Рішення

від 26.07.2024 по справі 183/2049/24

НОВОМОСКОВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 183/2049/24

№ 2/183/1994/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 липня 2024 року Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області, у складі:

головуючої судді Сороки О.В.,

секретаря судових засідань Аніськової А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку загального позовного провадження, цивільну справу за позовом Селянськго господарства «Ксенія» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Підгородненської міської ради Дніпропетровського район, Дніпропетровської області про визнання права постійного користування землею, визнання недійсним первісного правовстановлюючого документу (правочину) на землю та витребування майна, -

в с т а н о в и в:

У березні 2024 року Селянське господарство «Ксенія» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , у якому з урахуванням заяви про зміну предмету позову просив:

- визнати за селянським (фермерським) господарством «Ксенія» право постійного користування земельною ділянкою кадастровий номер: 1223286500:02:157:0003.

- витребувати з чужого незаконного володіння гр. ОСОБА_1 на користь селянського (фермерського) господарства «Ксенія» земельну ділянку кадастровий номер 1223286500:02:157:0003.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що відповідно до рішення Новомосковської районної Ради Дніпропетровської області № 10-7/ХХІІІ «Про передачу земельних ділянок для розширення селянських (фермерських) господарств» від 10.03.2000 року, вирішено, зокрема, замовити проекти відводу земель для створення селянських (фермерських) господарств в постійне користування слідуючим громадянам: ОСОБА_3 всього 23,7 га земель, з них 23,4 га ріллі.

На підставі вищезазначеного рішення гр. ОСОБА_3 було розроблено науково-технічну документацію по відведенню земельної ділянки в постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства.

22 травня 2001 року згідно рішення Новомосковської районної Ради Дніпропетровської області № 16-17/23 «Про відведення земельних ділянок для створення розширення селянських (фермерських) господарств», вирішено виділити в постійне користування земельні ділянки для створення селянських (фермерських) господарств згідно з наданими проектами, зокрема по Спаській сільській раді - гр. ОСОБА_3 було виділено земельну ділянку площею 23.46га, з них ріллі 23,14га, лісосмуг 0,32га., з кадастровим номером 1223286500:02:157:0003.

22 квітня 2004 року, гр. ОСОБА_3 було засновано та зареєстровано С(Ф)Г «Ксенія». Головою господарства обрано сина засновника ОСОБА_4 .

Оскільки ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , після його смерті, майнові права засновника С(Ф)Г «Ксенія» були успадковані його сином ОСОБА_4 .

Однак після смерті ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , майнові права засновника С(Ф)Г «Ксенія» були успадковані його донькою ОСОБА_5 .

З моменту реєстрації позивача та по теперішній час, спірна земельна ділянка знаходилась у позивача на праві постійного користування: оброблялась, засівалась тощо. З зібраного врожаю позивачем сплачувалась податки.

Щорічно, позивач отримує витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, для надання відповідної інформації до ДПС за місцем реєстрації СПД, для підтвердження статусу сільськогосподарського товаровиробника для збереження за господарством ІV групи спрощеного оподаткування.

Але, 11 січня 2024 року, засновник і голова позивача, ОСОБА_5 , отримала витяг з ДЗК про земельну ділянку, з якого вбачається, що спірна земельна ділянка, з 22 листопада 2023 року належить на праві приватної власності гр. ОСОБА_1 , згідно договору дарування земельної ділянки посвідченого приватним нотаріусом Щетіловою О.В. зареєстровано в реєстрі за № 14318.

З договору дарування вбачається, що гр. ОСОБА_1 отримала землю у дар від гр. ОСОБА_2 , якій земля належала на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії І ДП № 091435.

Згідно відомостей з ДЗК відомо, що станом до 22.11.2023р. земельна ділянка обліковувалась, як державна власність, а з 22.11.2023р. як приватна.

На адвокатський запит ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, позивач отримав інформацією, що за гр. ОСОБА_3 зареєстровано право постійного користування землею ДП Нв № 000554, площею 23,4600 га для ведення фермерського господарства на території Спаської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області.

Згідно інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, відомо, що об`єкт нерухомості, а саме спірна земельна ділянка кадастровий номер 1223286500:02:157:0003, був вперше зареєстрований в державному реєстрі державним реєстратором приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Щетіловою Ольгою Валеріївною, на підставі заяви про державну реєстрацію прав поданої гр. ОСОБА_1 .

Позивач зазначає, що інформація щодо державного акту на право приватної власності на землю у відділі відсутня. Станом на 31.12.2012 року за громадянкою ОСОБА_2 земельні ділянки на території Новомосковського району не зареєстровані.

Отже для вирішення спірних правовідносин, позивач був вимушений звернутися до суду.

Ухвалою суду від 07 березня 2024 року відкрито загальне позовне провадження по справі, зобов`язано приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Щетілову О.В. надати належним чином засвідчену копію всіх матеріалів нотаріальної справи щодо посвідчення договору дарування (а.с. 170).

Ухвалою суду від 07 березня 2024 року заяву представника позивача про забезпечення позову задоволено, суд наклав арешт на земельну ділянку площею 23,460 га з кадастровим номером 1223286500:02:157:0003, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2834827012232 (а.с. 171).

Ухвалою суду від 07 травня 2024 року прийнято заяву про зміну предмету позову.

Ухвалою суду від 25 червня 2024 року закінчено підготовче провадження по справі.

Позивач та представник позивача у судове засідання не з`явилися, представник позивача адвокат Донець С.А. подав до суду заяву, в якій просив розглядати справу без його та позивача участі, позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Відповідачка відзив на позов не подала, в судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась шляхом направлення ухвали про відкриття провадження, копії позовної заяви та судових повісток на адресу відповідача.

Третя сторона - ОСОБА_2 , в судове засідання не з`явилась, про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, шляхом направлення ухвали про відкриття провадження, судових повісток на адресу третьої сторони.

Представник третьої особи Підгородненська міська рада Дніпропетровського району Дніпропетровської області, в судове засідання не з`явився, подав до суду заяву про розгляд справи без його участі, неявка не перешкоджає розгляду справи.

Положеннями частини 1 статті 223 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

На підставі ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється, у зв`язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи.

Суд, дослідивши подані докази, з точки зору належності та допустимості, а у своїй сукупності з точки зору достатності, дійшов до наступного висновку.

Згідно рішення Новомосковської районної Ради Дніпропетровської області № 10-7/ХХІІІ «Про передачу земельних ділянок для розширення селянських (фермерських) господарств» від 10.03.2000 року, вирішено замовити проекти відводу земель для створення селянських (фермерських) господарств в постійне користування ОСОБА_3 всього 23,7 га земель, з них 23,4 га ріллі (а.с. 20).

ОСОБА_3 було розроблено науково-технічну документацію по відведенню земельної ділянки в постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства (а.с. 16).

Відповідно до державного акту на право постійного користування землею від 02.11.2001 року, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 554, серія бланку ДП Нв № 000554. для ведення фермерського господарства на праві постійного користування,рішенням Новомосковської районної Ради Дніпропетровської області № 16-17/23 від 22 травня 2001 року «Про відведення земельних ділянок для створення розширення селянських (фермерських) господарств», вирішено виділити в постійне користування земельні ділянки для створення селянських (фермерських) господарств згідно з наданими проектами, зокрема по Спаській сільській раді - гр. ОСОБА_3 було виділено земельну ділянку площею 23.46га, з них ріллі 23,14га, лісосмуг 0,32га. В подальшому земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 1223286500:02:157:0003 (а.с. 26).

Суд встановив, що 22 квітня 2004 року, гр. ОСОБА_3 було засновано та зареєстровано С(Ф)Г «Ксенія». Головою господарства обрано сина засновника ОСОБА_4 (а.с. 27).

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 свідоцтво серії НОМЕР_1 (а.с. 34).

Після його смерті, майнові права засновника С(Ф)Г «Ксенія» були успадковані його сином ОСОБА_4 .

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 35).

Після його смерті, майнові права засновника С(Ф)Г «Ксенія» були успадковані його донькою ОСОБА_5 (а.с. 37).

Відповідно до приписів розділу 5 п. 5.1 Статуту позивача в первісній редакції, до земель господарства належать земельні ділянки, отримані (придбані) засновником Господарства у власність і постійне користування та надані Господарству в оренду (а.с. 31).

Суд встановив, що з моменту реєстрації та по теперішній час, спірна земельна ділянка знаходилась у позивача на праві постійного користування: оброблялась, засівалась, а також, що позивачем сплачувалась податки (а.с. 43-135).

У відповідності до витягу з ДЗК про земельну ділянку, спірна земельна ділянка, з 22 листопада 2023 року належить на праві приватної власності гр. ОСОБА_1 , згідно договору дарування земельної ділянки посвідченого приватним нотаріусом Щетіловою О.В. зареєстровано в реєстрі за № 14318 (а.с. 142).

З тексту договору дарування суд встановив, що гр. ОСОБА_1 отримала землю у дар від гр. ОСОБА_2 , якій земля належала на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії І ДП № 091435, виданого Новомосковською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області від 24.05.2002 року на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом № 211 від 21.04.2002 року, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1942 (а.с. 147).

Згідно відомостей з ДЗК відомо, що станом до 22.11.2023р. земельна ділянка обліковувалась, як державна власність, а з 22.11.2023р. як приватна (а.с. 138-146).

Згідно відповіді на адвокатський запит ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 19.02.2024 року вих. № 29-4-0.222-1166/2-24, за наявною інформацією у відділі № 6 управління надання адміністративних послуг ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, станом на 31.12.2012 року, за гр. ОСОБА_3 у Книзі записів (реєстрації) державних актів на право постійного користування землею 02.11.2001 року зареєстровано Державний акт на право постійного користування землею ДП Нв № 000554, площею 23,4600 га для ведення фермерського господарства на території Спаської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області(а.с. 154).

Відповідно до витребуваного Державного акту на право приватної власності на землю серії І-ДП № 091435 від 24 травня 2002 року, площею 23,4600 га на ведення фермерського господарства, на території Спаської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, видано гр. ОСОБА_2 (а.с. 200)

Під час детального вивчення матеріалів справи, судом встановлена відсутність первісного документа на підставі якого, приватним нотаріусом Щетіловою О.В., було посвідчено договір дарування земельної ділянки, а саме свідоцтва про право на спадщину за законом № 211 від 21.04.2002 року (а.с. 212-219).

Таким чином, за аналізом усіх наявних в матеріалах справи доказам, до правовідносин, що виникли між сторонами, суд вважає за необхідне застосувати наступні норми права, а саме.

Відповідно до положень статті 7 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 13 березня 1992 року, на момент створення СГ «Ксенія») користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Згідно із частиною першою статті 23 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 13 березня 1992 року, на момент створення СГ «Ксенія»») право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії, зокрема, землі сільськогосподарського призначення (пункт а) частини першої статті 19 ЗК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).

У пункті а) частини третьої статті 22 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до частини першої статті 81 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Згідно ч.ч. 5 та 6 ст. 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2021 року у справі № 922/989/18, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки.

У разі смерті громадянина - засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

Натомість Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, розглядаючи справу в подібних правовідносинах, у своїй постанові від 18 березня 2019 року у справі № 922/3312/17 зазначив, що єдиним належним і допустимим доказом належності спірної земельної ділянки тій чи іншій особі є наявність правовстановлюючого документа.

За змістом статті 15 ЦК України право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Для визначення предмета позову як способу захисту права чи інтересу важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 Цивільного кодексу України, за змістом якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).

Відповідно до положень ст. ст. 321, 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Оскільки, право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, що гарантовано ст. 41 Конституції України.Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках та в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно приписів ст. 216 ЦК України про правові наслідки недійсності правочину встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року у справі № 740/3852/19 (провадження № 61-7745св21) зазначено, що: "відповідно до частини другої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред`явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність у силу закону у зв`язку з її оспоренням та невизнанням іншими особами. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину".

Оскільки, як встановлено з матеріалів справи, ОСОБА_1 набула права приватної власності на землю на підставі Договору дарування земельної ділянки № 14318.

Так, з договору дарування вбачається, що гр. ОСОБА_1 отримала землю у дар від гр. ОСОБА_2 , якій земля належала на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії І-ДП № 091435, виданого Новомосковською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області від 24.05.2002 року, що в свою чергу, було зареєстровано на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом № 211 від 21.04.2002 року, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1942.

У відповідності зі ст.ст.1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла, до інших осіб. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно до ч.1 ст.1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до ч.ч.1, 5 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Відповідно до ч.1 ст.1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.

Відповідно до ст. 719 ЦК України, договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно з приписами ст. 209 ЦК України, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Власник нерухомого майна має право встановити (скасувати) вимогу нотаріального посвідчення договору (внесення змін до договору), предметом якого є таке майно чи його частина, крім випадків, якщо відповідно до закону такий договір підлягає нотаріальному посвідченню. Встановлення (скасування) вимоги є одностороннім правочином, що підлягає нотаріальному посвідченню. Така вимога є обтяженням речових прав на нерухоме майно та підлягає державній реєстрації в порядку, визначеному законом.

Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 210 ЦК України, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Оскільки державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Отже головним правовстановлюючим документом по справі є свідоцтво про право на спадщину за законом № 211 від 21.04.2002, яке відсутнє в матеріалах справи, і на підставі якого Новомосковською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області було зареєстровано державний акт на право приватної власності на землю серії І-ДП № 091435, що в свою чергу, свідчить про недійсність правочину.

Так, положеннями ст.ст. 321, 326, 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Враховуючи ч 3, ст. 388 ЦК України, якою передбачено, що якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

У зв`язку з набуттям нерухомості за підробленими документами, всупереч волі і при відсутності волевиявлення власника, земельна ділянка підлягає витребуванню із незаконного володіння без визнання договору недійсним.

Таким чином, враховуючи недійсність первісного правовстановлюючого документу, у відповідності до ст.387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно без відповідної підстави заволоділа ним.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема до добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

Згідно ч.5 ст. 116 ЗК України, земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

В п. 26 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 7 лютого 2014 р. «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», зазначено, що відповідно до положень частини 1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в ч. 1ст. 388 ЦК України.

З огляду на імперативну норму ч.2 та ч.3 статті 152 Земельного кодексу України, згідно якої, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:а) визнання прав;б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;в) визнання угоди недійсною;г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;ґ) відшкодування заподіяних збитків;д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно з ч.ч. 1-4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно зі ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

У зв`язку з вищевикладеним, на підставі повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів, з`ясування фактичних обставин, на які позивач посилається, як на підставу своїх вимог, оцінивши наявні у справі докази, з`ясувавши їх достатність і взаємний зв`язок у сукупності, судом підтверджено, що СФГ «Ксенія» надала достатньо документів на підтвердження наявності у фермерського господарства оформленого права постійного користування спірною земельною ділянкою, тому за таких обставин суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині визнання за СФГ «Ксенія» права постійного користування земельною ділянкою та витребування з незаконного ОСОБА_1 на користь СФГ «Ксенія» земельну ділянку (кадастровий номер 1223286500:02:157:0003).

На підставі викладено та керуючись ст.ст. 76-81, 89, 141, 258-259, 263-268, 273, 354 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в:

Позов Селянське господарство «Ксенія», ОСОБА_1 , третя особа, третя особа ОСОБА_2 , Підгородненська міська рада Дніпропетровського району, Дніпропетровської області про визнання права постійного користування землею, визнання недійсним первісного правовстановлюючого документу (правочину) на землю та витребування майна, - задовольнити.

Визнати за Селянським (Фермерським) господарством «Ксенія», ЄДРПОУ: 32550182, право постійного користування земельною ділянкою кадастровий номер 1223286500:02:157:0003.

Витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , на користь Селянського (Фермерського) господарства «Ксенія», ЄДРПОУ: 32550182, земельну ділянку кадастровий номер 1223286500:02:157:0003.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Реквізити сторін:

позивач Селянське (Фермерське) господарство «Ксенія», ЄДРПОУ: 32550182, адреса: вул. Травнева, буд. 18, с. Спаське, Дніпропетровський район, Дніпропетровська область, 51263.

відповідач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

третя особа ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

третя особа Підгородненська міська рада Дніпропетровського району, Дніпропетровської області, ЄДРПОУ: 05520750, адреса: вул. Центральна, буд. 46, м. Підгородне, Дніпропетровський район, Дніпропетровська область.

Суддя Сорока О.В.