Постанова

від 31.07.2024 по справі 344/66/23

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 липня 2024 року

м. Київ

справа № 344/66/23

провадження № 61-5844св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Івано-Франківська міська рада, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 03 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Бойчука І. В., Пнівчук О. В.,

Томин О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання незаконними та скасування державних актів, рішення, свідоцтва, визнання недійсним договорів, поділ майна.

Позовну заяву мотивовано тим, що з 01 вересня 1978 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 . За час перебування у шлюбі за період

з травня 2007 року до жовтня 2010 року ними за спільні кошти було придбано земельні ділянки, площею 0,0516 га та площею 0,0511 га, та на них збудовано житловий будинок на АДРЕСА_1 ; придбано нежитлове приміщення, загальною площею 54 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; а також домоволодіння на АДРЕСА_3 .

Вказані об`єкти нерухомого майна будувалися та придбавалися для сімейного проживання, а також для проживання їхніх дітей та внуків.

У періоди окремого проживання, вважали себе подружжям, не дивлячись на певні розбіжності, завжди всі важливі питання сім`ї та інтересів дітей вирішували спільно, не планували розривати шлюб.

Однак у грудні 2019 року їй стало відомо про те, що право власності на земельні ділянки та будинок на АДРЕСА_1 , який вони разом з чоловіком збудували під час сімейного життя та в якому проживають, а також нежитлове приміщення та домоволодіння зареєстровані на праві власності за зовсім чужою для їх сім`ї громадянкою ОСОБА_2 , яка, працюючи разом із ОСОБА_4 , протягом певного періоду часу перебувала з ним у особистих стосунках.

За твердженнями позивачки вказане майно оформлялося ОСОБА_4 на ОСОБА_2 виключно з метою виведення такого майна з режиму спільної сумісної власності подружжя. ОСОБА_2 ніколи реальним покупцем даного майна не була, вона не мала власних коштів на його придбання, в будинку та домоволодінні не проживала, витрат на їх утримання не несла.

Позивачка вказувала на те, що державними актами на землю, рішенням виконавчого комітету Чукалівської сільської ради, свідоцтвом на право власності на нерухоме майно, договорами купівлі-продажу домоволодіння/нежитлового приміщення, оформленими на ім`я ОСОБА_2 , порушено право власності позивача на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя,

так як придбавалося та створювалося нею разом з її законним чоловіком ОСОБА_8 протягом тривалого періоду часу.

Посилаючись на викладене, позивачка просила:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки,

площею 0,0516 га, укладений 24 травня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею

0,0511 га, укладений 08 червня 2007 року між ОСОБА_2 та

ОСОБА_7 ;

- визнати незаконними та скасувати державні акти на право власності на земельні ділянки від 31 липня 2007 року № №897165, 897166, видані Чукалівською сільською радою на ім`я ОСОБА_2 ;

- визнати вказані земельні ділянки об`єктами спільної сумісної власності

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та визнати за позивачкою право власності на їх частку;

- визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Чукалівської сільської ради від 26 серпня 2008 року про визнання за

ОСОБА_2 права власності на домоволодіння на

АДРЕСА_1 ;

- визнати незаконним та скасувати свідоцтво на право власності на вказане домоволодіння від 01 жовтня 2008 року, видане ОСОБА_2 Чукалівською сільською радою;

- визнати вказане домоволодіння об`єктом спільної сумісної власності

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та визнати за позивачкою право власності на його частку;

- визнати недійсними договори купівлі-продажу земельної ділянки та розташованого на ній домоволодіння на АДРЕСА_3 , укладені 10 лютого 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ,

- визнати вказане майно об`єктом спільної сумісної власності

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та визнати за позивачкою право власності на їх частку;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення

від 09 жовтня 2010 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 ;

- визнати нежитлове приміщення, загальною площею 54 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та визнати за позивачкою право власності на його частку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 08 листопада 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки з площею

0,0516 га, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 24 травня

2007 року, реєстровий номер 1747.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки з площею 0,0511 га, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 08 червня 2007 року, реєстровий номер 1954.

Визнано незаконним та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку № 897165 від 31 липня 2007 року та державний акт на право власності на земельну ділянку № 897166 від 31 липня 2007 року, видані Чукалівською сільською радою на ім`я ОСОБА_2 .

Визнано земельну ділянку площею 0,0511 га в АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд та земельну ділянку площею 0,0516 га в

с. Чукалівка, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства об`єктами спільної сумісної власності ОСОБА_1 та

ОСОБА_4 .

Визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0511 га в

АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд та 1/2 земельної ділянки площею 0,0516 га в с. Чукалівка, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства.

Визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Чукалівської сільської ради від 26 серпня 2008 року про визнання права власності на будинковолодіння в АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 .

Визнано незаконним та скасовано свідоцтво на право власності на нерухоме майно від 01 жовтня 2008 року, виданого ОСОБА_2 Чукалівською сільською радою на домоволодіння по

АДРЕСА_1 .

Визнано домоволодіння по АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

Визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 домоволодіння по АДРЕСА_1 .

Визнано недійсним договір купівлі-продажу домоволодіння від 10 лютого 2010 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу

Кочан М. В.

Визнано домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

Визнано за ОСОБА_1 в порядку спільного майна подружжя право власності на 1/2 домоволодіння, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_3 .

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки з площею

0,0805 га по АДРЕСА_3

від 10 лютого 2010 року, реєстровий № 432, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Кочан М. В.

Визнано земельну ділянку з площею 0,0805 га на

АДРЕСА_3 об`єктом спільної сумісної власності

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

Визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 земельної ділянки з площею 0,0805 га по

АДРЕСА_3 .

У задоволенні решти позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне майно, а саме земельні ділянки та два домоволодіння, а також нежитлове приміщення були придбані під час перебування позивачки та ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі та за їх спільні кошти, а тому є об`єктами спільної сумісної власності подружжя, однак право власності на спірне майно без згоди позивачки було оформлено на ОСОБА_2 , а тому суд вважав, що правовстановлюючі документи на спірне майно на ім`я ОСОБА_2 підлягають визнанню недійсними та скасуванню, а за позивачкою слід визнати право власності на частку вказаного майна.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 03 квітня 2024 року рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 08 листопада 2023 року скасовано в частині задоволення позову та ухвалено нове в цій частині, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. В решті рішення суду залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що матеріали справи не містять належних, допустимих та достатніх доказів, які б свідчили про те, що спірне майно було придбано ОСОБА_1 та ОСОБА_4 за їх спільні кошти, а тому відсутні підстави вважати це майно спільною сумісною власністю подружжя. Суд відхилив посилання позивачки щодо відсутності дійсної волі ОСОБА_2 на придбання спірного майна, оскільки такі доводи не підтверджують будь-якими доказами і остання, як сторона правочинів, категорично це заперечує. Позивачкою не доведено, що зміст оскаржуваних правочинів суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, що волевиявлення учасника правочину не було вільним і не відповідало його внутрішній волі, що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15, від 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц, від 08 липня 2020 року у справі № 522/3541/15, від 22 липня 2020 року у справі 265/3310/17, від 16 січня

2019 року у справі № 373/2054/16-ц, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивачка надала достатньо доказів, які підтверджують придбання спірного майна за спільні кошти подружжя ОСОБА_9 , а тому висновок суду апеляційної інстанції про недоведеність позовних вимог є помилковими.

Відзив на касаційну скаргу

У липні 2024 року від представника ОСОБА_2 адвоката Струкової К. О. надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 23 липня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами фактичні обставини справи

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 01 вересня 1978 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, від якого мають вже повнолітніх дітей ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 .

24 травня 2007 року між ОСОБА_6 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею

0,0516 га, кадастровий номер 2625888301:01:01:0198.

08 червня 2007 року між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_13 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,0511 га, кадастровий номер 2625888301:01:01:0278.

На підставі вказаних договорів, 31 липня 2007 року ОСОБА_13 видано державні акти на право власності на землю № № 897165, 897166.

Рішенням виконкому Чукалівської сільської ради від 31 липня 2007 року ОСОБА_2 надано дозвіл на початок будівництва індивідуального житлового будинку на приватизованій ділянці площею 0,0516 га у АДРЕСА_1 .

Цього ж дня виконавчий комітет Чукалівської сільської ради надав останній дозвіл на електрифікацію та газифікацію житлового будинку в

АДРЕСА_1 .

У 2007 році відділом архітектури і містобудування Тисменицької ради виготовлено будівельний паспорт на забудову земельної ділянки, забудовником якого є ОСОБА_2 , адреса будівництва - АДРЕСА_1 .

16 листопада 2007 року ОСОБА_2 надано дозвіл на виконання будівельних робіт з будівництва цього індивідуального житлового будинку.

Відповідно до рішення виконавчого комітету Чукалівської сільської ради

від 26 серпня 2008 року розглянувши заяву ОСОБА_2 виконком сільської ради вирішив визнати право власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 . На підставі цього рішення

01 жовтня 2008 року Чукалівська сільська рада видала ОСОБА_2 свідоцтво на право власності на вказане спірне домоволодіння.

10 лютого 2010 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договори купівлі-продажу земельної ділянки, площею

0,0805 га, кадастровий номер 2610193001:15:004:0220, та розташованого на ній домоволодіння на АДРЕСА_3 .

09 жовтня 2010 року між ОСОБА_14 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, загальною площею 54 кв. м, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_2 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина першастатті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем.

При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з положеннями статей 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її не доведення.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставинам не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17.

Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що спірне майно, а саме земельні ділянки, два домоволодіння, а також нежитлове приміщення були придбані під час перебування її та ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі та за їх спільні кошти, а тому є об`єктами спільної сумісної власності подружжя, а тому вважала, що правовстановлюючі документи на спірне майно на ім`я ОСОБА_2 підлягають визнанню недійсними та скасуванню, а за нею слід визнати право власності на частку вказаного майна.

Суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що матеріали справи не містять належних, допустимих та достатніх доказів, які б свідчили про те, що спірне майно було придбано подружжям Чуднових за їх спільні кошти, а тому дійшов правильного висновку про те, що права та інтереси позивача оспорюваними договорами купівлі-продажу земельних ділянок від 24 травня,

08 червня 2007 року та виданими на їх підставі державними актами, рішенням органу місцевого самоврядування від 26 серпня 2008 року про визнання за ОСОБА_2 права власності на домоволодіння та виданого на його підставі свідоцтва про право власності від 01 жовтня 2008 року, а також договорами купівлі-продажу земельної ділянки та розташованого на ній домоволодіння від 10 лютого 2010 року і нежитлового приміщення від 09 жовтня 2010 року, не порушуються.

Суд апеляційної інстанції оцінив надані позивачем докази, зокрема договір на розробку проектно-технічної документації будинку на

АДРЕСА_1 від 19 лютого 2008 року, укладений між підприємством «Науково-творча майстерня «Архітрав» та ОСОБА_4 , видаткові накладні, видані на ім`я ОСОБА_4 за період з червня 2011 року до червня 2012 року щодо придбання будівельних матеріалів на проведення будівельних робіт у вказаному будинку, прибуткові касові ордери з оплати будівництва басейну та сауни від 05 та

21 квітня 2010 року, акт про встановлення газового котла від 02 вересня

2012 року, та правильно вважав, що ці докази подано за період, після того як будинок був побудований та набутий ОСОБА_2 у власність

у 2008 році, тому вони не підтверджують доводи позивачки про будівництво будинку за спільні кошти подружжя.

Суд апеляційної інстанції правильно вважав, що участь ОСОБА_4 у благоустрої будинку не свідчить його про участь у його будівництві, яку доводить позивачка. Така участь не породжує право власності і не може розцінюватися як будівництво будинку за кошти подружжя.

Верховний Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що показання свідків про передачу коштів ОСОБА_4 за будівництво будинку,

а також за придбання домоволодіння та земельної ділянки у с. Микитинці, не можуть бути підставою для задоволення позову, оскільки відповідно до положень частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Поясненнями сторони та показаннями свідків не можуть доводитися факт будівництва спірного житлового будинку чоловіком позивача, як і не можуть доводитися обставини виконання зобов`язання сторонами правочинів. Вказане стосується також і нежитлового приміщення.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, оцінивши усі надані стороною позивача докази на предмет їх належності, допустимості та достатності, та надавши їх відповідну правову оцінку, дійшов правильного висновку про те, що такі докази не доводять позицію позивача про порушення її прав оспорюваними правовстановлюючими документами на спірне нерухоме майно, оформлених на ім`я ОСОБА_2 , а тому дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову про визнання їх недійсними, а також похідних вимог про визнання за нею права власності на частку спірного майна.

Посилання у касаційній скарзі на фіктивність правочинів, за якими

ОСОБА_2 набула права власності на спірне майно, є помилковими.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.

Тлумачення статті 234 ЦК України свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.

У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14.

Апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивачка не довела умислу як складового елементу на укладення саме фіктивних правочинів, а також не довела, що ОСОБА_2 , укладаючи оспорювані правочини, не мала наміру досягти обумовлених договорами юридичних наслідків.

Слід зазначити, що ОСОБА_1 зверталася до суду із позовом до

ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, зокрема домоволодіння та нежитлового приміщення в частині покупця, скасування реєстрації права власності, визнання права власності на частину нерухомого майна. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду

від 27 червня 2022 року відмовлено у задоволенні позову. Постановою Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 352/2523/19 змінено постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 червня 2022 року в частині мотивів відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 . Верховний Суд виходив із того, що вимога про переведення прав і обов`язків покупця за спірними договорами купівлі-продажу фактично спрямована не на захист порушеного переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності, а на набуття права власності на нерухоме майно за правочинами, укладеними між іншими особами та щодо майна, співвласниками і продавцями якого подружжя Чуднових на момент укладення цих договорів не було. При цьому нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції, як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору

Доводи заявника, які спрямовані на необхідність переоцінки доказів у справі та незгоду із обставинами встановленими судами попередніх інстанцій, підлягають відхиленню з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені статтею 400 ЦПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами попередніх інстанцій норм права.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15, від 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц,

від 08 липня 2020 року у справі № 522/3541/15, від 22 липня 2020 року у справі 265/3310/17, від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, є помилковими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 03 квітня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович