Постанова

від 04.06.2024 по справі 910/13057/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

"04" червня 2024 р. Справа№ 910/13057/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Владимиренко С.В.

суддів: Ходаківської І.П.

Демидової А.М.

за участю секретаря судового засідання Невмержицької О.В.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 04.06.2024

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми «Кріогенсервіс»

на рішення Господарського суду міста Києва від 04.12.2023 (повний текст рішення складено 11.12.2023)

у справі №910/13057/23 (суддя Андреїшина І.О.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми «Кріогенсервіс»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ю-Контрол»

про захист ділової репутації, зобов`язання спростувати недостовірну інформацію,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю Фірми «Кріогенсервіс» (далі по тексту - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ю-Контрол» (далі по тексту - відповідач) про визнання недостовірною та такою, що порочить ділову репутацію позивача, поширену відповідачем в мережі інтернет за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_1 про те, що позивач має «зв`язок з країною-агресором» та зобов`язання відповідача спростувати недостовірну та негативну інформацію про те, що позивач має «зв`язок з країною-агресором» у той же спосіб, в який ним було поширено недостовірну та негативну інформацію.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на веб-сайті «ІНФОРМАЦІЯ_1» поширено інформацію «знайдено зв`язок із країною-агресором», вказана інформація, як зазначає позивач, не містить жодних припущень та алегорій. Позивач зазначає, що наявність встановленого законодавством поняття «пов`язаності з державою-агресором» виключає можливість трактування поширеної інформації як оціночного судження. При цьому позивач не відповідає жодному із критеріїв визначення пов`язаності особи з державою агресором, що також доводить недостовірність поширеної інформації.

Господарський суд міста Києва рішенням від 04.12.2023 у справі №910/13057/23 у задоволенні позову відмовив.

Ухвалюючи вказане рішення суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. В процесі розгляду справи судом першої інстанції відповідачем було змінено інформацію щодо позивача з «знайдено зв`язок із країною-агресором» на висловлення «знайдено ймовірний зв`язок із країною-агресором», водночас суд першої інстанції розглянув та надав оцінки обставинам щодо первісної інформації.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, позивачем не надано до суду вагомих і переконливих доказів того, що засновником ТОВ «КРІОГЕНСЕРВІС» та засновником ООО «КРИОГЕН-ЮГ» у Криму не є одна особа ( ОСОБА_1 ), отже позивачем не доведено недостовірність оспорюваної інформації. З поширеної відповідачем інформації, яка є предметом суспільного інтересу, не вбачається конкретного висновку про причетність позивача до будь-якої протизаконної або злочинної діяльності, оспорюваний вислів є оціночним судженням та не містить будь-яких тверджень щодо відповідача. Також позивачем не доведено, що поширена відповідачем інформація принижує його ділову репутацію.

Не погодившись із ухваленим рішенням суду першої інстанції, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2023 у справі №910/13057/23 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Обґрунтовуючи вимоги та доводи апеляційної скарги позивач посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, оскільки суд попри вимоги статті 277 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України) обов`язок з доведення поширення не достовірності інформації поклав на позивача. Висновок суду про те, що розповсюджена відповідачем інформація має суспільний інтерес мав ґрунтуватись на тому, чи відповідає така інформація дійсності.

Як зазначає позивач суд першої інстанції визнав встановленими обставини справи, що мають значення, які не доводяться жодними матеріалами справи, оскільки позивач у суді першої інстанції стверджував, що учасник Товариства не є засновником ООО «Криоген-Юг».

Також позивач зазначає, що суд першої інстанції фактично розглянув справу щодо нерозповсюдженої недостовірної інформації, яка є предметом спору і розповсюдження якої суд сам визнав доведеним, а щодо інформації, видозміненої відповідачем в процесі розгляду справи, про що судом зроблено відповідні висновки.

Крім того, судом першої інстанції залишено поза увагою висновки, які містяться в ухвалах Херсонського міського суду Херсонської області від 12.11.2020 у справі №766/14270/20 щодо відсутності будь-якого зв`язку позивача із юридичною особою, створеною за законодавством країни-агресора ООО «Криоген-Юг».

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.01.2024 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми «Кріогенсервіс» на рішення Господарського суду міста Києва від 04.12.2023 у справі №910/13057/23 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Сітайло Л.Г., Яковлєв М.Л.

Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 05.01.2024 витребував з Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/13057/23; відклав розгляд питання про відкриття, повернення, залишення без руху або відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми «Кріогенсервіс» на рішення Господарського суду міста Києва від 04.12.2023 у справі №910/13057/23.

Матеріали справи №910/13057/23 надійшли на адресу Північного апеляційного господарського суду 15.01.2024.

Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 18.01.2024 відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми «Кріогенсервіс» на рішення Господарського суду міста Києва від 04.12.2023 у справі №910/13057/23; розгляд апеляційної скарги призначив на 19.02.2024 на 12 год. 00 хв.

Згідно відзиву на апеляційну скаргу, сформованого та поданого відповідачем 16.02.2024 до Північного апеляційного господарського суду через систему «Електронний суд», останній заперечує проти задоволення апеляційної скарги, посилаючись на законність та обґрунтованість оспорюваного рішення, оскільки позивач у спірних правовідносинах має довести та надати докази недостовірності поширеної інформації, тоді як суд першої інстанції надав оцінку зібраним у справі доказам, не перекладаючи цей обов`язок на позивача. Щодо посилань позивача на ухвалу Херсонського міського суду Херсонської області від 12.11.2020 у справі №766/14270/20, то саме з неї вбачається про безпосередній зв`язок позивача та ООО «Криоген-Юг».

Крім того, відповідач зазначає, що аналіз судом першої інстанції інформації «знайдено ймовірний зв`язок із країною-агресором» (оціночне судження) не був покладений у висновок суду щодо відмови у позові та не призвів до прийняття судом першої інстанції неправильного рішення.

Розпорядженням Північного апеляційного господарського суду від 19.02.2024 у зв`язку із перебуванням судді Яковлєва М.Л., який входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем у відпустці, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.02.2024 справу №910/13057/23 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Сітайло Л.Г., Ходаківська І.П.

Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 19.02.2024 прийняв до свого провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми «Кріогенсервіс» на рішення Господарського суду міста Києва від 04.12.2023 у справі №910/13057/23 у складі колегії суддів: головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Сітайло Л.Г., Ходаківська І.П.; призначив розгляд справи №910/13057/23 на 02.04.2024 на 12 год. 00 хв.

Судове засідання 02.04.2024 не відбулося у зв`язку із перебуванням головуючого судді - Владимиренко С.В. з 01.04.2024 по 02.04.2024 у відпустці, з 03.04.2024 по 12.04.2024 на лікарняному, судді Ходаківської І.П. з 01.04.2024 по 14.04.2024 у відпустці.

Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 15.04.2024 призначив розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми «Кріогенсервіс» на рішення Господарського суду міста Києва від 04.12.2023 у справі №910/13057/23 на 30.04.2024 на 12 год. 45 хв.

Розпорядженням Північного апеляційного господарського суду від 26.04.2024 у зв`язку із перебуванням судді Сітайло Л.Г., яка входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем у відпустці, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.04.2024 справу №910/13057/23 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П.

Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 26.04.2024 прийняв до свого провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми «Кріогенсервіс» на рішення Господарського суду міста Києва від 04.12.2023 у справі №910/13057/23 у складі колегії суддів: головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П.

У судовому засіданні 30.04.2024 оголошено перерву до 04.06.2024.

У судовому засіданні 04.06.2024 представник позивача підтримав доводи та вимоги своєї апеляційної скарги, просив суд апеляційної інстанції її задовольнити, рішення Господарського суду міста Києва від 04.12.2023 у справі №910/13057/23 скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Представники відповідача у судовому засіданні 04.06.2024 заперечили проти задоволення апеляційної скарги, просили суд апеляційної інстанції відмовити у її задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 04.06.2024 у справі №910/13057/23 залишити без змін.

Розглянувши вимоги та доводи апеляційної скарги, відзиву на неї, письмових пояснень, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, перевіривши матеріали справи, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.

Як зазначає позивач у позові, на веб-сайті «ІНФОРМАЦІЯ_1» в досьє компанії Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми «КРІОГЕНСЕРВІС» (далі - Товариство) зазначено наступну інформацію: «Знайдено зв`язок із країною-агресором». Дана інформація міститься за посиланням https://ІНФОРМАЦІЯ_1.

Про публікування даної інформації позивачу стало відомо у зв`язку з відмовою контрагента від укладення із ним договору з посиланням на дану інформацію.

Позивач зазначає, що у даному випадку поширену інформацію неможливо вважати оціночними судженнями, оскільки вона не містить жодних припущень та алегорій. Дійсність чи неправдивість даної інформації можливо перевірити, здійснивши перевірку на предмет її відповідності дійсності.

Позивач стверджує, що Товариство не відповідає жодному із критеріїв визначення пов`язаності особи з державою-агресором, що також доводить недостовірність поширеної інформації, зокрема, позивач зазначає, що Товариство не є громадянином російської федерації; Товариство є юридичною особою створеною та зареєстрованою відповідно до законодавства України; всі учасники Товариства є фізичними особами - громадянами України.

Спір виник через розміщену відповідачем публікацію щодо позивача, яку останній вважає такою, що має ознаки недостовірної інформації, шкодить (дискредитує) діловій репутації позивача та має бути спростована відповідачем.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Вказаному праву, однак, відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію, інформацію (стаття 68 Конституції України) (постанови Верховного Суду від 04.10.2023 у справі №521/3841/21, від 18.09.2023 у справі №757/48574/20-ц, від 12.09.2023 у справі № 932/6882/21).

Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992 №2657-XII (далі по тексту - Закон №2657-XII) регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації. Інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (абзац 4 статті 1 Закону №2657-XII).

У статті 200 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України) визначено, що інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Відповідно до статті 2 Закону №2657-XII основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.

Статтею 5 вказаного Закону визначено, що кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.

Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Право на інформацію охороняється законом. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб`єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію (стаття 7 Закону №2657-XII).

Згідно із статтею 20 Закону №2657-XII за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.

Статтею 32 Конституції України встановлено, зокрема, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації.

У відповідності до положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Статтею 201 ЦК України визначено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, в тому числі, ділова репутація, ім`я (найменування), а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. Відповідно до Конституції України життя і здоров`я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Відповідно до частини 1 статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати людині.

Частиною першою статті 94 ЦК України передбачено, що юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 цього Кодексу.

Частиною другою статті 34 Господарського кодексу України (далі по тексту - ГК України) передбачено, що дискредитацією суб`єкта господарювання є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов`язаних з особою чи діяльністю суб`єкта господарювання, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб`єкта господарювання.

Отже, юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

Таким чином, розглядаючи справи, предметом позову в яких є спростування недостовірної інформації, суди повинні враховувати, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18).

Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі «Інтернет» чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Стаття 22 Закону №2657-XII визначає, що масова інформація - інформація, що поширюється з метою її доведення до необмеженого кола осіб.

Інформація, яка поширюються через мережу Інтернет, орієнтована на необмежене коло осіб, відповідно є масовою інформацією. Інтернет-видання (веб-сайт) є засобом, призначеним для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації, а відтак є засобом масової інформації.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що поширена відповідачем інформація стосується позивача, через мережу Інтернет, тобто орієнтована на необмежене коло осіб, відповідно є масовою інформацією.

Водночас недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням або оціночним судженням (постанови Верховного Суду від 03.11.2023 у справі № 693/1278/21, від 01.11.2023 у справі № 357/1235/22 та інші).

Відповідно до частини 2 статті 30 Закону №2657-XII оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України (далі по тексту - ГПК України) суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Стаття 10 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

У пункті 46 рішення Європейського суду з прав людини (далі по тексту - ЄСПЛ) рішення у справі «Lingens v. Austria» від 08.07.1986 (заява № 9815/82) зауважується, що суду необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не можна. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції.

У цій справі ЄСПЛ вказав: «Свобода вираження поглядів гарантована пунктом 1 статті 10, є однією з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» або тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості і широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе» (пункт 41 рішення).

За своїм характером судження є розумовим актом, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, що пов`язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Судження є такою думкою, у якій при її висловлюванні дещо стверджується про предмет дійсності і яка об`єктивно є або істинною чи хибною і при цьому неодмінно однією із двох. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування (постанова Верховного Суду від 29.06.2023 у справі № 910/2441/22).

Фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об`єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи, що факт є категорією об`єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом (постанови Верховного Суду від 01.10.2019 у справі № 910/13556/18, від 21.11.2019 у справі №927/791/18, від 18.03.2021 у справі № 927/791/18).

Відповідно до статті 275 ЦК України захист особистого немайнового права здійснюється у спосіб, встановлений главою 3 цього Кодексу, а також іншими способами відповідно до змісту цього права, способу його поширення та наслідків, що їх спричинило це порушення. До таких спеціальних способів захисту відносяться, зокрема, спростування недостовірної інформації та/або право на відповідь (стаття 277 ЦК України).

За приписами частин 1, 4, 6, 7 статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом.

Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.

Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Отже, право на спростування недостовірної інформації, передбачене статтею 277 ЦК України, належить не лише фізичним, але й юридичним особам у передбачених законом випадках, у тому числі як спосіб судового захисту проти поширення інформації, що шкодить діловій репутації господарюючого суб`єкта (підприємця).

Недостовірність негативної інформації є правовою презумпцією і саме на відповідача у такій категорії спорів покладено обов`язок довести її достовірність. Позивач має право, а не обов`язок подати докази недостовірності поширеної інформації та повинен довести тільки факт її поширення відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено особисті немайнові права позивача.

Послідовна та стала правова позиція щодо предмета дослідження та суб`єкта доказування у цій категорії справ при застосуванні положень статті 277 ЦК України висловлена Верховним Судом у постановах від 20.11.2019 зі справи № 910/7978/18, від 03.09.2019 зі справи № 920/593/18, від 18.03.2020 зі справи № 910/8347/19, від 11.02.2021 зі справи № 917/527/18, від 18.03.2021 зі справи № 910/12445/19, від 07.04.2021 зі справи № 910/1255/20.

Верховний Суд звертає увагу на те, що він неодноразово і послідовно викладав правову позицію щодо юридичного складу правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист, зокрема ділової репутації юридичної особи, а також про спростування недостовірної інформації.

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, ділової репутації фізичної та юридичної особи, а також про спростування недостовірної інформації, є сукупність таких обставин, як: - поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; - поширена інформація стосується певної юридичної особи, тобто позивача; - поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; - поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.12.2021 у справі №905/902/20).

За відсутності хоча б однієї з наведених обставин підстави для задоволення позовних вимог відсутні, також про це зазначено і у постанові Верховного Суду від 10.07.2018 у справі №910/15148/17 та від 19.07.2018 у справі № 910/5117/17.

Системний аналіз зазначених норм права з урахуванням практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежовування цих термінів лежить в основі захисту права на честь та гідність, як особистих немайнових прав. Недостовірною та такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію особи, може бути визнана лише інформація, що є фактичним твердженням, а не оціночним судженням.

Тобто, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати.

Таким чином, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, необхідно визначити характер такої інформації та з`ясувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

У процесі розгляду даної справи судом першої інстанцій відповідачем було змінено інформацію про позивача з «Знайдено зв`язок із країною-агресором» на висловлення «Знайдено ймовірний зв`язок із країною-агресором».

Незважаючи на внесення змін до інформації шляхом додавання слова «ймовірний», суд першої інстанції правильно зазначив, що оцінці підлягають саме обставини щодо первісної інформації, оскільки такий факт поширення був і саме щодо нього позивач звернувся до суду за даним позовом.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені) (пункт 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»).

Відповідно до позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18, належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта є вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника веб-сайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.

Відповідач є власником інтернет-ресурсу «ІНФОРМАЦІЯ_1».

Відповідач на веб-сайті «ІНФОРМАЦІЯ_1» у мережі Інтернет оприлюднило інформацію щодо позивача, а саме: «Знайдено зв`язок із країною-агресором».

Розміщення спірної інформації на веб-сайті https://ІНФОРМАЦІЯ_1, який належить відповідачу, підтверджується роздруківками сторінок з нього та не спростовується учасниками справи.

При цьому, як встановлено судом першої інстанції, на вказаному веб-сайті не міститься відомостей щодо автора спірних публікацій. Відкритість інтернет-ресурсу « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та доступність розміщеної на ньому інформації, зокрема, наведеної публікації, підтверджується не лише можливістю без перешкод для будь-кого перейти за посиланням на веб-сайт цього ресурсу, але й зазначенням на веб-сайті https:// ІНФОРМАЦІЯ_1 у розділі «Ліцензійний публічний договір на право використання програмної продукції» (посилання: https://ІНФОРМАЦІЯ_2/) про те, що доступ до нього надано невизначеному колу осіб.

У загальних положеннях зазначено, що користувач Системи «ІНФОРМАЦІЯ_1» - будь-яка особа, в тому числі ліцензіат, яка використовує Систему «ІНФОРМАЦІЯ_1».

За приписами частини 2 статті 29 Закону №2657-XII предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов`язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.

В умовах воєнного стану асоціювання певної фізичної або юридичної особи з країною-агресором, безумовно, має негативний характер, особливо якщо йдеться про співпрацю з країною-агресором чи сприяння їй у будь-якій формі.

Вислови про пов`язаність суб`єкта господарювання з країною-агресором здатні завдати шкоди його діловій репутації, викликати негативні конотації у контрагентів, споживачів, ворожий настрій у суспільстві, а тому виклад відповідної інформації слід здійснювати обачно, спираючись на обставини, що підтверджуються доказами, мають високий ступінь достовірності та вірогідності, є взаємоузгодженими й достатніми.

Таким чином, розповсюджена відповідачем інформація є предметом суспільного інтересу.

Згідно з положеннями статей 277, 302 ЦК України та 74 ГПК України позивач повинен довести факт поширення відповідачем інформації, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права. Обов`язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації (пункт 36 постанови Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 910/1255/20).

Постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2022 №187 «Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації» встановлено мораторій (заборону) на виконання грошових та інших зобов`язань, окремі операції з майном і майновими правами із «особами, пов`язаними з державою-агресором».

В той же час, термін «особи, пов`язані з державою-агресором» застосовується лише для врегулювання відносин за участю осіб, визначених у зазначеній постанові.

Як вбачається з інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (а.с. 39-51) громадянин України ОСОБА_1 є одним із засновників (учасників) позивача із часткою у розмірі 3 588 300,00 грн. Позивач є юридичною особою, створеною та зареєстрованою відповідно до законодавства України, яка здійснює переважно виробничі види діяльності, серед яких є аналогічний основний КВЕД «Виробництво промислових газів».

В той же час, як вбачається з інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб російської федерації (а.с. 208, 220) громадянин України ОСОБА_1 є єдиним учасником юридичної особи «ОБЩЕСТВО С ОГРАНИЧЕННОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТЬЮ «КРИОГЕН-ЮГ». ООО «КРИОГЕН-ЮГ» здійснює переважно виробничі види діяльності, серед яких «производство промышленных газов».

Згідно виписки з Єдиного державного реєстру платників податків щодо фізичних осіб російської федерації ОСОБА_1 присвоєно податковий номер (а.с. 233).

З огляду на повне співпадіння імені учасника української та російської юридичних осіб ТОВ «КРІОГЕНСЕРВІС» і ООО «КРИОГЕН-ЮГ», схожість їх назв та видів діяльності, вбачається можливим припускати ймовірність певного зв`язку між ними. Оскільки ООО «КРИОГЕН-ЮГ» зареєстроване в окупованій частині України за законодавством російської федерації, вказується на ймовірність зв`язку з країною-агресором.

Відповідно до статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи.

Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону або докази, які не можуть підтверджувати ті обставини, які в силу приписів законодавства мають підтверджуватись лише певними засобами доказування. При цьому тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.03.2021 у справі № 922/2319/20, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі № 916/1168/17, від 16.03.2021 у справі № 905/1232/19, від 02.05.2024 у справі № 927/150/23.

Наразі відсутня будь-яка законодавча заборона щодо отримання інформації стосовно осіб приватного права з російських ресурсів, це можливо здійснити як в Інтернет-мережах загального користування, а за неможливості з використанням відповідних VPN-сервісів. VPN (Virtual Private Network) - це віртуальна приватна мережа, яка забезпечує шифрування трафіку між клієнтом та VPN-сервером і зміну IP-адреси. При підключенні до VPN створюється захищений канал між комп`ютером користувача і VPN-сервером. VPN-сервіси дозволяють користуватися ресурсами, доступ до яких заборонено за географічним принципом або на підставі рішень органів влади. Завдяки VPN можна вільно відвідувати заблоковані сайти, достатньо лише вибрати та завантажити додаток на свій комп`ютер або мобільний пристрій, про що зазначено на Державному сайті України (https://www.kmu.gov.ua/news/derzhspeczvyazku-shcho-take-vpn-i-yak-nim-bezpechno-koristuvatis).

Таким чином, надані відповідачем докази отриманні без порушення закону і мають прийматися судом, тоді як позивач не довів суду використання відповідачем недопустимого доказу.

В ухвалі від 12.11.2020 у справі №766/14272/20, на яку посилається позивач, Херсонський міський суд Херсонської області, в ході допиту в якості свідків співробітників ТОВ Фірми «Кріогенсервіс»: директора, комерційного директора, головного бухгалтера, бухгалтера відділу, начальника відділу логістики та постачання, заступника головного інженера, юриста та колишніх працівників, голови наглядової ради та колишнього директора Товариства встановлено: «ТОВ «Кріоген-Юг» фактично було підрозділом ТОВ «Криогенсервіс» (Київська обл.) на території Криму та до окупації півострова не мала статусу окремої юридичної особи. На даний час вказана організація здійснює постачання промислових газів медичним та житлово - експлуатаційним організаціям на території Кримського півострову. Фактичних даних, які б свідчили про факт поставки таких газів підприємствам військово-промислового комплексу на території Криму, а також використання таких газів для проведення підривної діяльності проти України, не отримано. Також, встановлено, що ТОВ «Кріогенсервіс» втратило контроль над майном, розташованим в Криму, приблизно в 2015 році, при цьому, майно філіалу було частково демонтовано та вивезене на материкову частину України згідно довідок товариства №№ 297,298 від 14.05.2020».

Зазначені обставини повідомлені самим позивачем додатково стверджують про наявність певного зв`язку між позивачем та російським ООО «КРИОГЕН-ЮГ».

У матеріалах даної справи наявна копія заяви ОСОБА_1 , надана позивачем, про те, що він не приймає участі у господарській діяльності чи управління ТОВ «Кріоген-Юг» (а.с. 169-170).

Згідно із положеннями частини 1 статті 87 ГПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб.

Відповідно до частин 1, 2 статті 88 ГПК України показання свідка викладаються ним письмово у заяві свідка. У заяві свідка зазначаються ім`я (прізвище, ім`я та по батькові), місце проживання (перебування) та місце роботи свідка, поштовий індекс, реєстраційний номер облікової картки платника податків свідка за його наявності або номер і серія паспорта, номери засобів зв`язку та адреси електронної пошти (за наявності), обставини, про які відомо свідку, джерела обізнаності свідка щодо цих обставин, а також підтвердження свідка про обізнаність із змістом закону щодо кримінальної відповідальності за надання неправдивих показань та про готовність з`явитися до суду за його викликом для підтвердження своїх свідчень.

Надана позивачем копія нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_1 не є заявою свідка у розумінні частини 2 статті 88 ГПК України, оскільки не містить підтвердження свідка про обізнаність із змістом закону щодо кримінальної відповідальності за надання неправдивих показань та про готовність з`явитися до суду за його викликом для підтвердження своїх свідчень.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів (постанова Верховного Суду від 29.01.2021 у справі № 922/51/20).

17.10.2019 набув чинності Закон України від 20.09.2019 № 132-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК України з «Достатність доказів» на нову - «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування «вірогідність доказів».

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

«ІНФОРМАЦІЯ_1» є аналітичною системою для комплаєнсу, аналізу ринків, ділової розвідки та розслідувань. Система формує повне досьє на кожну компанію України на основі відкритих даних, відстежує зміни в держреєстрах та візуалізує зв`язки між афілійованими особами.

Отже, інформація, розміщена відповідачем на веб-сайті «ІНФОРМАЦІЯ_1» у мережі Інтернет стосовно позивача «Знайдено зв`язок із країною-агресором», змінена під час розгляду справи у суді першої інстанції на «Знайдено ймовірний зв`язок із країною-агресором», у сукупності з наданими учасниками справи доказами має характер оціночного судження, оскільки відповідач висловив не факти, а власну думку, змінену на припущення з підстав, отриманої ним інформації.

Як правильно встановив суд першої інстанції, із словесного виразу не вбачається конкретного висновку про причетність позивача до будь-якої протизаконної або злочинної діяльності. Вказаний вираз є оціночним судженням, оскільки як самостійно, так і в поєднанні із іншою інформацією з «Досьє» позивача в системі «ІНФОРМАЦІЯ_1» не містить тверджень про позивача.

Визначення терміну «ділова репутація» наведено у пункті 26 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 № 2664-III (зі змінами та доповненнями), за змістом якої діловою репутацією є сукупність документально підтвердженої інформації про особу, що дає можливість зробити висновок про відповідність її господарської та/або професійної діяльності вимогам законодавства.

Відповідно до частини 3 статті 13 та частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

При цьому частиною 1 статті 73 ГПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно із статтями 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Позивачем у порядку, передбаченому положеннями статей 74, 76-77 ГПК України не доведено, що дії відповідача шляхом розміщення Інформації на його веб-сайті призвели до втрат немайнового характеру (принизили ділову репутацію або були вчинені з метою зниження престижу, чи підрив довіри до діяльності Товариства).

Доказів відмови Контрагента від укладення договору із позивачем з посиланням на спірну Інформацію, позивачем суду не надано.

Отже, позивач в порушення вищезазначених норм матеріального та процесуального права не довів суду належними та допустимими доказами порушення його ділової репутації.

За таких обставин, суд першої інстанції підставно відмовив у задоволенні позову.

Згідно із частинами 4, 5 статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

У справі «Салов проти України» від 06.09.2005 ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно ст. 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення від 27.09.2001 у справі «Hirvisaari v. Finland»). У рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення від 09.12.1994 у справі «Ruiz Torija v. Spain»).

У рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення ЄСПЛ від 05.02.2009 у справі «Олюджіч проти Хорватії»). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ від 03.07.2014 у справі «Мала проти України», від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України»).

Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (рішення ЄСПЛ від 21.03.2000 у справі «Дюлоранс проти Франції», від 07 березня 2006 року у справі «Донадзе проти Грузії»).

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ від 19.04.1994 у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).

Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення ЄСПЛ від 09.12.1994 у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», від 23.06.1993 у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії»).

Водночас ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.

У пункті 53 рішення ЄСПЛ у справі «Федорченко та Лозенко проти України» від 20.09.2012 зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.

Апеляційним господарським судом при винесені даної постанови було надано обґрунтовані та вичерпні висновки доводам сторін із посиланням на норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню для вирішення спірних правовідносин.

Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду міста Києва від 04.12.2023 у справі №910/13057/23 прийняте з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.

Згідно статтею 129 ГПК України судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта (позивача).

Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми «Кріогенсервіс» на рішення Господарського суду міста Києва від 04.12.2023 у справі №910/13057/23 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 04.12.2023 у справі №910/13057/23 залишити без змін.

3. Судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю Фірми «Кріогенсервіс».

4. Матеріали справи №910/13057/23 повернути до Господарського суду міста Києва.

5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах в порядку і строки, визначені в статтях 287-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано суддями 22.07.2024 після виходу головуючого судді Владимиренко С.В. з відпустки.

Головуючий суддя С.В. Владимиренко

Судді І.П. Ходаківська

А.М. Демидова