Окрема думка

від 19.07.2024 по справі 941/319/23

КРОПИВНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Окрема думка

19 липня 2024 року м. Кропивницький

справа № 941/319/23

провадження № 22-ц/4809/972/24

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 09 липня 2024 року у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах Чельник О.І. (головуючий, суддя-доповідач), Єгорової С.М., Мурашка С.І. за участю секретаря судового засідання Антошиної А.В., за результатами апеляційного розгляду справи №941/319/23 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Петрівський посад» на рішення Петрівського районного суду Кіровоградської області від 25 березня 2024 року у складі головуючого судді Колесник С.І. у задоволенні апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Петрівський посад» відмовлено. Рішення Петрівського районного суду Кіровоградської області від 25 березня 2024 року залишено без змін.

Не можу погодитися у повному обсязі з таким судовим рішенням більшості судової колегії і тому відповідно до ч.3 ст.35 ЦПК України висловлюю свою окрему думку.

Рішенням Петрівського районного суду Кіровоградської області від 25 березня 2024 року позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Петрівський посад» про розірвання договору оренди землі та стягнення заборгованості по орендній платі задоволено. Розірвати договір оренди земельної ділянки, укладений між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Петрівський посад» 02 березня 2015 року, зареєстрований Державним реєстратором Іщенко В.А. Реєстраційної служби Петрівського районного управління юстиції 26 серпня 2015 року за №23916607. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Петрівський посад» на користь ОСОБА_1 заборгованість по орендній платі у сумі 6396,22 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не було надано доказів, які б спростовували доводи позивача з приводу неотримання позивачем орендної плати за період з 2015 по 2023 рік. Оскільки порушення прав позивача відбулось у результаті систематичної несплати відповідачем на користь позивача за період з 02.03.2015 по 01.02.2023 це є підставою для розірвання договору оренди землі та стягнення заборгованості по орендній платі у розмірі 6396,22 грн.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін більшість членів колегії суддів виходила з того, що застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за п.6 ч.1 ст.3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). Велика Палата Верховного Суду у постановах від 03 липня 2019 року у справі №289/12204/17, (провадження 14-246 цс 19), від 19 червня 2019 року у справі №289/718/18, (провадження14-126цс19) вказала, що однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати. Викладене вище дає підстави дійти висновку, що вказані норми закону, які регулюють спірні відносини, вимагають саме систематичної (два і більше випадків) несплати орендної плати, передбаченої договором оренди, як підстави для розірвання договору оренди земельної ділянки, що також є істотним порушенням умов договору, оскільки позбавляє позивача можливості отримати гарантовані договором кошти за те, що його земельна ділянка використовується іншою особою. При цьому, неналежне виконання умов договору, а саме виконання обов`язків по сплаті орендної плати з порушенням строків, передбачених умовами договору, також є порушення умов договору оренди землі, яке дає право орендодавцю вимагати розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена у подальшому заборгованість, оскільки згідно зі ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у постанові від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у судовій справі» рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Вважаю, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам ст.263 ЦПК України є таким, що не відповідає вимогам матеріального та процесуального, у зв`язку з чим має бути скасованим, апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Петрівський посад» задоволено, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Не можу погодитися з рішенням більшості судової колегії, яка дійшла висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову з підстав доведеності позивачем своїх вимог, виходячи з такого.

Враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві, а саме систематична несплата орендної плати відповідачем, що є підставою для розірвання договору оренди землі, слід зазначити таке.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про оренду землі» (далі по тексту Закон) оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно зі ст.13 Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально, відповідно до вимог ст.14 цього Закону. Статтею 15 Закону передбачені істотні умови договору оренди землі, у тому числі орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

Відповідно до ст.21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Відповідно до ч.1 ст.629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Частинами першою-другою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. На вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 Закону України «Про оренду землі» та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України (частина перша статті 32 Закону України «Про оренду землі»).

Пунктом «д» ч.1 ст.141 ЗК України також передбачено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, систематична несплата земельного податку або орендної плати.

До відносин, пов`язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України.

Разом з тим суд першої інстанції, з яким погодилася більшість колегії суддів апеляційного суду, не звернув увагу на обставини, якими сторона відповідача обґрунтовувала свої заперечення про задоволення позовних вимог.

Судами було встановлено, і це не заперечувалось сторонами, що ОСОБА_1 є не просто фізичною особою-орендодавцем, яка надала свою земельну ділянку в оренду шляхом укладення договору оренди земельної ділянки та її послідуючої передачі орендареві, а є при цьому учасником ТОВ «Петрівський посад» та володіє 22,07 частки статутного капіталу товариства, з розміром внеску 942900,00 грн, про що свідчить протокол №9 загальних зборів ТОВ «Петрівський посад» від 25 січня 2018 року (а.с.69-710).

Відповідно до ст.52 Закону України «Про господарські товариства», яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин, передбачала, що учаснику товариства з обмеженою відповідальністю, який повністю вніс свій вклад, видається свідоцтво товариства. Зменшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після повідомлення про це в порядку, встановленому статутом, усіх його кредиторів. У цьому разі

кредитори мають право вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобов`язань товариства та відшкодування їм збитків. Збільшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після внесення усіма його учасниками

вкладів у повному обсязі. Відповідно до ч.1 ст.5 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», який набрав чинності 18.06.2018, учасники товариства мають такі права:

1) брати участь в управлінні товариством у порядку, передбаченому цим Законом та статутом товариства;

2) отримувати інформацію про господарську діяльність товариства;

3) брати участь у розподілі прибутку товариства;

4) отримати у разі ліквідації товариства частину майна, що залишилася після розрахунків з кредиторами, або його вартість.

Крім того, встановлено, що позивачка 03.05.2018 надала нотаріально посвідчені довіреності ОСОБА_2 , а саме зареєстровану в реєстрі за №185, строком на три роки, яка була дійсна до 03.05.2021 (а.с.72-73), та від 27.07.2021, зареєстровану в реєстрі за №449, якими уповноважила представляти її інтереси, як учасника ТОВ «Петрівський посад», який відповідно мав права, передбачені ч.1 ст.5 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», у тому числі отримувати інформацію про господарську діяльність товариства та про отримання товариством прибутку, однак жодного разу ні позивачка, ні її довіритель такої інформації від відповідача не вимагали. Проте, саме отримання чи неотримання прибутку відповідачем напряму впливає на відносини, що виникли між сторонами на підставі договору оренди земельної ділянки.

Судами було встановлено, що ОСОБА_1 на підставі Державного акту від 31 серпня 2009 року серії КР №003351, належить на праві власності земельна ділянка площею 1,99 га, кадастровий номер 3524955000:02:000:5007, яка розташована на території Петрівської селищної ради (а.с.14 зворот-15). 02 березня 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Петрівський посад» було укладено договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 3524955000:02:000:5007, право оренди за яким було зареєстровано рішенням від 26 серпня 2015 року за №23916607 державного реєстратора прав на нерухоме майно Іщенка В.А . Реєстраційної служби Петрівського районного управління юстиції Кіровоградської області. Відповідно до п.5 договору нормативна грошова оцінка земельної ділянки складає 26899 грн 81 коп. Пунктом 8 договору встановлено, що договір укладено на 25 років до 02 березня 2040 року. Пунктом 9 договору передбачено, що щорічна орендна плата вноситься орендарем у розмірі 3 % від нормативно-грошової оцінки земельної ділянки і становить 806,99 грн у грошовому виразі. Відповідно до п.10 договору за домовленістю сторін орендна плата може не сплачуватись протягом 5 років з моменту укладення цього договору, в залежності від прибутку орендаря, отриманого за використання земельної ділянки орендодавця. Згідно з п.11 договору по закінченню терміну, передбаченого п.10 договору, наступні 20 років орендна плата може сплачуватись в залежності від прибутку орендаря за погодженням сторін, але не менше розміру, визначеного п.9 цього договору. Пунктом 13 договору передбачено, що орендна плата вноситься один раз на рік до 31 грудня. Згідно з п.17 земельна ділянка передається в оренду для вирощування сільськогосподарської продукції, у тому числі багаторічних фруктових насаджень, багаторічних плодово-ягідних культур. Згідно з п.28 Договору оренди земельної ділянки Сторонами узгоджено, що розмір фактичних витрат орендаря складає 2500000 грн (а.с.135-139).

Отже, відповідно до п.10 договору оренди орендна плата може не сплачуватись протягом 5 років з моменту укладення цього договору. Висновок суду першої інстанції про те, що до цього пункту договору мала б бути укладена додаткова угода є безпідставним, оскільки підписання спірного договору оренди сторонами свідчить про погодження такої умови учасниками договору та звільняє орендаря від виплати орендної плати перші п`ять років, тобто до 01 березня 2020 року. У подальшому розмір орендної плати мав залежати від прибутку орендаря, але у будь-якому випадку не менше 806,99 грн (3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки).

Крім вимоги про розірвання договору оренди землі позивач просив стягнути з відповідача 6396,22 грн з 02.03.2015 по 01.02.2023, а саме за 10 місяців 30 днів (2983 дні) з розрахунку 806,99 грн х 2983 дні, тобто виходячи з мінімальної суми оплати, що свідчить про те, що позивач погодився із п.11 договору та з тим, що у товаристві відсутній прибуток, про що зазначала неодноразово сторона відповідача.

Крім того, єдиною підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки судами зазначена систематична несплата орендної плати.

При цьому судами не прийнято до уваги, що позивачка за місцем реєстрації у державі Україна не проживає, листи за місцем реєстрації з повідомленнями про проведення загальних зборів (а.с.67-68), про повідомлення актуальних реквізитів банківського рахунку (а.с.74-84) не отримує, проживає у державі США, що унеможливлює перерахування орендної плати на рахунок позивача. У спірному договорі оренди банківські реквізити позивача відсутні. Позивачка жодного разу, починаючи від дня укладення спірного договору оренди, не з`явилася до відповідача задля отримання орендної плати. Своєму представникові за довіреністю ОСОБА_2 таких повноважень не надала. На лист, направлений представником відповідача на електронну адресу позивача, яка зазначена у позовній заяві і у цій справі ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), з проханням надати банківські реквізити (а.с.80-81) не відповіла.

Отже, посилання лише на ту обставину, що відповідач мав би направити орендну плату поштовим переказом на адресу реєстрації позивача, за якою достеменно встановлено, що позивач не проживає, на мою думку є зловживання правом.

Разом з тим, суди задовольнили позов у повному обсязі на підставі лише того, що відповідач не направив орендну плату поштовим переказом на адресу реєстрації позивача або шляхом внесення належних кредиторові коштів на депозит нотаріуса.

Слід зазначити, що виконання зобов`язання внесенням боргу в депозит нотаріуса, нотаріальної контори або на рахунок ескроу на підставі ч.1 ст.537 ЦК України є лише правом, а не обов`язком боржника.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (пункт 6 частини першої статті 3, частини друга та третя статті 13 ЦК України).

Конституційний Суд України у рішенні від 28 квітня 2021 року № 2-р(ІІ)/2021 зазначив, що словосполучення «а також зловживання правом в інших формах», передбачене у частині третій статті 13 ЦК України, слід тлумачити та застосовувати не відокремлено від інших приписів права, а в їх посутньому взаємозв`язку з приписами цього кодексу, насамперед із тими, які є у його статтях 3, 12 і 13. Тому, на думку Конституційного Суду України, учасник цивільних відносин у разі потреби за допомогою відповідної консультації зможе розумно передбачити, які його дії надалі можна буде кваліфікувати як недобросовісні та такі, що порушують межі здійснення цивільних прав, зокрема у формі зловживання правом, та якими можуть бути юридичні наслідки таких дій (абзац другий пункту 3.6 мотивувальної частини рішення). Приписи частини третьої статті 13 і частини третьої статті 16 ЦК України встановлюють для учасників цивільних відносин заборону порушувати межі здійснення цивільних прав, а також дають суду можливість відмовити у захисті цивільного права в разі порушення особою вимог частин другої - п`ятої статті 13 ЦК України. Тобто у цих приписах є вказівка на юридичні наслідки дій особи, які не можна кваліфікувати як умови, підстави або міри цивільно-правової відповідальності (абзац перший пункту 8.2 мотивувальної частини рішення).

Верховний Суд неодноразово зазначав, що є такі критерії добросовісної поведінки: вона має бути очікуваною, характерною для інших учасників цивільних правовідносин за порівнянних обставин; поведінка учасника цивільно-правових відносин не повинна обмежувати право чи позбавляти права інших осіб та має враховувати права, законні інтереси іншої сторони правовідносин; поведінка сторони має бути законною, зокрема не допускаються дії виключно з протиправною метою або з наміром заподіяти шкоду іншій особі; учасники цивільних правовідносин повинні сприяти своєму контрагенту різними способами, у тому числі через отримання необхідної інформації. Відповідність дій сукупно усім цим критеріям дозволить оцінити такі дії як добросовісні. В іншому разі є підстави стверджувати про недобросовісну поведінку та зловживання правом.

Головне завдання застосування принципу добросовісності полягає у тому, щоби перешкодити стороні отримати переваги та вигоду внаслідок своєї непослідовної поведінки на шкоду іншій стороні, яка добросовісно поклалася на певну юридичну ситуацію, створену першою стороною або обома. Інакше кажучи, принцип добросовісності проявляється у тому, що жодна особа не може отримувати переваги від своєї незаконної або недобросовісної поведінки. Поведінка є недобросовісною, якщо одна сторона договору прийняла виконання від іншої сторони, а після цього стверджує про недійсність договору або його неукладеність. Якщо поведінка однієї сторони давала іншій підстави вважати, що договір є дійсним (сторони протягом тривалого часу належно його виконували), то наступні вимоги про його недійсність або неукладеність є зловживанням правом.

Оцінюючи дії учасника на предмет добросовісності, необхідно враховувати не лише сам факт виконання договору, але й волю сторін на таке виконання та досягнення відповідних їй юридичних наслідків.

Відповідно до висновку, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17, добросовісність - це певний стандарт поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (пункт 55 постанови). Принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації їхніх прав і передбаченого договором та/або законом виконання їхніх обов`язків (пункт 60 постанови). Введення у цивільне законодавство принципу добросовісності є заходом, спрямованим на зміцнення моральних засад цивільно-правового регулювання. Саме з позиції моральності слід підходити до оцінки поведінки суб`єкта права як добросовісного або недобросовісного (пункт 61 постанови).

Згідно з висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, сформульованим у постанові від 16 лютого 2022 року у справі № 914/1954/20, суди мають враховувати принцип добросовісності - стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина заборони суперечливої поведінки, в основі якої лежить принцип добросовісності, базується на римській максимі: ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, та, що не відповідає попереднім заявам або поведінці однієї сторони, за умови, що інша розумно на них покладається.

За змістом частини другої статті 13 ЦК України недобросовісна поведінка однієї особи, яка полягає у вчиненні дій, що можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом. Сутність зловживання правом полягає у недобросовісному вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, зокрема всупереч меті останнього. Заборона зловживання правом по суті випливає з властивості рівнозваженості, закладеної у принципі юридичної рівності учасників цивільних правовідносин. За змістом приписів ЦК України поняття «добросовісність» ототожнюється з поняттям «безвинність», а «недобросовісність» - з виною. За діяння, якими завдана шкода внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, на підставі частини третьої статті 39 ЦК України). Оскільки настання відповідальності за загальним правилом пов`язується з виною, то такі діяння є винними(див. висновок, сформульований Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 4 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19).

З огляду на викладене вище доводи апеляційної скарги є обґрунтованими та дають підстави для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом першої інстанції норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції неправильно визначився з характером спірних правовідносин, не дослідив повно та всебічно обставини справи та наявні у справі докази, не надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив незаконне та необґрунтоване рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, з яким погодився і апеляційний суд.

Суддя Кропивницького

апеляційного суду О.І. Чельник