Постанова

від 17.07.2024 по справі 754/8973/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 754/8973/23 Головуючий у суді І інстанції Скрипка О.І.

Провадження № 22-ц/824/11160/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 липня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Центру дитячо-юнацької творчості Дніпровського району міста Києва про зобов`язання вчинити дії,

в с т а н о в и в:

У червні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним вище позовом, посилаючись на те, що з 13 листопада 2006 року вона працювала у Центрі дитячо-юнацької творчості Дніпровського району м. Києва за сумісництвом та отримувала заробітну плату як «спеціаліст вищої категорії» (10 розряд).

31 серпня 2007 року вона перейшла до відповідача на постійну роботу методистом з туристсько-краєзнавчого напряму та, маючи педагогічний стаж роботи 26 років, стала отримувати заробітну плату як звичайний «спеціаліст». З наказом про прийняття на роботу не ознайомлювалась.

У квітні 2014 року за результатом атестації їй було присвоєно кваліфікаційну категорію «спеціаліст другої категорії».

Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 20 січня 2017 року № 81 починаючи із 01 січня 2017 року розміри посадових окладів та ставок заробітної плати всім працівникам було підвищено на 2 тарифні розряди, тобто 10-й розряд став 12-м тарифним розрядом.

Згідно атестаційного листа від 24 березня 2017 року їй було підвищено тарифний розряд із 12 на 14 і присвоєно звання «спеціаліст вищої категорії».

З 2007 року по 2014 рік заробітну плату їй виплачували як «спеціалісту», а з 2014 року по 2017 рік оплата проводилась як «спеціалісту другої категорії» згідно 8 розряду.

Однак, у своїх розрахункових листах вона побачила, що їй нараховувалась заробітна плата за 7 тарифним розрядом, що впливає на розмір заробітної плати. Відповідно, заробітна плата їй нараховувалась в меншому розмірі, ніж вона мала отримати.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просила суд зобов`язати Центр дитячо-юнацької творчості Дніпровського району м. Києвавчинити дії щодо перерахунку та виплати їй заробітної плати за період з 03 вересня 2007 року по 24 березня 2017 року згідно 12 тарифного розряду, враховуючи відповідний оклад за посадою, надбавки та доплати.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 11 березня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що твердження позивачки в обґрунтування позову про те, що їй нараховувалась заробітна плата саме за 7 тарифним розрядом, що впливає на розмір заробітної плати, є голослівними, оскільки нею не надано жодного належного та допустимого доказу щодо цього. Крім того, позивачкою не надано доказів того, що заробітна плата відповідачем їй нараховувалась з будь-якими порушеннями у розмірі меншому, ніж передбачено чинним законодавством.

Натомість, підтверджується наявними доказами у справі, що позивачка була прийнята на посаду методиста із встановленням 9 тарифного розряду. Подальші підвищення тарифного розряду позивачки відбувались із дотримання норм чинного законодавства за результатами атестації та на підставі відповідних наказів. Як результати атестації, так і накази про встановлення тарифних розрядів позивачкою у встановленому законом порядку не оскаржувалися і є чинними.

За наведених обставин, суд першої інстанції вважав, що оплата праці позивачки здійснювалася у порядку, встановленому Законом України «Про оплату праці» та відповідно до вимог Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затвердженої наказом Міністерства освіти від 15 квітня 1993 року № 102. Заборгованість по заробітній платі у відповідача перед позивачкою за період з 03 вересня 2007 року по 24 березня 2017 року відсутня.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивачка звернулася з апеляційною скаргою, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права, внаслідок чого вважає оскаржуване рішення суду незаконним і необґрунтованим.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції не враховано, що відповідач знав про наявність у неї щонайменше кваліфікаційної категорії «спеціаліст другої категорії» при прийнятті її на роботу з повною зайнятістю.

Відповідно до наказу № 144-к від 10 листопада 2006 року позивачку було прийнято на роботу до відповідача за сумісництвом на посаду культорганізатора з присвоєнням 10 розряду за Єдиною тарифною сіткою розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери (далі - Єдина тарифна сітка).

Згідно із додатком № 8 до наказу Міністерства освіти і науки України від 26 вересня 2005 року № 557 (далі - Наказ № 557) в редакції, чинній на дату прийняття позивачки на роботу на посаду культорганізатора, діапазон розрядів за Єдиною тарифною сіткою для культорганізатора становив з 8 по 10.

У додатку № 6 Наказу № 557 у вказаній редакції встановлено, що «спеціалістам другої категорії» відповідає 10 розряд.

Оскільки посада культорганізатора не дозволяла призначити такій особі розряд вище 10, то з наказу № 144-к від 10 листопада 2006 року випливає, що відповідач станом на 10 листопада 2006 року знав про наявність у позивачки кваліфікаційної категорії щонайменше на рівні «спеціаліст другої категорії».

24 квітня 2007 року позивачка підтвердила відповідність займаній посаді, тобто відповідність щонайменше кваліфікаційній категорії на рівні «спеціаліст другої категорії», що підтверджується відповідним атестаційним листом.

Згідно із наказом відповідача № 101-К від 31 серпня 2007 року про прийняття позивачки на роботу на посаду методиста останній призначено виплачувати заробітну плату за кваліфікаційною категорією «спеціаліст» на основі 9 розряду Єдиної тарифної сітки.

За таких умов відповідач, володіючи інформацією про наявність у позивачки кваліфікаційної категорії щонайменше на рівні «спеціаліста другої категорії» (відповідає 10 розряду Єдиної тарифної сітки), 31 серпня 2007 року прийняв останню на роботу на посаду методиста з кваліфікаційною категорією «спеціаліст» (відповідає 8-9 розряду).

Таким чином, при прийнятті позивачки на роботу на посаду методиста 31 серпня 2007 року відповідачем незаконно було занижено кваліфікаційну категорію та розряд позивачки за Єдиною тарифною сіткою. Кваліфікаційна категорія знижена щонайменше із «спеціаліста другої категорії» до «спеціаліста», а розряд - щонайменше з 10 (десятого) до 9 (дев`ятого).

ОСОБА_1 вважає, що нею доведено, що при прийнятті її на роботу 31 серпня 2007 року на посаду методиста відповідачем не враховано вимоги абзацу 1 приміток до додатку № 8 до Наказу № 557.

Як зазначено в атестаційному листі від 16 квітня 2009 року, позивачка працює у відповідача з 2007 року на посаді методиста по туристично-краєзнавчій роботі. До трудових обов`язків позивачки входить проведення чималої кількості екскурсій для школярів, що, зокрема, зафіксовано у цьому ж атестаційному листі.

Відповідно абзацу 1 приміток до додатку № 8 до Наказу № 557 тарифні розряди старшим керівникам та керівникам туристських груп (походів, експедицій, екскурсій) установлюються на рівні керівника та заступника керівника позашкільного закладу з контингентом дітей до 600 чоловік.

У додатку № 8 до Наказу № 557 зазначено, що директору закладу з кількістю учнів (вихованців) в кількості від 300 до 600 встановлюється 11-13 розряд за Єдиною тарифною сіткою. Вказане положення діяло протягом всього часу існування спірних правовідносин.

Отже, при прийнятті 31 серпня 2007 року позивачки на роботу відповідач мав встановити їй щонайменше 11 розряд.

В той же час, у позивачки була наявна кваліфікаційна категорія на рівні щонайменше «спеціаліст другої категорії» (другий рівень кваліфікаційних категорій), тому з діапазону розрядів для керівників екскурсій на рівні від 11 до 13, позивачці відповідно мав бути призначений другий рівень з цього діапазону, тобто 12 розряд за Єдиною тарифною сіткою.

З огляду на викладене, при прийнятті позивачки на роботу відповідач мав обов`язок встановити їй 12 розряд.

Наголошує на тому, що судом не враховано, що при зміні місця роботи кваліфікаційний рівень педагогічного працівника зберігається, а вона відповідала вимогам для отримання кваліфікаційного рівня «спеціаліст вищої категорії».

Відповідно до пункту 2.4. наказу Міністерства освіти України № 310 від 20 серпня 1993 року «Про затвердження Типового положення про атестацію педагогічних працівників України» в редакції, що діяла на час прийняття позивачки на роботу до відповідача 31 серпня 2007 року, педагогічні працівники, які мають необхідний стаж безпосередньої педагогічної роботи й раніше проходили атестацію та прийняті на роботу в поточному навчальному році, а також ті, хто навчається у вищому навчальному закладі, атестуються за їхнім бажанням.

З урахуванням того, що 24 квітня 2007 року (за кілька місяців до прийняття позивачки на роботу) вона пройшла атестацію, відповідач мав прийняти на її на роботу за відомою останньому кваліфікаційною категорією, а саме, як вже зазначалося, щонайменше як «спеціаліста другої категорії».

На підставі викладеного, ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги про зобов`язання вчинити дії задовольнити.

У відзиві на апеляційну скаргу Центр дитячо-юнацької творчості Дніпровського району м. Києва просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи позивачки є необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції надав належну оцінку наданим сторонами доказам та обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Обґрунтовуючи свої заперечення, відповідач зазначив, що нарахування заробітної плати педагогічним працівникам закладів освіти здійснюється на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року № 1298 «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки, розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери» (із змінами і доповненнями), наказу Міністерства освіти і науки України від 26 вересня 2005 року № 557 «Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ», Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затвердженої наказом МОН від 15 квітня 1993 року № 1032 (зі змінами). Тарифні розряди встановлюються за наслідками атестації.

Позивачку було прийнято на роботу в Центр дитячо-юнацької творчості Дніпровського району м. Києва 13 листопада 2006 року за сумісництвом на посаду культорганізатора (наказ № 144-К від 10 листопада 2006 року). За основним місцем роботи вона працювала в Центрі дитячої та юнацької творчості Деснянського району м. Києва на посаді культорганізатора, де відповідно атестаційного листа зазначено «Відповідає займаній посаді». Про те, що ОСОБА_1 працювала в Центрі дитячої та юнацької творчості Деснянського району м. Києва на посаді керівника туристсько-краєзнавчого гуртка і отримала кваліфікаційну категорію «спеціаліст вищої категорії» вона відповідачу документів не надавала, її ствердження не підтверджуються доказами.

Із 03 вересня 2007 року ОСОБА_1 була прийнята на роботу в Центр дитячо-юнацької творчості Дніпровського району м. Києва на посаду методиста (наказ № 101-к від 31 серпня 2007 року). У зв`язку з тим, що до 2007 року ОСОБА_1 не працювала на посаді методиста і відповідного досвіду роботи не мала, про що свідчать записи трудової книжки, враховуючи атестаційний лист з попереднього місця роботи, у якому зазначено, що вона відповідає займаній посаді культорганізатора і не зазначено кваліфікаційну категорію, позивачка була прийнята на роботу на посаду методиста та їй встановлено 9 тарифний розряд, що відповідає кваліфікації «спеціаліст» (методист без категорії), відповідно додатку № 8 до Наказу № 557.

Позивачка наголошує, що відповідно до додатку № 6 до Наказу № 557 посада культорганізатора 10 тарифного розряду відповідає «спеціалісту другої категорії», але у вищезазначеному додатку взагалі немає в переліку професій педагогічної посади - культорганізатор. Отже, позивачка безпідставно встановлює собі самостійно кваліфікаційну категорію «спеціаліст другої категорії».

При прийняті на нове місце роботи на педагогічну посаду тарифний розряд встановлюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року № 1298 «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки, розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери» (із змінами і доповненнями), якщо працівник не працював за даної спеціальністю і не надав атестаційні листи з зазначеним тарифним розрядом.

В апеляційній скарзі зазначено, що позивачка виконувала свої посадові обов`язки як методист Центру дитячо-юнацької творчості Дніпровського району м. Києва з туристського напрямку, проводила екскурсії для школярів та відповідно до абзацу 1 приміток до додатку № 8 до Наказу № 557 вимагає встановити 12 тарифний розряд на рівні керівника позашкільного закладу. Але позивачка ніколи не працювала старшим керівником або керівником туристських груп, відповідно абзацу, на який вона посилається, в штатному розпису по галузі «Освіта», затвердженим Управлянням освіти Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, такої посади не існує. У посадових обов`язках методиста Центру, з якими під підпис ознайомлена позивачка, не має обов`язків проводити екскурсії. До 2022 року у Центрі дитячо-юнацької творчості Дніпровського району м. Києва дійсно працювали керівники гуртків туристсько-краєзнавчого напрямку, проте це не керівники туристських груп і до них позивачка ніколи не відносилась.

У 2007 році відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року № 1298 «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки, розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери» (із змінами і доповненнями) 12 тарифний розряд мала тільки директор закладу, заступники - 11 тарифний розряд, а іншим педагогам відповідно до кваліфікаційної освіти, стажу роботи та педагогічного звання, присвоєного педагогічному працівнику за результатами атестації, встановлювались тарифні розряди від 8 до 9 згідно нормативних документів. Вимога позивачки, яка тільки прийшла на роботу в освітній заклад, надати 12 тарифний розряд, як у керівника закладу, безпідставна.

Позивачка також стверджує, що при прийняті на роботу вона відповідала вимогам для отримання кваліфікації «спеціаліст вищої категорії», але на посаді культорганізатора і керівника гуртка не існує такої кваліфікаційної категорії, є тільки тарифні розряди. Кваліфікаційні категорії встановлюються для методистів.

Згідно рішення атестаційної комісії ЦДЮТ від 16 квітня 2009 року методисту ОСОБА_1 було підвищено тарифний розряд з 9 на 10, що відповідає кваліфікаційної категорії «спеціаліст другої категорії». А згідно рішення атестаційної комісії ЦДЮТ від 15 квітня 2014 року методист ОСОБА_1 атестувалася на відповідність займаній посаді, підтвердження 10 тарифного розряду, кваліфікаційної категорії «спеціаліст другої категорії».

З 01 січня 2017 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2016 року № 974 та наказу МОН України від 20 січня 2017 року № 81 ОСОБА_1 тарифний розряд було підвищено з 10 на 12, що відповідає кваліфікаційної категорії «спеціаліст другої категорії». Згідно рішення атестаційної комісії ЦДЮТ від 24 березня 2017 року методисту ОСОБА_1 було підвищено кваліфікаційну категорію «спеціаліст вищої категорії», що відповідає 14 тарифному розряду. Підвищення тарифного розряду позивачці відбувались із дотриманням норм чинного законодавства за результатами атестації.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивачка та її представники - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 підтримали апеляційну скаргу, посилаючись на викладені у ній аргументи.

Представники відповідача: Шавло С.М. та Кравченко І.В. в судовому засіданні заперечували проти задоволення апеляційної скарги, просили залишити рішення суду першої інстанції в силі.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення сторін та їх представників в судовому засіданні,перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також заперечень відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає в повній мірі.

Суд першої інстанції встановив, що відповідно до наказу Центру дитячо-юнацької творчості Дніпровського району м. Києва (далі - ЦДЮТ) № 101-К від 31 серпня 2007 року ОСОБА_1 було прийнято на роботу до Центру з 03 вересня 2007 року на посаду методиста, звання «спеціаліст», що відповідає 9 тарифному розряду.

Відповідно до атестаційного листа від 16 квітня 2009 року атестаційна комісія ЦДЮТ вирішила підвищити тарифний розряд позивачки з 9 на 10.

За результатами атестації позивачки 15 квітня 2014 року атестаційна комісія ЦДЮТ визначила, що позивачка відповідає займаній посаді, визначена кваліфікаційна категорія «спеціаліст другої категорії», що підтверджується атестаційним листом від 15 квітня 2014 року.

Згідно атестаційного листа від 14 березня 2017 року позивачці присвоєно кваліфікаційну категорію «спеціаліст вищої категорії».

При цьому відповідно до наказів ЦДЮТ: № 30 від 03 вересня 2007 року позивачці встановлено тарифний розряд 9; № 37 від 01 вересня 2009 року - тарифний розряд 10; № 47 від 04 березня 2010 року - тарифний розряд 10; № 68 від 05 вересня 2013 року - тарифний розряд 10; № 71 від 03 вересня 2014 року - тарифний розряд 10; № 53 від 27 серпня 2015 року - тарифний розряд 10; № 65 від 05 січня 2016 року - тарифний розряд 10; № 68 від 03 січня 2017 року - тарифний розряд 12; № 105 від 30 серпня 2017 року - тарифний розряд 14.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні вимог позивачки щодо зобов`язання відповідача вчинити дії щодо перерахунку та виплати їй заробітної плати за період з 03 вересня 2007 року по 24 березня 2017 року згідно 12 тарифного розряду, виходив з їх недоведеності та необґрунтованості, проте не врахував такого.

Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Статтею 2 ЦПК України встановлено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Способи захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

У вказаній нормі зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Суду завжди необхідно враховувати, до яких наслідків призведе застосування того чи іншого способу захисту: чи призведе це до тієї кінцевої мети, яку прагне досягнути позивач, звертаючись до суду.

Тобто, для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Правовідносини між сторонами, які стали підставою пред`явлення позову, виникли з приводу невиплати ЦДЮТ ОСОБА_1 сум заробітної плати за період з 03 вересня 2007 року по 24 березня 2017 року, яка, на думку позивачки, мала нараховуватись їй роботодавцем у вказаний період виходячи із 12 тарифного розряду оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери.

Способом захисту таких вимог майнового характеру є вимоги про стягнення конкретних грошових сум за відповідний період.

Тобто, заявлені вимоги позивачки про зобов`язання відповідача вчинити певні дії, а саме щодо перерахунку та виплати їй заробітної плати, враховуючи відповідний оклад за посадою, надбавки та доплати, у даному випадку є неналежним та неефективним способом захисту. Ці вимоги можуть бути обґрунтуванням іншої - належної вимоги, а саме про стягнення спірних грошових коштів у конкретному розмірі.

Наведене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 210/2097/16ц (провадження № 61-16081св19).

В силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

При вирішенні даного спору у суду першої інстанції не було підстав досліджувати доводи позивачки в частині правомірності дій відповідача щодо нарахування та виплати позивачці заробітної плати за вказаний нею період часу, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивачки до суду із застосуванням ефективного способу захисту.

Суд, установивши порушення законодавства про оплату праці (як-то невиплата належних працівникові сум заробітної плати), повинен визначити точний розмір суми, яка не була виплачена працівникові, та стягнути вказану суму на його користь, що і є належним та ефективним способом захисту порушених трудових прав та покликаний забезпечити належне виконання рішення суду.

Отже, сама по собі позовна вимога про зобов`язання роботодавця вчинити дії щодо перерахунку та виплати заробітної плати працівникові є безпідставною, оскільки не відповідає належному і ефективному способу захисту.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (пункт 77 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц).

З огляду на вищенаведене, колегія суддів вважає, що позивачкою обраний неналежний та неефективний спосіб захисту свого права та її вимоги сформульовані таким чином, що суд не має можливості виконати вимоги частини другої статті 5 ЦПК України й обрати спосіб захисту цього права, який би не суперечив закону.

При цьому у ОСОБА_1 існує право захистити свої законні інтереси шляхом подання позову з урахуванням положень ЦК України і ЦПК України.

Відтак, висновки суду першої інстанції є неправильними, в задоволенні позову суд мав відмовити саме внаслідок обрання позивачкою неправильного способу захисту свого права, а не у зв`язку із недоведеністю та необґрунтованістю позовних вимог.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про зобов`язання вчинити дії, однак помилився щодо мотивів такого висновку, у зв`язку з чим оскаржуване судове рішення підлягає зміні в мотивувальній частині.

За правилом частин першої, четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з мотивів, наведених в цьому рішенні, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак не може бути залишене в силі та відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України підстав для нового розподілу судових витрат у цій справі немає, оскільки як і в суді першої інстанції у задоволенні позовних вимог відмовлено, а змінюються лише мотиви такої відмови.

Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 березня 2024 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В решті рішення Деснянського районного суду міста Києва від 11 березня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 18 липня 2024 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: Т.А. Слюсар

Д.О. Таргоній