Рішення

від 06.08.2024 по справі 907/409/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88000, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 серпня 2024 р. м. УжгородСправа № 907/409/24

Суддя Господарського суду Закарпатської області Лучко Р.М.,

за участю секретаря судового засідання Піпар А.Ю.

Розглянув матеріали справи

за позовом Акціонерного товариства «Українська Залізниця», м. Київ

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Євротранстелеком», м. Київ

про встановлення безстрокового оплатного земельного сервітуту

За участю представників:

позивача Борисова Г.Й., адвокат, ордер серії АО №1126276 від 24.04.2024;

відповідача Хитрук Н.І., адвокат, ордер серії АІ №1611414 від 14.05.2024.

ВСТАНОВИВ:

Акціонерне товариство «Українська Залізниця» (надалі АТ «Укрзалізниця», позивач) звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Євротранстелеком» (надалі ТОВ «Євротранстелеком», відповідач) у якому просить суд:

- встановити на користь ТОВ «Євротранстелеком» безстроковий оплатний земельний сервітут площею 0,7800 га стосовно земельної ділянки, кадастровий номер: 2124083502:02:001:0004 (загальна площа земельної ділянки 10,1013 га), яка розташована за адресою: Закарпатська область, Мукачівський район, с. Вовчий, цільове призначення земельної ділянки для розміщення та експлуатації будівель і споруд залізничного транспорту, правовий режим земельної ділянки - на праві постійного користування АТ «Укрзалізниця», оплата сервітуту 6126,12 грн з ПДВ в місяць або 73 513,44 грн з ПДВ в рік на користь АТ «Укрзалізниця», вид сервітуту - для експлуатації та обслуговування волоконно-оптичного кабелю/ліній зв`язку ТОВ «Євротранстелеком» з моменту набрання рішенням суду законної сили;

- зобов`язати відповідача внести відомості про земельний сервітут ділянки з кадастровим номером 2124083502:02:001:0004, яка розташована за адресою: Закарпатська область, Мукачівський район, с. Вовчий до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №907/409/24 визначено головуючого суддю Лучка Р.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25 квітня 2024 року.

Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 30.04.2024 позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків, виявлених судом.

Зважаючи на усунення позивачем недоліків позовної заяви суд, ухвалою від 08 травня 2024 року прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі, постановив розглянути спір за правилами загального позовного провадження, встановив учасникам справи процесуальні строки для подання заяв по суті спору та призначив підготовче засідання на 28 травня 2024 року.

17 травня 2024 року від відповідача через систему «Електронний суд» надійшов відзив на позовну заяву від 17.05.2024 з долученими доказами надіслання такого відзиву іншим учасникам справи в Електронний кабінет ЄСІТС.

23 травня 2024 року через систему «Електронний суд» позивач скерував до суду відповідь на відзив від 13.05.2024 з долученими доказами надіслання такої відповіді відповідачу в Електронний кабінет користувача ЄСІТС.

27 травня 2024 року від відповідача за допомогою системи «Електронний суд» надійшли заперечення на відповідь на відзив від 27 травня 2024 року.

У підготовчому засіданні 28 травня 2024 року, за участю представників сторін, суд оголосив перерву до 12 червня 2024 року.

03 червня 2024 року позивач скерував через систему «Електронний суд» заяву від 03.06.2024 якою надав пояснення щодо суті обраного способу захисту.

04 червня 2024 року відповідач подав через систему «Електронний суд» письмові пояснення.

За наслідками проведеного у справі підготовчого провадження, з огляду на вирішення у підготовчому засіданні зазначених у ч. 2 ст. 182 ГПК України питань, що підлягали з`ясуванню судом, ухвалою суду від 12.06.2024 постановлено підготовче провадження закрити та призначено судовий розгляд справи по суті на 06 серпня 2024 року.

Представник позивача згідно з наданими суду поясненнями представника підтримує заявлені позовні вимоги з наведених у позові підстав.

Представник відповідача згідно з наданими суду поясненнями представника заперечує проти задоволення позовних вимог з наведених у відзиві на позов підстав.

Відповідно до ст. 233 ГПК України, рішення по даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки наявних в матеріалах справи доказів.

ПОЗИЦІЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Правова позиція позивача.

В обґрунтування своїх вимог, позивач вказує на розміщення (прокладення) в межах земель, які знаходяться в постійному користуванні АТ «Укрзалізниця», зокрема через земельну ділянку із кадастровим номером 2124010100:02:056:0011, волоконно-оптичної лінії зв`язку (кабелів), що є власністю ТОВ «Євротранстелеком». Площа земельної ділянки, в ґрунті якої прокладено волоконно-оптичні лінії зв`язку відповідача, за позицією позивача, становить 0,7800 га, згідно з замірами, здійсненими 02.12.2019 представниками АТ «Укрзалізниця» під час комісійного обстеження частини вказаної земельної ділянки.

Позивач зазначає, що станом на момент звернення до суду з даним позовом ТОВ «Євротранстелеком» жодна пропозиція АТ «Укрзалізниця» щодо укладення договору сервітуту на земельних ділянках, на яких прокладено мережу відповідача не була задоволеною ТОВ «Євротранстелеком», у зв`язку із чим жодних договорів щодо використання відповідачем частини земельної ділянки, на яких прокладені волоконно-оптичні лінії зв`язку відповідача не укладено.

На переконання позивача, такими своїми діями відповідач позбавляє позивача правової визначеності (встановлення чітких прав та обов`язків сторін), і враховуючи юридичну нерозривну взаємопов`язаність позивача та відповідача (адже волоконно-оптичні лінії зв`язку відповідача прокладені через земельну ділянку, яка перебуває на праві постійного користування у позивача), відмова відповідача визначити взаємні права та обов`язки шляхом укладення договору особистого земельного сервітуту і є порушенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Відзначає, що дії відповідача, пов`язані з відмовою у встановленні земельного сервітуту, призводять до того, що відповідач, маючи на праві власності об`єкт нерухомості, фактично використовує земельну ділянку без оформлення права на таке користування в установленому законодавством порядку, чим порушуються права позивача.

При цьому посилаючись на постанови Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 918/370/17, від 19.06.2019 у справі №925/603/18 та у справі №918/303/21 (дата позивачем на зазначена), наголошує на неодноразовому зверненні АТ «Укрзалізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» до відповідача щодо дотримання досудового врегулювання питання встановлення сервітуту та використання земельної ділянки, на яких прокладені волоконно-оптичні кабелі ТОВ «Євротранстелеком» неодноразово зверталось до відповідача.

З урахуванням чого вказує, що оскільки має місце волевиявлення позивача на укладення договору та неналежним чином вмотивована відмова зі сторони відповідача щодо укладення та оформлення договору, наведені вище обставини, відповідно до ст. 401, 402, ч. 3 ст. 403 Цивільного кодексу України (надалі ЦК України) та ст. 98, ч. 1 ст. 100, ч. 4 ст. 101 Земельного кодексу України (надалі ЗК України) є підставою для встановлення сервітуту визначеним позивачем способом.

Заперечення (відзив) відповідача.

Відповідач згідно з поданим суду через систему «Електронний суд» відзивом на позов від 17.05.2024 (вх.№02.3.1-02/4111/24 від 17.05.2024) заперечує проти задоволення позовних вимог, зазначаючи про таке.

Між АТ «Укрзалізниця» та ТОВ «Євротранстелеком» існують довготривалі відносини. Передумовою створення ТОВ «Євротранстелеком» була ініціатива Міністерства транспорту України стосовно побудови мережі зв`язку для власних потреб за кошти інвестора. Таким чином, одним із засновників відповідача виступав Фонд державного майна України, який діяв в інтересах Центральної станції зв`язку Державної адміністрації залізничного транспорту України. Отже, однією з умов створення ТОВ «Євротранстелеком» було забезпечення інтересів АТ «Укрзалізниця» у власній мережі зв`язку.

Правові підстави прокладання волоконно-оптичної лінії зв`язку та інші відносини між ТОВ «Євротранстелеком» та АТ «Укрзалізниця» врегульовані Генеральною угодою про співробітництво №589/01, укладеною 27 грудня 2001 року між Державною адміністрацією залізничного транспорту України та ТОВ «Євротранстелеком», а також Угодою про співробітництво, укладеною між Львівською залізницею та ТОВ «Євротранстелеком» від 17 січня 2002 року. Водночас питання технічного обслуговування та аварійного відновлення ліній зв`язку врегульоване сторонами Договором №280/Ш на технічне обслуговування і аварійне відновлення від 01 серпня 2005 року. Таким чином, питання прокладання волоконно-оптичної лінії зв`язку та експлуатації ліній зв`язку врегульоване вищезазначеними договорами та не потребує встановлення сервітуту.

З посиланням на правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 07.02.2023 у справі №1527/2-109/11, від 17.01.2019 у справі №607/12777/17, від 17.09.2018 у справі №127/1417/16-ц, від 17.09.2018 у справі №686/3104/16-ц, від 21.03.2018 у справі №379/794/16-ц, від 17.01.2019 у справі №607/12777/17, від 20.09.2018 у справі №918/370/17, від 19.06.2018 у справі №2а-1147/10, звертає увагу на недотриманні позивачем процедури встановлення сервітуту, зокрема щодо невірного визначення позивачем істотних умов сервітуту та недотримання порядку, передбаченого законодавством стосовно передумов укладення договору сервітуту.

При цьому зазначає, що належним доказом, що підтверджує площу та межі сервітуту, а також наявність будівельних, або інженерних споруд є саме проект технічного (кадастрового) плану спірної земельної ділянки, який виготовляється сертифікованим інженером-землевпорядником. Проте такого проекту позивачем до матеріалів справи долучено не було. Водночас, заміри, проведені позивачем, не підтвердженні жодними належними доказами, які б свідчили про фактичну площу, яку займає волоконно-оптичний кабель, прокладений в спірній земельній ділянці. Окрім цього посилається на некоректність та несправедливість наданого позивачем розрахунку розміру плати за встановлення та користування сервітутом, оскільки відповідач фактично не обмежує право позивача в користуванні земельною ділянкою та з моменту введення в експлуатацію мережі самостійно не здійснює жодної діяльності на земельних ділянках позивача. Відповідач відзначає, що саме позивач обслуговує мережу, а тому наданий останнім розрахунок є надмірним та таким, що не відповідає фактичним обставинам справи.

Також звертає увагу суду, що позивач просить встановлення саме земельного оплатного сервітуту. Проте відповідно до ч. 1 ст. 100 ЗК України сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Отже, у даному спорі мова йде про встановлення саме особистого сервітуту, оскільки відповідач не є користувачем сусідньої земельної ділянки. Проте позовні вимоги позивача не містять цієї умови.

Окрім цього відповідач наголошує на відсутності порушення прав та законних інтересів позивача, а також відсутності належного обґрунтування обраного позивачем способу захисту. Обґрунтовуючи наведені доводи, відповідач зазначає, що сторонами спору було чітко врегульовано питання прокладення та експлуатації волоконно-оптичного кабелю на підставі Генеральної угоди №589/01 від 27.12.2001 та інших договорів, укладених на її виконання, предметом яких є співробітництво сторін з будівництва і експлуатації мережі для задоволення потреб АТ «Укрзалізниця» і надання послуг зв`язку з використанням ресурсів мережі.

Відповідь на відзив.

Позивач згідно з поданою суду через систему «Електронний суд» відповіддю на відзив від 23.05.2024 (вх.№02.3.1-02/4234/24 від 23.05.2024) спростовує аргументи відповідача, зазначаючи, що у відзиві на позов відповідачем підтверджується використання ресурсу лінійних споруд зв`язку мережі для власних комерційних цілей. Між тим використання оптичних волокон, виділених позивачу, здійснюється за домовленою сторонами плату на підставі укладених договорів оренди, зокрема того ж договору оренди майна №Л/Ш-051674/НЮ від 28.12.2005, на який посилається ТОВ «Євротранстелеком».

Позивач вказує, що волоконно-оптичні лінії зв`язку, що виділені позивачу також орендуються ТОВ «Євротранстелеком» і використовуються у власних інтересах, зокрема згідно з договором №Л/ШЧ-12-1305п від 18.04.2013 про надання в користування оптичних волокон волоконно-оптичного кабелю. Наголошує, що даний договір регулює питання використання кабелю в іншому напрямку, ніж той, що в якому пролягає кабель в межах земельної ділянки АТ «Укрзалізниця» з кадастровим номером 2124083502:02:001:0004 площею 10,1013 га, яка розташована за адресою: Закарпатська область, Мукачівський район, с. Вовчий.

Також відзначає, що наявні господарські договори, про які зазначає відповідач у своєму відзиві регулюють порядок обслуговування та експлуатації прокладених кабелів, лінійних споруд зв`язку Мережі, однак не регулюють використання вказаної вище земельної ділянки, зокрема з огляду на нові законодавчі обмеження, що встановлені наявністю охоронних зон.

На переконання позивача, зважаючи на правову природу сервітуту та враховуючи ч. 5 ст. 75 ЗК України, а також Закон України «Про електронні комунікації», саме відповідач мав би в договірному порядку звертатись до позивача із вимогою встановлення сервітуту частини земельних ділянок, на яких прокладені кабелі волоконно-оптичної лінії зв`язку Мережі. При цьому просить врахувати, що недосягнення між сторонами домовленостей щодо встановлення сервітуту та ухилення відповідача від переговорної процедури в погодженні істотних умов сервітуту стало підставою виникнення цього судового спору, про що також свідчить позиція відповідача щодо заявлених позовних вимог, яка є незмінною протягом усього часу експлуатації кабелю.

Заперечення відповідача на відповідь на відзив.

Відповідач, заперечуючи аргументи позивача, які викладені у відповіді на відзив акцентує увагу на тому, що правовідносини, які позивач намагається врегулювати шляхом встановлення сервітуту для експлуатації та обслуговування волокно-оптичного кабелю/ліній зв`язку ТОВ «Євротранстелеком», фактично вже урегульовані сторонами у договірному порядку. Відповідно, у відповідача відсутня необхідність звертатись до позивача з проханням про встановлення земельного сервітуту. Оскільки прокладання та експлуатація Мережі здійснювалась в рамках співпраці сторін спору, а не з власної ініціативи відповідача, перебування оптичного волокна в межах спірної земельної ділянки є законним та таким, що визначено існуючими договорами сторін.

Враховуючи викладене вище вважає, що поведінка позивача є суперечливою та такою, що не відповідає попереднім домовленостям сторін спору та звичайній діловій практиці, яка між ними склалась.

Таким чином, на думку відповідача, позивач намагається створити додаткові зобов`язання для відповідача, у тому числі грошові зобов`язання, за відсутності фактичної зміни становища сторін.

ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права індексний №83672460 від 29.03.2017 Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» (на даний час АТ «Українська залізниця» згідно з п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 31.10.2018 №938 «Деякі питання акціонерного товариства «Українська залізниця»») є правокористувачем земельної ділянки площею 10,1013 га, яка розташована за адресою: Закарпатська область, Мукачівський район, с. Вовчий. Кадастровий номер земельної ділянки 2124083502:02:001:0004. Підставою для державної реєстрації права користування зазначеною земельною ділянкою є державний акт на право постійного користування земельною ділянкою №ЯЯ097918, виданий 24.12.2007 Неліпинською сільською радою. Номер запису про інше речове право: 5883408 (спеціальний розділ).

27 грудня 2001 року між Державною адміністрацією залізничного транспорту України (універсальним правонаступником є АТ «Укрзалізниця,) та ТОВ «Євротранстелеком» укладено Генеральну угоду про співробітництво №589/01.

Відповідно до пункту 2 Генеральної угоди №589/01 предметом Угоди є співробітництво сторін з будівництва і експлуатації Мережі зв`язку для задоволення потреб Укрзалізниці і надання послуг зв`язку з використанням ресурсів Мережі.

Мережа означає сукупність засобів і споруд зв`язку ТОВ «Євротранстелеком», об`єднаних у єдиному технологічному процесі для забезпечення пропуску телекомунікаційного трафіка на базі волоконно-оптичних ліній зв`язку в межах земель транспорту, що встановило і використовує ТОВ «Євротранстелеком» (п. 1 Генеральної угоди №589/01).

У п. 4.2 Генеральної угоди №589/01 сторонами врегульовано питання щодо розподілу канального ресурсу.

Так, згідно з п. 4.2.1 Генеральної угоди №589/01 канальний ресурс ТОВ «Євротранстелеком» використовується для комерційних цілей.

Водночас, відповідно до п. 4.2.2 Генеральної угоди №589/01 канальний ресурс Залізниць України може бути використаний для власних технологічних потреб

Крім того, 17 січня 2002 року між Державним територіально-галузевим об`єднанням «Львівська державна залізниця» (далі Залізниця) та ТОВ «Євротранстелеком» укладено Угоду про співробітництво, відповідно до підп. 3.2.1 п. 3.2 якої Залізниця за окремими договорами надає право прокладання волоконно-оптичного кабелю в межах земель транспорту.

Згідно з п. 6.1. Генеральної угоди про співробітництво №589/1 від 27.12.2001 та Угоди про співробітництво від 17.01.2002 після закінчення будівництва Мережі взаємовідносини з питань експлуатації будуть здійснюватися на підставі додаткових договорів, укладеними сторонами.

Відповідно до акта державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкту у сфері телекомунікацій, зареєстрованого Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Закарпатської області за №183 від 22.04.2008, волоконно-оптична лінія зв`язку «Воловець-Мукачево» протяжністю 62,321 км прийнята в експлуатацію.

Отже, судом встановлено, що в межах земель, які знаходяться в постійному користуванні АТ «Укрзалізниця», зокрема через зазначену вище земельну ділянку із кадастровим номером 2124010100:02:056:0011 прокладені волоконно-оптичні лінії зв`язку (кабелі), що є власністю ТОВ «Євротранстелеком». Зазначена обставина відповідачем не оспорюється.

Судом також встановлено, що АТ «Укрзалізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» зверталось листами від 28.07.2017 №ДН-5-ДНКМ/111, від 04.11.2019 №НЗІ-10/5735, від 25.01.2024 №НКМ-12/5, від 10.04.2024 №НКМ-12/31 до ТОВ «Євротранстелеком» з пропозицією щодо врегулювання питання встановлення сервітуту та використання земельної ділянки, на яких прокладені волоконно-оптичні кабелі.

ТОВ «Євротранстелеком» залишило звернення АТ «Укрзалізниця» без задоволення, мотивуючи таке відсутністю правових підстав для укладення договорів про встановлення земельних сервітутів, оскільки прокладання волоконно-оптичних ліній зв`язку здійснено на підставі Генеральної угоди про співробітництво від 27.12.2001 №589/01 та Угоди про співробітництво від 17.01.2002.

Як зазначає позивач, зважаючи на те, що жодна пропозиція щодо укладення договору сервітуту на земельних ділянках, на яких прокладено Мережу не була задоволеною, АТ «Укрзалізниця» повторно скерувало лист №НКМ-12/31 від 10.04.2024 з пропозицією узгодити істотні умови договору сервітуту, зокрема щодо земельної ділянки з кадастровим номером 2124083502:02:001:0004, яка розташована за адресою: Закарпатська область, Мукачівський район, с. Вовчий. Кадастровий номер земельної ділянки. При цьому позивач зазначав що, орієнтовна площа сервітуту складає 0,7800 га з пропонованою місячною платою за земельний сервітут у розмірі 6 126,12 грн з ПДВ або 73 513,44 грн з ПДВ в рік згідно з доданим до позовної заяви розрахунком.

Оскільки домовленості про встановлення земельного сервітуту позивач з відповідачем не досягли, АТ «Укрзалізниця» звернулось з даним позовом до суду.

ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ І ОЦІНКА СУДУ

Предметом розгляду у даній справі є питання щодо наявності/відсутності підстав для встановлення на користь ТОВ «Євротранстелеком» безстрокового оплатного земельного сервітуту площею 0,7800 га стосовно земельної ділянки, кадастровий номер: 2124083502:02:001:0004 (загальна площа земельної ділянки 10,1013 га), що належать позивачу на праві постійного користування для експлуатації та обслуговування волоконно-оптичного кабелю/ліній зв`язку ТОВ «Євротранстелеком».

Згідно зі ст. 395 ЦК України сервітут є речовим правом на чуже майно, яке полягає в обмеженому користуванні чужим майном для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом.

Так, ЦК України визначає сервітут одним з речових прав на чуже майно. Сервітут встановлюється, згідно зі ст. 401 ЦК України, якою передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Відповідно до ст. 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Відповідно до ст. 403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Згідно зі ст. 404 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Суд зазначає, що ч. 1 ст. 2 ЗК України визначено, що земельні відносини це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

При цьому земельні відносини регулюються Конституцією України, ЗК України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (ч. 1 ст. 3 ЗК України), а земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин (ч. 1 ст. 4 ЗК України).

Водночас, відповідно до ст. 9 ЦК України його положення застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Отже, спірні правовідносини щодо встановлення земельного сервітуту за своєю юридичною природою регулюються нормами земельного права і в субсидіарному порядку нормами цивільного права.

Так, ЗК України у главі 16 визначено поняття «право земельного сервітуту», яке розглядається як право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (частина 1 статті 98 Земельного кодексу України). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Строк дії земельного сервітуту, що встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та землекористувачем не може бути більшим за строк, на який така земельна ділянка передана у користування землекористувачу. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Статтею 98 ЗК України визначено, що власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення земельних сервітутів та наведено види таких земельних сервітутів.

Згідно зі ст. 100 ЗК України, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

З огляду на викладені норми законодавства, суд висновує, що в спірних правовідносинах право вимоги про встановлення сервітуту належить особі, яка має намір користуватись чужою земельною ділянкою, до власника (володільця або землекористувача) такої ділянки, щодо якої встановлюється земельний сервітут.

До вказаного висновку суд приходить з урахуванням, в тому числі, системного аналізу положень ч. 2 ст. 402 ЦК України та ч. 2 ст. 100 ЗК України, в яких визначено порядок встановлення земельного сервітуту та розмежовано особу, яка вимагає його (сервітуту) встановлення та особу-власника (володільця) земельної ділянки, яка обтяжуватиметься земельним сервітутом.

Водночас суд зазначає, що, вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (п. 8.5 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019 у справі №910/6642/18).

За змістом ч. 1, 2 ст. 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 15 ЦК України закріплено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільного права чи інтересу це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалась Верховним Судом, та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі №903/1030/19.

Додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (п. 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19).

Водночас ефективність позовної вимоги про визнання права має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Суд враховує, що спосіб встановлення сервітуту впливає на можливість обрання способу захисту і, як вбачається, якщо законом передбачено можливість встановлення сервітуту як договором, так і рішенням суду, то, відповідно, і способами захисту в цьому випадку можуть бути звернення до суду як з вимогою про визнання договору укладеним, так і з вимогою про встановлення сервітуту за рішенням суду. Зазначене підтверджується практикою Верховного Суду відповідно до якої переглядались рішення у справах з вимогами як про визнання укладеним договору сервітуту (постанови Верховного Суду від 20.09.2018 у справі №918/370/17, від 03.12.2020 у справі №925/27/18), так і про встановлення сервітуту судом без укладення відповідного договору (постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №911/2701/17, Верховного Суду від 21.03.2019 у справі №915/483/17, від 29.01.2020 у справі №920/1204/17).

Тлумачення вищенаведених положень цивільного і земельного законодавства України свідчить про те, що земельний сервітут може бути встановлений судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту, у разі недосягнення домовленості між цією особою та власником (володільцем) земельної ділянки, сервітут це право користування чужим майном (ст. 401 ЦК України).

Тобто, встановлення сервітуту це обмеження прав власників. За сучасним законодавством сервітут є обмеженим речовим правом, правом на чужу річ, яка полягає в обмеженому користуванні нею, тобто в користуванні не цілою річчю, а в певному відношенні для задоволення конкретної потреби в такому користуванні (право проходу через земельну ділянку, право проведення водопроводу, ліній електропередач тощо).

Разом з тим, суд відзначає, що у спірному (даному) випадку позивачем виступає володілець (постійний землекористувач) земельної ділянки, яка може бути використана для задоволення потреб інших осіб і відносно них може бути встановлено земельний сервітут, а відповідач ТОВ «Євротранстелеком» є заінтересованою особою у встановленні сервітуту на земельну ділянку позивача з метою задоволення своїх потреб для експлуатації та обслуговування волоконно-оптичного кабелю/ліній зв`язку. Особою яка має право вимагати встановлення сервітуту в даному випадку є відповідач ТОВ «Євротранстелеком».

З урахуванням наведеного вище, суд виснує, що позивач обрав неналежний спосіб захисту своїх прав, так як право вимоги встановлення земельного сервітуту у даному випадку належить саме ТОВ «Євротранстелеком».

Обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, постанові Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 915/1890/19 тощо).

З приводу доводів позивача щодо необхідності врахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові у справі №918/303/21 (позивач на зазначає дату, проте Єдиному державному реєстрі судових рішень за таким номером справи 918/303/21 міститься постанова Верховного Суду від 15.12.2021) за позовом АТ «Укрзалізниця» про встановлення земельного сервітуту, в контексті права власника (користувача) земельної ділянки на звернення до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту, суд зауважує, що на відміну від обставин справи №907/409/23, у означеній справі №918/303/21 суди, дійшовши висновку про порушення права та охоронюваного законом інтересу позивача (АТ «Укрзалізниця») як постійного землекористувача та виходили саме із обставин закінчення строку попереднього договору сервітуту, укладеного із відповідачем, а також невчинення останнім дій щодо повернення земельної ділянки та її звільнення.

Тобто, за обставинами справи №918/303/21 між сторонами вже були встановлені істотні умови земельного сервітуту, такі як технічні характеристики земельної ділянки (її частини), яка була обтяжена земельним сервітутом (розмір, конфігурація, площа), строк земельного сервітуту, розмір плати за користування земельною ділянкою.

В той же час, з обставин даної справи вбачається, що особою, яка повинна бути зацікавленою у встановленні земельного сервітуту (відповідачем у справі) оспорюються:

- розміри, конфігурація, площа частини земельної ділянки кадастровий номер: 2124083502:02:001:0004, необхідної для обслуговування належного відповідачу майна (волоконно-оптичного кабелю), яка (площа) за поданими ТОВ «Євротранстелеком» розрахунками становить 10 м.кв., замість пропонованих позивачем 7800,00 м.кв. (а.с. 136);

- строк встановлення земельного сервітуту, який за позицією ТОВ «Євротранстелеком» не може бути безстроковим та перевищувати терміну придатності волоконно-оптичного кабелю;

- оплату за встановлення земельного сервітуту, виходячи зі ставки 12% від нормативно-грошової оцінки частини земельної ділянки кадастровий номер: 2124083502:02:001:0004.

Таким чином, з урахуванням наявних між сторонами розбіжностей та враховуючи, що право визначення частини чужої земельної ділянки, яка необхідна для задоволення потреб власника або землекористувача суміжної земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи належить саме такій заінтересованій особі, суд вкотре констатує неможливість встановлення в судовому порядку земельного сервітуту на користь відповідача за пропонованими позивачем умовами, а правова позиція Верховного Суду у справі №918/303/21, на яку посилається позивач у позовній заяві, є нерелевантною до спірних у даній справі правовідносин.

Суд вважає, що з урахуванням декларованих позивачем підстав заявленого позову необхідність отримання від відповідача грошових коштів за користування частиною земельної ділянки кадастровий номер 2124083502:02:001:0004 під належним відповідачу на ній майном, - належним способом захисту АТ «Укрзалізниця» у спірних правовідносинах може вважатися вимога про стягнення з відповідача грошових коштів у вигляді збитків за користування такою частиною земельної ділянки під належним відповідачу майном (волоконно-оптичним кабелем), розташування якого на частині земельної ділянки кадастровий номер 2124083502:02:001:0004 відповідачем не заперечується.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип диспозитивності, закріплений у статті 14 ГПК України, передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Частиною 1 ст. 73 ГПК України унормовано, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 ГПК України).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, №303-А. пункт 29).

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів про наявність інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, розглянувши спір на підставі поданих позивачем доказів, суд дійшов висновку про недоведеність та безпідставність позовних вимог, а відтак в задоволенні позову слід відмовити.

Розподіл судових витрат.

Судові витрати по сплаті судового збору на підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються судом на позивача у справі.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 42, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 221, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1.В задоволенні позовних вимог відмовити.

На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного Господарського суду.

Повне судове рішення складено та підписано 16 серпня 2024 року.

СуддяР.М Лучко