Рішення

від 25.07.2024 по справі 380/11032/24

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа№380/11032/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 липня 2024 року м.Львів

Львівський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Коморного О.І. розглянув за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку з Військової частини НОМЕР_1 .

Обставини справи.

До Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна ОСОБА_1 з вимогами:

- стягнути з військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 362 348,66 грн. (триста шістдесят дві тисячі триста сорок вісім гривень 66 копійок).

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідач не розрахувався у повному розмірі із позивачем під час звільнення, що змусило звернутися до суду з позовом. Вважає, що у позивача виникло право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Просить суд задовільнити позов.

Ухвалою суду від 31.05.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву у якому відповідач проти позову заперечує повністю. В обґрунтування своєї позиції відповідач зазначає, що при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні. Просить суд відмовити в задоволенні позову.

Позивач подав відповідь на відзив в якому заперечує щодо доводів відповідача та вважає такі необґрунтованими.

Суд всебічно і повно з`ясував всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінив докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті та

встановив:

ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та наказом Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 12.07.2021р. № 208 ОСОБА_1 був звільнений з військової служби у запас за підпунктом ґ (через сімейні обставини) пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 23.07.2021 № 149 позивач виключений зі списків особового складу частини з 23.07.2021.

27 квітня 2024 року ОСОБА_1 отримав від військової частини НОМЕР_1 перерахунок грошового забезпечення за рішенням суду у справі №380/17480/23 в сумі 184 022,06 грн.

Позивач вважаючи, що відповідач протиправно несвоєчасно провів розрахунок при звільненні, звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Закріплений у ч. 1 ст. 9 КАС України принцип змагальності сторін передбачає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституцій України).

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі визначаються Законом України № 2011-ХІІ Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей від 20.12.1991 (далі Закон № 2011-ХІІ).

Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд відповідно до приписів ч. 5 ст. 242 КАС України, враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Верховного Суду від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17 та постанові Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16.

Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 13 травня 2020 року Справа № 810/451/17 Провадження № 11-1210апп19 зазначила, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Відповідно до приписів ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), в редакції на час виникнення правовідносин, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Суд звертає увагу, що остаточний розрахунок з позивачем відповідач провів після внесених змін 19.07.2022 у частині 1 статті 117 КЗпП України.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, індексації грошового забезпечення чи проіндексованої вихідної допомоги) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в Державній прикордонній службі України.

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

ЄСПЛ тлумачить поняття якість закону так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах C.G. та інші проти Болгарії (C. G. аnd Others v. Bulgaria) від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39, Олександр Волков проти України від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах Кантоні проти Франції (Cantoni v. France) від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, п. 31-32, Вєренцов проти України від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65).

Як зазначалось раніше, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі Меньшакова проти України, а саме у пункті 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що правовий висновок Верховного Суду України у справі № 21-1765а15 є застосовним до спірних правовідносин.

Як свідчить зміст рішення у справі Меньшакова проти України, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.

Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08 липня 1997 року та 25 травня 1998 року, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.

Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.

Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні Меньшакова проти України вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі Waiteand Kennedy v. Germany, заява № 26083/94, п. 54).

Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.

Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всіх суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення (висновок Великої Палати Верховного Суду у вказаній Постанові від 13 травня 2020 року Справа № 810/451/17 Провадження № 11-1210апп19).

З урахуванням таких висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у вказаній Постанові від 13 травня 2020 року Справа № 810/451/17 Провадження № 11-1210апп19, суд зазначає, що стаття 117 КЗпП України розповсюджується і на правовідносини, що виникають після судового рішення про присудження виплати грошової компенсації.

Щодо суми стягнення середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня фактичного розрахунку суд враховує наступне.

Суд встановив, що позивача звільнено з військової служби 23.07.2021, а остаточний розрахунок з позивачем проведено 27.04.2024 в сумі 184022,06 грн.

Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Разом з цим, після ухвалення постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15 викладена в ній позиція (зокрема щодо наявності передбачених статтею 117 КЗпП України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення) не піддавалася зміні (відступу).

Також, правова позиція суду першочергово повинна ґрунтуватись на нормативному регулюванні спірних правовідносин, зміна якого може вплинути на те, яким чином її застосовувати до правовідносин, які виникли після цієї зміни.

Суд враховує, що з 19.07.2022 відбулися зміни в правовому регулюванні спірних правовідносин, які необхідно враховувати під час розгляду цієї справи.

У постанові Верховного Суду від 29.01.2024 у справі №560/9586/22 викладена правова позиція, про необхідність диференційованого підходу до періодів, за які стягується середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні залежно від дії редакції статті 117 КЗпП України на відповідний період.

Зокрема, Верховний Суд у справі №560/9586/22 вказав, що з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ, тому і підхід до правозастосування указаної норми змінився.

Відповідно до статті 117 КЗпП України, у чинній її редакції, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Проте, правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15, викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом №2352-ІХ.

Наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

Водночас з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє та підлягає застосуванню у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ.

Тому, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності 19 липня 2022 року і після цього.

Застосовуючи висновки Верховного Суду у справі № 560/11489/22 до обставин зазначеної справи, суд зазначає, що період з 23.07.2021 до 19.07.2022 (з дня звільнення позивача до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.

Проте, період з 19.07.2022 до 27.04.2024 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15, недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.

Тож, у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, із врахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Наведена правова позиція також узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеному у постанові від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22.

Застосовуючи вищенаведені висновки Верховного Суду до обставин цієї справи та відповідно до пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати № 100 від 08.02.1995, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до довідки про отримане грошове забезпечення виданої Військовою частиною НОМЕР_1 , грошове забезпечення за останні два календарних місяця, що передували звільненню зі служби, становило : у травні 2021 року 27098,31 грн, у червні 2021 року 27098,31 грн.

Крім того, згідно довідки-розрахунку № 59 щодо нарахованого грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.02.2020 по 23.07.2021 (на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28.09.2023 у справі №380/17480/23):

донараховане забезпечення позивача за травень 2021 року становить: 7 703,55 грн.

донараховане забезпечення позивача за червень 2021 року становить: 7 703,55 грн.

Таким чином загальний розмір грошового забезпечення позивача (з урахуванням його перерахунку із зростанням прожиткового мінімуму на підставі рішення суду у справі №380/17480/23) становить:

за травень 2021 року: 27 098,31 грн + 7 703,55 грн = 34 801,86 грн.

за червень 2021 року: 27 098,31 грн + 7 703,55 грн = 34 801,86 грн.

Число календарних днів : травень 2021 року 31 день; червень 2021 року 30 день

Середньоденне грошове забезпечення становить 1141,04 грн (34 801,86 грн + 34 801,86 грн) / 61 день).

Здійснюючи диференційований підхід до розрахунку суми середнього заробітку, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: з 24.07.2021 (наступний день після звільнення) до 18.07.2022 (360 календарних днів) та з 19.07.2022 до 26.04.2024 (день перед розрахунком) не більш як за шість місяців (184 календарних днів).

За період з 24.07.2021 до 18.07.2022 сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача становить 360 дні х 1141,04 грн (середньоденне грошове забезпечення) = 410774,40 грн.

Водночас, при визначенні середнього заробітку суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, з урахуванням середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц): - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 805/3167/18-а, від 30 жовтня 2019 року у справі № 806/2473/18.

З огляду на викладені вище правові висновки Верховного Суду суд вважає, що при розрахунку середнього грошового забезпечення за період з 24.07.2021 по 18.07.2022 слід врахувати принцип співмірності з урахуванням таких обставин, як розмір несвоєчасно виплаченої позивачу суми грошового забезпечення у справі №380/17480/23 у порівнянні із загальним розміром належних позивачеві виплат при звільненні.

Загальний розмір належних ОСОБА_1 при звільненні виплат складає 495 975,62 грн., з яких: фактично та своєчасно виплачене грошове забезпечення при звільненні у липні 2021 році 244 635,25 грн (згідно даних довідки № 153 від 20.03.2024 та грошового атестату позивача) складає (49,33%); грошове забезпечення за липень 2021 року в сумі 20 197,63 грн - одноразова грошова допомога при звільненні в сумі 140 085,23 грн - компенсація за невикористану відпустку УБД в сумі 84 352,39 грн; індексація грошового забезпечення за період з 01.01.2016 до 28.02.2018 на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20.12.2022 у справі №380/12596/22 в сумі 67 318,31 грн (вказана у виписці про зарахування коштів 24.12.2023) складає (13,57%); грошове забезпечення за період з 01.02.2020 по 23.07.2021, грошова допомогу на оздоровлення за 2020 та 2021 роки, матеріальна допомога для вирішення соціальнопобутових питань за 2020 та 2021 роки, одноразова грошова допомога при звільненні з військової служби, грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, виходячи з розміру грошового забезпечення, з урахуванням розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28.09.2023 у справі №380/17480/23 в сумі 184 022,06 грн (вказана у виписці про зарахування коштів 27.04.2022) складає (37,10%).

Загальний розмір належних позивачеві виплат при звільненні складає 495 975,62 грн. Розмір несвоєчасно виплаченого грошового забезпечення згідно рішення суду у справі №380/17480/23 становить 184 022,06 грн.

Таким чином частка несвоєчасно виплаченого грошового забезпечення згідно рішення суду у справі №380/17480/23 складає 37,10%.

Сума середнього грошового забезпечення за період з 24.07.2021 по 18.07.2022 з урахуванням принципу співмірності становить: 360 днів х 1141,04 грн. (середньоденний заробіток) х 37,10% = 152 397,30 грн.

Розрахунок середнього грошового забезпечення за період з 19.07.2022 по 26.04.2024 (день, що передує дню остаточного розрахунку): З урахуванням законодавчого обмеження компенсації шестимісячним строком кількість днів у періоді (з 19.07.2022 по 18.01.2023) становить 184 дні.

Загальна сума середнього грошового забезпечення з урахуванням законодавчого обмеження компенсації шестимісячним строком (з 19.07.2022 по 18.01.2023) становить: 184 дні х 1141,04 грн (середньоденний заробіток) = 209 951,36 грн.

Отже, загальна сума середнього грошового забезпечення відповідно до статті 117 КЗпП України в редакціях до набрання чинності 19 липня 2022 року Законом № 2352-ІХ і після цього, становить 362 348,66 грн (152 397,30 грн + 209 951,36 грн).

Встановивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.

Отже, оскільки позивач не отримав у день його звільнення всі належні виплати, а кошти йому було перераховано за наслідками судового вирішення спору із значною затримкою, суд дійшов висновку, що позивач має право на присудження йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

У відповідності до п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

Відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Таким чином, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольтнити повністю.

З огляду на наведене з метою ефективного захисту та відновлення порушених прав позивача основні позовні вимоги підлягають задоволенню шляхом визнання бездіяльності відповідача протиправною та стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь позивача середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні в сумі 362348,66 грн.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Судовий збір відповідно до ст. 139 КАС України слід стягнути на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області в сумі 3623,49 грн.

Керуючись ст.ст. 19, 22, 25, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд

у х в а л и в :

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення повного розрахунку при звільненні з ОСОБА_1 .

3. Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ : НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (в/ч АДРЕСА_3 ; РНОКПП : НОМЕР_3 ) середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні в сумі 362348,66 грн (триста шістдесят дві тисячі триста сорок вісім гривень, 66 копійок).

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 (в/ч АДРЕСА_3 ; РНОКПП : НОМЕР_3 ) з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ : НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань, судовий збір в сумі 3623,49 гривень (три тисячі шістсот двадцять три гривні, 49 копійок).

Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складений 25.07.2024.

Суддя Коморний О.І.