Постанова

від 02.08.2024 по справі 520/22859/23

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 серпня 2024 р. Справа № 520/22859/23Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: П`янової Я.В.,

Суддів: Присяжнюк О.В. , Русанової В.Б. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.05.2024, головуючий суддя І інстанції: Кухар М.Д., м. Харків, повний текст складено 27.05.24 у справі № 520/22859/23

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі за текстом також позивач) звернувся до адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі за текстом також відповідач), в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.06.2020 по 20.07.2023 включно;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.06.2020 по 20.07.2023 у сумі 301 868 гривень 91 копійка включно відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року № 100.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 27 травня 2024 року адміністративний позов задоволено.

Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.06.2020 по 20.07.2023 включно.

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.06.2020 по 20.07.2023 у сумі 301 868 гривень 91 копійка включно відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року № 100.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що рішення суду ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначає про неврахування судом першої інстанції того, що остаточний розрахунок з позивачем проведено 21.07.2023, тобто вже після набрання чинності внесеними змінами до статті 117 КЗпП України, тому до спірних правовідносин застосовними є приписи статті 117 КЗпП України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" № 2352-IX від 01 липня 2022 року, а отже позивач може мати право на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні не більш як за шість місяців. Уважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні має становити 12079,70 грн.

За результатами апеляційного розгляду відповідач просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити в нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.

Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Відповідно до пункту третього частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також КАС України) суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що з 04.08.2016 по 15.06.2020 ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 , яка входить до складу Військової частини НОМЕР_1 , що виплачувала позивачу грошове забезпечення.

Відповідно до Наказу від 15.06.2020 за № 121 позивача 15.06.2020 звільнено з військової служби у зв`язку із закінченням строку контракту. Проте у період проходження військової служби позивачу не в повному розмірі виплачувалась індексація грошового забезпечення.

У зв`язку з цим, 18.10.2021 позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату індексації грошового забезпечення.

У відповіді на заяву позивача Військовою частиною НОМЕР_1 зазначено, що за період з 04.08.2016 по 28.02.2018 включно позивачу індексація грошового забезпечення не виплачувалась через відсутність фінансового ресурсу, а механізму нарахування та виплати індексації грошового забезпечення немає.

Для вирішення спору позивач звернувся до суду.

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 29.09.2022 у справі № 280/2023/22 зобов`язано відповідача:

- нарахувати та виплатити (з урахуванням раніше виплачених сум) на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 04.08.2016 по 28.02.2018 включно із застосуванням січня 2008 року, як місяця, за яким здійснюється обчислення індекс) споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця);

- здійснити перерахунок та виплату індексації грошового забезпечення позивача за період з 01.03.2018 по 15.06.2020 з урахуванням абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 за № 1078 з урахуванням раніше виплачених сум індексації.

Для виконання рішення суду позивачем отримано виконавчий лист, який 12.07.2023 направлено для примусового виконання до Шевченківського ВДВС у місті Харкові СМУ МЮ (м. Харків), 25.07.2023 відкрито виконавче провадження № 72335268.

21.07.2023 на виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 29.09.2022 у справі № 280/2023/22 відповідачем виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 04.08.2016 по 28.02.2018 із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року у сумі 65033,55 грн із одночасним утриманням військового збору 1,5%, що підтверджується банківською випискою.

Отже, повідомленням про надходження коштів підтверджено факт несвоєчасного остаточного розрахунку з позивачем при звільненні за період з 16.06.2020 по 20.07.2023.

Оскільки позивача виключено зі списків особового складу 15.06.2020, а повний розрахунок при звільненні позивача з військової служби відповідачем здійснено 21.07.2023, період затримки розрахунку з 16.06.2020 по 20.07.2023 складає 1130 днів, що, в свою чергу, стало підставою для звернення позивача до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з огляду на обставини того, що нездійснення остаточного розрахунку із позивачем у визначені законодавством строки відбулось з вини власника, або уповноваженого ним органу, що є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу в сумі 301868,91 грн.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та доводам апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції виходить з такого.

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01 липня 1949 року № 95 «Про захист заробітної плати», ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

У спірних правовідносинах повинні застосовуватись не тільки норми спеціального законодавства, але й трудового.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 за № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Так, відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Статтею 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.

Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Разом з цим колегія суддів акцентує увагу на тому, що звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного з розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).

Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Такий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.

Крім цього, у вказаному судовому рішенні Велика Палата Верховного Суду підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

За цих обставин бездіяльність відповідача щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є протиправною, оскільки вимоги позивача про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до вимог статті 116 Кодексу законів про працю України ґрунтуються на нормах закону.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.

За обставинами справи невиконання відповідачем вимог статті 116 Кодексу законів про працю України підтверджено рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 29.09.2022 у справі № 280/2023/22.

На виконання вказаного судового рішення відповідач провів розрахунок з позивачем 21.07.2023.

Разом з цим невиконання роботодавцем в добровільному порядку обов`язку виплатити працівникові в зазначених випадках середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні зумовлює виникнення нового спору про стягнення відповідної суми відшкодування в судовому порядку.

Враховуючи, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, позивач має право на отримання відшкодування за затримку остаточного розрахунку при звільненні, починаючи наступного дня після звільнення з військової служби по день фактичного розрахунку.

Разом з цим колегія суддів зазначає, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року за № 2352-ІХ (далі - Закон № 2352-ІХ) запроваджено ряд змін у трудовому законодавстві, зокрема, положення статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Закон № 2352-ІХ та, відповідно, і нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19 липня 2022 року.

Верховний Суд у постанові від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22 вже висловлював правові позиції щодо застосування приписів статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-ІХ у подібних правовідносинах, яку надалі підтримано Верховним Судом у інших справах за подібних обставин, зокрема у постановах від 14 березня 2024 року (справа № 560/6960/23), від 31 жовтня 2023 року (справа № 240/15141/22), від 29 січня 2024 року (справа № 560/9586/22) та від 22 лютого 2024 року (справа № 560/831/23).

У наведених вище справах Верховний Суд, зокрема, зазначав, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягнення балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, ураховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, що передбачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, ураховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Такий підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку запроваджено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року та від 26 лютого 2020 року у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17.

Водночас Верховний Суд у постановах від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22, від 22 лютого 2024 року у справі № 560/831/23, від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 30 листопада 2023 року у справі № 380/19103/22 та від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22 зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.

Наведений у цих постановах підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала період, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

Так, відповідно до статті 117 КЗпП України, у чинній редакції, згідно із Законом № 2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Спірний період щодо виплати позивачу індексації грошового забезпечення у сумі 65033,55 грн тривав з 16 червня 2020 року (наступний день за датою звільнення позивача) по 20 липня 2023 року, тобто до дня, коли на виконання рішення суду у справі № 280/2023/22 на користь позивача виплачено кошти.

Тобто спірні правовідносини щодо виплати грошових коштів у сумі 65 033,55 грн охоплюють період, який виник, як до, так і після 19 липня 2022 року.

Незважаючи на визначення приписами статті 117 КЗпП України невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов`язані з обов`язком роботодавця розрахуватися з працівником в строк, встановлений приписами статті 116 КЗпП України, яким переважно є день звільнення.

Отже, датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 КЗпП України у цій справі, є дата звільнення позивача та дата розрахунку з ним.

За таких обставин застосуванню до спірних правовідносин належать приписи статті 117 КЗпП України в редакції на момент їхнього виникнення, тобто до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.

Такі висновки узгоджуються з правовою позицією, що міститься у постанові Верховного Суду від 01 травня 2024 року у справі № 140/16184/23.

Однак період стягнення середнього заробітку з 19 липня 2022 року до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Саме тому, ураховуючи постанови Верховного Суду від 30 листопада 2023 року у справі № 380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23, від 22 лютого 2024 року у справі № 560/831/23, від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини:

- з 16 червня 2020 року до 18 липня 2022 року та з 19 липня 2022 року по 20 липня 2023 року включно (у межах шести місяців, визначених у новій редакції статті 117 КЗпП України).

Колегія суддів зазначає, що за змістом статті 117 КЗпП України обов`язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки проведення остаточного розрахунку покладено саме на орган, який виносить рішення по суті спору, тобто в цьому випадку - на суд.

Щодо здійснення відповідного розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку, то колегія суддів зазначає, що вирішення питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу з визначенням розміру такого заробітку здійснюється за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за № 100 (далі - Порядок № 100), чинність якої згідно з пунктом 2 поширюється на підприємства, установи і організації незалежно від форми власності, а також на фізичних осіб - підприємців та фізичних осіб, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати /надалі - Порядок N 100 у редакції, чинній на дату виплати позивачу суми індексації грошового забезпечення/.

Пунктом 2 Порядку N 100 встановлено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки, на які працівник набув право до 31 грудня 2023 року, проводиться виходячи з виплат, нарахованих у 2023 році.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку, матеріальна (грошова) допомога. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.

У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 8 Порядку N 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Зважаючи на приписи Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року за N 26, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за N 745/32197, при обчисленні середньої заробітної плати військовослужбовцям слід враховувати число календарних днів.

Як убачається із довідки про грошове забезпечення, грошове забезпечення позивача за квітень 2020 року складає 12 086,48 грн, за травень 2020 року 12 016,08 грн.

Отже, середньоденний розмір грошового забезпечення позивача складає 395,12 грн ((12 086,48 грн + 12 016,08 грн)/(30+31)).

Тобто сума середнього заробітку, яка підлягає відшкодуванню позивачу, з урахуванням спірного періоду стягнення середнього заробітку у цій справі складає 373388,40 грн (301 476,56 грн + 71 911,84 грн), де:

- 301476,56 грн (395,12 грн х 763 дні) за період з 16 червня 2020 року до 18 липня 2022 року включно;

- 71911,84 грн (395,12 грн х 182 дні) за період з 19 липня 2022 року по 20 липня 2023 року включно (у межах шести місяців, визначених у новій редакції статті 117 КЗпП України).

Водночас, з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, колегія суддів дійшла висновку про необхідність зменшення розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи висновки Велика Палата Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Так, Велика Палата у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначила, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Вказані висновки Великої Палати Верховного Суду в подальшому враховано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №821/1083/817, від 18.03.2020 у справі №711/4010/13-ц.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.

Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 (справа № 816/1640/17), зазначивши про обов`язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.

Вказані висновки сформовані судом касаційної інстанції до набрання чинності Закону України № 2352-ІХ, яким, зокрема, змінено статтю 117 КЗпП України.

Разом з тим колегія суддів звертає увагу, що фактично зміст частини першої статті 117 КЗпП України із набранням чинності Закону України № 2352-IX не змінився, а лише доповнився формулюванням «але не більше як за шість місяців». Отже, обмеживши з 19 липня 2022 року шестимісячним строком час, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції норми частини першої статті 117 КЗпП України, не передбачав можливості зменшення його розміру. Протилежний підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності. У згаданих рішеннях суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших. Разом з тим такі критерії як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19 липня 2022 року. Крім того, чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19.

Такі висновки сформовано Верховним Судом у постанові від 20 червня 2024 року у справі № 120/10686/22.

Визначаючись щодо розміру середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні, колегія суддів ураховує, що позивач є менш захищеною у відношенні до відповідача, стороною відносин публічної служби. Водночас у вказаних відносинах і позивач має діяти добросовісно щодо реалізації свої прав, а інтереси іншої сторони також мають бути враховані.

Беручи до уваги наведе слід зазначити, що відносини публічної служби як різновид трудових відносин повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у позивача можливості стягувати із відповідача надмірні грошові суми як відповідальність за несвоєчасний розрахунок під час звільнення спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання роботодавця виконувати зобов`язання середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати, перетворюється на несправедливо непомірний тягар та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків службовцем.

Аналізуючи обставини справи і такий критерій для зменшення розміру середнього заробітку, як ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, колегія суддів зазначає таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц вказує, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя.

Отже, одним із варіантів приблизної оцінки майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою остаточного розрахунку при звільненні, які розумно передбачити може бути розрахунок на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні у 2020-2023 роках розміру сум, які позивач, недоотримавши належні йому від роботодавця в день звільнення по день фактичного їх отримання, міг би сплатити як відсотки за відповідний період, взявши кредит з метою збереження рівня власного життя.

Згідно з відомостями з офіційного вебсайту Національного банку України судом апеляційної інстанції встановлено, що середньозважена процентна ставка в річному обчисленні за новими кредитами домашнім господарствам за цільовим спрямуванням, в період затримки розрахунку при звільненні становила: у 2020 році 23,3%; у 2021 році 20,3%; у 2022 році 18,7%; у 2023 році 22,9%.

Отже, беручи до уваги висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, виходячи з розміру несвоєчасно виплаченої суми при звільненні (65033,55 гривень), приблизна оцінка розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні у спірних правовідносинах, що розумно можна було би передбачити на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами слід розрахувати як розмір сум, які ОСОБА_1 , недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя, з огляду на такі розрахунки.

Так, ураховуючи суму недоотриманих коштів 65 033,55 грн, 23,3 % річних від цієї суми становитиме 15152,82 грн, тобто 41,51 грн за день затримки розрахунку (15 152,82:365). Оскільки за період з 16 червня 2020 року до 31 грудня 2020 року включно затримка розрахунку становить 199 днів, приблизний середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні у вказаний період становитиме 8260,49 грн (41,51 х 199).

20,3 % річних від суми 65 033,55 грн становитиме 13201,81 грн, тобто 36,17 грн за день затримки розрахунку (13 201,81:365); оскільки період затримки розрахунку у 2021 році становить 365 днів (за період з 01 січня 2021 року до 31 грудня 2021 року включно), приблизний середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за вказаний період становитиме 13 201,81 грн (36,17 х 365).

18,7% річних від суми 65 033,55 грн становитиме 12161,27 грн, тобто 33,32 грн за день затримки розрахунку (12 161,27:365); оскільки період затримки розрахунку у 2022 році становить 365 днів (за період з 01 січня 2022 року до 31 грудня 2022 року включно), приблизний середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за вказаний період становитиме 12 161,27 грн (33,32 х 365).

22,9% річних від суми 65 033,55 грн становитиме 14892,71 грн, тобто 40,80 грн за день затримки розрахунку (14 892,71:365); оскільки період затримки розрахунку у 2023 році становить 19 днів (за період з 01 січня 2023 року до 19 січня 2023 року включно), приблизний середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за вказаний період становитиме 775,24 грн (40,80 х 19).

З огляду на заявлену до стягнення суму середнього заробітку, встановлений розмір заборгованості (несвоєчасно виплачену суму при звільненні), характер цієї заборгованості, дії позивача та відповідача, наведену вище правову позицію Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 34 398,81 грн (8 260,49 грн + 13 201,81 грн + 12 161,27 грн + 775,24 грн).

Колегія суддів, дослідивши обставини справи з урахуванням критеріїв, які слід ураховувати, визначаючи розмір відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, дійшла висновку про відповідність суми 34 398,81 грн принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, указаних обставин не врахував та необґрунтовано стягнув з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.06.2020 по 20.07.2023 у сумі, які майже у п`ять разів перевищує суму належних позивачу коштів при звільненні.

Згідно із приписами пункту другого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Відповідно до статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а також у зв`язку із тим, що висновки суду не відповідають обставинам справи, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції з прийняттям постанови про часткове задоволення позовних вимог.

Ураховуючи положення статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст. 139, 242, 243, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.05.2024 у справі № 520/22859/23 скасувати.

Прийняти постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.06.2020 по 20.07.2023 включно.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.06.2020 по 20.07.2023 включно у сумі 34398 (тридцять чотири тисячі триста дев`яносто вісім) грн 81 коп.

В іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя Я.В. П`янова Судді О.В. Присяжнюк В.Б. Русанова