Постанова

від 15.08.2024 по справі 240/45/24

СЬОМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/45/24

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Лавренчук О.В.

Суддя-доповідач - Гонтарук В. М.

15 серпня 2024 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Гонтарука В. М.

суддів: Білої Л.М. Матохнюка Д.Б. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління Служби безпеки України в Житомирській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року (ухвалене в м. Житомир) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

позивач звернувся до суду з позовом до Управління Служби безпеки України в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії.

Рішенням Житомирськогоокружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року адміністративний позов задоволено частково.

Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та ухвалити нову постанову, якою відмовити в задоволенні адміністративного позову.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.

Позивач своїми правами, передбаченими ст.ст. 300, 304 КАС України, не скористався та не подав відзив на апеляційну скаргу.

Сьомий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 10 червня 2024 року, вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

За таких умов згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що остання не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, щопозивач у період з 29.01.2020 по день звільнення 31.12.2021 проходив служу в Управлінні Служби безпеки України в Житомирській області .

Адвокатом Єрьоміною В.А. 16.10.2023 було направлено адвокатський запит на ім`я начальника Управління Служби безпеки України в Житомирській області з проханням надіслати поштою з копією на електронну адресу:

- інформацію, який розмір прожиткового мінімуму (на який рік) був застосований при розрахунку грошового забезпечення ОСОБА_2 ;

- інформацію про розмір грошового забезпечення станом на 01.01.2020, 01.01.201, 01.01.2022, 01.01.2023 за займаною посадою ОСОБА_2 з обов`язковим зазначенням розміру у відсотках: надбавки за вислугу років, надбавки за особливості проходження служби у відсотках посадового окладу, окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років, інших щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) у відсотках та щомісячної премії у відсотках;

- інформацію щодо тарифного розряду, згідно з яким розраховувався посадовий оклад ОСОБА_2 з 29.01.2020 по 12.05.2023.

Відповідачем 15.11.2023 за №57/15/Є-311/276 надана відповідь на запит від 16 жовтня 2023 року у якій зазначено, що відповідно до чинного законодавства грошове забезпечення військовослужбовців Служби безпеки України не розраховується виходячи з розміру прожиткового мінімуму. Грошове забезпечення ОСОБА_1 за займаною посадою станом на 01.01.2020 становило: посадовий оклад - 6340 грн, оклад за військовим званням - 1410, надбавка за вислугу років 45% -3487,50 грн, надбавка за особливості проходження служби 84% - 9439,50 грн, надбавка за службу в умовах режимних обмежень 15% - 951 грн, доплата військовослужбовцям оперативних підрозділів, які постійно співробітничають з особами, залученими до участі в оперативно-розшуковій діяльності на конфіденційній основі 5% - 317 грн, преміювання 10% - 634 грн; станом на 01.01.2021 становило: посадовий оклад - 6340 грн, оклад за військовим званням - 1410, надбавка за вислугу років 45% -3487,50 грн, надбавка за особливості проходження служби 95% - 10675,63 грн, надбавка за службу в умовах режимних обмежень 15% - 951 грн, доплата військовослужбовцям оперативних підрозділів, які постійно співробітничають з особами, залученими до участі в оперативно-розшуковій діяльності на конфіденційній основі 5% - 317 грн, преміювання 75% - 4755 грн. Посадовий оклад з 29.01.2022 по день звільнення 31.12.2021 відповідає 33 тарифному розряду.

Позивач вважаючи, що відповідач протиправно при визначенні розміру посадового окладу, окладу за військовим званням, додаткових видів грошового забезпечення, одноразової допомоги при звільненні, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічної оплачуваної відпустки та додаткової відпустки як особі, що має статус учасника бойових дій, премії у період з 29 січня 2020 року по 31 грудня 2023 року застосував розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений станом на 01 січня 2018 року, не видав оновлену довідку про щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати підвищення) та премії, що подаються для призначення пенсії, звернувся із цим позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оскільки в даному випадку позивач не оскаржує рішення суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог, тому колегія суддів надає оцінку апеляційній скарзі Управління Служби безпеки України в Житомирській області в частині задоволених позовних вимог.

Основним нормативно-правовим актом, що відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ з наступними змінами та доповненнями у редакції, яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин (далі Закон України №2011-ХІІ).

Згідно статті 9 цього Закону держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Згідно абзацу 3 пункту 14 статті 101 Закону України №2011-ХІІ у рік звільнення зазначених в абзацах 1 та 2 цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Постановою № 704 було підвищено грошове забезпечення відповідних категорій військовослужбовців та закладено механізм щорічного збільшення його розміру у подальшому.

Так, відповідно до пункту 4 цієї Постанови у редакції, що була чинною до 24 лютого 2018 року, розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Із 24 лютого 2018 року набула чинності Постанова № 103, пунктом 6 якої пункт 4 Постанови № 704 викладено в новій редакції, яка передбачає, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.

Отже, з 24 лютого 2018 року змінено розрахункову величину, з якої обчислюються розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями, а саме замість розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року) передбачено використання розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня 2018 року.

Тим часом, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 визнано протиправним та нечинним пункт 6 Постанови № 103.

Відтак, починаючи з 29 січня 2020 року розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями визначаються, як правило, виходячи із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року. Лише у тому разі, якщо розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб є меншим ніж 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, для проведення відповідних розрахунків використовується величина, яка дорівнює 50 відсоткам розміру мінімальної заробітної плати.

Суд також ураховує, що згідно з пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року №1774-VIII (далі Закон України №1774-VIII) мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом (01 січня 2017 року) не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.

Колегія суддів зазначає, що положення пункту 4 Постанови № 704 та пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №1774-VIII підлягають солідарному застосуванню.

Зазначені норми права у своїй сукупності вказують на те, що з 29 січня 2020 року розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями слід визначати шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704.

Натомість розмір мінімальної заробітної плати, встановлений законом на 01 січня календарного року, на розрахунок посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями не впливає.

Відповідач не заперечує, що після 29 січня 2020 року продовжував нараховувати позивачу грошове забезпечення виходячи із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня 2018 року.

Таким чином за період з 29 січня 2020 року по 29 вересня 2023 року відповідач здійснював нарахування і виплату грошового забезпечення позивачу із застосуванням неправильної розрахункової величини.

З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що дії відповідача щодо обчислення та виплати позивачу у заниженому розмірі з 29 січня 2020 року по 31 грудня 2021 року грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, одноразової допомоги при звільненні, компенсації за невикористані дні відпусток без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294-IХ станом на 01 січня 2020 року, Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» від 15 грудня 2020 року №1082-IХ станом на 01 січня 2021 року є протиправними.

А тому, з метою належного захисту порушених прав позивача необхідно зобов`язати відповідача здійснити з 29 січня 2020 року по 31 грудня 2021 року перерахунок грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, одноразової допомоги при звільненні, компенсації за невикористані дні відпусток, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294-IХ станом на 01 січня 2020 року, Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» від 15 грудня 2020 року №1082-IХ станом на 01 січня 2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт, та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум.

Даючи оцінку доводам апелянта в частині відсутності підстав для нарахування та виплати компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушення строків виплати грошового забезпечення, колегія суддів зазначає наступне.

Так, стаття 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ (далі Закон України № 2050-ІІІ) визначає, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Відповідно до статті 3 Закону України № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Згідно зі статтею 4 Закону України № 2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

З аналізу норм Закону України №2050-ІІІ та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (далі Порядок №159) слідує, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов:

1) нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошове забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії;

2) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата);

3) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання);

4) затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців;

5) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.

Системний аналіз норм, що регулюють спірні правовідносини, дає підстави для висновку, що грошове забезпечення є доходом, а у разі несвоєчасної виплати сум грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства.

Використане у статті 3 Закону України №2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1 3 Закону України №2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 11 липня 2017 року №21-2003а16, Верховного Суду від 22 червня 2018 року у справі №810/1092/17 та від 13 січня 2020 року у справі №803/203/17.

Згідно постанови Верховного Суду 15 жовтня 2020 року №240/11882/19, розглядаючи позовні вимоги про нарахування і виплату компенсації втрати частини доходу, одночасно з вимогами про зобов`язання нарахувати і виплату такого доходу, в задоволенні яких суди першої та апеляційної інстанцій відмовили з огляду на їх передчасність, колегія суддів дійшла висновку про їх задоволення. Зауважила, що у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов`язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.

Подібна правова позиція уже була висловлена Верховним Судом у постанові від 04 квітня 2018 року у справі № 822/1110/16, у постанові від 20 грудня 2019 року у справі №822/1731/16, у постанові від 13 березня 2020 року у справі № 803/1565/17.

Правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 11 грудня 2020 року у справі №200/10820/19, суд до уваги не приймає з огляду на таке.

Як убачається зі змісту ухвали Верховного Суду від 14 липня 2023 року у справі №460/2936/20, колегія суддів дійшла висновку про необхідність передачі справи на розгляд палати, оскільки наявні підстави для відступлення від правової позиції Верховного Суду, викладених в його постановах від 09 червня 2021 року у справі №240/186/20, від 17 липня 2021 року у справі № 460/4188/20, від 27 липня 2022 року у справі № 460/783/20 та від 11 травня 2023 року у справі № 460/786/20.

При цьому, як убачається зі змісту зазначених постанов, колегії суддів висловила свою позицію посиланням на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 11 грудня 2020 року у справі №200/10820/19.

На обґрунтування висновку про необхідність відступити від правової позиції, в ухвалі від 14 липня 2023 року у справі №460/2936/20 колегія суддів зазначила:

«Норми Закону України № 2050-ІІІ і Порядку № 159 свідчать про відсутність обов`язку громадянина додатково звертатися до органу за виплатою компенсації втрати частини доходу.

Аналіз положень статей 1, 2, 4 Закону України №2050-ІІІ свідчить, що ними фактично встановлено (визначено) обов`язок відповідного підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання (у цьому випадку пенсійного органу) у разі порушення встановлених строків виплати доходу (в тому числі, пенсії) громадянам провести їх компенсацію (нарахувати та виплатити) у добровільному порядку разом із відповідною несвоєчасною проведеною виплатою перерахованої пенсії.

Відмова відповідача у виплаті компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати у розумінні статті 7 Закону України № 2050-ІІІ не обов`язково має висловлюватися через ухвалення окремого акта індивідуальної дії, оскільки це не передбачено законодавством.

Зазначену норму варто тлумачити у її системному зв`язку з нормами статей 2 4 Закону України № 2050-ІІІ, які визначають, що компенсація втрати частини доходів через порушення строку їх виплати повинна нараховуватись, у цій справі органами Пенсійного фонду України, одночасно з виплатою заборгованості. Відповідно, не виплата компенсації разом із заборгованістю свідчить про відмову виплатити таку відповідно до Закону України № 2050-ІІІ і не потребує оформлення такої окремим рішенням.

Вчинення активної дії, що проявляється, зокрема, у наданні листа-відповіді на звернення особи щодо виплати належних їй сум компенсації, слід розглядати лише як додаткову форму повідомлення про відмову.».

Отже, на момент розгляду цієї справи, позиція, висловлена у постанові Верховного Суду від 11 грудня 2020 року у справі №200/10820/19, на переконання суду, підлягатиме перегляду. При цьому сталою судовою практикою Верховного Суду за наслідками розгляду спорів щодо проходження публічної служби підтверджено виникнення у позивачів права на нарахування і виплату компенсації втрати частини доходів у момент виплати таких і незалежно від звернення до відповідача з метою отримання такої компенсації.

Враховуючи наведене правове регулювання та викладену Верховним Судом правову позицію, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що в даному випадку наявні підстави для зобов`язання відповідача нарахувати і виплатити компенсацію втрати доходу у зв`язку з порушенням строків його виплати з 29 січня 2020 року по день фактичної виплати, оскільки у судовому порядку встановлено протиправну бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування та невиплати грошового забезпечення позивачу у визначеному законодавством розмірі, що обумовило його недоплату, саме з цієї дати.

Оцінюючи позицію апелянта, колегія суддів вважає, що обставини, наведені в апеляційній скарзі, були ретельно перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Жодних нових аргументів, які б доводили порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваного рішення, у апеляційній скарзі не зазначено.

Таким чином, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Управління Служби безпеки України в Житомирській області залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

Головуючий Гонтарук В. М. Судді Біла Л.М. Матохнюк Д.Б.