Постанова

від 01.08.2024 по справі 159/1364/23

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 159/1364/23 Головуючий у 1 інстанції: Грідяєва М. В. Провадження № 22-ц/802/641/24 Доповідач: Матвійчук Л. В.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 серпня 2024 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Матвійчук Л. В.,

суддів - Федонюк С. Ю., Осіпука В. В.,

з участю секретаря судового засідання - Губарик К. А.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - ОСОБА_2 ,

представника відповідача - Приймаченка А. О. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди за апеляційною скаргою відповідача Комунального підприємства «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 01 березня 2024 року,

В С Т А Н О В И В:

У березні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що вона 01 квітня 2013 року зарахована на посаду завідувача фельдшерсько-акушерського пункту (далі - ФАП) с.Майдан Маневицької районної лікарні. Після її працевлаштування 14-15 травня 2013 року, зважаючи на створення Маневицького районного центру первинної медико-санітарної допомоги (далі - Маневицький РЦПМСД) та передачу ФАПів під його юрисдикцію, вона була звільнена із займаної посади на підставі п. 5 ст. 36 КЗпП України та зарахована на посаду завідувача Майданівським ФАПом.

З ІНФОРМАЦІЯ_3, у зв`язку із народженням другої малолітньої дитини ОСОБА_4 , вона перебувала у декретній відпустці по догляду за дитиною. Декретна відпустка по догляду за дитиною (після досягнення нею 3-річного віку) у неї продовжувалась, зважаючи на те, що її дочка постійно хворіла і потребувала посиленого догляду.

18 липня 2018 року Маневицький РЦПМСД реорганізовано шляхом перетворення в Комунальне підприємство (далі - КП) «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги».

Позивач зазначала, що наказом відповідача КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» від 26 квітня 2021 року № 70-ОС «Про звільнення ОСОБА_5 » її, завідувача Майданівським ФАП КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги», з 26 квітня 2021 року звільнено із займаної посади на підставі ст. 38 КЗпП України, за власним бажанням, на підставі заяви ОСОБА_6 без компенсації за відпустку. Проте жодних заяв відповідачу (тим більше на звільнення за власним бажанням) вона не писала та нікого їх писати не уповноважувала.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у неї народилася третя дитина - син ОСОБА_7 . У зв`язку з об`єктивними обставинами про необхідність з`явитись до роботодавця для продовження декретної відпустки по догляду за новонародженою дитиною вона не вслідкувала. Коли згадала про таку необхідність, то 06 жовтня 2022 року особисто з`явилась до роботодавця повідомити, що існує необхідність продовження (відновлення) її перебування у декретній відпустці по догляду за третьою дитиною віком до трьох років. Працівник відділу кадрів відповідача її повідомила, що з 26 квітня 2021 року її звільнено із займаної посади на підставі ст. 38 КЗпП України, за власним бажанням, на підставі написаної нею заяви, оригіналу якої у відповідача не виявилось. На її прохання, їй було надано скановану копію такої заяви, написаної невідомою їй особою від її імені. В цей же день, 06 жовтня 2022 року, їй було видано її трудову книжку з внесеними до неї відповідними записами про звільнення. Наказу про звільнення їй надано не було, з його змістом під підпис її не ознайомлено. Крім того зазначала, що 26 квітня 2021 року вона не була присутня на робочому місці, жодного повідомлення про необхідність ознайомитися з наказом про звільнення, отримати трудову книжку та повний розрахунок не отримувала. З вини роботодавця їй не була в день звільнення надана трудова книжка, яку вона отримала лише 06 жовтня 2022 року за власною ініціативою. Наказ про звільнення нею отримано лише завдяки відповіді відповідача на адвокатський запит 16 лютого 2023 року. У зв`язку з незаконним звільненням у неї виникла заборгованість перед УСЗН, оскільки вона, як особа за яку не сплачували внески на загальнообов`язкове пенсійне страхування та не вираховували єдиний соціальний внесок, змушена повертати отриману від держави соціальну допомогу малозабезпеченій сім`ї та соціальну допомогу одинокій матері.

Позивач вважає, що її звільнення з роботи є незаконним, а наказ відповідача про її звільнення роботи необхідно скасувати, вона підлягає поновленню на роботі із стягненням з відповідача на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Також незаконним звільненням з роботи їй було завдано моральної шкоди, оскільки про звільнення без її згоди (написання заяви) з формулюванням за власним бажанням вона дізналась в момент догляду та виховання третьої малолітньої дитини, коли залишитись без роботи та хоча б якоїсь матеріальної допомоги з боку держави дуже важко, вона залишилась винною кошти УСЗН, яких не має. Дії керівництва та працівників відповідача, подальше безпідставне звільнення принизили її честь та гідність, принизили престиж та репутацію, як медичного працівника і як громадянина України. Порушення її законних прав призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків, погіршення її здоров`я, що вимагає від неї додаткових зусиль для організації життя, враховуючу соціальну допомогу, яку вона отримувала і, яку втратила, тому вважає, що роботодавець повинен відшкодувати завдану їй моральну шкоду, яку оцінює в 20 000 грн.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд скасувати наказ КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» від 26 квітня 2021 року № 70-ОС «Про звільнення ОСОБА_5 », поновити її на посаді завідувача Майданівським ФАП КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» з 26 квітня 2021 року, стягнути з відповідача на свою користь середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу з 26 квітня 2021 року до дня поновлення на роботі та 20 000 грн на відшкодування завданої моральної шкоди.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 01 березня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Скасовано наказ КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» від 26 квітня 2021 року № 70-ОС «Про звільнення ОСОБА_5 ».

ОСОБА_1 поновлено на роботі у КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» на посаді завідувача Майданівським ФАП КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» з 27 квітня 2021 року.

Стягнуто з КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» на користь ОСОБА_1 87 900 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку, без врахування податку на доходи з фізичних осіб та військового збору, а також 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

В решті позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідач КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» подало апеляційну скаргу, у якій покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , вважаючи оскаржуване рішення правильним по суті та справедливим, просила вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Згідно із частинами 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши пояснення позивача, її представника, а також представника відповідача, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про відмову у позові, виходячи з таких мотивів.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивач ОСОБА_1 незаконно звільнена з роботи на підставі ст. 38 КЗпП України за власним бажанням, оскільки письмової заяви про звільнення за власним бажанням відповідачу не подавала, волевиявлення як працівника на звільнення з посади за власним бажанням у неї було відсутнє. На думку суду проміжок часу з закінчення попередньої соціальної відпустки до дати звільнення позивача з посади та періодичне звернення за довідками про доходи для подання до УСЗН підтверджує підтримання зв`язку позивача з роботодавцем через працівників відділу кадрів. Зважаючи на ці обставини, суд вважав, що наказ відповідача КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» від 26 квітня 2021 року № 70-ОС «Про звільнення ОСОБА_5 » з 26 квітня 2021 року за ст. 38 КЗпП України, за власним бажанням, є неправомірним та таким, що підлягає скасуванню, а позивач підлягає поновленню на роботі. Оскільки позивач була незаконно звільнена з роботи, суд згідно зі ст. 235 КЗпП України стягнув на її користь з відповідача як роботодавця середній заробіток за час вимушеного прогулу за один рік за період з лютого 2023 року по лютий 2024 року у розмірі 87 900 грн, а також 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення.

Однак з такими висновками суду погодитись не можна.

З матеріалів справи вбачається, що 01 квітня 2013 року позивач ОСОБА_1 зарахована на посаду завідувача ФАП с. Майдан Маневицької районної лікарні. 14 травня 2013 року позивач звільнена із займаної посади на підставі ч.5 ст. 36 КЗпП України у зв`язку з переведенням в Маневицький РЦПМСД, 15 травня 2013 року зарахована на посаду завідувача Майданівським ФАП (а.с.66). 18 липня 2018 року Маневицький РЦПМСД реорганізовано шляхом перетворення в КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги». Вказані обставини підтверджуються копією трудової книжки позивача (а.с.10-12).

Згідно з копіями свідоцтв про народження позивач є матір`ю трьох неповнолітніх дітей: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.22-24).

Відповідно до наказу Маневицького РЦПМСД від 26 квітня 2018 року №37-од, ОСОБА_5 на підставі заяви та довідки ЛКК надано відпустку по догляду за дитиною до 4 років без збереження заробітної плати з 27 квітня 2018 року по 26 квітня 2019 року (а.с.67).

З 01 жовтня 2021 року по 31 березня 2022 року ОСОБА_5 призначена державна соціальна допомога малозабезпеченій сім`ї, що підтверджується повідомленням УСЗН Ковельської РДА (а.с.26).

Згідно з довідками про доходи КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» заробітна плата ОСОБА_5 нарахована за період з січня 2014 року по грудень 2014 року, березень 2015 року по липень 2015 року, за 2016 - 2021 роки заробітна плата не нараховувалась.

Наказом відповідача КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» від 26 квітня 2021 року №70-ОС ОСОБА_5 завідувача Майданівським ФАП КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» з 26 квітня 2021 року звільнена із займаної посади на підставі ст. 38 КЗпП України, за власним бажанням на підставі заяви ОСОБА_5 .

Згідно з копією та фотокопією заяви позивача про звільнення за власним бажанням на ім`я директора КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги», датується 13 квітня 2021 року, у ній вона просила звільнити її від займаної посади за власним бажанням з 26 квітня 2021 року (а.с.30, 75).

Трудову книжку позивач ОСОБА_1 отримала у роботодавця 06 жовтня 2022 року, що підтверджується її підписом у книзі обліку трудових книжок і вкладишів до них КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» (а.с.53-55).

Позивач 21 грудня 2022 року зверталась до Державної інспекції України з питань праці у Волинській області щодо реагування на її звільнення відповідачем, яке було розглянуто Західним міжрегіональним управлінням з повідомленням про проведення роз`яснювальної роботи з відповідачем та можливість судового захисту прав позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляді вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст. 21 КЗпП України).

Підстави припинення трудового договору встановлено ст. 36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника - статтями 38 і 39 цього Кодексу, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу - статтями 40, 41, 43, 43-1, підстави розірвання трудового договору з керівником на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) - ст. 45 цього Кодексу.

Згідно з частинами 1, 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Крім того, працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву, і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч. 4 ст. 24 КЗпП України). Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільнені, дія трудового договору вважається продовженою (див., постанови Верховного Суду: від 07 липня 2021 року у справі № 661/1601/20, від 29 вересня 2021 року у справі № 279/3334/17).

Указане також відповідає роз`ясненням, наданим судам у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів».

При розірванні трудового договору з ініціативи працівника роботодавець може звільнити працівника в день подання останнім заяви за умови, якщо працівник сам визначає цей день датою звільнення, вказавши при цьому поважну причину, яка зумовила прийняття ним рішення про звільнення. Визначення працівником дати звільнення є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та суб`єктом призначення, з метою дотримання прав та гарантій, встановлених трудовим законодавством.

За змістом ст. 38 КЗпП України право працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням кореспондує обов`язку роботодавця звільнити його з роботи з наведеної підстави.

Сторони трудового договору мають право домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку, навіть якщо відсутні поважні причини.

Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 359/2642/16-ц (провадження № 61-14726св18).

За відсутності домовленості працівника і роботодавця про дату звільнення до закінчення двотижневого строку, працівник не може бути звільнений в межах цього строку з дати, яку на власний розсуд обрав роботодавець. Працівникне може бути звільнений з дати, яка не відповідає домовленості (див. постанову Верховного Суду від 21 грудня 2020 року у справі № 359/6858/19).

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Так, принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків.

Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, зважаючи на конституційні положення, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право.

У трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором.

Реалізуючи права і виконуючи обов`язки, суб`єкти трудових правовідносин зобов`язані утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди працівнику, роботодавцю, довкіллю або державі. Не допускаються дії працівника чи роботодавця, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Під зловживанням трудовим правом для сторін трудових відносин варто розуміти особливу недобросовісну поведінку, пов`язану з навмисним створенням для працівника та (або) роботодавця ситуації правової невизначеності за межами права, з порушенням принципів справедливості, добросовісності та розумності.

Характерними рисами зловживання правом працівником як суб`єктом трудових правовідносин є: 1) така поведінка завжди є несумлінною; 2) працівник діє навмисно, бажаючи одержати певну вигоду (наприклад, отримати середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу); 3) його поведінка здатна завдати шкоди роботодавцю або заподіює її.

Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 26 червня 2024 року у справі № 569/21790/21.

У справі, яка переглядається апеляційним судом, встановлено, що 13 квітня 2021 року ОСОБА_1 подала на ім`я директора КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» заяву про звільнення за власним бажанняміз 26 квітня 2021 року на підставі ст. 38 КЗпП України (а.с.35, 75). Позивач подаючи вказану заяву попередила роботодавця письмово за два тижні про бажання звільнитися за власним бажанням. Подаючи відповідачу заяву про звільнення за власним бажанням із визначенням дати розірвання трудового договору, ОСОБА_1 мала усвідомлювати наслідки вчинення таких дій.

Наказом КП «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» від 26 квітня 2021 року № 70-ОС ОСОБА_1 звільнено від займаної посади з 26 квітня 2021 року за власним бажанням згідно зі ст. 38 КЗпП України (а.с.30).

Отже, колегія суддів вважає, що між сторонами по справі було досягнуто згоди щодо звільнення позивача саме 26 квітня 2021 року, у зв`язку з чим відповідач з дотриманням положень трудового законодавства звільнив позивача за власним бажанням із займаної посади.

Позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції категорично заперечували щодо того, що вказана заява надсилалася позивачем роботодавцю через мобільний додаток «Вайбер» зі свого телефону на телефон працівника відділу кадрів, який роздрукував вказану заяву на підставі якої і була звільнена позивач, проте поведінка ОСОБА_1 свідчить про протилежне, а саме, що вона мала намір звільнитись з роботи за власним бажанням і вчинила для цього активні дії.

Так, в судовому засіданні позивач не змогла пояснити з яких саме причин вона не виходила на роботу протягом двох років від часу закінчення дії наказу про продовження відпустки по догляду за дитиною і до дати звільнення її з роботи, а також після звільнення з роботи 26 квітня 2021 року (в день коли малолітній дитині ОСОБА_9 , по догляду за якою ОСОБА_1 перебувала у відпустці, виповнилось шість років) позивач продовжувала не виходити на роботу, а лише 06 жовтня 2022 року після народження 05 серпня 2022 року третьої дитини з`явилась до роботодавця з метою оформлення відпустки по догляду за дитиною. Періодичне звернення позивача до роботодавця у вказаний проміжок часу за довідками про доходи для подання до УСЗН, тобто у період коли вона безпосередньо мала здійснювати свої трудові обов`язки, не може тлумачитись як підтримання зв`язку позивача з роботодавцем через працівників відділу кадрів, оскільки суперечить самій суті трудових відносин між працівником і роботодавцем.

Таким чином, встановлені судом фактичні обставини справи щодо тривалого невиходу на роботу як до звільнення так і після звільнення з роботи та заперечення щодо подання заяви про звільнення за власним бажанням, свідчать про недобросовісну та несумлінну поведінку ОСОБА_1 , яка бажає одержати певну вигоду (отримати середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди) і така поведінка позивача завдає шкоди відповідачу.

Отже, враховуючи наведене, апеляційний суд приходить до висновку, про відсутність підстав для скасування наказу про звільнення з роботи та поновлення позивача на роботі.

Оскільки апеляційний суд дійшов висновку, що звільнення позивача проведено з дотриманням вимог трудового законодавства, тому і підстави для виплати їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди у даному випадку відсутні.

Зважаючи на встановлені у цій справі обставини, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а висновки суду не відповідають обставинам справи, тому з підстав, передбачених ч. 1 ст. 376 ЦПК України, його необхідно скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу відповідача Комунального підприємства «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» задовольнити.

Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 01 березня 2024 року у цій справі скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Маневицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди - відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий-суддя

Судді: