Рішення

від 01.08.2024 по справі 120/5355/24

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

01 серпня 2024 р. Справа № 120/5355/24

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Мультян М.Б., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)" про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява за підписом адвоката Лавренчука А.С., подана від імені та в інтересах ОСОБА_1 до державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)" про визнання протиправною бездіяльність відповідача, що полягає у незабезпеченні права позивача, як засудженого до довічного позбавлення волі, на прослуховування радіопередач 06.12.2023.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що позивач засуджений до довічного позбавлення волі та з 02.06.2010 відбуває покарання в державній установі "Вінницька установа виконання покарань (№1)". 06.12.2023 позивач звернувся з усною заявою до адміністрації установи про забезпечення його права на прослуховування радіопередач в камерному приміщенні № 133, в якому він утримується. Однак в порушення вимог пункту 3 розділу XX наказу Міністерства юстиції України від 28.08.2018 № 2823/5 "Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань" відповідач не забезпечив право позивача на прослуховування радіопередач 06.12.2023.

Ухвалою суду від 29.04.2024 відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Цією ж ухвалою відповідачу встановлений 15-денний строк з дня вручення ухвали для подання відзиву на позовну заяву.

Згідно з частини 1 статті 18 КАС України у судах функціонує Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система

Частиною шостою статті 18 КАС України визначено, що адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов`язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.

Відповідно до ч. 7 ст. 18 КАС України особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою

З матеріалів справи видно, що електронну копію ухвали суду від 29.04.2024 про відкриття провадження у справі доставлено до електронного кабінету відповідача 29.04.2024 о 19:54 год, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа, складеною відповідальним працівником Вінницького окружного адміністративного суду.

Втім, як у встановлений судом строк, так і на дату ухвалення судового рішення відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на позовну заяву.

Верховний Суд у постанові від 23.11.2022 у справі № 500/8027/21 дійшов висновку, що довідка про доставку в електронному вигляді рішення суду є належним доказом отримання стороною такого рішення.

Враховуючи наведене та керуючись частиною 6 статті 162 КАС України суд вирішує справу за наявними у справі матеріалами.

Вивчивши матеріали справи та оцінивши наведені позивачем доводи на підтримку заявлених позовних вимог, суд при вирішенні справи керується такими мотивами.

Відповідно до статті 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі КВК України) кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов`язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.

Статтею 2 КВК України передбачено, що кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 3 КВК України до засуджених, які відбувають покарання на території України, застосовується кримінально-виконавче законодавство України.

Порядок і умови виконання та відбування покарань визначаються та забезпечуються відповідно до законодавства, яке діє на час виконання та відбування кримінального покарання.

За змістом частини першої, другої, четвертої статті 7 КВК України держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.

Засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.

Правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.

Так, відповідно до частини першої статті 107 КВК України засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, в порядку, встановленому цим Кодексом і нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України мають право, зокрема:

користуватися послугами, які надаються в місцях позбавлення волі, в тому числі додатковими, оплачуваними;

здійснювати листування з особами, які знаходяться за межами колоній, вести з ними телефонні розмови, у тому числі у мережах рухомого (мобільного) зв`язку, користуватися глобальною мережею Інтернет;

подавати пропозиції, заяви і скарги в усній чи письмовій формі від свого імені;

розпоряджатися вільним часом, який відведений розпорядком дня, не порушуючи при цьому правил поведінки;

одержувати правову допомогу від адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Також частиною другою статті 107 КВК України встановлено, що засудженим можуть надаватися й інші права, реалізація яких не суперечить меті покарання, порядку і умовам виконання та відбування покарання.

Попри це, в силу приписів ч. 3 ст. 107 КВК України засуджені зобов`язані дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, розпорядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими, персоналом колонії та іншими особами.

Порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань у виді арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі регулюють Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 28.08.2018 № 2823/5 (далі Правила), які є обов`язковими для виконання персоналом установ виконання покарань, засудженими, які в них утримуються, а також іншими особами, які відвідують ці установи.

Відповідно до пункту 1 розділу II Правил засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених КВК України, законами України і встановлених вироком суду.

Правовий статус засуджених визначається законами України, а також КВК України, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.

У пункті 2 розділу II Правил наведено перелік прав засуджених та при цьому уточнено, що засудженим можуть надаватися й інші права, реалізація яких не суперечить меті покарання, порядку і умовам виконання та відбування покарання, однак при забезпеченні прав засуджених не повинні порушуватися встановлений порядок та умови відбування покарання, права і законні інтереси інших осіб.

Також згідно з пунктом 3 розділу II Правил засуджені зобов`язані, серед іншого, виконувати встановлені законодавством обов`язки громадян України, неухильно додержуватися правил поведінки, які передбачені для засуджених, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб; дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, розпорядок дня установи виконання покарань, правомірні взаємовідносини з іншими засудженими, персоналом установи виконання покарань та іншими особами; виконувати встановлені законодавством вимоги адміністрації органів і установ виконання покарань.

Розділом XX Правил унормовані деякі питання організації соціально-виховної роботи із засудженими та забезпечення їх релігійних потреб.

Зокрема, у пункті 1 цього розділу зазначено, що виховні заходи із засудженими проводяться на підставі програм диференційованого виховного впливу в установлений розпорядком дня час у межах установи виконання покарань і спрямовані на формування та закріплення у засуджених прагнення до заняття суспільно корисною діяльністю, сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог законодавства та прийнятих у суспільстві правил поведінки, підвищення їх освітнього і культурного рівнів.

Водночас пунктом 3 розділу XX Правил передбачено, що жилі приміщення, клуби, бібліотеки, кімнати для виховної роботи у відділеннях соціально-психологічної служби, ДІЗО, ПКТ (ОК), карцери, камери для засуджених до довічного позбавлення волі, палати лікарняних закладів радіофікуються. У жилих приміщеннях виправних центрів, виправних колоній мінімального, середнього, максимального рівнів безпеки, виховних колоніях, ПКТ виправних колоній (секторів) максимального рівня безпеки можуть установлюватись телевізори. Час радіотрансляції і перегляду телепередач визначається розпорядком дня установи виконання покарань.

Гучність радіопередач та телетрансляцій не має бути надмірною. За бажанням засуджені можуть відмовитись прослуховувати певні радіопередачі, тому на час їх трансляції гучномовці в певних камерах можуть вимикатися.

Радіотрансляції для засуджених здійснюються централізовано від єдиного радіотрансляційного вузла. За наявності технічних можливостей у виправних колоніях обладнуються кабельні телемережі.

Радіотрансляційні вузли та телецентри розміщуються за межами установ виконання покарань або в приміщеннях, доступ до яких засудженим заборонено.

У свою чергу, Додатком 3 до Правил затверджено Перелік предметів, виробів і речовин, зберігання і використання яких засудженими заборонено, до якого віднесено у тому числі радіоелектронні засоби, призначені для передавання чи приймання радіосигналів (радіостанції), а також будь-яка теле-, радіо-, аудіо- та відеоапаратура, аудіо-, відеокасети, CD- та DVD-диски, за винятком: гучномовець один на жилу секцію (камеру), телевізор (без можливості виходу в мережу Інтернет) та цифровий ефірний тюнер T2 один на відділення соціально-психологічної служби або на жилу секцію (камеру), DVD-програвач один на відділення соціально-психологічної служби або на жилу секцію (камеру)).

Отже, системний аналіз наведених вище правових норм, якими визначається порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань у виді позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення та правовий статус засуджених до цих видів кримінальних покарань, дозволяє зробити такі висновки в контексті спірних правовідносин:

- ані положеннями КВК України, ані Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань прослуховування радіопередач безпосередньо не віднесено до переліку основних прав засуджених, який, однак, не є вичерпним, оскільки засудженим можуть надаватися й інші права, реалізація яких не суперечить меті покарання, порядку і умовам виконання та відбування покарання;

- можливість прослуховування засудженими радіотрансляції передбачена пунктом 3 розділу XX Правил, при цьому камери для засуджених до довічного позбавлення волі радіофікуються в обов`язковому порядку;

- прослуховування засудженими радіотрансляції здійснюється саме із соціальною-виховною метою, а не в цілях проведення дозвілля або розваги;

- радіотрансляція у відповідній установі виконання покарання відбувається централізовано для усіх засуджених і лише протягом часу, відведеного для цього розпорядком дня установи;

- засуджений може відмовитися від прослуховування певних радіопередач, а тому на час їх трансляції гучномовці у деяких камерах можуть вимикатися.

Позивач ОСОБА_1 оскаржує бездіяльність відповідача, яка, як він стверджує, полягає у незабезпеченні його права на прослуховування радіопередач 06.12.2023 на його усну вимогу до адміністрації установи.

Разом з тим суд зазначає, що можливість прослуховування радіо, у тому числі в камерному приміщенні особами, засудженими до довічного позбавлення волі, чинне законодавство не пов`язує з бажанням засудженого, оскільки радіотрансляція здійснюється виключно у певний час згідно з розпорядком дня установи виконання покарань та не індивідуально для окремих засуджених, а централізовано.

Відтак суд оцінює як безпідставні доводи позивача щодо наявності у відповідача обов`язку забезпечити засудженого можливістю прослуховування радіотрансляції на його вимогу.

Натомість адвокатом позивача не надано суду жодних доказів на підтвердження тієї обставини, що згідно з розпорядком дня державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№ 1)" радіотрансляція 06.12.2023 мала відбуватися, але не відбулася.

Відповідно до частини першої статті 160 КАС України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Крім того, за змістом пунктів 4, 5 частини п`ятої статті 160 КАС України в позовній заяві зазначається зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Також в силу приписів частини четвертої статті 161 КАС України позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.

Наведені обов`язки позивача при оформленні та поданні до суду позовної заяви узгоджуються з його обов`язками як учасника справи, визначеними у статті 77 КАС України.

Зокрема, згідно з частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів (частина п`ята статті 77 КАС України).

Отже, разом з позовною заявою позивач повинен надати суду докази на підтвердження тих обставини, якими обґрунтовуються заявлені позовні вимоги і за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав та інтересів суб`єктом владних повноважень.

У свою чергу, до позовної заяви не додано жодних належних й допустимих доказів на підтвердження наведених у позовній заяві обставин, а саме факту незабезпечення відповідачем 06.12.2023 у спеціально відведений для цього час радіотрансляції в камері, де утримується позивач, а також звернення позивача до адміністрації установи з цього приводу та отримання відмови.

В свою чергу, лист Вінницької обласної прокуратури від 13.01.2024 не може слугувати належним доказом в підтвердження тверджень позивача щодо порушення відповідачем його права на прослуховування радіопередач 06.12.2023, адже лише є свідчення подання позивачем не лише даного позову до суду, а й звернень до органу прокуратури.

Верховний Суд у постанові від 16.02.2021 у справі № 320/950/19 вказав на те, що згідно з нормами ст. 55 Конституції України та ст. 5 КАС України особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб`єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Водночас обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

У розумінні КАС України захист прав, свобод та інтересів осіб, за загальним правилом, є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.

Отже, право на судовий захист, зазвичай, має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що в зв`язку з прийняттям рішення чи вчиненням дій (допущення бездіяльності) суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.

Наведений висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 16.08.2023 у справі № 440/3862/18, де також закцентовано на тому, що для відновлення права, порушеного суб`єктом владних повноважень, особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав. При цьому порушення вимог закону рішенням чи діями суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов`язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Крім того, досліджуючи підстави для звернення до суду з адміністративним позовом, у постанові від 01.09.2022 у справі № 990/46/22 Велика Пала Верховного Суду зазначила, що рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

Щодо "порушеного права", за захистом якого особа може звертатися до суду, то за змістом Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Таким чином, позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Водночас належний захист прав та інтересів особи можливий лише в разі існування спірних правовідносин, тобто в разі встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин. Порушення має бути реальним та стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист, зокрема, шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Наведене узгоджується з повноваженнями суду при вирішенні справи. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відтак для прийняття рішення про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії суд неодмінно повинен встановити факт його бездіяльності та констатувати її протиправний характер внаслідок порушення прав, свобод та інтересів позивача з боку відповідача-суб`єкта владних повноважень.

Протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені (див., серед іншого постанову Великої Палати Верховного Суду від 24.11.2022 у справі № 9901/480/19).

Водночас у вже згаданій вище постанові № 320/950/19 від 16.02.2021 Верховний Суд виснував, що умовою розгляду судом питання про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів такою бездіяльністю. Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом. Обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав і захист законних інтересів, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 360/1193/17.

З огляду на викладене та враховуючи, що під час розгляду справи судом не встановлено, а стороною позивача не доведено факту неправомірної бездіяльності відповідача, що мала місце 06.12.2023 та полягала у незабезпеченні засудженого можливістю прослухати радіотрансляцію протягом часу, визначеного для такої мети розпорядком дня установи виконання покарань, правові та фактичні підстави для задоволення адміністративного позову відсутні.

Окрему увагу при вирішенні справи суд звертає на обраний позивачем спосіб захисту своїх прав та інтересів у спірних правовідносинах, який не відповідає положенням ч. 1 ст. 5 КАС України, а зводиться винятково до констатації факту порушення суб`єктом владних повноважень прав позивача без вимоги про їх відновлення, що свідчить про відсутність у позивача обґрунтованого інтересу в оскарженні до суду спірної бездіяльності відповідача.

В цьому аспекті суд зазначає, що саме по собі звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов`язаний надати такий захист. Адже для того, щоб було надано судовий захист суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких вона просить, і що це право, свобода чи інтерес порушені рішенням, дією або бездіяльністю відповідача у публічно-правових відносинах, які оскаржуються.

Відсутність порушеного права або невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Відповідно до положень статей 9, 90 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, оцінивши зібрані у справі докази та аргументи сторони позивача на підтримку позовних вимог, суд приходить до переконання, що у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 належить відмовити.

Згідно з положеннями частини четвертої статті 159 КАС України подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.

Враховуючи з`ясовані обставини справи та наявні у ній докази, беручи до уваги недоведеність заявлених позовних вимог, в цьому разі відсутність відзиву на позовну заяву суд не може розцінити як визнання відповідачем адміністративного позову.

Питання про розподіл судових витрат у цій справі не вирішується, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, тоді як інших пов`язаних з розглядом справи витрат не встановлено.

Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 КАС України.

Відповідно до статті 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 / місце відбування покарання АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 )

Відповідач: Державна установа "Вінницька установа виконання покарань (№1)" (вул. Брацлавська, 2, м. Вінниця, 21001, код ЄДРПОУ 08562602)

СуддяМультян Марина Бондівна