Постанова

від 13.08.2024 по справі 2ц-900/10

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 2ц-900/10

Провадження № 22-ц/801/1729/2024

Категорія: 10

Головуючий у суді 1-ї інстанції Бурденюк С.І.

Доповідач:Сопрун В. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 серпня 2024 рокуСправа № 2ц-900/10м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі:

головуючого Сопруна В.В.,

суддів Берегового О.Ю., Рибчинського В.П.,

за участю секретаря судового засідання Кобенди Ю.О.,

за участю сторін: прокурора Іжаківської В.О., представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Геращенко Т.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу №2ц-900/10 запозовом ОСОБА_1 до Приватної агрофірми «Колос» про визнання правочину дійсним, визнання права власності на нерухоме майно,

за апеляційною скаргою керівника Жмеринської окружної прокуратури Вінницької області Філімонова Олега Віталійовича в інтересах держави в особі Копайгородської селищної ради на рішення Барського районного суду Вінницької області від 13 жовтня 2010 року, яке ухвалив суддя Бурденюк С.І. в Барському районному суді Вінницької області,

в с т а н о в и в :

В серпні 2010 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Приватної агрофірми «Колос» про визнання правочину дійсним, визнання права власності на нерухоме майно, мотивуючи позовні вимоги тим, що він працював ПАФ «Колос» с. Червоне Барського району Вінницької області. По домовленістю з агрофірмою він купив у ПАФ «Колос» гідроспоруду ставну, яка розташована в с. Червоне урочище «Герегово» Барського району Вінницької області. Ним внесено в касу агрофірми по квитанції № 124 від 25 грудня 2007 року 9860 грн та отримав по накладній № 124 від 25 грудня 2007 року приміщення - гідроспоруду ставну.

Згідно акту прийомки-передачі від 25 грудня 2007 року йому передано вказане нерухоме майно. Фактично договір купівлі-продажу відбувся, однак не був нотаріально посвідчений. Належним чином оформити даний правочин позивач не має можливості, так як ПАФ «Колос» немає коштів, тому ОСОБА_1 звернувся до суду і просив визнати договір купівлі-продажу нерухомого майна дійсним та визнати за ним право власності на зазначене нерухоме майно.

Рішенням Барського районного суду Вінницької області від 13 жовтня 2010 року позов задоволено.

Визнано дійсним договір купівлі-продажу приміщення гідроспоруди ставної, розташованої в селі Червоне урочище «Герегово» Барського району Вінницької області між ОСОБА_1 та ПАФ «Колос» с. Червоне Барського району Вінницької області від 25 грудня 2007 року.

Визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на приміщення гідроспоруди ставної, розташованої в селі Червоне урочище «Герегово» Барського району Вінницької області.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що продавець не виконав умов договору, отримавши гроші він ухилився від оформлення договору купівлі-продажу в нотаріальній конторі. Позивач позбавлений можливості вільно володіти, розпоряджатися та користуватися придбаним майном.

Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, керівник Жмеринської окружної прокуратури Вінницької області Філімонов О.В. подав апеляційну скаргу, оскільки вважає його незаконним та необґрунтованим через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи, порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права. Просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволені позовних вимог. Стягнути судові витрати.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши осіб, які з`явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення за таких підстав.

Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам судове рішення не відповідає.

У пункті 3 частини першої статті 131-1 Конституції України міститься відсилання до окремого закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким є Закон України від 14 жовтня 2014 № 1697-VII «Про прокуратуру».

У частині третій статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Тлумачення частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє зробити висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: (а) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; (б) у разі відсутності такого органу.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Згідно з частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У пунктах 6.41.-6.43. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 (провадження № 12-72гс19) вказано, що: «у цьому випадку необхідність захисту інтересів держави прокурором полягає у необхідності відновлення законності та справедливої рівноваги між інтересами суспільства (у цьому випадку - місцевої громади) й орендаря, повернення землі у комунальну власність та відновлення порушеного порядку розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, дотримання принципу раціонального використання землі, що відповідає принципу, закріпленому у Конституції України, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). На підтвердження неналежного виконання покладених законом та умовами договору оренди повноважень з боку Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області прокурор як у суді першої, так і в суді апеляційної інстанції зазначав, що указана сільська рада у грудні 2017 року самостійно зверталась до суду з позовом про повернення спірної земельної ділянки, однак Господарський суд Волинської області ухвалою від 24 січня 2018 року у справі № 903/981/17 указану позовну заяву повернув позивачу у зв`язку з несплатою судового збору. При цьому у подальшому орган місцевого самоврядування не вживав заходів щодо повернення земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що незалежно від того, чи відповідають дійсності доводи Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області про неможливість самостійно звернутись до суду з позовом про повернення земельної ділянки через відсутність коштів для сплати судового збору, сам факт незвернення до суду сільської ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади с. Городище та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини».

У пунктах 36 - 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19) зазначено, що: «суди встановили, що земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади с. Коблеве. Суд апеляційної інстанції у постанові звернув увагу на таке: Прокурор, звертаючись з позовом, зазначив про те, що первинним суб`єктом місцевого самоврядування та суб`єктом права комунальної власності є територіальна громада. З огляду на те, що порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є одним зі співвідповідачів, незаконних рішень, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави, що виражаються в інтересах частини Українського народу - членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки. Прокурор наголошував на особливому режимі прибережних захисних смуг, їх значенні у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України; указав на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, позбавленої права власності на земельну ділянку, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими аргументами прокурора та вважає необґрунтованим довід касаційної скарги про те, що прокурор не може представляти інтереси територіальної громади, бо вони не є державними. Конституція України та Закон України «Про прокуратуру» надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави. Більше того, у збереженні прибережних захисних смуг виражаються загальнодержавні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що прокурор оскаржив рішення Коблівської сільради, саме тому визначивши останню відповідачем. Він мав підстави звернутися до суду як позивач, вважаючи, що відсутній орган, який може захистити інтереси держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 40)). Проте за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави і в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абзац третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»; див. також висновки, висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункти 77-83))».

Отже апеляційний суд дійшов до висновку, що подаючи апеляційну скаргу в інтересах держави в особі Копайгородської селищної ради, прокурор здійснює відновлення майнових прав та повернення територіальній громаді в розпорядження комунальне майно, оскільки селищною радою не забезпечено належне виконання своїх повноважень та не оскаржено відповідне рішення суду, яким узаконено право власності на спірне майно.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказав, що по домовленості з агрофірмою він купив у ПАФ «Колос» гідроспоруду ставну, яка розташована в с. Червоне урочище «Герегово» Барського району Вінницької області. Ним внесено в касу агрофірми по квитанції № 124 від 25 грудня 2007 року 9860 грн та отримав по накладній № 124 від 25 грудня 2007 року приміщення - гідроспоруду ставну. Згідно акту прийомки-передачі від 25 грудня 2007 року йому передано вказане нерухоме майно.

Фактично договір купівлі-продажу відбувся, однак не був нотаріально посвідчений. Належним чином оформити даний правочин позивач не мав можливості, так як ПАФ «Колос» немає коштів.

З такими доводами погодився суд першої інстанції та задовольнив позовні вимоги в повному обсязі.

Проте, з висновком суду погодитись не можна, як таким, що не відповідає вимогам матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (частина перша та друга статті 220 ЦК України).

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (частина перша статті 657 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі № 6-49цс13 вказано, що: «Пленум Верховного Суду України в пункті 13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада2009 року № 9 роз`яснив, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов`язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін. Статтею 657 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено, що договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Однак, при розгляді справи суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій на зазначені положення закону уваги не звернули та не врахували, що договір купівлі-продажу нежитлового будинку в силу статті 657 ЦК України в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, підлягав і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, тому не міг бути визнаний судом дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України, і, відповідно, відсутні підстави для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно».

У постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 6-1288цс17 зазначено, що: «Пленум Верховного Суду України в пункті 13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз`яснив, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов`язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін. Статтею 657 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Судом встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу S_1 частки квартири АДРЕСА_1 укладено 01 травня 2013 року, тобто після набрання чинності Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» від 11 лютого 2010 року N 1878-VI, яким державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомого майна скасовано. З огляду на зазначене, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли неправильного висновку про те, що норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується до спірних правовідносин у зв`язку з необхідністю державної реєстрації договору купівлі-продажу нерухомого майна».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Отже, задовольняючи позов, суд першої інстанції не врахував роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, наданих у п.13 постанови від 16 листопада 2009 року, №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», за яким норми ч.2 ст.220 ЦК України не застосовуються щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов`язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін.

При розгляді таких справ суди повинні з`ясувати, чи підлягає правочин обов`язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухиляється від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.

Разом з тим, матеріали справи не містять доказів щодо дійсного ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору.

Оскільки сторонами правочину не був дотриманий, визначений законом порядок укладення та оформлення договору купівлі-продажу, позивачем не надано доказів ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору, колегія суддів приходить до висновку, що в даному випадку положення частини другої статті 220 ЦК України не можуть бути застосовані до правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, а тому підстави для задоволення позову відсутні.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду від 15 червня 2022 року (справа № 125/1211/21, провадження № 61-3672св22).

За наведених обставин колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям у справі нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до Приватної агрофірми «Колос» про визнання правочину дійсним, визнання права власності на нерухоме майно.

Згідно положень ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення є, зокрема: невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За змістом частини другої цієї статті неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Щодо судових витрат

Згідно з ч. 1, 2, 13 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача. Якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги, то з позивача ОСОБА_1 на користь Вінницької обласної прокуратури підлягає стягненню сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 76,50 грн.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 141, 367, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу керівника Жмеринської окружної прокуратури Вінницької області Філімонова Олега Віталійовича в інтересах держави в особі Копайгородської селищної ради задовольнити.

Рішення Барського районного суду Вінницької області від 13 жовтня 2010 року скасувати та ухвалити нове рішення.

В задоволені позову ОСОБА_1 до Приватної агрофірми «Колос» про визнання правочину дійсним, визнання права власності на нерухоме майновідмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Вінницької обласної прокуратури витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 76,50 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 13 серпня 2024 року.

Головуючий Сопрун В.В.

Судді Береговий О.Ю.

Рибчинський В.П.