Постанова

від 08.08.2024 по справі 182/5695/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6538/24 Справа № 182/5695/23 Суддя у 1-й інстанції - Кобеляцька-Шаховал І.О. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 серпня 2024 року м.Кривий Ріг

справа № 182/5695/23

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Остапенко В.О.,

суддів Зубакової В.П., Тимченко О.О.

секретар судового засідання Лідовська А.А.

сторони:

позивач ОСОБА_1

відповідач Приватне підприємство «Охоронна агенція «Тайфун»

розглянувши увідкритому судовомузасіданні вм.Кривому РозіДніпропетровської області,в порядкуспрощеного позовногопровадження,апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_2 , на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 квітня 2024 року, яке ухвалено суддею Кобеляцькою-Шаховал І.О. в м.Нікополі Дніпропетровськоїобласті,відомостей щодо дати складення повного тексту судового рішення матеріали справи не містять,

УСТАНОВИВ:

В жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПП «Охоронна агенція «Тайфун», третя особа ОСОБА_3 , про стягнення заборгованості по заробітній платі.

В обґрунтування позову позивачем зазначено, що згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Приватне підприємство «Охорона агенція «Тайфун» 25 червня 2009 року зареєстроване як юридична особа (номер запису в Єдиному державному реєстрі про проведення державної реєстрації юридичної особи 12301020000003500), засновником (власником) приватного підприємства «Охорона агенція «Тайфун», відповідно до статуту, є ОСОБА_3 .

Відповідно до розділу 1 Статуту підприємства, приватне підприємство «Охорона агенція «Тайфун» є самостійним суб`єктом господарювання, що діє на основі приватної власності громадянина України, підприємство створено у відповідності до вимог конституції України Цивільного та Господарського кодексу України та на підставі рішення засновника. Згідно з розділом 4 Статуту, підприємство є юридичною особою, наділяється правоздатністю і дієздатністю, має самостійний баланс, відокремлене майно, розрахункові поточні та інші рахунки в будь-яких установах банків України та інших держав за своїм вибором, печатку круглу, штамп зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом, фірмовий бланк і може займатись будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України та Статуту.

Відповідно до пункту 4.8 Статуту, підприємство має право від свого імені укладати угоди, контракти, набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов`язки, бути позивачем і відповідачем в суді господарському або третейських судах.

Відповідно до пункту 4.14 Статуту, підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює численність працівників і штатний розпис. Відповідно до пункту 4.16, 4.17 Статуту, підприємство самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним йому майном.

Відповідно розділу 12 Статуту, підприємство самостійно визначає фонд оплати праці без обмежень його росту з боку державних органів, мінімальний розмір оплати праці не може бути менше мінімуму, який встановлюється законодавчими актами України, підприємство самостійно встановлює форми системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників для здійснення робіт та послуг підприємства залучає громадян підприємства та інші колективи, спеціалістів вищих учбових закладів підприємства та організацій згідно з договором.

Відповідно розділу 15 Статуту, управління підприємством здійснюється на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Вищим органом управління підприємства є власник підприємства. Власник підприємства правомочний приймати рішення з будь-яких питань діяльності підприємства. До виключної компетенції власника належить визначення основних напрямів діяльності підприємства і затвердження його планів та звітів про їх виконання внесення змін до статуту, призначення директора підприємства та його звільнення, внесення, винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб, визначення умов праці на підприємстві, розпорядження прибутку підприємства, визначення порядку покриття збитків підприємства, затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів, визначення організаційної структури підприємства, визначення розміру джерел утворення та порядок використання фондів підприємства, створення органів необхідних для виконання мети та завдань підприємства, затвердження щорічного кошторису штатного розпису і посадових окладів а також розмір та строки преміювання працівників підприємства розпорядження усім майном підприємства і грошовими коштами прийняття рішень про припинення діяльності підприємства призначення. Для керівництва господарської діяльності підприємства власник призначає директора підприємства.

З директором підприємства укладається договір (контракт), в якому визначається строк найму, права, обов`язки, відповідальність директора, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення з посади інші умови найму, за погодженням сторін директор здійснює керівництво поточної діяльності підприємства і вирішує всі питання відносно тих що належать до компетенції власника.

Так, відповідно запису за № 20 в трудовій книжці від 01 липня 2009 року, згідно з розпорядженням засновника, позивач приступив до виконання обов`язків директора підприємства.

В функціональні обов`язки позивача входило виконання завдань передбачених Статутом підприємства у відповідності до правил внутрішнього трудового розпорядку. Заробітна плата позивача виплачувалась власником підприємства в мінімальному розмірі готівкою.

З 01 жовтня 2018 року власник в односторонньому порядку встановив позивачу, в порушення вимог діючого законодавства, заробітну плату менше встановленого законодавством мінімуму 2 200 грн на місяць.

З 01 червня 2020 року власник підприємства взагалі припинив виплату позивачеві заробітної плати за виконання функції директора.

Крім того, починаючи з жовтня 2019 року, позивач, у відповідності до правил внутрішнього трудового розпорядку, працював охоронцем підприємства.

Зокрема, він охороняв територію Марганецької переробної фабрики. Заробітна плата позивачу виплачувалась готівкою в розмірі 5 000 грн на місяць.

З червня 2020 року власник підприємства припинив позивачу виплату заробітної плати. Через наявну заборгованість по заробітній платі 30 листопада 2022 року позивач звільнився з займаної посади директора підприємства та охоронця за власним бажанням, однак, відповідач як власник підприємства не здійснив остаточний з ним розрахунок та не виплатив заробітну плату, станом на день звернення до суду, позивачу неповно виплачено заробітну плату за виконання роботи директора підприємства у період з 01 жовтня 2018 року по 01 червня 2020 року та не виплачено заробітну плату з 01 червня 2020 року по 30 листопада 2022 року в сумі 347 806 грн 90 коп.

Крім того, відповідач має заборгованість по виплаті позивачу заробітної плати за виконання роботи охоронця підприємства у період з 01 червня 2020 року по 30 листопада 2022 року в сумі 131219 грн 48 коп. грн.

Таким чином, розмір заборгованості по заробітній платі становить 607237 грн 45 коп. (347 806 грн 90 коп + 131 219 грн 48 коп + 128211 грн 55 коп).

Крім цього, як на підставу звернення до суду з даним позовом, позивач посилається на те, що після звільнення позивача було встановлено, що позивач взагалі не був оформлений на роботу охоронцем підприємства у період з 01 жовтня 2019 року по 30 листопада 2022 року, тобто, фактично трудові відносини були, але юридично оформлені не були.

На підставі наведеного вище позивач просив суд встановити факт перебування у трудових відносинах ОСОБА_1 з ПП «Охоронна агенція «Тайфун» та роботи на посаді охоронця з 01 жовтня 2019 року по 30 листопада 2022 року; стягнути з ПП «Охоронна агенція «Тайфун» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі в розмірі 607237 грн 45 коп, а також зобов`язати ПП «Охоронна агенція «Тайфун» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , відповідно до законодавства, податок на доходи фізичних осіб та суми єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період роботи охоронцем з 01 жовтня 2019 року по 30 листопада 2022 року.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 квітня 2024 року в задоволені позову відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивача просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення по справі про задоволення позовних вимог позивача посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи.

Апелянт зауважує на тому, що вирішуючи питання про застосування строків, встановлених статтею 233 КЗпП України, судом встановлено, що, в даному випадку, початок перебігу місячного строку звернення до суду для позивача розпочався з 01 грудня 2022 року, який є першим днем, що слідує за днем, коли позивач був звільнений з посади, про що особисто 30 листопада 2022 року був ознайомлений, так як у виданому ним наказі наявний підпис щодо ознайомлення та отримання ним трудової книжки (а.с.22), тобто, дані обставин свідчать про обізнаність позивача про звільнення та наявність наказу про таке звільнення від 30 листопада 2022 року, однак, з даним позовом позивач звернувся до суду фактично через рік - 20 жовтня 2023 року. На думку суду, така поведінка позивача не може бути визнана добросовісною та не може бути залишена поза увагою суду при вирішенні питання щодо дотримання ним строку, передбаченого ст.233 КЗпП України.

Разом з тим виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

Натомість уоскаржуваному судовомурішенні ненаведено будь-якихвисновків щодонаявності абовідсутності порушенихправ абоохоронюваних закономінтересів позивачів,без якихдійти висновківпро наявністьчи відсутністьпідстав длязастосування наслідківспливу позовноїдавності неможливо. Також апелянт наголошує на тому, що відповідач не заявляв клопотання про сплив строку позовної давності до винесення рішення судом першої інстанцій у цій справі, суд першої інстанції за власною ініціативою не мав права застосувати позовну давність.

Також апелянт зауважує на тому, що суд першої інстанції не зазначив в оскаржуваному рішенні про наявність вимоги встановлення факту перебування позивача у трудових відносинах із ПП «Охоронна агенція «Тайфун».

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач, посилаючись на необґрунтованість доводів апеляційної скарги позивача, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, представника ПП «Охоронна агенція «Тайфун» - Соларьову Д.В., яка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги представника позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, відповідно до наказу № 1 від 01 липня 2009 року, ОСОБА_1 приступив до обов`язків директора ПП «Охорона агенція «Тайфун» (а.с.21).

Наказом № 5/к від 30 листопада 2022 року «Про кадрові зміни підприємства», ОСОБА_1 , за власним підписом, оскільки виконував обов`язки директора вищевказаного підприємства, був звільнений з посади директора за власним бажанням (а.с.22)

Звертаючись о суду з позовом про стягнення заборгованості по заробітній платі та встановлення факту перебування у трудових відносинах з відповідачем та роботи позивача на посаді охоронця, позивач посилався на те, що з 01 жовтня 2018 року відповідач, в односторонньому порядку, встановив позивачу, в порушення вимог діючого законодавства, заробітну плату менше встановленого законодавством мінімуму - 2 200 грн на місяць, а з 01 червня 2020 року відповідач взагалі припинив виплату позивачеві заробітної плати за виконання функції директора. Крім того посилався на те, що з 01 жовтня 2019 року по 30 листопада 2022 року він, окрім обов`язків директора ПП «Охорона агенція «Тайфун», виконував обов`язки охоронця, натомість не був оформленим на роботі охоронцем ПП «Охорона агенція «Тайфун».

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог позивача, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом, що є самостійної підставою для відмови у позові.

Колегія суддів погоджується з остаточним висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог позивача, однак не може погодитись з мотивами задоволення позивних вимог, з огляду на наступне.

Згідно із частинами 3,4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18) зроблено висновок, «що виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності не відповідає вимогам закону».

Разом з тим, суд першої інстанції не вдався до з`ясування обставин того, чи було порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого він звернувся до суду, тому передчасно відмовив в задоволенні позовних вимог позивача з підстав пропуску останнім строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку заявленим позовним вимогам позивача, колегія суддів приходить до висновку про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог з підстав їх необґрунтованості та недоведеності.

Так, відповідно до частини першої статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У частині другій статті 2 КЗпП України зазначено, що працівник реалізує своє право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі чи організації, або з фізичною особою.

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України).

Відповідно до частини першої статті 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим, зокрема, при укладенні контракту; при укладенні трудового договору з фізичною особою.

Таким чином, за трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантується заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Частиною третьою статті 94 КЗпП України встановлено, що питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначаються цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною першою статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Отже, підставою виплати заробітної плати є наявність трудових відносин між сторонами, які в свою чергу виникають шляхом укладення між сторонами трудового договору.

Суд може визнати трудовий договір укладеним за відсутності наказу чи розпорядження, лише за умови дотримання інших умов, необхідних для його укладення, зокрема виконання працівником обов`язку щодо надання паспорта або іншого документу, що посвідчує особу, трудової книжки, а у випадках, передбачених законодавством, - також документа про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інших документів, за наявності письмових чи інших доказів дотримання цих умов, окрім показань свідків.

З огляду на ці положення позивач повинен був дотриматися умов, необхідних для укладення трудового договору, а саме скласти заяву про прийняття на роботу, подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку тощо.

Встановлення факту наявності трудових відносин між робітником і роботодавцем можливе при встановленні виконання робітником трудових функцій, підпорядкування робітника правилам внутрішнього трудового розпорядку, забезпечення робітнику умов праці та виплати винагороди за виконану роботу.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від: 06 квітня 2020 року у справі № 462/7621/15-ц, 13 квітня 2020 року у справі № 344/2293/19, 24 листопада 2021 року у справі № 361/3422/19, від 16 червня 2022 року у справі № 638/16444/19, від 08 вересня 2023 року у справі № 132/1587/22, від 18 вересня 2023 року у справі № 754/12104/20-ц.

З аналізу наведених вище норм вбачається, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов`язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється.

Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 08 травня 2018 року в справі № 127/21595/16-ц.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

Разом з тим, матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 складав заяву про прийняття його на роботу на посаду охоронця ПП «Охорона агенція «Тайфун», надавав відповідачу трудову книжку для внесення в неї відповідного запису та інші документи, отримував наказ про прийняття на роботу охоронця ПП «Охорона агенція «Тайфун», укладав з відповідачем трудовий договір.

Крім того, позивач, звертаючись з позовною заявою до суду першої інстанції, самостійно вказував на те, що трудового договору з відповідачем не укладав, заробітну плату отримував готівкою. Тобто, позивач фактично усвідомлював відсутність оформлення трудових відносин з відповідачем, а отже й погоджувався з цим.

Щодо позовних вимог позивача про стягнення заборгованості по заробітній платі директора ПП «Охорона агенція «Тайфун», колегія суддів зазначає, що доказів того, що з 01 червня 2020 року позивачу не виплачувалась заробітна плата за його працю директора ПП «Охорона агенція «Тайфун», матеріали справи не містять, натомість, як вбачається з індивідуальних відомостей про застраховану особу Пенсійного фонду України, позивачу нараховувалась і виплачувалась заробітна плата за період з 01 липня 2009 року по 30 листопада 2022 року, тобто весь період праці позивача директором ПП «Охорона агенція «Тайфун».

Доказів того, що заробітна плата виплачувалась позивачу у розмірі, меншому ніж це необхідно, матеріали справи не містять, оскільки з наявних матеріалів справи неможливо встановити розмір посадового окладу директора ПП «Охорона агенція «Тайфун».

На підставі наведеного вище колегія суддів приходить до висновку про те, що в даному випадку в задоволенні позовних вимог позивача про стягнення заборгованості по заробітній платі та встановлення факту перебування у трудових відносинах з відповідачем та роботи позивача на посаді охоронця ПП «Охорона агенція «Тайфун» слід відмовити з підстав їх необґрунтованості та недоведеності.

При цьому колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що доводи апеляційної скарги в частині обґрунтування позовних вимог позивача, в їх сукупності зводяться до невірного розуміння скаржником вимог законодавства та власного тлумачення норм процесуального права.

Отже доводи апеляційної скарги представника позивача в частині обґрунтування позовних вимог позивача не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язуєсуди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

За таких обставин апеляційна скарга підлягає частковому задоовленню, а рішення суду першої інстанції зміні з зазначенням мотивів відмови у задоволенні позовних вимог в редакції цієї постанови.

Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382 - 384ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Рішення Нікопольськогоміськрайонного судуДніпропетровської областівід 16квітня 2024року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Повний текст постанови складено 08 серпня 2024 року.

Головуючий:

Судді: