2 Закону про РЕ. Подібно до практики застосування рішень ЄСПЛ, врахуванню підлягають принципи, що випливають із його рішень щодо подібних питань, навіть якщо вони стосуються інших держав (п. 8.23);

- встановлена зазначеним положенням заборона стосується в рівній мірі застосування до операцій з експорту та імпорту енергопродуктів як мита, так і заходів щодо встановлення плати, яка за своєю природою є подібною до мита. Наведений в листах Секретаріату ЕС аналіз дає підстави для висновку про те, що встановлена плата за передачу щодо обсягів експортованої електричної енергії є за своєю природою та з урахуванням її структури такою, що має розцінюватися як захід, який є подібним до мита, встановлення якого не відповідає нормам ст. 41 Договору про ЕС та не є виправданим відповідно до п. 2 цієї статті (п. 8.30, 8.31);

- Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що нарахування плати за послуги з передачі електричної енергії при здійсненні її експорту не передбачено умовами договору про передачу та чинним законодавством (п. 8.41).

Обґрунтовуючи необхідність відступлення від наведених висновків, скаржник стверджує, що:

- у постанові від 03.08.2022 у справі № 910/9627/20 Велика Палата Верховного Суду виклала протилежні висновки про невідповідність тарифу на послуги з передачі електроенергії мережами України і умов договору про надання послуг з передачі електроенергії, посилаючись на ст. 41 Договору про ЕС і на висновки Секретаріату ЕС, не зазначивши при цьому про відступ від правової позиції щодо застосування ст. 41 Договору про ЕС, яка викладена у постанові Верховного Суду від 08.09.2021 у справі № 640/3041/20. Відповідач стверджує, що Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові не дала відповіді на питання про те, як за дійсним на час виникнення спірних правовідносин договором про надання послуг з передачі електроенергії можна зобов`язати контрагента за цим договором не нараховувати вартість послуг з передачі електроенергії, а також як можна не застосовувати чинний тариф на такі послуги;

- правовідносини у справі № 910/9627/20 є неподібними зі справою, що розглядається. Відмінність правовідносин у цих справах полягає у неподібності суб`єктів спірних правовідносин, а саме: у справі № 910/9627/20 позивачем є виробник електричної енергії, а у цій справі позивач є трейдером, який експортує електричну енергію. Також скаржник зазначає про відмінності у спірних правовідносинах, які, на його думку, полягають в існуванні для позивача реальних наслідків щодо відображення відповідачем у первинних документах обсягів спірних послуг щодо можливості набуття позивачем статусів «Переддефолтний» і «Дефолтний» за несплату боргу за послугу з передачі, оскільки зараз ця норма виключена.

Суд звертає увагу скаржника, що відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм.

Відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи. Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, тощо.

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміна суспільного контексту.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Отже, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

Мотивуючи необхідність відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 03.08.2022 у справі № 910/9627/20, скаржник насамперед веде мову про вади названої постанови, які на його думку свідчать про наявність підстав для відступлення від уже сформованих висновків Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/9627/20, при цьому доводи відповідача не пов`язані з відсутністю, суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (неясністю, нечіткістю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод та інтересів, а зводяться до незгоди із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду у наведеній постанові, тому підстави для відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.08.2022 у справі № 910/9627/20, колегія суддів вважає необґрунтованими та безпідставними.

Окрім того, Суд зауважує, що Верховний Суд переглядав судові рішення у справі № 910/14489/20 з аналогічними правовідносинами, в якій спірним питанням було також нарахування плати за експорт електроенергії, запровадженої Постановою № 360. При цьому висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позову у справі № 910/14489/20 також аргументовані, зокрема тим, що нарахування плати за послуги з передачі експортованих обсягів електричної енергії порушує міжнародні зобов`язання України (суперечить положенням ст. 41 Договору про ЕС, оскільки є заходом, еквівалентним із митом).

Верховний Суд ухвалою від 24.05.2023 справу № 910/14489/20 передавав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від її висновків у постанові від 03.08.2022 у справі № 910/9627/20, оскільки не погодився із застосуванням у справі № 910/9627/20 висновків Суду ЄС у рішенні «FENS spol. s r.o. v. Slovak Republic», як джерела права у контексті тлумачення обмежень на запровадження заходів, еквівалентних із митом, згідно зі ст. 41 Договору про ЕС, а також зазначав, що позивачу як експортеру послуг щодо передачі електричної енергії за договором про надання послуг з передачі електроенергії, здійснюються відповідні нарахування за договором, який не визнаний недійсним і має виконуватися, тоді як Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/9627/20 зробила протилежні висновки із застосуванням у національній судовій системі практики Суду ЄС, що покладена в основу оскаржуваних рішень у справі № 910/14489/20.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15.11.2023 повернула справу № 910/14489/20 колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, посилаючись на необґрунтованість передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду та відсутність підстав для відступу від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи відповідача в касаційній скарзі про не дослідження судом апеляційної інстанції зібраних доказів у справі суд касаційної інстанції відхиляє з огляду на те, що такі порушення норм процесуального права є підставою касаційного оскарження постанови за п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, коли судове рішення оскаржується з підстав, передбачених, зокрема ч. 3 ст. 310 ГПК України, однак касаційна скарга не обґрунтована підставою касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції за п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а за ст. 300 ГПК України предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Наведене у сукупності свідчить про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги НЕК «Укренерго» та скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду від 30.04.2024.

Щодо клопотання відповідача вирішити питання про поворот виконання оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 333 ГПК України суд, зокрема касаційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання про поворот виконання, якщо, скасувавши рішення (визнавши його нечинним), він: 1) закриває провадження у справі; 2) залишає позов без розгляду; 3) відмовляє в позові повністю; 4) задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі. Питання про поворот виконання рішення суд вирішує за наявності відповідної заяви сторони (ч. 5 цієї статті).

Зважаючи на наведені положення ст. 333 ГПК України та ураховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про залишення оскаржуваної постанови апеляційного суду без змін, у Суду відсутні правові підстави для розгляду заяви відповідача про поворот виконання постанови апеляційного господарського суду від 30.04.2024.

Щодо відшкодування судових витрат на надання професійної правничої допомоги, заявлених позивачем, колегія суддів зазначає таке.

Згідно ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

У ч. 1-3 ст. 126 ГПК України зазначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Ці витрати підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає опис робіт, виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

За змістом ч. 4 ст. 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт; обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах відомості щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі. Чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань. Чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами. Та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.

Тобто, нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.

У разі недотримання вимог ч. 4 ст. 126 ГПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5, 6 ст. 126 ГПК України).

Отже, у розумінні положень ч. 5 ст. 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру правничої допомоги або зменшення розміру на підставі положень ч. 4 ст. 126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях ст. 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у ст. 43 Конституції України (постанова Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19).

З огляду на наведені норми права розмір судових витрат на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язаних з підготовкою до розгляду справи у судовому засіданні, має бути доведений та документально обґрунтований відповідно до ст. 74 ГПК України.

Позивач у відзиві на касаційну скаргу зазначив, що поніс судові витрати на надання професійної правничої допомоги у суді касаційної інстанції в розмірі 101 294,50 грн, що еквівалентно 2 500 доларів США, зазначивши, що гонорар у зазначеному розмірі в іноземній валюті є фіксованим згідно з умов договору про надання професійної правничої допомоги від 17.03.2021 (з урахуванням додаткової угоди № 1 від 31.05.2021) і станом на дату укладення цього договору становив 69 131,25 грн. Враховуючи зміну курсу валют, вартість гривневого еквіваленту 2 500,00 доларів США була перерахована і станом на 12.06.2024 становить 101 294,50 грн, які були сплачені позивачем адвокатському об`єднанню.

На виконання п. 2 ч. 8 ст. 129 ГПК України позивач надав:

- акт приймання-передачі від 12.06.2024 № 3 до додаткової угоди від 31.01.2021 № 1 до договору про надання професійної правничої допомоги від 17.03.2021 № 106/02-2021. Згідно акта адвокатським об`єднанням за запитом ТОВ «Джен-Ай Київ» належним чином надані юридичні послуги щодо представництва інтересів позивача в Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду, що включає в себе аналіз судових рішень у судовій справі у спорі, ознайомлення із матеріалами справи; підготовку, підписання та подання до касаційного суду, зокрема відзиву на касаційну скаргу; підготовку до участі та участь адвоката адвокатського об`єднання в судових засіданнях касаційного суду до винесення остаточного рішення у справі. Сума винагороди складає 101 294,50 грн;

- рахунок від 12.06.2024 № 106/02-03 на суму 101 294,50 грн;

- банківську виписку по рахунку адвокатського об`єднання від 24.06.2024, відповідно до якої позивач сплатив 101 294,50 грн за юридичні послуги за третім етапом надання послуг згідно з рахунку від 12.06.2024 № 106/02-03.

Відповідно до наявного в матеріалах справи договору про надання професійної правничої допомоги від 17.03.2021 № 106/02-2021 (з урахуванням додаткової угоди від 31.01.2021 № 1) загальна вартість послуг за цим договором становить - 276 525,00 грн, що еквівалентно 10 000,00 доларів США за курсом НБУ станом на дату укладення даного договору, виходячи із розрахунку 1 долар США = 27,6525 грн (п. 6.1); за представництво інтересів позивача у суді касаційної інстанції у судовій справі (третій етап надання послуг) - 69 131,25 грн, що еквівалентно 2500,00 доларів США (п. 6.1.1); вартість послуг, встановлена в п. 6.1, може змінюватись в разі зміни курсу валют (офіційного обмінного курсу гривні до долару США, встановленого НБУ, станом на дату оформлення акта приймання-передачі послуг). У випадку зміни курсу іноземної валюти (долар США) на 5 або більше відсотків відносно курсу, який встановлений НБУ на дату укладення договору сторони застосовують наступний порядок коригування вартості послуг: Ц = (К1 / К2) * Цт, де К1 - офіційний курс гривні до долара США встановлений НБУ на дату оформлення акта; К2 - офіційний курс гривні до долара США встановлений НБУ на дату укладення договору; Цт - вартість послуг за етапом; Ц - остаточна вартість послуг за етапом (п. 6.2).

З наявних в матеріалах справи ордерів на надання правничої допомоги ТОВ «Джен-Ай Київ» на підставі договору про надання правової допомоги від 17.03.2021 № 106/02-2021 у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду вбачається, що адвокатським об`єднанням для надання правової допомоги позивачу під час розгляду цієї справи у суді касаційної інстанції залучено адвокатів Шевчук І. А. (ордер від 15.06.2024 серії АА № 1458662) та Сергеєва Д. С. (ордер від 08.07.2024 серії АА № 1463936).

З тексту відзиву на касаційну скаргу вбачається, що цей документ підготовлено та подано до Суду адвокатом Шевчук І. А. у строк, встановлений Судом для його подачі, отже був прийнятий до розгляду. Адвокат Сергеєв Д. С. представляв інтереси ТОВ «Джен-Ай Київ» у судовому засіданні Суду, призначеному на 11.07.2024.

При цьому Суд враховує, що послугою з підготовки відзиву на касаційну скаргу охоплюється не лише його складення, а також послуги з вивчення касаційної скарги, аналізу судової практики та позицій Верховного Суду, визначених у касаційній скарзі (побідний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 19.01.2022 у справі № 910/789/21).

Враховуючи викладене, те, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини, а наданими позивачем доказами підтверджується понесення ним витрат на оплату професійної правничої допомоги в суді касаційної інстанції в розмірі 101 294,50 грн, прийнявши до уваги відсутність письмового клопотання відповідача про зменшення розміру витрат позивача на послуги адвоката, Верховний Суд вважає, що заявлений позивачем до відшкодування розмір витрат на правничу допомогу відповідає основним критеріям визначення та розподілу судових витрат, отже підлягає стягненню в сумі 101 294,50 грн, а заява позивача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за рахунок відповідача - задоволенню, оскільки касаційна скарга НЕК «Укренерго» Судом залишена без задоволення.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом ч. 1 ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувану постанову апеляційного суду в межах вимог та доводів касаційної скарги відповідача, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції - без змін.

Судовий збір, сплачений у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладається на скаржника, оскільки Верховний Суд касаційну скаргу відповідача залишає без задоволення, а ухвалену у цій справі постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Національна енергетична компанія "Укренерго"» залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.04.2024 у справі № 910/7642/21 залишити без змін.

3. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Національна енергетична компанія "Укренерго"» (01032, м. Київ, вул. Симона Петлюри, 25, код ЄДРПОУ 00100227) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Джен-Ай Київ» (01054, м. Київ, вул. Олеся Гончара, 45-В, код ЄДРПОУ 39775296) 101 294 (сто одну тисячу двісті дев`яносто чотири) грн 50 коп. витрат на професійну правничу допомогу.

4. Видачу наказу доручити Господарському суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок

Судді: А. А. Ємець

І. Б. Колос