Ухвала

від 07.08.2024 по справі 922/5270/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

07 серпня 2024 року

м. Київ

cправа № 922/5270/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Ємця А.А. (головуючий), Бенедисюка І.М., Малашенкової Т.М.

перевіривши матеріали касаційної скарги Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця»

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.07.2024

та додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.07.2024

у справі №922/5270/23

за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДУАЛІТ»

про стягнення коштів в розмірі 73 162,00 грн

та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ДУАЛІТ»

до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця»

про стягнення коштів у сумі 31 014,63 грн

ВСТАНОВИВ:

Через систему «Електронний суд» 29.07.2024 Акціонерним товариством «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» подано до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.07.2024 та додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.07.2024 у справі №922/5270/23.

Зі змісту касаційної скарги та Єдиного державного реєстру судових рішень убачається, що Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДУАЛІТ», в якому просило стягнути з відповідача штраф в розмірі 73 162,00 грн. Позов обґрунтовано поставкою відповідачем товару неналежної якості за договором №ПР/НХ-23492/НЮ від 14.07.2023. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 27.12.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №922/5270/23.

11.01.2024 через систему «Електронний суд» до Господарського суду Харківської області відповідачем подано зустрічну позовну заяву за вх. № 926, в якій він просив стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» штрафні санкції у сумі 31 014,63 грн. Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач за первинним позовом прострочив виконання грошового зобов`язання передбаченого договором поставки № ПР/НХ-23492/НЮ від 14.07.2023.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 16.01.2024 прийнято зустрічний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «ДУАЛІТ" до розгляду та об`єднано в одне провадження із первісним позовом у справі № 922/5270/23.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 22.04.2024 у справі №922/5270/23 первісний позов задоволено, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДУАЛІТ» на користь Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» штраф в розмірі 73162,00 грн, витрати зі сплати судового збору у розмірі 2684,00 грн; у задоволенні зустрічного позову - відмовлено.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 02.07.2024 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ДУАЛІТ" задоволено частково; рішення Господарського суду Харківської області від 22.04.2024 у справі №922/5270/23 скасовано; прийнято нове рішення; у первісному позові відмовлено повністю; зустрічний позов задоволено частково; стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ДУАЛІТ" 48,02 грн та витрати зі сплати судового збору у розмірі 4,54 грн.; в іншій частині зустрічного позову відмовлено; стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ДУАЛІТ" 4032,81 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

08.07.2024 від представника Товариства з обмеженою відповідальністю "ДУАЛІТ" адвоката Шох Кристини Антонівни надійшла заява про ухвалення додаткового рішення, у якій вона просила ухвалити додаткову постанову у справі №922/5270/23, якою стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ДУАЛІТ" витрати на професійну правничу допомогу у загальному розмірі 24000,00 грн, з яких витрати на професійна правничу допомогу при апеляційному розгляді справи у розмірі 14000,00 грн, витрати на професійну правничу допомогу при розгляді справи у суді першої інстанції у розмірі 10000,00 грн.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 17.07.2024 заяву представника Товариства з обмеженою відповідальністю "ДУАЛІТ" адвоката Шох Кристини Антонівни про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу задоволено частково. Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ДУАЛІТ" 7316 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції. В іншій частині заяви відмовлено.

Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття / відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги скаржника у контексті оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.

Відповідно до статті 244 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що потрібно виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Додаткове рішення або ухвала про відмову в прийнятті додаткового рішення можуть бути оскаржені.

З огляду на те, що додаткове судове рішення як похідне від первісного судового акта є його невід`ємною складовою, і інший порядок оскарження додаткового судового рішення ГПК України не визначений, касаційне оскарження додаткового рішення здійснюється за правилами, встановленими цим Кодексом для основного рішення.

Таку правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 21.05.2021 у справі №905/1623/20.

Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.

Приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Отже, перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.

Згідно з частиною 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Справи, на які поширюється дія пункту 1 частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, є малозначними в силу властивостей притаманних їм, виходячи з ціни пред?явленого позову та його предмета (постанова об?єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.05.2021 у справі № 905/1623/20).

За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» з 01.01.2023 встановлено прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2 684 гривень.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Позов подано у 2023 році. Скаржник оскаржує судові рішення, де предметом первісного позову у даній справі є стягнення штрафу в розмірі 73 162,00 грн за поставку відповідачем товару неналежної якості за договором №ПР/НХ-23492/НЮ від 14.07.2023, предметом зустрічного позову - стягнення штрафних санкцій у сумі 31 014,63 грн, оскільки позивач за первинним позовом прострочив виконання грошового зобов`язання передбаченого договором поставки № ПР/НХ-23492/НЮ від 14.07.2023, що разом складає 104 176, 63 грн, отже, ціна позову у даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб та станом на час подання первісного та зустрічного позовів у 2023 році (2 684,00 грн х 500 = 1 342 000,00 грн), а тому оскаржені судові рішення у цій справі не підлягають касаційному оскарженню.

Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.

Отже, тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» у поданій касаційній скарзі зазначає, що підставами касаційного оскарження є пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України та зазначає, що на теперішній час відсутній висновок Верховного суду щодо застосування норм права (ч.2, 678 ЦК України) щодо того, чи слід поставку продукції іншого виробника аніж передбачено договором не вважати порушенням вимог щодо якості, або даному випадку мають місце порушення умов договору та має бути застосовані інші норми права. Проте, Суд зазначає, що ці підстави є саме підставами касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, натомість, не є доводами, які у розумінні підпунктів «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 цього Кодексу, підтверджують наявність випадків, які дають право вважати судові рішення такими, що підлягають касаційному оскарженню.

Крім того, Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» зазначає, що вирішення правової проблеми щодо застосування норм права що регулюють виконання одного з фундаментальних умов будь якого господарського зобов`язання (предмета договору), забезпечить єдність практики як однієї з основних форм реалізації принципу правової визначеності, що забезпечить розумну передбачуваність судових рішень та фінансову дисципліну суб`єктів господарювання з огляду на сферу діяльності позивача за первісним позовом дана справа має виняткове значення для скаржника, що узгоджується з підпунктами «а» та «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.

Передбачені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки не є тотожними з поняттям підстав касаційного оскарження, які передбачені пунктами 1- 4 частини першої статті 287 ГПК України.

Розглянувши наведені міркування у контексті наявності/відсутності випадків передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України касаційної скарги та доданих до неї документів та змісту оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність наявних випадків для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.

Верховний Суд зазначає, що тягар доказування наявності випадків передбачених підпунктами «а» - «г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України покладається на скаржника.

Використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.

Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі № 922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.

Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.

Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони абстрактні і декларативні і не містять жодних доказів кількісного та якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у даній справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.

Касаційний суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень у справі № 922/5270/23 фактично зводяться до незгоди скаржника з висновком суду стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, при цьому, доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для відмови у задоволенні позову.

Верховний Суд, оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, з огляду на міркування вище викладені, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, зазначені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі № 922/6554/15, що дана справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідною для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, відсутні кількісні та якісні показники тощо.

Вказані твердження, щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України судом відхиляються, як необґрунтовані, виходячи за такого.

Верховний Суд також виходить з того, що вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес», зокрема, слід розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.

Стосовно «виняткового значення» справи для учасника, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.

Доводи скаржника, що дана справа має виняткове значення для скаржника, не є аргументованими і переконливими обґрунтуваннями щодо даних правовідносин, а зводяться лише до незгоди із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій і в цілому до заперечення результату розгляду даної справи та до власного викладення обставин справи стороною у справі щодо переоцінки доказів, які були здійсненні судами, що в силу приписів статті 300 ГПК України не входить в повноваження суду касаційної інстанції.

Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як «суду права», дану категорію справ.

Колегія суддів відзначає, що незгода із рішенням судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального / процесуального права при ухваленні судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цього рішення, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь однієї з сторін є звичайним передбачуваним процесом.

Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та врахував межі, порядок, повноваження судів щодо розгляду справи, а також правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 24.02.2024 у справі № 922/2321/22.

Касаційний господарський суд також враховує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».

Отже, наведені скаржником у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваних судових рішень у цій справі не дають поза розумними сумнівами підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та має виняткове значення цієї справи для нього, або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України. Наведені скаржником доводи зводяться до заперечення встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного викладення обставин справи, до переоцінки доказів, які були здійсненні судами під час розгляду справи по суті і в цілому до заперечення результату розгляду справи.

Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

Частиною четвертою статті 11 ГПК України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Разом з тим, Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.

Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа малозначна, а відтак застосування наявності / відсутності критерію малозначності у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України був прередбачувальним, скаржник у касаційній скарзі не довів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. Щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами попередніх інстанцій, то Верховний Суд відзначає те, що можливість реалізувати свої процесуальні права залежить від суб`єктивної волі скаржника.

Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас, Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.

У постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.

Отже обставин, з яких би вбачалось необхідність перегляду даної справи у касаційній скарзі з огляду на вищенаведені мотиви не наведені.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.07.2024 та додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.07.2024 у справі №922/5270/23, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд,

У Х В А Л И В:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.07.2024 та додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.07.2024 у справі №922/5270/23.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя А. Ємець

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Т. Малашенкова