Постанова

від 14.08.2024 по справі 380/5234/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 серпня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/5234/24 пров. № А/857/17188/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді Курильця А.Р.,

суддів Мікули О.І., Пліша М.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 05 червня 2024 року в справі №380/5234/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Рава-Руської міської ради, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення,-

суддя в 1-й інстанції - Сподарик Н.І.,

час ухвалення рішення - 05.06.2024 року,

місце ухвалення рішення - м.Львів,

дата складання повного тексту рішення - не зазначено,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся в суд з адміністративним позовом до Рава-Руської міської ради, в якому просив: визнати незаконним та нікчемним рішення від 23.08.2023 №72 «Про демонтаж об`єктів, знятих з державного обліку пам`яток історії та культури Львівської області»; скасувати рішення від 23.08.2023 №72 «Про демонтаж об`єктів, знятих з державного обліку пам`яток історії та культури Львівської області».

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 05 червня 2024 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове про задоволення позову.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що пам`ятні знаки та пам`ятники відповідно до закону належать суспільству (народу України), водночас позивач як член суспільства, приналежність до якого підтверджується паспортом громадянина України, є учасником (суб`єктом) спірних правовідносин (відносин, які склалися у цій справі). Також скаржник твердить, що питання, які стали предметом спірного рішення не належать до відання місцевого самоврядування. Суд першої інстанції, на переконання скаржника, не здійснив повного дослідження спірного рішення через призму ч.2 ст.2 КАС України.

Відповідач подав до суду відзив на апеляційну скаргу позивача, у якому висловив незгоду з її доводами, вважає оскаржуване рішення суду обґрунтованим та законним. Просить оскаржене позивачем рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст. 311 КАС України.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, Листом від 27.04.2022 №130-731/0/2-22 «Щодо ліквідації символів комуністичного тоталітарного режиму», Львівська районна військова адміністрації, враховуючи військову агресію російської федерації проти України, на виконання ст. 3, 4 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» повідомила про необхідність до 5 травня 2022 року в територіальних громадах провести інвентаризацію об`єктів, символів комуністичного тоталітарного режиму та надати графі їх демонтажу у районну військову адміністрацію, у місячний термін від дати подання інформації, провести демонтаж об`єктів, символів комуністичного тоталітарного режиму та проінформувати районну військову адміністрацію.

20.09.2022 Львівською обласною радою XIV чергової сесії VIII скликання прийнято рішення №407 «Про завершення декомунізації та деколонізації на території Львівської області», яким відповідно до пункту 16 частин першої статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», враховуючи висновок постійної комісії з питань культури, інформаційної політики та промоції, обласна рада вирішила:

1. Завершити декомунізацію та деколонізацію на території Львівської області до 31 грудня 2023 року, зокрема рекомендувати органам місцевого самоврядування:

1.1. Інвентаризувати об?єкти, меморіали і пам?ятники, які підлягають під визначення радянської, комуністичної, тоталітарної і колонізаційної символіки.

1.2. Демонтувати пам?ятники, пам?ятні знаки, меморіали, які символізують тоталітарний окупаційний комуністичний режим, у населених пунктах.

1.3. Перенести місця поховань загиблих у воєнний та післявоєнний періоди

1939 - 1954 років із територій населених пунктів на кладовища.

1.4. Перейменувати населені пункти, сквери, бульвари, вулиці, провулки, проїзди, проспекти, площі, майдани, набережні, мости та інші об?єкти топоніміки населених пунктів, назви яких пов?язані з країною-агресором.

2. Львівській обласній військовій адміністрації (М. Козицький) до 15 жовтня 2022 року звернутися до Міністерства культури та інформаційної політики України щодо надання дозволів на зняття з обліку та перенесення пам?яток історії, які символізують тоталітарний окупаційний комуністичний режим.

3. Контроль за виконанням рішення покласти на постійну комісію з питань культури, інформаційної політики та промоції (С. Шеремета).

23.08.2023 Рава-Руською міською радою Львівського району Львівської області ХХХVII сесія VIII демократичного скликання прийнято рішення №72 «Про демонтаж об`єктів, знятих з державного обліку пам`яток історії та культури Львівської області», розглянувши лист Львівської районної військової адміністрації вх.№923 від 27.04.2022р. «Щодо ліквідації символів комуністичного тоталітарного режиму», Рішення Львівської обласної ради №407 від 20.09.2022 р. «Про завершення декомунізації та деколонізації на території Львівської області», відповідно до пункту 1 статті 4 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» Рава-Руська, а також враховуючи результати громадських слухань Рава-Руська міська рада вирішила:

1. Демонтувати пам?ятники та пам?ятні знаки, розташовані на території Рава-Руської міської територіальної громади, а саме:

1.1. «Пам?ятний знак односельчанам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної Війни» у с. Старе Село. (Знятий з державного обліку пам?яток історії та культури Львівської області згідно рішення №279 від 17.03.1992р.).

1.2. «Пам?ятний знак односельчанам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни» у с. Забір?я. (Знятий з державного обліку пам?яток історії та культури Львівської області згідно рішення №279 від 17.03.1992р.).

1.3. «Пам?ятний знак односельчанам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни» у с. Гійче. (Знятий з державного обліку пам?яток історії та культури Львівської області згідно рішення №279 від 17.03, 1992р.).

1.4. «Пам?ятний знак односельчанам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни» у с. Волиця. (Знятий з державного обліку пам?яток історії та культури Львівської області згідно рішення №279 від 17.03, 1992р.).

1.5. «Пам?ятного знаку прикордонникам» у с.Річки. (Знятий з державного обліку пам?яток історії та культури Львівської області згідно рішення №279 від 17.03.1992р.).

1.6. Пам?ятник односельчанам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни (пам?ятник «Борцям за волю України») під горою у с. Потелич.

2. Виконання робіт, зазначених у пункті 1 цього рішення доручити Комунальному підприємству «Рава-Руське будинкоуправління №2 при Рава-Руській міській раді Львівського району Львівської області».

3. Контроль за виконанням цього рішення покласти на постійну депутатську комісію з питань комунальної власності, житлово-комунального господарства, енергозбереження, транспорту та благоустрою.

Позивач не погодившись з спірним рішенням, звернувся з цим позовом до суду.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

За змістом частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до частин першої та третьої статті 124 Основного Закону України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 року № 6-зп Суд зазначив, що частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Окрім того, Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.

При цьому обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб`єктивне право особи та її юридичний обов`язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

У Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дано визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес». Зокрема, зазначено, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» має один і той же зміст (інтерес у вузькому розумінні цього слова) та означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Загальні підходи до судового захисту законних інтересів були сформульовані Верховним Судом у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17, в якій зазначено, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки: (а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; (б) пов`язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; (в) є визначеним благом, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним; у позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; (г) є персоналізованим (суб`єктивним), тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»); (ґ) суб`єктом порушення позивач вважає суб`єкта владних повноважень.

Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є:

(а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права;

(б) неправовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача; це виключає можливість віднесення спору до «юридичного» відповідно до частини другої статті 124 Конституції України;

(в) встановлена законом заборона пред`явлення позову на захист певного інтересу ;

(г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);

(ґ) позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.

З наведеного слідує необхідність з`ясування судом обставин, що свідчать про порушення інтересу. Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб`єкта владних повноважень.

Ознаки «потерпілого» від порушення законного інтересу:

(а) безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов;

(б) має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому; зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності;

(в) негативний вплив є суттєвим (зокрема, позивачеві завдано шкоду);

(г) існує причинно-наслідковий взаємозв`язок між законним інтересом, оскаржуваним актом та стверджуваним порушенням.

Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Тобто, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

При цьому, позивач на власний розсуд визначає чи порушені його права, свободи чи інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Водночас, задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об`єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.

Суд також наголошує, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003).

За правилами частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У пунктах 8-9 частини першої статті 4 КАС України визначено позивача як особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкта владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду. При цьому відповідачем може бути суб`єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інша особа, до якої звернена вимога позивача.

Згідно з частинами першою та другою статті 5 КАС України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист; захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також у будь-який спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень; формами захисту, зокрема, є визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

За змістом пункту 9 частини п`ятої статті 160 КАС України зазначається, що у позовній заяві повинно бути обґрунтовано порушення оскаржуваними діями, рішенням або бездіяльністю прав, свобод або інтересів позивача.

Отже, адміністративне судочинство спрямоване на справедливе вирішення судом спорів з метою захисту саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Обов`язковою умовою визнання протиправними рішень суб`єкта владних повноважень є доведеність позивачем порушених його прав та інтересів цим рішенням суб`єкта владних повноважень.

Крім того, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права у зв`язку із прийняттям рішення суб`єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.

Порушення вимог закону рішенням чи діями суб`єкта владних повноважень, за загальним правилом, не є самостійною підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов`язковою умовою для цього є, серед іншого, доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального чи нематеріального блага (законного інтересу) або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Отже, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб`єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право якої порушені цим рішенням.

Відтак, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи щодо особа дійсно має місце факт порушення права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Також, виходячи з положень частини другої статті 264 КАС України, порушення права особи, яка оскаржує нормативно-правовий акт, може бути обґрунтовано застосуванням або можливістю застосування цього акта до цієї особи.

Таким чином, обов`язковою умовою надання правового захисту адміністративним судом є наявність порушення дією, рішенням або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду; порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально вираженого права чи інтересу особи, яка стверджує про їх порушення; вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному та нематеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача; під час розгляду кожної справи суд повинен встановити, чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання адміністративного судочинства.

Вищенаведені висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 10 квітня 2012 року у справі № 21-1115во10, та Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постановах від 15 серпня 2019 року у справі № 822/450/16, від 10 лютого 2021 року у справі № 640/14623/20, від 18 березня 2021 року у справі № 826/3932/17, від 19 травня 2021 року у справі № 826/13229/16, від 21 грудня 2021 року у справі № 370/2759/18, від 14 лютого 2022 року у справі № 210/3729/17 та від 28 липня 2022 року у справі № 640/31850/20.

Суд також враховує, що поняття «юридичного спору» має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; далі - Конвенція).

Зокрема, ЄСПЛ зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення. Відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті, незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб. Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання.

Аналогічний правовий висновок сформульований Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 8 травня 2018 року у справі № 9901/386/18, та Верховним Судом у постановах від 4 липня 2018 року у справі № 367/4883/17, від 24 квітня 2019 року у справі № 539/1699/17, від 11 серпня 2021 року у справі № 480/8472/20 та від 15 вересня 2021 року у справі № 742/3070/18.

До того ж Верховним Судом, зокрема, у постановах від 23 грудня 2021 року у справі № 370/2759/18 та від 18 травня 2022 року у справі № 826/12131/17 сформульовано правовий висновок, відповідно до якого спір, який підлягає розгляду адміністративним судом, - це публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, та який виник у зв`язку з виконанням (рішення, дія), неналежним виконанням (рішення, дія) або невиконанням (бездіяльність) такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів, яка, за загальним правилом, встановлюється у суді першої інстанції за заявою однієї із сторін; такий спір є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин; метою вирішення такого спору є захист прав, свобод та інтересів особи або суспільних інтересів у сфері публічно-правових відносин шляхом впливу в межах закону на належного відповідача; такий спір повинен бути реальним (результат вирішення спору безпосередньо впливатиме на ефективний захист особи або суспільного інтересу у конкретних публічно-правових відносин) та існуючим на момент звернення з позовом; законом може бути визначено спеціальний порядок вирішення публічно-правового спору або встановлено обмеження стосовно суб`єкта звернення з відповідним позовом за умови наявності альтернативного суб`єкта з повною адміністративною процесуальною правоздатністю.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спірних правовідносин є правомірність рішення XXXVII сесії VIII демократичного скликання Рава-Руської міської ради від 23 серпня 2023 року №72 «Про демонтаж об`єктів, знятих з державного обліку пам`яток історії та культури Львівської області».

В обґрунтування порушення своїх прав та законних інтересів позивачем зазначено, що пам`ятні знаки та пам`ятники відповідно до закону (демонтаж яких ухвалено здійснити згідно спірного рішення Рава-Руської міської ради) належать суспільству (народу України), відтак позивач як член суспільства, приналежність до якого підтверджується паспортом громадянина України, є учасником (суб`єктом) спірних правовідносин (відносин, які склалися у цій справі).

Суд попередньої інстанції дійшов висновку, що вищенаведені мотиви, наведені в обґрунтування порушення прав позивача, є абстрактними та нечіткими, у зв`язку з чим вказав на недоведеність позивачем порушення прав або інтересів спірним рішенням Рава-Руської міської ради.

Частиною першою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Згідно з частиною четвертою статті 60 цього Закону районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об`єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.

Відповідно до частини восьмої статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Відповідно до пункту 30 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції сільської, селищної, міської ради належить прийняття рішень на пленарних засідань, зокрема, щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об`єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об`єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об`єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об`єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.

На підставі вищезазначеного слід дійти висновку, що спірне рішення Рава-Руської міської ради Львівського району Львівської області ХХХVII сесія VIII демократичного скликання №72 «Про демонтаж об`єктів, знятих з державного обліку пам`яток історії та культури Львівської області»

має конкретно виражені правові наслідки для територіальної громади та її жителів, пов`язані з демонтажем пам?ятників та пам?ятних знаків, розташовані на території Рава-Руської міської територіальної громади, а саме:

1.1. «Пам?ятний знак односельчанам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної Війни» у с. Старе Село. (Знятий з державного обліку пам?яток історії та культури Львівської області згідно рішення №279 від 17.03.1992р.).

1.2. «Пам?ятний знак односельчанам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни» у с. Забір?я. (Знятий з державного обліку пам?яток історії та культури Львівської області згідно рішення №279 від 17.03.1992р.).

1.3. «Пам?ятний знак односельчанам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни» у с. Гійче. (Знятий з державного обліку пам?яток історії та культури Львівської області згідно рішення №279 від 17.03, 1992р.).

1.4. «Пам?ятний знак односельчанам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни» у с. Волиця. (Знятий з державного обліку пам?яток історії та культури Львівської області згідно рішення №279 від 17.03, 1992р.).

1.5. «Пам?ятного знаку прикордонникам» у с.Річки. (Знятий з державного обліку пам?яток історії та культури Львівської області згідно рішення №279 від 17.03.1992р.).

1.6. Пам?ятник односельчанам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни (пам?ятник «Борцям за волю України») під горою у с. Потелич, а тому, у разі підтвердження неправомірності прийняття Рава-Руською міською радою такого рішення, права та інтереси Рава-Руської міської територіальної громади можуть бути порушені.

Окрім того, в аспекті здійснення контролю за законністю рішень та дій органів місцевого самоврядування, колегія суддів враховує, що відповідно до статті 5 Конституції України Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Статтею 7 Основного Закону також передбачено, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

У свою чергу, згідно зі статтею 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Частина перша статті 140 Конституції України визначає, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Відповідно до частини третьої цієї ж статті місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Також статтею 20 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що державний контроль за діяльністю органів і посадових осіб місцевого самоврядування може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, і не повинен призводити до втручання органів державної влади чи їх посадових осіб у здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм власних повноважень.

Відповідно до частини другої статті 71 цього ж Закону органи виконавчої влади, їх посадові особи не мають права втручатися в законну діяльність органів та посадових осіб місцевого самоврядування, а також вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, крім випадків виконання делегованих їм радами повноважень, та в інших випадках, передбачених законом.

Крім того, у Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України. З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території, зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Такі ж положення закріплені також у статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються Конституцією або законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними.

З вищезазначених норм права слід дійти висновку, що сільські, селищні та міські ради як представницькі органи місцевого самоврядування є самостійними та непідконтрольними жодному державному органу під час виконання своїх власних повноважень.

До того ж висновок про відсутність органу, уповноваженого здійснювати контроль, зокрема, звертатися до суду з позовом до органу місцевого самоврядування для оскарження його рішень, дій або бездіяльності у разі порушення останнім інтересів територіальної громади міститься у постановах Верховного Суду від 1 червня 2022 року у справі № 260/1815/21, від 1 вересня 2022 року у справі № № 440/7210/2, від 1 грудня 2022 року у справі № 340/6113/21, від 1 лютого 2023 року у справі № 260/2284/21 та від 14 лютого 2023 року у справі № 580/1374/22.

Водночас, відповідно до частини першої статті 75 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи та посадові особи місцевого самоврядування є підзвітними, підконтрольними і відповідальними перед територіальними громадами. Вони періодично, але не менш як два рази на рік, інформують населення про виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку, місцевого бюджету, з інших питань місцевого значення, звітують перед територіальними громадами про свою діяльність.

Згідно з положеннями частини десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Надаючи офіційне тлумачення цієї норми права в аспекті положень статті 114 Конституції України, Конституційний Суд України у Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 зазначив, що зі змісту частини другої статті 144 Конституції України та частини десятої статті 59 Закону вбачається, що рішення органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними з ініціативи заінтересованих осіб судом, тобто в судовому порядку.

Отже, відповідна сільська, селищна та міська рада є підзвітною, підконтрольною та відповідальною перед територіальною громадою; під час прийняття будь-яких рішень орган місцевого самоврядування має керуватися та діяти, головним чином, інтересами жителів територіальної громади, а тому прийняття рішення всупереч інтересам громади може бути підставою для оскарження такого рішення у судовому порядку.

Аналіз положень статті 5 (єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через, зокрема, органи місцевого самоврядування) та статті 140 (місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування) Конституції України дозволяє зробити висновок, що органи місцевого самоврядування, гарантуючи, у першу чергу, принципи законності, транспарентності (прозорості) та вторинності своїх владних повноважень від влади народу (мешканців відповідної територіальної громади, які обрали відповідні представницькі органи) є зацікавленими у тому, щоб підтримувати ініціативу щодо здійснення контролю за їх діяльність з боку адміністративного суду, збільшуючи довіру до своєї діяльності та рішень.

Судовий захист з боку адміністративного суду є найбільш ефективним механізмом захисту прав та інтересів громадян, інших фізичних та юридичних осіб, а також державних (суспільних) інтересів у випадку їх порушення з боку будь-якого суб`єкта, оскільки особливостями адміністративного судочинства є: заборона відмови в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини (частина четверта статті 6 КАС України); лише адміністративний суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, суспільних інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина друга статті 9 КАС України); лише адміністративний суд зобов`язаний вживати визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи (частина четверта 4 статті 9).

Такий правовий висновок міститься, зокрема, у постанові Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 29 листопада 2022 року у справі № 240/401/19 та постанові Верховного Суду від 1 лютого 2023 року у справі № 260/2284/21.

Також колегія суддів враховує, що відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 15 серпня 2019 року у справі № 822/450/16, від 18 травня 2022 року у справі № 826/12131/17 та від 1 вересня 2022 року у справі № 520/16518/2020, адміністративні суди, у випадку необхідності перевірки дотримання суб`єктами владних повноважень гарантованих особі прав, зокрема, наданих статтями 13, 23, 50, 54 Конституції України у правовідносинах, пов`язаних із захистом публічного (суспільного) інтересу, повинен застосовувати широке тлумачення поняття «охоронюваний інтерес». За загальним правилом, такий інтерес включає, у тому числі захист економічних, культурних прав, права на безпечне для життя і здоров`я довкілля, створення умов для комфортного та безпечного проживання на території відповідного населеного пункту.

Як вже зазначалось вище, місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ч.1 ст.2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

При цьому територіальна громада - жителі, об`єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об`єднання жителів кількох сіл, селищ, міст, що мають єдиний адміністративний центр (абзац другий статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»)

Отже у випадку, якщо порушуються права територіальних громад, то будь-який з членів таких громад має право оскаржити відповідну дію чи рішення суб`єкта владних повноважень у суді, оскільки порушення прав місцевого самоврядування неминуче призводить до порушення прав кожного жителя відповідного муніципального утворення.

Як правильно звернув увагу суд першої інстанції, позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , жодних доказів приналежності ОСОБА_1 до членів Рава-Руської міської територіальної громади матеріали цієї адміністративної справи не містять.

Усі звернення в межах спірних правовідносин щодо демонтажу відповідних пам`ятників подавалися Лілією Луцик, жителькою м.Рава-Руська, а не позивачем в цій справі.

Також, ОСОБА_1 участі у громадських слуханнях не брав, що підтверджується наданими відповідачем, на виконання вимог ухвали суду першої інстанції про витребування доказів, копіями протоколів громадських слухань від 01.07.2023, від 05.07.2023, від 06.07.2023, від 10.07.2023, від 14.07.2023, від 16.07.2023.

Апеляційний суд підкреслює, в контексті доводів апеляційної скарги позивача про те, що пам`ятні знаки та пам`ятники відповідно до закону належать суспільству (народу України), водночас позивач як член суспільства, приналежність до якого підтверджується паспортом громадянина України, є учасником (суб`єктом) спірних правовідносин (відносин, які склалися у цій справі), що чинне законодавство не передбачає можливості подання позову в «інтересах правопорядку», «в інтересах суспільства», який відомий у теорії права як «actio popularis».

Відтак, колегія суддів підтримує правильний висновок суду першої інстанції про те, що оскільки позивач не є учасником (суб`єктом) правовідносин, які виникли в процесі прийняття рішення, то і відповідно не породжує для позивача і права на захист.

Суд може робити висновок про неправомірність рішень, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень та про порушення у зв`язку із цим прав лише за позовом належного позивача. Оцінка рішень за позовом особи, яка не має права на звернення до суду, яка не є потерпілою у конкретних правовідносинах (є неналежним позивачем), апріорі не може призвести до захисту прав і не узгоджується із завданнями адміністративного судочинства.

Аналогічний правовий висновок висловлено Верховним Судом у постановах від 31 березня 2021 року у справі №640/21611/19, від 27.02.2023 року у справі № 600/3900/21-а.

Таким чином, судом попередньої інстанції правильно встановлено, що оскаржуване рішення Рава-Руської міської ради не застосоване до позивача, останній не є суб`єктом правовідносин, у яких застосовано цей акт, що свідчить про відсутність порушених прав позивача спірним рішенням, законний інтерес у позивача відсутній, безпосередньо позивач не є потерпілим від оскаржуваного рішення. А відтак підставно відмовив у задоволенні позовних вимог.

Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні не спростовуються і підстав для його скасування немає.

Враховуючи наведене вище, апеляційну ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.308,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 05 червня 2024 року в справі №380/5234/24 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя А. Р. Курилець судді О. І. Мікула М. А. Пліш Повне судове рішення складено 14 серпня 2024 року.