Ухвала

від 05.08.2024 по справі 480/623/24

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

05 серпня 2024 року

м. Київ

справа №480/623/24

адміністративне провадження № К/990/27470/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Білак М.В.,

суддів: Мацедонської В.Е., Мельник-Томенко Ж.М.,

перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2024 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2024 року у справі № 480/623/24 за позовом ОСОБА_2 до Недригайлівського відділу державної виконавчої служби у Роменському районі Сумської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, третя особа - ОСОБА_1 , про визнання протиправним та скасування постанови,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Недригайлівського відділу державної виконавчої служби у Роменському районі Сумської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, третя особа - ОСОБА_1 , у якому просила визнати протиправною та скасувати постанову начальника Недригайлівського ВДВС Лісової Юлії Григорівни від 08 січня 2024 року в рамках виконавчого провадження № НОМЕР_1 про накладення на позивача штрафу в сумі 3400 грн.

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2024 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2024 року, адміністративний позов задоволено. Визнано протиправною та скасувано постанову начальника Недригайлівського відділу державної виконавчої служби у Роменському районі Сумської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Лісової Юлії Григорівни від 08 січня 2024 року ВП НОМЕР_1 про накладення штрафу на ОСОБА_2 у розмірі 3400грн.

15 липня 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга скаргу ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2024 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2024 року у справі №480/623/24. Заявник, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить змінити рішення судів першої та апеляційної інстанцій шляхом виключення з мотивувальної частини рішень судів посилання на поважність причин невиконання рішення суду боржником 04 грудня 2023 року у зв`язку з небажанням дитини йти на побачення з батьком.

На підставі аналізу доводів касаційної скарги та доданих до неї матеріалів, Суд дійшов висновку про необхідність відмови у відкритті касаційного провадження з таких підстав.

Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Наведеним конституційним положенням кореспондують стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і стаття 13 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Згідно з частиною першою статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.

Стаття 287 КАС України регулює особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця.

Водночас, відповідно до частини третьої статті 333 КАС України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження з перегляду ухвали про повернення заяви позивачеві (заявникові), а також судових рішень у справах, визначених статтями 280, 281, 287, 288 цього Кодексу, якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги не може мати значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Заявлені позивачем позовні вимоги у цій справі дають підстави для висновку про те, що спір виник у відносинах з приводу оскарження постанови державного виконавця про накладення штрафу у розмірі 3400,00 гривень у виконавчому провадженні НОМЕР_1.

За такого правового врегулювання та обставин справи, оскарження рішення суду апеляційної інстанції в касаційному порядку можливе лише у випадку, якщо розгляд такої скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики.

Законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм.

Суд звертає увагу заявника, що питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо.

Оскаржуючи судові рішення у справі щодо скасування постанови державного виконавця про накладення штрафу, особливості провадження якої регулюються статтею 287 КАС України, заявник касаційної скарги не наводить належних доводів та обґрунтувань, що ця касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Як слідує зі змісту касаційної скарги, заявник мотивує свою касаційну скаргу тим, що рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені на підставі неповного та без всебічного з`ясування обставин. Однак в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин заявником не обґрунтовано.

При цьому Верховний Суд зазначає, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, приймаючи рішення про задоволення позовних вимог щодо скасування оскаржуваної постанови відповідача, виходили із того, що останнім при прийнятті постанови взагалі не досліджувались причини невиконання рішення суду, у той час як підставою для відповідальності боржника відповідно до статті 75 Закону України «Про виконавче провадження» може бути невиконання рішення саме без поважних причин, та такий факт має бути встановлений на час прийняття державним виконавцем рішення про накладення штрафу.

Водночас, матеріалами справи не підтверджено, що позивач чинила перешкоди у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, а особиста відмова дитини від зустрічі із родичами є обставиною, яка ускладнює виконання рішення суду і є поважною в розумінні статей 63 і 75 Закону України «Про виконавче провадження».

Суди попередніх інстанцій зазначили, що частиною третьою статті 15 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняється державою.

Стаття 12 Закону України «Про охорону дитинства» № 2402-ІІІ від 26 квітня 2001 року передбачає, що виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність з виховання, навчання і розвитку дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров`я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов`язків відповідно до закону.

Згідно статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція) в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюють вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки несуть основу відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Ухвалюючи рішення в справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), ЄСПЛ наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним.

При цьому суди, посилаючись на постанови Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі №824/308/20-а та від 08 липня 2021 року у справі № 640/11833/19, від 18 липня 2023 року у справі № 380/16763/22, зазначили, що небажання дитини спілкуватися зі стягувачем не може розцінюватися як неповажна причина невиконання позивачем як боржником судового рішення у виконавчому провадженні, оскільки це фактично є примушуванням дитини, що може призвести до психологічного тиску на дитину та явно не відповідатиме якнайкращим інтересам дитини в аспекті забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі.

Також суди відзначили, що приймаючи оскаржувану постанову, відповідач керувався як нормами Закону України «Про виконавче провадження», так і положеннями, зокрема, пункту 9 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року №512/5 (далі - Інструкції № 512/5), відповідно до якого при кожному наступному невиконанні боржником зазначеного рішення державний виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі, визначеному частиною четвертою статті 64-1 Закону України «Про виконавче провадження».

Однак, суди, керуючись частиною третьою статті 7 КАС України, та посилаючись на висновки Верховного Суду, викладених у постановах від 12 серпня 2020 року у справі № 520/6943/19, від 08 липня 2021 року у справі №640/11833/19, від 18 липня 2023 року у справі №380/16763/22, дійшли висновку, що у вказаних правовідносинах слід застосовувати положення статті 64-1 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої, виконавець зокрема: складає акт, виносить постанову про накладення на боржника штрафу в подвійному розмірі, надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, звертається з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України до суду за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби, виносить вмотивовану постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами (із врахуванням обмежень, передбачених частиною десятою статті 71 цього Закону) та вживає інші заходи примусового виконання рішення, передбачені цим Законом, оскільки Закон України «Про виконавче провадження» має вищу юридичну силу по відношенню до Інструкції № 512/5.

Отже, враховуючи, що станом на час прийняття оскаржуваної постанови (08 січня 2024 року) були чинні дві постанови про накладення штрафу на позивача: від 19 червня 2023 року у розмірі 1700 грн (з огляду на скасування рішення Сумського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2023 року у справі №480/6452/23 постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2023 року) та про накладення штрафу на позивача від 26 червня 2023 року у розмірі 3400 грн, яка не була скасована станом на 08 січня 2024 року, а прийнята 08 січня 2024 року відповідачем оскаржувана постанова про накладення штрафу на позивача у розмірі 3400 грн була вже третьою за невиконання рішення суду, з урахуванням вказаних вище висновків, суди дійшли висновку, що оскаржувана постанова є необґрунтованою та такою, що суперечить нормам статті 64-1 Закону України «Про виконавче провадження».

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є найвищим судом у системі судоустрою України, забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначений процесуальним законом.

Суд враховує положення, що містяться в Рекомендаціях № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи, згідно з якими державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження.

Відповідно до частини "с" статті 7 вказаних Рекомендацій скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад, справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону; вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.

На підставі викладеного Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовної практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.

Проаналізувавши встановлені судами обставини справи, предмет спору та обраний заявником касаційної скарги спосіб захисту його прав, доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що заявником не доведено, а судом не встановлено, що рішення суду касаційної інстанції за наслідком розгляду цієї касаційної скарги матиме значення для формування єдиної правозастосовчої практики у цій категорії адміністративних справ.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо суд у порядку, передбаченому частинами другою, третьою цієї статті, дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою.

Отже, підстави для відкриття касаційного провадження відсутні.

На підставі викладеного, керуючись статтею 333 КАС України,

У Х В А Л И В:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2024 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2024 року у справі №480/623/24 за позовом ОСОБА_2 до Недригайлівського відділу державної виконавчої служби у Роменському районі Сумської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, третя особа - ОСОБА_1 , про визнання протиправним та скасування постанови.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та не може бути оскаржена.

Судді М.В. Білак

В.Е. Мацедонська

Ж.М. Мельник-Томенко