Постанова

від 30.07.2024 по справі 640/21837/22

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/21837/22 Суддя (судді) першої інстанції: Лисенко В.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2024 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Бєлової Л.В., Кучми А.Ю.

за участю секретаря Мельник К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства економіки України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2024 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства економіки України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі,

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Міністерства економіки України, у якому просила суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства економіки України від 03.11.2022 № 1497-К у частині звільнення ОСОБА_1 ;

- поновити з 11.11.2022 ОСОБА_1 на посаді начальника відділу захисту прав у сфері інтелектуальної власності управління правового захисту інтересів Міністерства в судах та інших органах юридичного департаменту Міністерства економіки України;

- стягнути з Міністерства економіки України на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу;

- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення заробітної плати, але не більше чим за один місяць.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у зв`язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису державного органу, позивачку було звільнено з посади начальника відділу захисту прав у сфері інтелектуальної власності управління правового захисту інтересів Міністерства в судах та інших органах юридичного департаменту Міністерства економіки України згідно з п.1 ч.1 ст.87 Закону України "Про державну службу". Позивачка вказує, що одночасно з попередженням про звільнення на підставі п.1 ч.1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Як зазначає позивачка, в порушення вимог ч. 3 ст. 87 Закону України "Про державну службу" їй не було запропоновано наявну вакантну рівнозначну посаду державної служби, за її наявності, не було дотримано переважного права на залишення на роботі, передбаченого законодавством про працю. Крім того, вказує, що на момент звільнення фактично були наявні в новоствореному відділі з вирішення трудових спорів та захисту прав у сфері інтелектуальної власності вакантні посади - начальник відділу, заступник начальника відділу, три посади головних спеціалістів, які не були їй запропоновані.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14 лютого 2024 року позов задоволено повністю.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального права, та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.

Відповідно до вимог частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з 2014 року працювала на різних посадах на державній службі в Міністерства економіки України.

З 29.01.2020 працювала на посаді начальника відділу захисту прав у сфері інтелектуальної власності управління правового захисту інтересів Міністерства в судах та інших органах юридичного департаменту Міністерства економіки України.

Наказом Міністерства економіки України від 02.09.2022 № 2913 затверджено нову структуру Міністерства, з 08.09.2022 було затверджено новий штатний розпис на 2022 рік апарату Мінекономіки.

Структура Міністерства змінена, зокрема, в управлінні правового захисту інтересів Міністерства в судах та інших органах юридичного департаменту скорочено відділ захисту прав у сфері інтелектуальної власності та відділ з вирішення трудових спорів. Зазначені відділи було об`єднано в один - відділ з вирішення трудових спорів та захисту прав у сфері інтелектуальної власності.

Згідно старого штатного розпису юридичний департамент налічував, зокрема, відділ захисту прав у сфері інтелектуальної власності - 1 посада начальника відділу (посаду обіймала ОСОБА_1 ) та 3 посади головних спеціалістів та відділ з вирішення трудових спорів - 1 посада начальника відділу (посаду обіймав ОСОБА_2 ) та 3 посади головних спеціалістів.

Згідно нового штатного розпису два вищевказаних відділи були об`єднані в один - відділ з вирішення трудових спорів та захисту прав у сфері інтелектуальної власності, який налічував 1 посаду начальник відділу, 1 посаду заступник начальника відділу та 3 посади головних спеціалістів.

31.10.2022 ОСОБА_1 було попереджено про скорочення її посади та запропоновано посаду головного спеціаліста відділу правового забезпечення економіки оборони та безпеки управління правового забезпечення економіки оборони та безпеки, зайнятості населення юридичного департаменту. Позивачка ознайомлена з попередженням від 31.10.2022, про що свідчить її підпис та напис «не згодна».

Як вбачається з матеріалів справи, у позовній заяві позивачка зазначила, ця посада, на її думку, не є рівнозначною раніше займаної нею посади та не відповідає її кваліфікації та спеціалізації. Роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Міністерство з урахуванням того, що функціонал відділу де працювала позивачка перейшов до новоствореного відділу, мало можливість запропонувати їй відповідну посаду з урахуванням переважного права залишення на роботі, рівня кваліфікації, продуктивності праці та тривалості роботи у підрозділі.

Після отримання попередження позивачка впала в пригнічений емоційно-психологічний стан та написала заяву від 31.10.2022 про скорочення терміну звільнення, в якій не висловлювала згоди на звільнення з роботи, а лише просила зменшити термін попередження про звільнення, ініційований роботодавцем.

Наказом Мінекономіки від 03.11.2022 № 1497-к ОСОБА_1 було звільнено з посади начальника відділу захисту прав у сфері інтелектуальної власності управління правового захисту інтересів Міністерства в судах та інших органах юридичного департаменту Міністерства економіки України з 10 листопада 2022 року у зв`язку зі скороченням чисельності або штату державних службовців, пункт 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Вважаючи вищевказаний наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернулася з даним позовом до суду.

Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що наказ Міністерства економіки України від 03.11.2022 № 1497-к в частині звільнення ОСОБА_1 є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 2 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу», в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 889-VIII) посада державної служби - визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов`язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

В силу пункту 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).

Приписами пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII визначено, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Приписами частини 3 статті 87 Закону №889-VIII встановлено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Процедура переведення державних службовців передбачена статтею 41 Закону № 889-VIII, згідно з якою державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу:

1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби або суб`єкта призначення;

2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

Державний службовець, призначений на посаду без конкурсу, не може бути переведений на вищу посаду державної служби без проведення конкурсу.

Переведення здійснюється лише за згодою державного службовця.

Переведення не повинно бути прихованим покаранням.

Визначення рівнозначної посади міститься у пункті 6 частини першої статті 2 Закону № 889-VIII та означає посаду державної служби, що належить до однієї підкатегорії посад державної служби з урахуванням рівнів державних органів. Визначення підкатегорій посад державної служби та прирівняння посад державної служби проводиться Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 року № 15 затверджено перелік посад державної служби, що прирівнюється до відповідних категорій.

Судом першої інстанції встановлено, що посада позивачки належить до категорії посад державної служби «Б» підкатегорії «Б3» посад державної служби.

ОСОБА_1 має дві вищі освіти, одна з яких юридична, перебуваючи на посаді завідувача сектору захисту прав у сфері інтелектуальної власності управління правового захисту інтересів Міністерства в судах та інших органах юридичного департаменту у 2019 році вона здобула вищу освіту магістр, спеціальність «Менеджмент», професійна кваліфікація «Професіонал з інтелектуальної власності».

За результатами оцінювання державних службовців у 2021 році, які займають посади державної служби, ОСОБА_1 була отримана оцінка «відмінно». Трудову дисципліну позивачка не порушувала, дисциплінарні стягнення відсутні.

ОСОБА_1 працювала на посадах державної служби в управлінні правового захисту інтересів Міністерства в судах та інших органах юридичного департаменту Мінекономіки понад 8 років, у тому числі обіймала керівні посади.

Водночас, посада, яку запропонували ОСОБА_1 згідно попередження - головний спеціаліст відділу правового забезпечення економіки оборони та безпеки управління правового забезпечення економіки оборони та безпеки, зайнятості населення юридичного департаменту, відноситься до категорії «В» підкатегорії «В1» посад державної служби, яка є нерівнозначною посаді, на якій перебувала позивач та є нижчою від посади, яку позивачка займала до переведення.

Таким чином, відповідачем не в повній мірі виконано вимоги статті 87 Закону України «Про державну службу» та не запропоновано позивачці рівнозначні посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.

Статтею 42 КЗпП України передбачено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:

1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців;

2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;

3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;

4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва;

5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту";

6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;

7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;

8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України;

9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Відповідно до роз`яснення Верховного Суду України (п.19 постанови Пленуму від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів») при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, зокрема, щодо рівнозначності посади, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Оскільки, обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини 3 статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі №813/5500/14.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідачем не було виконано усі приписи чинного законодавства, оскільки позивачці запропоновано було лише одну посаду та не запропоновано наявні рівнозначні посади.

Як вбачається з матеріалів справи, 31.10.2023 було підготовлено попередження ОСОБА_1 про скорочення її посади внаслідок зміни структури та штатного розпису Мінекономіки. Позивачці запропоновано посаду головного спеціалісту відділу правового забезпечення економіки оборони та безпеки управління правового забезпечення економіки оборони та безпеки, зайнятості населення юридичного департаменту, яка відноситься до категорії «В» підкатегорії «В1» посад державної служби.

Заяву про надання згоди на переведення на посаду головного спеціалісту відділу правового забезпечення економіки оборони та безпеки управління правового забезпечення економіки оборони та безпеки, зайнятості населення юридичного департаменту ОСОБА_1 не давала, зазначена обставина не заперечується сторонами.

Під час розгляду справи встановлено, що станом на момент попередження про наступне звільнення у зв`язку зі скороченням посади державної служби позивач обіймала посаду начальника відділу захисту прав у сфері інтелектуальної власності управління правового захисту інтересів Міністерства в судах та інших органах юридичного департаменту Міністерства економіки України. Вказана посада віднесена до посади державної служби категорії «Б».

Водночас, ОСОБА_1 запропоновано перейти на посаду головного спеціалісту відділу правового забезпечення економіки оборони та безпеки управління правового забезпечення економіки оборони та безпеки, зайнятості населення юридичного департаменту, яка віднесена до посад державної служби категорії «В», яка відноситься до іншої групи оплати праці та схеми посадових окладів державних службовців передбаченої статтею 51 Закону № 889-VIII та є нижчою посадою.

Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що законодавством регламентовано чітку та послідовну процедуру вивільнення працівників у разі скорочення штату, яка передбачає:

1) повідомлення працівників не пізніше, ніж за два місяці;

2) запропонування працівнику всіх наявних вакантних посад (що були наявними на момент попередження працівника про звільнення та з`явилися протягом періоду з дня попередження до дня звільнення, а також існували безпосередньо станом на день звільнення), які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації;

3) перевірку наявності у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці, тобто здійснення їх порівняльного аналізу за такими критеріями.

При цьому, визначальним критерієм для встановлення наявності переважного права на залишення на роботі працівникам при скороченні чисельності штату у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці є саме рівень його кваліфікації та продуктивність праці, а сімейний стан, стаж роботи та інші обставини, що надають право для залишення на роботі, враховуються лише у тому разі, коли працівники мають однакову кваліфікацію і продуктивність праці.

Разом з тим, під кваліфікацією розуміється здатність працівника виконувати завдання та обов`язки відповідної роботи.

Доказами більш високої кваліфікації можуть бути відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), підвищення кваліфікації, навчання без відриву від виробництва, винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, тимчасове виконання обов`язків більш кваліфікованих працівників, досвід трудової діяльності.

У свою чергу, про продуктивність праці, як узагальнюючий показник її результативності, може свідчити збільшення обсягу виконуваної роботи, її якості, суміщення професій тощо. Однією з істотних ознак більш високої продуктивності праці є дисциплінованість працівника.

Таким чином, для порівняння кваліфікації та продуктивності праці працівників повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів, про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов`язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо.

Продуктивність праці і кваліфікація працівника підлягають оцінюванню окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП.

Водночас, для виявлення працівників, які підлягають у першу чергу залишенню на роботі при скороченні штатів, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом складання відповідної довідки у довільній формі з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 31.01.2018 року у справі №824/3229/14-а, від 11.07.2018 року у справі № 816/1232/17.

Отже, лише виконання роботодавцем всіх у сукупності вищезазначених гарантій реалізації працівником права на працю при скороченні штатів є підставою для переведення на нижчу посаду чи правомірного звільнення.

В свою чергу слід зазначити, що матеріалами справи підтверджується, а сторонами не спростовується, наявність вільних вакансій на 31.10.2022, які не було запропоновано позивачці.

Водночас, колегія суддів звертає увагу, що власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду у справі №816/1232/17 від 11.07.2018 року.

Наведене свідчить про попередження позивачки про переведення її на посаду спеціаліста відділу правового забезпечення економіки оборони та безпеки управління правового забезпечення економіки оборони та безпеки, зайнятості населення юридичного департаменту в порушення статті 41 Закону № 889-VIII.

Отже, з огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що наказ Міністерства економіки України від 03.11.2022 № 1497-к в частині звільнення ОСОБА_1 є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Щодо написання позивачем заяви про скорочення терміну попередження та прохання звільнити її раніше встановленого терміну на яку, зокрема, міститься посилання, як на підставу звільнення у наказі від 03.11.2022 «Про звільнення ОСОБА_1 », слід зазначити наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач зазначає, що вказана заява свідчить про погодження позивача зі звільненням за скороченням штату.

Водночас, позивач заперечує данні твердження посилаючись на нестерпну атмосферу, яка склалася з керівництвом та відносини щодо гендерної нерівності.

В свою чергу слід зазначити, що саме звернення до суду з позовом про поновлення на роботі свідчить про те, що ОСОБА_1 не була байдужою до свого порушеного права, що само по собі нівелює твердження відповідача про погодження з її звільненням за скороченням штату.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При цьому, закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Отже, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено, а відтак позивач підлягає поновленню на посаді начальника відділу захисту прав у сфері інтелектуальної власності управління правового захисту інтересів Міністерства в судах та інших органах юридичного департаменту Міністерства економіки України.

Відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи із виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно з п. 4 вказаного порядку при обчисленні середньої заробітної плати за два останні місяці не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження, тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

Вимушений прогул у зв`язку з незаконним звільненням позивачки рахується судом з 06.04.2021 (наступний день за днем звільнення) по 14.03.2024 (день ухвалення судом цього рішення).

Згідно довідки від 01.03.2023 № 2121-12/51 середньомісячна заробітна плата позивача за два місяці, що передували місяцю звільнення з роботи складала 29155,49 грн, а середньоденна 1356,07 грн.

Тривалість вимушеного прогулу позивача з 11.11.2022 по 17.04.2024 включно становить: 2022 рік - 36 робочих днів, 2023 рік - 260 робочих днів, 2024 рік - 78 робочих днів, що разом становить 374 робочих днів.

Таким чином, сума вимушеного прогулу позивача складає 507 170,18 грн. (374 робочих днів х 1356,07грн. середньоденного заробітку).

Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду у справі №826/808/16 провадження №11-134ас18 від 20 червня 2018 року зроблено висновок, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням. Законом не передбачено будь - яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 21.01.2022 року у справі №640/22054/18, від 04 липня 2023 року у справі № 754/13157/19, від 30 травня 2024 року у справі №340/1334/22.

Згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 у справі "Волков проти України", звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 та статті 240-1 Кодексу законів про працю України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням встановленого законом порядку, єдиним можливим рішенням суду є поновлення такого працівника на займаній посаді.

Отже, з огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про поновлення позивачки на посаді начальника відділу захисту прав у сфері інтелектуальної власності управління правового захисту інтересів Міністерства в судах та інших органах юридичного департаменту Міністерства економіки України.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції є законним, підстави для його скасування відсутні, оскільки суд всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Міністерства економіки України - залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2024 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття. Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді Л.В. Бєлова

А.Ю. Кучма

Повний текст постанови складено « 05» серпня 2024 року.