Постанова

від 17.07.2024 по справі 5026/1357/2012

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" липня 2024 р. Справа№ 5026/1357/2012(925/229/24)

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Остапенка О.М.

суддів: Сотнікова С.В.

Тарасенко К.В.

за участю секретаря судового засідання Карпової М.О.

у присутності представників сторін:

від позивача: арбітражний керуючий Постоленко В.О. особисто

від відповідача: Ніколаєв Г.О. - ордер серії СА №1087777 від 04.06.2024

від відповідача: Пашинський М.М. - ордер серії АА №1434565 від 22.04.2024

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Черкаської області від 26.02.2024 року

у справі №5026/1357/2012(925/229/24) (суддя Хабазня Ю.А.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Концерн Нафтаенерго" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Постоленко Володимира Олексійовича

до ОСОБА_1

про покладення субсидіарної відповідальності за зобов`язаннями боржника у зв`язку із доведенням підприємства до банкрутства

у справі №5026/1357/2012

за заявою Компанії "Муано Трейдінг Лімітед"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Концерн Нафтаенерго"

про банкрутство юридичної особи

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 26.02.2024 року у справі №5026/1357/2012(925/229/24) заяву ТОВ "Концерн Нафтаенерго" в особі ліквідатора банкрута арбітражного керуючого Постоленка В.О. від 23.02.2024 задоволено повністю; вжито наступні заходи забезпечення позову - накладено арешт шляхом винесення постанови у виконавчому провадженні про арешт майна, а саме рухомого та нерухомого майна, корпоративних прав, грошових коштів на рахунках, які належать ОСОБА_1 у межах позовних вимог 29087445,32 грн.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою місцевого господарського суду, ОСОБА_1 звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду Черкаської області від 26.02.2024 року у справі №5026/1357/2012(925/229/24).

Протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 20.06.2024 року вказану апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Остапенко О.М., судді: Пантелієнко В.О., Сотніков С.В.,

Ухвалою суду від 24.06.2024 поновлено скаржнику строк для подання апеляційної скарги, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Черкаської області від 26.02.2024 року у справі №5026/1357/2012(925/229/24), встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу та призначено справу до розгляду на 11.07.2024 року за участю повноважних представників учасників провадження у справі.

У поданому через відділ документального забезпечення суду відзиві на апеляційну скаргу ліквідатор ТОВ "Концерн Нафтаенерго" арбітражний керуючий Постоленко В.О. просить залишити її без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції - без змін.

У зв`язку з перебуванням судді Пантелієнко В.О. у відпустці витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.07.2024 для розгляду справи №5026/1357/2012(925/229/24) сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя - Остапенко О.М., судді: Сотніков С.В., Тарасенко К.В.

Ухвалою суду від 11.07.2024 року вищевказаною колегією суддів прийнято до провадження справу №5026/1357/2012(925/229/24) за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Черкаської області від 26.02.2024 року та призначено її до розгляду на 17.07.2024 року за участю повноважних представників учасників провадження у справі.

Представники скаржника в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримали, просили її задовольнити, скасувати ухвалу Господарського суду Черкаської області від 26.02.2024 року у справі №5026/1357/2012(925/229/24) та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви ліквідатора про вжиття заходів забезпечення позову.

Ліквідатор банкрута в судовому засіданні проти вимог скаржника, викладених в апеляційній скарзі, заперечував, просив залишити її без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції - без змін.

17.07.2024 року оголошено вступну та резолютивну частини постанови Північного апеляційного господарського суду у даній справі.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства та заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала Господарського суду Черкаської області від 26.02.2024 року у даній справі - скасуванню з прийняттям нового судового рішення про відмову у задоволені заяви ліквідатора про вжиття заходів забезпечення позову, виходячи з наступного.

Згідно зі статтею 270 ГПК України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.

У відповідності до вимог ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відповідно до ч. 6 ст. 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Разом з тим, судова колегія зазначає, що 21.04.2019 набрав чинності Кодекс України з процедур банкрутства від 18.10.2018 №2597-VIII, який введено в дію 21.10.2019, відтак в даному випадку застосуванню підлягають положення Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ).

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, у провадженні господарського суду Черкаської області перебуває справа №5026/1357/2012 про банкрутство ТОВ "Концерн Нафтаенерго", провадження у якій порушено ухвалою суду від 12.09.2012 за заявою Компанії "Муано Трейдінг Лімітед".

Ухвалою суду від 26.03.2023 року затверджено реєстр вимог кредиторів.

Постановою господарського суду Черкаської області від 24.02.2021 ТОВ "Концерн Нафтаенерго" визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Постоленка В.О.

У лютому 2024 року ліквідатор банкрута звернувся до суду із заявою в порядку статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства про покладення субсидіарної відповідальності, в якій просив покласти на засновника боржника ОСОБА_1 субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями ТОВ "Концерн Нафтаенерго" у зв`язку із доведенням його до банкрутства шляхом стягнення на користь боржника 29 087 445,32 грн.

Ухвалою суду від 22.02.2024 року відкрито провадження за заявою та призначено її для розгляду по суті у спрощеному провадженні.

26.02.2024 до суду надійшла заява позивача про забезпечення позову шляхом накладення арешту на корпоративні права, рухоме майно, нерухоме майно та грошові суми ОСОБА_1 у межах розміру розрахункової суми субсидіарної відповідальності 29 087 445,32 грн.

В обґрунтування поданої заяви ліквідатором зазначено, що відповідач безпідставно ухиляється від виконання обов`язку, встановленого КУзПБ, постановою від 24.02.2021 року та ухвалою від 09.11.2023 року у даній справі, а також постановою приватного виконавця Недоступа Д.М. від 15.12.2023 року у виконавчому провадженні №73616682, з передання документів, майна, печаток і штампів банкрута його ліквідатору; боржник перебуває у стані ліквідації, термін якої обмежений, а тому невжиття заходів щодо накладення арешту на корпоративні права, рухоме майно, нерухоме майно та грошові суми, які належать ОСОБА_1 , може утруднити чи зробити неможливим виконання ухваленого за результатами поданого позову рішення суду.

За наслідками розгляду поданої заяви, ухвалою суду від 26.02.2024 заяву ТОВ "Концерн Нафтаенерго" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Постоленка В.О. задоволено повністю та вжито наступні заходи забезпечення позову - накладено арешт шляхом винесення постанови у виконавчому провадженні про арешт майна, а саме рухомого та нерухомого майна, корпоративних прав, грошових коштів на рахунках, які належать ОСОБА_1 у межах суми позовних вимог.

Ухвалу суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 не виконує свого обов`язку передати бухгалтерську та іншу документацію, печатки і штампи, матеріальні та інші цінності банкрута ліквідатору; що невиконання цього обов`язку ОСОБА_1 призводить до порушення законних прав та інтересів боржника і кредиторів, створює перешкоди у належному виконанні ліквідатором своїх повноважень; що розмір заявленої позивачем суми субсидіарної відповідальності ОСОБА_1 є значним і становить 29 087 445,32 грн.; що ОСОБА_1 у жодне судове засідання у справі про банкрутство, у яке він викликався, не з`явився; що поштової кореспонденції за місцем його реєстрації не отримує.

ОСОБА_1 з даною ухвалою суду не погоджується та в поданій апеляційній скарзі посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права через неповне з`ясування та дослідження обставин, що мають значення для правильного вирішення спору та невідповідність висновків суду чинному законодавству і дійсним обставинами справи.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на непідвідомчість даного спору (про покладення субсидіарної відповідальності) господарському суду, оскільки у даному випадку засновником чи учасником боржника є фізична особа, а відтак такий позов в силу ст. 19 ЦПК України підвідомчий суду цивільної юрисдикції, як наслідок прийнята судом ухвала від 26.02.2024 року є незаконною.

Крім того, за твердженням заявника, подана ліквідатором заява не містить в собі відомостей про наявність або відсутність електронного кабінету в ЄСІТС, не містить жодного обґрунтування необхідності забезпечення позову відносно кожного заходу забезпечення, у поданій заяві не надано пропозицій щодо зустрічного забезпечення, а також доказів сплати судового збору за її подання.

Також скаржником зазначено про недоведеність ліквідатором обставин існування очевидної загрози порушення прав та інтересів позивача з боку відповідача, як наслідок про відсутність підстав для вжиття відповідних заходів.

Як стверджує апелянт, оскаржувана наразі ухвала суду завдає йому шкоди, оскільки заходи забезпечення позову унеможливлюють виконання ним зобов`язань з оплати навчання дітей та отримання грошей з пенсійного рахунку.

Вказане у сукупності свідчить про необґрунтованість заяви ліквідатора як по суті позовних вимог, так і про вжиття заходів забезпечення позову, а тому, на думку відповідача, оскаржувана ухвала має бути скасована.

Переглядаючи в апеляційному порядку законність винесення ухвали суду, колегія суддів вбачає підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування відповідної ухвали з огляду на наступне.

Предметом апеляційного оскарження в даному випадку є ухвала суду першої інстанції про задоволення заяви ліквідатора банкрута (позивача у справі про покладення субсидіарної відповідальності за зобов`язаннями боржника) про вжиття заходів забезпечення позову.

Тобто, до предмету доказування належить встановлення обставин наявності чи відсутності підстав для вжиття судом заходів забезпечення позову.

Процесуальні підстави для застосування заходів забезпечення позову визначені статтею 136 ГПК України, згідно з якою господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову.

Відповідно до частини другої цієї статті ГПК України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, а гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення.

Виконання будь-якого судового рішення є невід`ємною стадією процесу правосуддя, а отже, має відповідати вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 19.03.1997 у справі "Горнсбі проти Греції" зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду. Водночас судовий захист, як і діяльність суду, не можуть вважатися дієвими, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням.

Зокрема, тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 137 ГПК України позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб.

Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина четверта зазначеної статті ГПК України).

Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним із позовною вимогою, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача (висновки в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 в справі №753/22860/17).

Крім цього, адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається.

А тому заходи забезпечення позову повинні узгоджуватись з предметом та підставами позову, можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову та не повинні порушувати права інших осіб.

Отже обрання належного, відповідного до предмету спору, заходу забезпечення позову гарантує дотримання принципу співвіднесення виду заходу забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, що зрештою дає змогу досягти балансу інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, сприяє фактичному виконанню судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, забезпечує ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, які не є учасниками цього судового процесу.

Таким чином, забезпечення позову за правовою природою є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових актів, а тому метою забезпечення позову є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову. Отже забезпечення позову застосовується як гарантія реального задоволення законних вимог позивача.

А тому господарський суд повинен враховувати ризики неможливості виконання рішення суду та гарантувати відновлення порушених прав позивача в разі задоволення позову та виконання постановленого рішення.

Звідти, інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.

Суд зазначає, що для забезпечення позову має бути підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви (такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12.01.2024 у справі №910/3268/22, від 15.09.2023 у справі № 917/453/23, від 26.09.2023 у справі № 911/1518/22, від 18.10.2023 у справі № 922/1864/23, від 11.01.2024 у справі № 916/3599/23).

Таким чином, необхідною умовою вжиття заходів для забезпечення позову є наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів можуть виникнути перешкоди для виконання рішення суду. Безпосередньою метою вжиття заходів є саме забезпечення виконання рішення суду. Інститут забезпечення позову в господарському процесі існує виключно з метою забезпечення гарантії виконання майбутнього судового рішення (такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 15.09.2023 у справі № 910/6804/23, від 18.10.2023 у справі № 922/1864/23).

Водночас, особа, яка звертається із заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову.

З цією метою та з урахуванням загальних вимог до доказування, передбачених статтею 74 ГПК України, обов`язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову (подібний висновок викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.09.2020 у справі №910/1261/20, від 25.09.2020 №921/40/20).

При цьому, обов`язок доказування наявності таких обставин покладається на заявника (такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12.01.2024 у справі №910/3268/22, від 15.09.2023 у справі №917/453/23, від 26.09.2023 у справі №911/1518/22).

Слід зазначити, що законом не визначається перелік відповідних доказів, які повинна надати особа до суду під час звернення з заявою про забезпечення позову, а тому суди у кожному конкретному випадку повинні оцінювати їх на предмет достатності, належності, допустимості та достовірності.

Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами.

До того ж, заходи забезпечення позову повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу (такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 15.09.2023 у справі № 917/453/23).

В свою чергу, господарський суд, вирішуючи питання про забезпечення позову, має оцінити обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості та адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених прав позивача; забезпечити запобігання порушенню, у зв`язку з вжиттям таких заходів, прав та охоронюваних законом інтересів осіб, які не є учасниками цього судового процесу.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, у тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, що звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Аналіз змісту наведеного свідчить, що забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових рішень. При цьому сторона, яка звертається із заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення з такою заявою.

Позов в процесуальному сенсі - є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмет і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимоги про захист прав чи законних інтересів.

Предметом спору у цій справі стала заявлена позивачем вимога про покладення на відповідача субсидіарної відповідальності за зобов`язаннями ТОВ "Концерн Нафтаенерго" у зв`язку із доведенням його до банкрутства шляхом стягнення на користь боржника 29 087 445,32 грн.

Отже виконання в майбутньому судового рішення у цій справі, у разі задоволення позову, безпосередньо залежить від тієї обставини, чи матиме відповідач необхідну суму грошових коштів, а тому застосування заходу забезпечення позову, обраного позивачем, безпосередньо пов`язане із предметом позову.

При цьому, суд зазначає, що у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін (постанова Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.03.2023 року у справі №905/448/22).

Отже інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 року у справі №381/4019/18.

Водночас умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.03.2023 року у справі №905/448/22.

Отже, позивач в межах заявленого позову у справі №5026/1357/2012 (925/229/24) мав довести на підставі належних, допустимих та достовірних доказів у розумінні статті 73 ГПК України, наявність зв`язку між конкретним заходом щодо забезпечення позову і змістом позовних вимог та обґрунтувати, яким чином заходи забезпечення позову забезпечать реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача.

Проте, як вбачається з клопотання про забезпечення позову, до нього не додано жодного доказу в обґрунтування обставин, на які позивач посилається в своїй заяві, які б підтверджували необхідність застосування заходів забезпечення позову.

Дослідивши зміст заяви, суд апеляційної інстанції встановив, що заявником не наведено достатніх обґрунтувань та не долучено жодних доказів, які б свідчили про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам заявника до виконання рішення у даній справі, не наведені дані про неможливість захисту прав, свобод та інтересів заявника без вжиття таких заходів.

Також позивачем у заяві не доведено та судом не встановлено наявності у власності відповідача рухомого та нерухомого майна, за рахунок якого може бути виконано судове рішення у разі задоволення вимог позивача у цій справі (автомобілі, інші транспортні засоби та/або інше рухоме майно тощо), та яким би він міг розпорядитись на користь третіх осіб, однак на шкоду позивача, тобто утруднивши або унеможлививши тим самим виконання судового рішення у разі задоволення позову у цій справі.

При цьому, ліквідатором у заяві про забезпечення позову також не наведено жодних обставин вчинення відповідачем конкретних дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після подання позову до суду, в тому числі і дій щодо приховування активів, безпідставного витрачання ним коштів не для здійснення розрахунків з підприємством-боржником, укладення договорів поруки чи застави його майна за наявності пред`явлених відповідачу вимог, вчинення дій, що можуть призвести до його неплатоспроможності відповідача, або інших доказів, які б свідчили про неможливість або істотне ускладнення виконання рішення господарського суду у разі невжиття таких заходів тощо, зазначивши лише про можливість відповідача умисно вивести майно зі свого володіння.

Фактично, доводи заяви ліквідатора та мотиви ухвали суду першої інстанції зводяться до того, що ОСОБА_1 не виконує свого обов`язку передати бухгалтерську та іншу документацію, печатки і штампи, матеріальні та інші цінності банкрута ліквідатору; що невиконання цього обов`язку ОСОБА_1 призводить до порушення законних прав та інтересів боржника і кредиторів, створює перешкоди у належному виконанні ліквідатором своїх повноважень; що розмір заявленої позивачем суми субсидіарної відповідальності ОСОБА_1 є значним і становить 29 087 445,32 грн.; що ОСОБА_1 у жодне судове засідання у справі про банкрутство, у яке він викликався, не з`явився; що поштової кореспонденції за місцем його реєстрації не отримує.

Разом з тим, судова колегія з цього приводу зазначає, що в даному випадку ліквідатором було подано не заяву про забезпечення вимог кредиторів у справі №5026/1357/2012 про банкрутство ТОВ "Концерн Нафтаенерго" в порядку приписів КУзПБ, а заяву про забезпечення позову у справі з майновими вимогами до відповідача про стягнення на користь боржника 29 087 445,32 грн., а відтак дослідженню підлягають дії або бездіяльність відповідача, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання, саме після подання позову до суду.

В контексті спірних правовідносин судова колегія враховує правову позицію викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №381/4019/18, в якій суд вказав, що необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.

Проте, ліквідатором не було надано жодного належного та допустимого доказу у розумінні статей 76, 77 ГПК України, з якими діюче законодавство пов`язує доцільність застосування заходів забезпечення позову та які б свідчили про неможливість або істотне ускладнення виконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів, а посилання позивача на потенційну можливість настання в майбутньому негативних наслідків - імовірну неможливість виконання рішення суду, без надання відповідного обґрунтування, в тому числі доказів вчинення відповідачем певних реальних дій, спрямованих на ухилення від виконання судового рішення чи зменшення грошових коштів на рахунках, не є достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову.

Аналогічна правова позиція також викладена у постановах Верховного Суду від 13.01.2020 у справі №922/2163/17, від 08.11.2019 у справі №904/421/19.

Колегія суддів звертає увагу на те, що саме лише припущення позивача за про те, що відповідачем будуть вчинятися дії спрямовані на зменшення грошових коштів, а також рухомого та нерухомого майна, що йому належить, без належного обґрунтування та зазначення конкретних вчинюваних відповідачем дій із посиланням на відповідні докази, а також без обґрунтування необхідності термінового вжиття заходів забезпечення позову не може бути достатньою причиною для винесення ухвали про забезпечення позову.

Більш того, позивачем також не було надано до суду жодних доказів неспроможності відповідача виконати рішення суду в разі задоволення позову.

Отже, наведені позивачем обставини в обґрунтування заяви про забезпечення позову беззаперечно не вказують на достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття заявленого позивачем у цій справі заходу забезпечення позову у вигляді арешту майна та грошових коштів відповідача може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів підприємства-боржника у разі ухвалення рішення про задоволення позову.

Також, колегія суддів зазначає, що накладення арешту в межах суми позову (29 087 445,32 грн.) на грошові кошти, що належать ОСОБА_1 та знаходяться на всіх рахунках відповідача - в усіх банківських та інших фінансово-кредитних установах, може призвести до неможливості виконання ним зобов`язань з оплати навчання дітей, отримання грошей з пенсійного рахунку, а також здійснення інших витрат на життєво необхідні потреби.

Згідно з частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Місцевий господарський суд, задовольняючи заяву позивача щодо вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти відповідача у межах суми позову, мав обґрунтувати, в тому числі з посиланням на відповідні обставини та належні докази, що невжиття таких заходів спроможне істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених (оспорюваних) прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Колегія суддів враховує, що під час розгляду заяви про забезпечення позову як накладення арешту на майно чи грошові кошти, суд має виходити з того, що цей захід забезпечення обмежує право особи користуватись та розпоряджатись грошовими коштами або майном.

Проте, господарським судом першої інстанції не було наведено обґрунтованих обставин з посиланням на відповідні докази, що підтверджували б необхідність застосування такого виду заходів забезпечення позову.

При цьому, суд першої інстанції обмежився лише наведенням мотивів, викладених у заяві ліквідатора про вжиття заходів забезпечення позову, не з`ясував належним чином обставини, що мають значення для справи та не навів обґрунтованих підстав для вжиття заходів до забезпечення позову, виходячи з встановлених обставин справи на підставі наявних в ній доказів.

Як було зазначено вище, процесуальний інститут забезпечення позову спрямований на захист інтересів позивача проти несумлінних, недобросовісних дій відповідача. Водночас, заявник не посилається, не обґрунтовує та не доводить відповідними доказами недобросовісні наміри (які мають бути реальними, а не потенційно можливими) чи недобросовісні дії визначеного ним відповідачем - ОСОБА_1 .

Зі змісту поданої заяви судом не встановлено реальної загрози істотного ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів підприємства-боржника, за захистом яких він звернувся суду, а відповідні доводи позивача, якими мотивовано заяву про забезпечення позову, ґрунтуються лише на його припущеннях.

За наведених обставин, колегія суддів вважає, що клопотання позивача ґрунтується виключно на припущеннях щодо можливого ухилення відповідача від виконання рішення суду у даній справі в разі задоволення позову і позивачем не обґрунтовано необхідність вжиття заходів забезпечення позову та не надано на підтвердження своєї позиції належних та допустимими доказів щодо наявності фактичних обставин, з якими процесуальний закон пов`язує застосування забезпечення позову.

В поданих суду матеріалах відсутні докази та доводи, що належним чином обґрунтовують імовірність утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів.

Таким чином, посилання у заяві про забезпечення позову на потенційну можливість настання в майбутньому негативних наслідків, без надання відповідного обґрунтування, в тому числі доказів вчинення відповідачем певних реальних дій, спрямованих на ухилення від виконання судового рішення, не є достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову, а у суду першої інстанції були відсутні правові підстави, встановлені статтею 136 ГПК України для задоволення такої заяви позивача.

За таких обставин, оскільки заява про забезпечення позову не містить обґрунтованих мотивів та посилань на докази, на підставі яких суд міг би дійти висновку щодо доцільності та необхідності забезпечення позову із врахуванням дотримання збалансованості інтересів сторін, заявником не доведено те, що невжиття визначених ним заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення поданої заяви про забезпечення позову, оскільки не забезпечив дотримання вимог чинного законодавства щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх фактичних обставин справи та не надав належну правову оцінку заяві ліквідатора про забезпечення позову, а відтак колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача з мотивів безпідставності, необґрунтованості та недоведеності поданої ліквідатором заяви підлягає задоволенню, а оскаржувана ухвала господарського суду першої інстанції - скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні заяви ліквідатора ТОВ "Концерн Нафтаенерго" арбітражного керуючого Постоленка В.О. про вжиття заходів забезпечення позову.

Щодо інших доводів апеляційної скарги у якості підстав для її задоволення та скасування оскаржуваної ухвали, то апеляційний господарський суд не вбачає підстав для їх задоволення.

Так, судова колегія звертає увагу скаржника, що доведеність обґрунтованості заявлених ліквідатором позовних вимог про покладення субсидіарної відповідальності за зобов`язаннями боржника у зв`язку із доведенням підприємства до банкрутства є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті і не вирішується під час розгляду заяви про вжиття заходів забезпечення позову та про скасування таких заходів.

Таким чином, доводи скаржника про необґрунтованість та безпідставність поданої ліквідатором позовної заяви по суті спору судом відхиляються, а надані суду апеляційної інстанції 16.07.2024 року разом із клопотанням про долучення доказів документи на підтвердження наявності у боржника нереалізованого майна до уваги наразі не беруться та судом не оцінюються, оскільки не є предметом дослідження під час розгляду заяви про вжиття заходів забезпечення позову та не можуть бути підставою для скасування оскаржуваної ухвали.

Доводи апелянта про невідповідність заяви ліквідатора про вжиття заходів забезпечення вимогам ГПК України, зокрема в частині зазначення відомостей про наявність або відсутність електронного кабінету в ЄСІТС, пропозицій щодо зустрічного забезпечення, а також доказів сплату судового збору за її подання є безпідставними з огляду на таке.

Так, згідно з даними КП "Діловодство спеціалізованого суду" арбітражним керуючим Постоленком В.О. зареєстровано електронний кабінет в ЄСІТС за електронною адресою ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому не зазначення позивачем у заяві про забезпечення позову відомостей про наявність або відсутність електронного кабінету в ЄСІТС в даному випадку не є підставою для скасування такої ухвали судом апеляційної інстанції.

Щодо розгляду заяви без доказів сплату судового збору за її подання, то згідно матеріалів справи разом із запереченнями на клопотання про скасування вжитих судом заходів забезпечення позову ліквідатором надано платіжне доручення від 03.04.2024 на суму 1 514,00 грн. про сплату судового збору за подання відповідної заяви. І, хоча, такі докази дійсно надано після розгляду судом заяви та винесення оскаржуваної ухвали, про що також не заперечує ліквідатор у відзиві на апеляційну скаргу, судова колегія, з рештою, не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги із зазначених мотивів, оскільки відповідні процесуальні порушення було усунуто ліквідатором самостійно.

Посилання скаржника на відсутність вирішеного судом першої інстанції питання зустрічного забезпечення в порядку частини шостої статті 140 Господарського процесуального кодексу України, як на підставу для скасування оскаржуваної ухвали, апеляційним судом також задоволенню не підлягають, з огляду на наступне.

Стаття 139 ГПК України містить обов`язкові вимоги до змісту заяви про забезпечення позову. Зокрема, п. 6 ч. 1 ст.139 ГПК України передбачає, що така заява має містити пропозиції заявника щодо зустрічного забезпечення.

Метою зустрічного забезпечення є забезпечення відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову. На відміну від забезпечення позову, метою якого є захист інтересів позивача, зустрічне забезпечення направлено, перш за все, на захист інтересів відповідача. Крім того, фактично цей інститут права зберігає існуючий status quo між сторонами до ухвалення рішення суду по суті спору (постанови Верховного Суду від 17.12.2020 року у справі №646/6171/18, від 17.02.2021 року у справі №760/19023/18, від 27.07.2021 у справі №22-з/824/477/2021, 22-з/824/535/2021).

Частиною 1 ст. 141 ГПК України передбачено право суду, а не обов`язок вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення).

Зважаючи на ч. 4 ст. 141 ГПК України, ухвалення рішення про забезпечення позову без одночасного вирішення судом питання про зустрічне забезпечення не позбавляє заявника права звернутися до суду із клопотанням про зустрічне забезпечення, що може бути подано після застосування судом заходів забезпечення позову. Зазначене відповідає принципу змагальності сторін, закріпленому ст. 13 ГПК України.

Тому, розгляд судом заяви про забезпечення позову, яка не містить конкретних пропозицій щодо зустрічного забезпечення не є порушенням наведених вимог законодавства та не свідчить про допущення судом першої інстанції істотних процесуальних порушень, достатніх для скасування ухвали, якою було вжито відповідні заходи забезпечення позову, оскільки з метою захисту своїх прав відповідач не позбавлений можливості звернутися з клопотанням про зустрічне забезпечення. (Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 16.12.2021 року у справі №911/1658/21, від 10.10.2019 року у справі 916/1572/19, від 24.06.2019 року у справі №916/2933/18, від 18.06.2019 року у справі 904/661/19, від 17.12.2018 року у справі №914/970/18, від 26.11.2018 року у справі №904/2925/18, від 18.07.2018 року у справі №916/2851/17).

Таким чином, оскільки заява арбітражного керуючого Постоленка В.О. про вжиття заходів забезпечення позову не містить конкретних пропозицій щодо зустрічного забезпечення і на момент прийняття оскаржуваної ухвали від відповідача жодних заяв з приводу зустрічного забезпечення до суду не надходило, то відсутність вирішеного судом першої інстанції питання зустрічного забезпечення не є підставою для скасування відповідної ухвали, про що помилково стверджує апелянт.

Посилання скаржника на непідвідомчість даного спору (про покладення субсидіарної відповідальності) господарському суду, оскільки у даному випадку засновником чи учасником боржника є фізична особа, а відтак такий позов в силу ст. 19 ЦПК України підвідомчий суду цивільної юрисдикції, як наслідок прийнята судом ухвала від 26.02.2024 є незаконною, також є безпідставними та не заслуговують на увагу, з огляду на наступне.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.

Право на звернення до господарського суду в установленному ГПК України порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частини перша, друга статті 4 ГПК України).

Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (частина перша статті 2 ГПК України).

Під захистом прав розуміється сукупність дозволених законом певних дій, прийомів, способів, що використовуються особою, право якої порушено або може бути порушено чи оспорюється, з метою відновлення порушеного (оспорюваного) права, припинення правопорушення чи запобігання вчиненню правопорушення та відшкодування спричиненої шкоди, тоді як форми захисту - це такий процесуальний порядок, який забезпечує реалізацію права на захист.

За змістом статті 12 ГПК України провадження у справах про банкрутство є однією з форм господарського процесу, тому в його межах повинні виконуватися завдання господарського судочинства та досягатися його мета - ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому ГПК України для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених спеціальним законом про банкрутство.

За правилами юрисдикції господарських судів у пункті 8 частини першої статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.

Справи, передбачені пунктом 8 частини першої статті 20 ГПК України, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника (частина тринадцята статті 30 цього Кодексу), тобто є справами виключної підсудності.

Таким чином, процесуальний закон встановив імперативне правило виключної підсудності справ про банкрутство та справ у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, незалежно від моменту виникнення таких вимог.

З цими правилами кореспондуються приписи статті 7 КУзПБ, що визначає основні засади розгляду спорів, стороною в яких є боржник.

Відповідно до частини першої, абзацу першого частини другої статті 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Отже, стаття 7 КУзПБ у сукупності із зазначеними нормами ГПК щодо предметної та виключної підсудності втілюють принцип концентрації справ з метою підвищення ефективності господарського процесу.

Загалом, завдяки концентрації господарського процесу забезпечується його оперативність, яка відповідає динамічності господарського обороту та меті швидкого відновлення порушеного правового господарського порядку.

Визначені частиною другою статті 7 КУзПБ спори розглядаються та вирішуються судом у відокремленому позовному провадженні за правилами ГПК України. Судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій за результатами розгляду заяв, скарг, клопотань, поданих в межах основного провадження у справі про банкрутство, розглядаються судом без застосування усіх стадій судового розгляду, притаманних виключно розгляду справ позовного провадження. Такий підхід повністю відображає конструкції статей 7, 9 КУзПБ щодо порядку розгляду як основної справи про банкрутство, так і спорів, стороною в яких є боржник, які хоча і вирішуються в межах основної справи про банкрутство, проте є справами позовного провадження, відокремленими від основної справи про банкрутство (Аналогічних висновків дотримується Верховний Суд у постановах від 08.02.2023 у справі №908/3057/21(908/213/22), від 30.06.2022 у справі №911/3616/21 (911/184/22), від 19.01.2021 у справі №916/97/20).

Таке розмежування є цілком виправданим з точки зору того, що справи відокремленого позовного провадження мають різний суб`єктний склад сторін спору, предмети і підстави позову, розглядаються та вирішуються господарським судом із застосуванням усього інструментарію позовного провадження, на відміну від спрощеного порядку розгляду заяв, скарг і клопотань в основній справі про банкрутство. (Таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 15.02.2021 у справі №910/11664/20, від 23.02.2023 у справі №3/60"Б" (906/1/21)).

Таким чином законодавець вкотре підкреслив, що розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і лише господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи (аналогічний висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі №607/6254/15-ц, від 28.01.2020 у справі №50/311-б, від 18.02.2020 у справі №918/335/17, від 15.06.2021 у справі №916/585/18(916/1051/20), постановах Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №914/2252/20(914/2794/21), від 30.01.2020 у справі №921/557/15-г/10, від 06.02.2020 у справі №910/1116/18, від 12.01.2021 у справі № 334/5073/19).

Згідно ч. 2 ст.61 КУзПБ під час здійснення своїх повноважень ліквідатор має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями боржника у зв`язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою. У разі банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, які мають право давати обов`язкові для боржника вказівки чи мають змогу іншим чином визначати його дії, на засновників (учасників, акціонерів) боржника - юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов`язаннями. Стягнені суми включаються до складу ліквідаційної маси і можуть бути використані лише для задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, встановленому цим Кодексом.

Тлумачення ст. 1, 60, 61 КУзПБ дає підстави для висновку про те, що арбітражний керуючий - ліквідатор у відносинах з третіми особами при пред`явленні вимоги про притягнення до субсидіарної відповідальності є органом, особою, уповноваженою представляти боржника. Він діє в цій ситуації як представник боржника і діє не у власних інтересах, а безпосередньо у інтересах боржника і опосередковано у інтересах кредиторів, оскільки стягнення заявлених сум має здійснюватися на користь боржника і включатися до складу ліквідаційної маси, які можуть бути використані лише для задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, встановленій КУзПБ.

Системний аналіз п. 12 ч. 1 ст. 20 ГПК України та ст. 61 КУзПБ дають підстави стверджувати, що вимога про притягнення до субсидіарної відповідальності є вимогою майнового характеру боржника у розмірі, який визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою, і за своєю правовою природою є вимогою про відшкодування збитків завданих саме боржнику протиправними діями/бездіяльністю з вини його засновників (учасників) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, що призвели до банкрутства боржника та до неможливості виконання боржником своїх грошових зобов`язань перед кредиторами.

На переконання колегії суддів, це майновий спір між боржником в особі його представницького органу - ліквідатора і особами, вказаними у ст. 61 КУзПБ, про відшкодування збитків боржнику.

Отже, вимоги ліквідатора про притягнення до субсидіарної відповідальності та стягнення певної суми на користь боржника є майновим спором, стороною якого є боржник, а відтак розгляд та вирішення цього спору підходить під регулювання ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства, а саме у відокремленому позовному провадженні за правилами ГПК України.

При цьому, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 20.10.2022 року у справі №911/3554/17(911/401/21) дійшов висновку, що заява ліквідатора про покладення субсидіарної відповідальності на особу винну у доведенні до банкрутства боржника розглядається за правилами ГПК України у межах справи про банкрутство в порядку, визначеному ст. 7 КУзПБ.

Вищенаведені обставини спростовують твердження ОСОБА_1 про підвідомчість даного спору про покладення на фізичну особу субсидіарної відповідальності за зобов`язаннями боржника суду цивільної юрисдикції.

В силу положень процесуального законодавства та численної практики Верховного Суду судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Крім того, відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасиу проти Греції", національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію; у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнєцов та інші проти російської федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України").

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Трофимчук проти України" зазначив, що, хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Отже, судом апеляційної інстанції в повній мірі досліджено та надано оцінку наявним у справі доказам, обставинам справи і доводам скаржника та встановлено неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, та порушення норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного судового рішення.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

В силу положень ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є нез`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, оскаржувану ухвалу місцевого господарського суду прийнято з порушенням норм чинного законодавства, доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, частково знайшли своє підтвердження під час розгляду справи апеляційним господарським судом та є достатніми для висновку про наявність підстав для її задоволення та скасування ухвали суду з прийняттям нового судового рішення про відмову у задоволенні заяви ТОВ "Концерн Нафтаенерго" в особі ліквідатора банкрута арбітражного керуючого Постоленка В.О. про вжиття заходів забезпечення позову.

Керуючись статтями 255, 269, 270, 271, 273, 275, 277, 281-284 ГПК України та Кодексом України з процедур банкрутства, Північний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Черкаської області від 26.02.2024 року у справі №5026/1357/2012(925/229/24) задовольнити.

2. Ухвалу господарського суду Черкаської області від 26.02.2024 року у справі №5026/1357/2012(925/229/24) скасувати.

3. Прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні заяви ТОВ "Концерн Нафтаенерго" в особі ліквідатора банкрута арбітражного керуючого Постоленка В.О. про вжиття заходів забезпечення позову відмовити.

4. Копію постанови суду надіслати учасникам провадження у справі.

5. Справу повернути до господарського суду Черкаської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку, строки та випадках, передбачених ст.ст. 286-291 ГПК України та ст. 9 Кодексу України з процедур банкрутства.

Повний текст постанови підписано 18.07.2024 року.

Головуючий суддя О.М. Остапенко

Судді С.В. Сотніков

К.В. Тарасенко