Рішення

від 14.06.2024 по справі 753/13527/22

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/13527/22

провадження № 2/753/227/24

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2024 року Дарницький районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді Котвицького В.Л.,

за участю секретаря судового засідання Овчар В.О.,

представників позивача Руденка В.О. ,

Склярової Р.В.,

представника відповідача 2 ОСОБА_19

представника відповідача 3 ОСОБА_20

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду за адресою: м. Київ, вул. О. Кошиця, 5а у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Марафет Хоум" до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні позивача: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ченцова Наталія Аркадіївна, про визнання договорів купівлі-продажу квартири недійсними (фіктивними),

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2022 року надійшла до суду позовна заява ТОВ "Марафет Хоум" до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні позивача: ПН КМНО ОСОБА_5 , про визнання договорів купівлі-продажу квартири недійсними (фіктивними).

В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що відповідач ОСОБА_2 (далі за текстом Відповідач 1) була власницею квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 29.05.2015, довідки від 30.06.2016 та акту прийому-передачі майнових прав від 07.07.2016, форма власності - приватна, розмір частки - 1.

З 24.10.2016 по 26.09.2017 ОСОБА_2 обіймала посаду генерального директора на ТОВ «Марафет Хоум».

ОСОБА_2 17.10.2019 повідомлено про підозру за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3, ч. 4 ст. 191, ч. 1, ч. 2 ст. 200 та ч. 1 ст. 366 КК України, кримінальне провадження № 12019100080005996 від 21.08.2019. Зі змісту підозри вбачається, що Відповідач 1 підозрюється у розтраті чужого майна, шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, яке вчинено повторно за попередньою змовою групи осіб, тобто у вчинені злочину, передбаченого ч. З ст. 191 КК України, у розтраті чужого майна у великих розмірах, шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, яке вчинено повторно за попередньою змовою групи осіб, тобто у вчинені злочину, передбаченого ч. 4 ст. 191 КК України, у незаконних діях з документами на переказ, підробці документу на переказ та його використанні, тобто у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 200 КК України, у незаконних діях з документами на переказ, підробці документу на переказ та його використанні, вчиненому повторно, тобто у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 200 КК України, у складанні, видачі службовою особою завідомо неправдивих офіційних документів, внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, тобто передбаченого ч. 1 ст. 366 КК України. Загальна сума розтрати дорівнює 1 050 000,00 грн., які були незаконним шляхом перераховані з рахунків ТОВ «Марафет Хоум» на рахунок ФОП ОСОБА_6 . По вказаному кримінальному провадженню ТОВ «Марафет Хоум» є потерпілим.

Користуючись правом на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої потерпілому внаслідок вчиненого кримінального правопорушення, в межах досудового розслідування по кримінальному провадженню № 12019100080005996 від 21.08.2019 ТОВ «Марафет Хоум» 30.09.2019 пред`явлено цивільний позов до підозрюваної ОСОБА_7 з вимогою стягнути з останньої на свою користь: 1 050 000 грн. відшкодування майнової шкоди та 1 050 000 грн. в якості відшкодування моральної шкоди. Одночасно із цивільним позовом ТОВ «Марафет Хоум» подано відповідну заяву про забезпечення цивільного позову.

В заяві про забезпечення цивільного позову ТОВ «Марафет Хоум» просив здійснити заходи забезпечення цивільного позову шляхом заборони відчуження квартири АДРЕСА_1 (загальна площа 72,8 кв.м.), що належить на праві власності ОСОБА_2 та про накладанням арештів на всі банківські рахунки, що будуть виявлені в ході виконання процесуального рішення, власниками яких є ОСОБА_2 ..

З моменту повідомлення про підозру (17.10.2019) Відповідач 1, в силу процесуального статусу підозрюваної, наданими правами, зокрема ст. 42 КПК України (знати, у вчиненні якого кримінального правопорушення и підозрюють, ознайомлюватися з матеріалами досудового розслідування), користуючись правовою допомогою захисників, мала повне усвідомлення та могла передбачити для себе негативні наслідки у випадку задоволення заяви про забезпечення цивільного позову (накладання заборони на відчуження на квартиру до скасування таких заходів), а також у випадку задоволення цивільного позову про стягнення майнової та моральної шкоди в сумі 2 100 000,00 гривень - подальше звернення стягнення на таке майно в порядку примусового виконання вироку суду.

Однак, 05.11.2029 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (далі за текстом Відповідач 2) був укладений Договір купівлі-продажу квартири (серія та номер: 2090) у ПН КМНО Ченцової H.A .

У свою чергу, 04.12.2019 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (далі за текстом Відповідач 3) був укладений Договір купівлі-продажу квартири (серія та номер: 2323) у ПН КМНО Ченцової H.A .

На думку позивача, вказані правочини щодо відчуження квартири мають ознаки фіктивності, які вчинено без наміру створення правових наслідків з метою приховати майно підозрюваної особи та уникнення накладення на нього арешту в межах кримінального провадження.

Враховуючи наведене, позивач просить суд визнати недійсним (фіктивним) договір купівлі-продажу серія та номер: 2090 квартири АДРЕСА_1 (Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1073570680000), укладений 05.11.2019 між ОСОБА_9 та ОСОБА_3 , посвідченого ПН КМНО Ченцовою H.A. ; визнати недійсним (фіктивним) договір купівлі-продажу серія та номер: 2323 квартири АДРЕСА_1 (Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1073570680000), укладений 04.12.2019 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідченого ПН КМНО Ченцовою H.A. ; судові витрати покласти на відповідачів.

Дарницький районний суд м.Києва ухвалою від 08.11.2022 відкрив провадження, призначив підготовче судове засідання.

До суду 02.01.2023 від відповідача ОСОБА_4 надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач позовних вимог не визнав, заперечував проти задоволення позову посилаючись на те, що до теперішнього часу відповідач ОСОБА_11 не є боржником, а позивач не є стягувачем, жодного рішення щодо стягнення з неї на користь позивача боргу/майнової або моральної шкоди не існує, арешт на оспорювану квартиру не накладався (а накладений в рамках розгляду цивільної справи №753/13532/20 ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 21.01.2020 арешт на оспорювану квартиру, скасований та постановою Київського апеляційного суду від 23.12.2020 в задоволенні заяви позивача про забезпечення позову відмовлено), виконавче провадження щодо стягнення грошових коштів з ОСОБА_7 на користь позивача не відкривалося, та за матеріалами кримінального провадження №12019100080005996 ОСОБА_11 дізналась про наявність цивільного позову до неї у кримінальному провадженні вперше 03.02.2020, що підтверджено розписками її та захисника ОСОБА_12 про отримання копії позову ТОВ «Марафет Хоум» у кримінальному провадженні.

До суду 23.01.2023 від відповідача ОСОБА_13 надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач позовних вимог не визнав, заперечував проти задоволення позову посилаючись на те, що позивач безпідставно пов`язує факт продажу квартири з намірами Відповідача 1 приховати квартиру від її реалізації в рахунок погашення боргу, який, при цьому, ще не встановлений. Та в разі постановлення виправдувального вироку, відповідно не знайдуть свого підтвердження будь-які збитки.

Таким чином, Відповідач 3 вважає, що без наявності обвинувального вироку, який набрав законної сили, рішення суду про стягнення боргу, позивачем не доведено намірів відповідачів завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Позивач не є стороною оспорюваних договорів та не є стягувачем боргових зобов`язань відносно відповідачів.

Також, ОСОБА_13 вказує на той факт, що спірна квартира була продана 05.11.2019 в той час, як Відповідачу 1 повідомлено про підозру 17.10.2019, за таких обставин, у правоохоронних органів було достатньо часу для звернення до суду з клопотанням про арешт квартири, з метою покриття збитків, проте, таке клопотання було подане тільки 28.11.2019.

До суду 24.01.2023 від позивача надійшла відповідь на відзив Відповідача 3 відповідно до якої позивач вказує, що твердження Відповідача 3 не відповідають дійсності, а тому позивач наполягає на задоволенні позовних вимог.

До суду 03.02.2023 надійшли письмові заперечення відповідача ОСОБА_4 на відповідь позивача на відзив, у яких Відповідач 3 в повному обсязі підтримав свою позицію щодо незаконності та необґрунтованості заявленого позову, висловлену в представленому ним суду та сторонам відзиві на позовну заяву, в якому відповідачем з посиленням на практику Європейського суду з прав людини, Верховного Суду та усталеної практики судів України щодо тотожних з цивільною справою, що розглядається судом, обставин справи, доведено підстави, з яких у задоволенні позову ТОВ «Марафет Хоум» слід відмовити повністю.

До суду 07.02.2023 від позивача надійшли письмові заперечення на заперечення Відповідача 3, у яких позивач зазначив, що посилання відповідача ОСОБА_4 на те, що він не знав про відкрите кримінальне провадження стосовно Відповідача 1 жодним чином не звільняє його від відповідальності, оскільки його фактично бездіяльність з приводу повної і детальної перевірки квартири, призвели до ситуації, яка на разі склалась.

Також, 07.02.2023 позивачем подано відповідь на відзив відповідача ОСОБА_13 , у якій позивач зазначає, що підстави на які вказує відповідач взагалі не стосуються предмету даного позову, оскільки в межах даної цивільної справи не йде мова про конфіскацію майна, а про визнання договорів купівлі-продажу квартири недійсними (фіктивними).

До суду 20.02.2023 від відповідача ОСОБА_4 надійшли письмові заперечення на заперечення позивача, в яких зокрема відповідач зазначає, що позивачем, на якого покладено обов`язок доказування фіктивності правочину, не доведені суду та заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню з наведених раніше підстав у відзиві та письмових заперечень.

До суду 26.06.2023 та 21.08.2023 від позивача надійшли додаткові пояснення відповідно до яких позивач припускає, що відповідачі добре знайомі один з одним, не зважаючи на те, що Відповідач 2 та Відповідач 3 заперечують вказаний факт, вони продовжують мати зв`язок з Відповідачем 1 та її адвокатом. При цьому, сама Відповідач 1, яка фактично переховується від органів державної влади, обізнана про розгляд вказаної справи, однак не бере у ній участі з метою ухилення настання для неї негативних наслідків в межах кримінальної справи.

Ухвалою від 23.08.2023 Дарницький районний суд м. Києва закрив підготовче провадження, призначив справу до розгляду по суті.

До суду 22.01.2024 від позивача надійшли письмові пояснення відповідно до яких позивач зазначив, що по при укладанні між відповідачами договорів купівлі-продажу квартири, спірна квартира фактично не переходила у право власності нових власників, та продовжувала бути у фактичній власності Відповідача 1, яка навіть через три роки після її продажу Відповідачу 2, зазначала вказану адресу в усіх офіційних документах. Тоді як Відповідач 2 та Відповідач 3 ніколи не проживали і не проживають у спірній квартирі.

У судовому засіданні представники позивача позовні вимоги підтримали та просили суд їх задовольнити.

Представники відповідачів 2 та 3 у судовому засіданні позовних вимог не визнали, заперечували щодо задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Відповідач 1 у судове засідання не з`явилась, про дату та час судового розгляду сповіщена належним чином, про причини неявки суд не повідомила, відзиву на позов не подала.

Суд, заслухавши представників сторін, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, викладені в заявах по суті спору, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов такого висновку.

Відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд встановив, що відповідачу ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 29.05.2015, довідки від 30.06.2016 та акту прийому-передачі майнових прав від 07.07.2016, належала квартира за адресою: АДРЕСА_2 .

Також встановлено, що з 24.10.2016 по 26.09.2017 ОСОБА_11 обіймала посаду генерального директора ТОВ "Марафет-Хоум".

СВ Святошинського УП ГУНП в м. Києві 21.08.2019 відкрито кримінальне провадження №12019100080005996 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. З, ч. 4, ст. 191, ч. 1, ч. 2 ст. 200, ч. 1 ст. 366 КК України, відповідно до якого загальна сума розтрати, яка інкримінується ОСОБА_2 , становить 1 050 000,00 грн, які за версією слідства були незаконно перераховані з рахунків ТОВ «Марафет Хоум» на користь ФОП ОСОБА_6 за неукладеним договором б/н про надання послуг (виконання робіт) у сфері інформатизації від 01.10.2016 між ТОВ «Марафет Хоум» та ФОП ОСОБА_6 .

ОСОБА_2 17.10.2019 повідомлено про підозру за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. З, ч. 4 ст. 191, ч. 1, ч. 2 ст. 200 та ч. 1 ст. 366 КК України та 16.01.2020 вручено повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри.

Крім того, в рамках вказаного кримінального провадження ТОВ «Марафет Хоум», якого визнано потерпілим, 30.09.2019 пред`явлено цивільний позов до підозрюваної ОСОБА_7 з вимогою стягнути з останньої на свою користь 1 050 000,00 грн відшкодування майнової шкоди та 1 050 000,00 грн відшкодування моральної шкоди.

28.11.2019 до Святошинського районного суду м. Києва слідчим СВ Святошинського УП ГУНП в м. Києві у зазначеному кримінальному провадженні подано клопотання про арешт квартири за адресою: АДРЕСА_2 , у задоволенні якого ухвалою слідчого судді від 02.12.2019 відмовлено у зв`язку із тим, що слідчим не надано суду жодних допустимих доказів на обґрунтування клопотання про накладення арешту на вказану квартиру.

05.11.2019 між ОСОБА_14 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу зазначеної квартири, та 04.12.2019 квартира була відчужена ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу. Спірні договори було укладено та посвідчено ПН КМНО ОСОБА_5 .

Позивач вважає, що ОСОБА_11 тільки після повідомлення її про підозру 17.10.2019, тобто коли виникла загроза втратити квартиру в рахунок погашення виниклої з її вини перед ТОВ «Марафет Хоум» матеріальної шкоди у розмірі 1 050 000,00 грн, здійснила фактичні дії щодо приховування належного їй майна шляхом його відчуження своєму співмешканцю ОСОБА_3 за заниженою ціною у розмірі 745 300, 00 грн, тоді як така квартира за міркуванням позивача, мала ринкову вартість на момент відчуження 1 559 000,00 грн (за оцінкою ТОВ «Судова незалежна експертиза України»), що не відповідає вимогам реальності правочину. За таких обставин позивач вважає, що оспорювані договори вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювались ними, та є фіктивними.

Крім того, позивач зазначає, що з моменту укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_11 не вчиняла жодних дій щодо виселення з квартири, фактично не передала об`єкт договору покупцю та продовжувала проживати у вказаній квартирі, що в усіх процесуальних документах кримінального провадження зазначається ця ж сама адреса фактичного її проживання, що є додатковою ознакою фіктивності договору, укладеного з метою приховування майна від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов`язання шляхом звернення стягнення на майно.

З представлених до позову копій матеріалів кримінального провадження №12019100080005996 від 21.08.2019 вбачається, що про існування цивільного позову ТОВ "Марафет Хоум" до ОСОБА_7 про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, остання вперше дізналась тільки 03.02.2020, коли вона та її захисник отримали від прокурора ОСОБА_15 копію зазначеного цивільного позову разом із копією обвинувального акту відносно ОСОБА_7 , складеному слідчим СВ Святошинського УП ГУНП у м. Києві ОСОБА_16 та затвердженому прокурором Київської місцевої прокуратури №8 Пересьолкіним М.О. 03.02.2020. Саме ці розписки в копіях позивачем долучені до позову з метою доведення заявлених позовних вимог та їх обґрунтування.

Відповідно до ч. 5 ст. 128 КПК України цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Частиною 2 ст. 61 та ч. 2 ст. 62 КПК України визначено, що права та обов`язки цивільного позивача та цивільного відповідача виникають з моменту подання позовної заяви органу досудового розслідування або суду.

Але КПК України не визначено порядок прийняття позовної заяви до розгляду, відкриття судом провадження у справі за цивільним позовом, залишення позову без руху у разі подання позову без додержання вимог, визначених у ст.ст. 175, 177 ЦПК України, об`єднання або роз`єднання позовів, у зв`язку з чим задля вирішення цих питань мають застосовуватися вимоги ст. 187, 188 ЦПК України.

Як убачається з долучених до позову матеріалів кримінального провадження, ухвали Святошинського районного суду у м. Києві від 02.06.2020, якою призначено судовий розгляд на підставі обвинувального акту відносно обвинуваченої ОСОБА_7 у судовому засіданні, інших ухвал суду, постановлених на стадіях підготовчого засідання та судового розгляду кримінального провадження, питання про прийняття позовної заяви до розгляду, відкриття судом провадження у справі за цим цивільним позовом судом не вирішувалось взагалі.

З огляду на представлені в матеріалах кримінального провадження №12019100080005996 та судовій справі №759/2003/20 процесуальні документи, системний аналіз чинного процесуального законодавства слід зробити висновок, що про існування цивільного позову ТОВ «Марафет Хоум» до ОСОБА_7 , остання узнала тільки 03.02.2020, тобто фактично через чотири місяці після укладення ОСОБА_14 договору купівлі-продажу квартири від 05.11.2019.

Крім того, з цивільного позову ТОВ «Марафет Хоум» до ОСОБА_7 , в рамках кримінального провадження № 12019100080005996 вбачається, що вказаний позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_2 , будучи призначеною на посаду генерального директора ТОВ «Марафет Хоум», являючись службовою особою, маючи умисел на власне незаконне збагачення, шляхом розтрати грошових коштів товариства, за попередньою змовою групою осіб, шляхом внесення в офіційні документи завідомо неправдивих відомостей, їх складання та видачі, незаконно перерахувала з рахунків ТОВ «Марафет Хоум» на користь ФОП ОСОБА_6 за неукладеним між ТОВ «Марафет Хоум» та ФОП ОСОБА_6 договором б/н про надання послуг (виконання робіт) у сфері інформатизації від 01.10.2016 грошові кошти у розмірі 1 050 000,00 грн, чим допустила їх розтрату.

Разом з тим, встановлено, що в провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа за позовом ФОП ОСОБА_6 до ТОВ "Марафет Хоум" про стягнення заборгованості у сумі 1 768 976, 91 грн, яка виникла внаслідок невиконання господарського правочину - договору про надання послуг (виконання робіт) у сфері інформатизації від 01.10.2016 та за зустрічним позовом ТОВ "Марафет Хоум" до ФОП ОСОБА_6 про стягнення грошових коштів у сумі 1 050 000,00 грн.

За результатами розгляду вказаної справи, рішенням Господарського суду міста Києва від 01.07.2019 у задоволенні первісного та зустрічного позовів було відмовлено. Суд прийшов до висновку, що зустрічні вимоги ТОВ "Марафет Хоум" в частині стягнення з ФОП ОСОБА_6 грошових коштів у сумі 1 050 000,00 грн є необґрунтованими, а тому у їх задоволенні було відмовлено.

Зазначене свідчить про те, що без наявності обвинувального вироку, який набрав би законної сили, позивач безпідставно пов`язує факт продажу квартири з намірами ОСОБА_2 приховати спірну квартиру від її реалізації в рахунок погашення суми стягнень, які на разі ще не встановлені

Крім того, судом встановлено, що відповідно до рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської від 17.11.2021 стягнуто з ОСОБА_6 на користь ТОВ «Марафет Хоум» грошові кошти у загальній сумі 1 363 465,24 грн., з яких: 1 050 000,00 грн.- безпідставно набуті грошові кошти; 71 560,00 грн. - 3 % річних; 241 904,95 грн. - інфляційні витрати.

Вказане рішення суду не оскаржувалось, 28.12.2021 набрало законної сили та було спрямоване позивачем на виконання до виконавчої служби.

Разом з тим, позивач також має на меті відшкодування вказаної суми, за невиконання договору про надання послуг (виконання робіт) у сфері інформатизації від 01.10.2016, ще і з ОСОБА_7 , в межах кримінального провадження № 12019100080005996, а також стягнути з ОСОБА_2 моральну шкоду у сумі 1 050 000,00 грн.

Також, щодо укладеного договору купівлі-продажу квартири між Відповідачем 2 та Відповідачем 3 від 04.12. 2019, то позивачем не надано до суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження вимог про недійсність вказаного договору. Позивач не довів наявність умислу з певним спрямуванням волі у ОСОБА_4 та його обізнаність про те, що договір купівлі-продажу квартири між ОСОБА_14 і ОСОБА_17 від 05.11.2019 укладений з метою приховування цієї квартири від конфіскації чи звернення стягнення на спірне майно у рахунок погашення майнової та моральної шкоди за цивільним позовом ТОВ «Марафет Хоум» до ОСОБА_7 в межах кримінального провадження № 12019100080005996.

Реальність укладення договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_4 підтверджена також тим, що ця квартира з моменту її придбання перебуває у власності Відповідача 3 і позивачем не надано належних доказів, що існує ризик її відчуження в подальшому.

У силу припису ст. 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України).

За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч. 2 та 3 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (ст. 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв`язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Відповідно до п. 24 Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009 для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18.07.2018 у справі № 750/2728/16-ц прийшов до висновку, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають на меті інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Позивач на обґрунтування своїх вимог щодо фіктивності укладених правочинів за договорами купівлі-продажу від 05.11.2019 та 04.12.2019 посилається на висновки Великої Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц.

При цьому позивач помилково зазначає, що ОСОБА_11 , якій 17.10.2019 повідомлено про підозру, нібито була обізнана про можливі негативні наслідки, які можуть настати для неї, але жодним чином не зазначає, на підставі якого рішення, вимоги відповідного органу накладеного обтяження або визначеної заборони відчуження тощо вона позбавлена права розпоряджатись своєю власністю на свій розсуд, право на яке захищено нормами Конституції України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, нормами міжнародного права.

Зокрема, постановою Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц визначено, що у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням норм частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Зазначені правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 19.10.2016 (провадження № 6-187Зцсіб), від 23.08.2017 у справі 306/2952/14-ц та від 09.09.2017 у справі № 359/1654/15-ц, де зазначено про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Велика Палата Верховного Суду у цій постанові зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на таке майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Проте позивач, посилаючись на цей висновок у справі № 369/11268/16-ц, не прийняв до уваги, що обставини цієї справи значно відрізняються від фактичних обставин у справі, що розглядається судом цим позовом. Так, відповідач у справі № 369/11268/16-ц, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно 27.12.2012 на користь своїх дітей, достовірно знав про вирок суду від 19.06.2012, що набрав законної сили, яким стягнуто з нього на користь позивача суму боргу, а також про відкриття державною виконавчою службою 19.11.2012 виконавчого провадження з виконання вироку суду, та тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку невиконання вироку суду.

Однак, за матеріалами заявленого ТОВ «Марафет Хоум» позову взагалі відсутні будь-які дані про обізнаність як ОСОБА_7 , так і ОСОБА_3 а також ОСОБА_4 на момент укладення оспорюваних правочинів про наявність будь-яких заявлених вимог третіх осіб на зазначену квартиру, пред`явлення позовів щодо цієї квартири, існування обтяжень на цю квартиру, або винесених рішень судів про стягнення відповідних сум з ОСОБА_7 , ОСОБА_3 або ОСОБА_4 , за яким можливо звернення стягнення на цю квартиру.

Щодо посилення позивача на судове рішення Верховного Суду у справі №523/8272/16-ц від 08.04.2020, то воно також значно відрізняється за обставинами правової ситуації, що мають місце у цій справі, та не може бути застосоване як релевантне рішення інформаційним потребам позивача.

Зокрема, судами у справі № 523/8272/16-ц встановлено, що відповідача 22.03.2016 повідомлено про підозру за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, позивач у справі заявила клопотання про накладення арешту на майно підозрюваного, а також про намір подати цивільний позов про відшкодування шкоди завданої внаслідок злочину в розмірі 1 500 000 грн. Слідчий в рамках кримінального провадження звернувся до суду з клопотанням про накладення арешту на квартиру, яке задоволено слідчим суддею, але 12.04.2016 відповідач, не маючи реального бажання продати квартиру, продав належну йому квартиру своїй матері. За таких обставин позивач вважав, що договір купівлі-продажу є фіктивним, оскільки укладений з метою ухилення від майнової відповідальності за спричинену шкоду, та судом першої інстанції 16.04.2018 позов задоволений. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 11.12.2018 рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 16.04.2018 скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.

Встановивши, що спірний правочин укладений між особами, які є близькими родичами, тобто були обізнані про можливі негативні наслідки у випадку задоволення цивільного позову шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно, та врахувавши, що на спірне майно було накладено арешт з метою забезпечення цивільного позову, відбулось безоплатне відчуження нерухомого майна, Верховний Суд прийшов до висновку, що оскаржуваний правочин вчинено з метою ухилитись від виконання обов`язку відшкодувати потерпілій шкоду, без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, з направленням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича та з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов`язання шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення грошових коштів, у зв`язку з чим залишив в силі рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 16.04.2018.

У зазначеній позивачем справі №712/15231/17 та у цій справі правовідносини також не є подібними. Так судом установлено, що рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 03.05.2017 стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 грошові кошти за двома договорами позики, 3% річних за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, що в еквіваленті на день ухвалення рішення сумарно складає відповідно 59032,22 грн та 170 353,45 грн. Але упродовж слухання справи судом, за п`ять днів перед ухваленням рішення у справі, 28.05.2017 ОСОБА 5 уклав договори дарування зі своїми двома неповнолітніми доньками, за якими подарував їм у рівних частинах кожній земельну ділянку та житловий будинок з надвірними спорудами,

Суд встановив, що ОСОБА_5, відчужуючи належні йому на праві власності будинок і земельну ділянку своїм неповнолітнім донькам, та продовжуючи проживати в цьому будинку, отримавши за борговими розписками грошові кошти, та маючи заборгованість по сплаті боргу, під час розгляду справи в суді за позовом ОСОБА1 до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договорами позики, правильно вважав, що боржник міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно.

Між тим, порівняні позивачем справи відрізняються за предметом позовів, змістом позовних вимог, характером спірних правовідносин, в них встановлено відмінні фактичні обставини та у них різний склад учасників справи, зокрема, нерухоме майно вибуває із власності відповідача за договором дарування рідним дітям

Щодо обставин справи №405/1820/17, в якій Верховний Суд в своїй постанові від 24.07.2019 визнав недійсним договір дарування квартири від 08.10.2015 своїй матері поручителем по кредитному договору між ПАТ «Піреус Банк МКБ» та ПрАТ «Креатив», який укладений через місяць після відкриття судом провадження у справі №405/1820/17, суд прийшов до висновку про фіктивність укладеного відповідачем у справі договору дарування квартири своїй матері, метою якого є уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. Зокрема, судами всіх інстанцій встановлено, що відповідач 27.10.2011 уклав з позивачем договір поруки з метою забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного цього ж дня між ПАТ «Піреус Банк МКБ» та ПрАТ «Креатив» та з цього моменту вже був обізнаний про покладені на нього можливі негативні обов`язки щодо погашення кредитних зобов`язань у разі прострочення їх виконання або невиконання позичальником.

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Водночас, за висновками Верховного Суду, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

Поручитель, який став солідарним боржником у зв`язку з невиконанням позичальником свого обов`язку у кредитному зобов`язанні, що виникло первинно з його волі та згідно з його бажанням, не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами.

Верховним Судом враховано, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна кредитне зобов`язання вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а отже виникло право вимоги до поручителя основного боржника у зв`язку з його неплатоспроможністю.

У справі № 646/3972/16-ц Верховний Суд у постанові від 28.02.2019 встановив, що укладаючи 01.04.2015 оспорюваний договір дарування, дарувальник ОСОБА_5 та обдарований ОСОБА 6 були обізнані про наявність спору щодо квартири та про існування рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 16.03.2015, яким було припинено право власності ОСОБА 5 на 1/6 частину спірного майна, та рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 21.11.2011, за яким за ним було визнано право власності в порядку спадкування на 5/6 частин, а за ОСОБА_5 - на 1/6 частину квартири отже, могли передбачити негативні наслідки для себе у випадку набрання цим рішенням законної сили.

Задовольняючи первісний позов в частині визнання недійсним договору дарування, суд апеляційної інстанції дійшов правильного по суті висновку про те, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на встановлення позивачу ОСОБА_4 перешкод у розпорядженні спірною квартирою. Тобто дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав. При цьому відповідач ОСОБА 5, яким подарована після винесення рішення суду іншій особі 1/6 квартири, судовий спір відносно права власності на яку триває між сторонами у справі з 2011, дії свідчать про недобросовісну поведінку ОСОБА 5, спрямовану на позбавлення позивача законних майнових прав.

У справі №359/1654/15-ц, яка переглядалася Верховним Судом із винесенням постанови від 09.08.2017, установлено, що відповідач 21.03.2014 відчужив за договором дарування належне йому на праві спільної часткової власності нерухоме майно (частку квартири) своїй сестрі, знаючи про те, що постановою державного виконавця органу ДВС Бориспільського МРУЮ від 25.12.2013 при примусовому виконанні виконавчого листа, виданому 18.10.2013 Бориспільським міськрайонним судом Київської області на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 16.09.2013 про стягнення з відповідача на користь позивача 289 730,00 грн, накладено арешт на все майно, що належить відповідачу у межах суми стягнення та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить.

Зокрема, Верховний Суд зазначив, що установивши такі обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірний договір дарування в частині 1/3 нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовленій спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном, чи знав достовірно про примусове виконання рішення суду державним виконавцем.

Одночасно позивач посилається на постанову Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі №306/2952/14-ц, ймовірно припускаючи помилку в даті винесення постанови суду, оскільки за даними ЄДРСР датою винесення постанови значиться 23.08.2016 (https://геуеstr.court.gov.ua/Review/68742291). Відповідно до обставин цієї справи позивач у жовтні 2014 року звернулася до суду з позовом до відповідачів про визнання договорів дарування недійсними внаслідок їх фіктивності, з метою уникнення виконання рішення суду, яким були задоволені вимоги позивача про стягнення суми боргу з одного з відповідачів. Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 28.01.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 28.09.2015, в задоволенні позову відмовлено.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідачка відчужила належне їй на праві власності нерухоме майно після набрання чинності судовим рішенням про стягнення з неї заборгованості на користь позивача, отже, могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Верховний Суд України, установивши ці обставини, прийшов до висновку, що суди не надали належної оцінки тому, що відповідачка була присутня в судових засіданнях як першої, так і апеляційної інстанцій, спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. За таких обставин Верховний Суд України скасував оскаржувані рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Зазначена справа стала предметом повторного перегляду Верховним Судом (постанова від 17.06.2020) рішень судів першої та апеляційної інстанції, якими вимоги позивача задоволено та було встановлено, що відповідач відчужила належні їй на праві власності земельні ділянки, будинок (магазин) та житловий будинок своїй донці, які були обізнані про наявність судового рішення про стягнення з відповідача заборгованості на користь позивачки, що набрало законної сили, передбачивши негативні наслідки для себе у випадку виконання вказаного судового рішення. Крім того, судами з`ясовано, при укладенні оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому судового рішення про стягнення грошових коштів з відповідача.

Одночасно Верховний Суд прийшов до висновку, що «фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним».

Також не є релевантним посилання позивача на постанову Верховного Суду від 19.05.2021 у справі № 693/624/19, оскільки обставини в ній та цій справі істотно відрізняються. Так, у справі № 693/624/19 у спірних правовідносинах ТОВ «Автобастіон» уклало договори купівлі-продажу транспортних засобів та відчужило вказане майно ОСОБА_2 одразу (протягом 16 днів після пред`явлення до нього позову) про відшкодування збитків, завданих в результаті ДТП. Рішення суду про відшкодування збитків на час укладення договорів відповідно ще не було. Проте на той час набрало законної сили рішення Дніпровського районного суду Києва від 05.02.2016 у справі № 755/2125/16-п, згідно з яким водій ОСОБА_4 був визнаний винним у вчиненні ДТП та заподіянні збитків позивачу (правопорушення, передбачене статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Отже вина водія ТОВ «Автобастіон», яке несло цивільно-правову відповідальність за скоєне ДТП, вже була доведена судовим рішенням, яке набрало законної сили, на відміну від цієї справи, в якій відсутній вирок відносно ОСОБА_2 .

Таким чином, аналіз представлених на обґрунтування позовних вимог рішень Верховного Суду свідчить про те, що фактично всі правочини щодо відчуження майна, які оцінювалися Верховним Судом, були вчинені відповідачами у справах на користь своїх близьких родичів за безоплатними договорами дарування майна, при цьому відповідачі відчужили майно після пред`явлення до них позову про відшкодування шкоди, або винесення рішення про стягнення заборгованості чи відшкодування шкоди, що набрало законної сили або відкриття виконавчого провадження на виконання такого рішення, достовірно знаючи про їх наявність.

Таким чином, позивачем не доведено, що укладення оспорюваних договорів купівлі- продажу квартири відбулось з метою приховання ОСОБА_14 цього майна від наступного звернення стягнення на майно в рахунок погашення боргу за невиконаним зобов`язанням, оскільки таке зобов`язання взагалі не настало.

Між тим, позивач, надаючи відповідні докази, висловлюючи свої припущення щодо ймовірних обставин цієї справи, а також заявляючи клопотання про витребування додаткових доказів у справі, у свій сукупності наведених ним доказів не довів наявність правових підстав для визнання оспорюваних правочинів фіктивними відповідно до вимог ст. 234 ЦК України, оскільки оплатні договори купівлі-продажу квартири були реально виконані, жодних рішень судів, нотаріальних виконавчих написів, виконавчих проваджень щодо стягнення з ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 грошових коштів на користь позивача, накладення будь-яких обтяжень на майно ОСОБА_7 до моменту вручення слідчим ОСОБА_18 копії цивільного позову та обвинувального акту 03.02.2020 (тобто через чотири місяці після укладення договору купівлі-продажу квартири від 05.11.2019) не було. Крім того, позивачем не доведено свідомий намір (умисел) ОСОБА_7 на ухилення від своїх грошових зобов`язань перед позивачем та наявності боргових зобов`язань перед ТОВ «Марафет Хоум» за період її роботи у позивача за трудовим договором.

Позивачем також не надано доказів того, що оспорювані правочини (договори купівлі- продажу) суперечать ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, окремим громадянам чи суб`єктам господарювання.

Позивач також посилається на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 24.07.2019 у справі №405/1820/17, відповідно до якого будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно зі статтею 16ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Наведеною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний спосіб.

Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права й охоронювані законом інтереси.

Згідно з положеннями статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

У постанові від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17 Верховний Суд сформулював правовий висновок про те, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

У постанові від 22.06.2020 в справі № 177/1942/16-ц Верховний Суд наголошував на тому, що наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним.

Відповідно до приписів статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому (частина перша статті 656 ЦК України).

За змістом статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Встановлено, що обидва договори купівлі-продажу квартири від 05.11.2019 та від 04.12.2019 були нотаріально посвідчені, а тому за формою відповідають встановленим законом вимогам.

Відповідно до частин першої, другої статті 234ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

За договором купівлі-продажу одна сторона зобов`язується передати майно, а інша - оплатити вартість цього майна у розмірі, узгодженому з продавцем.

На підставі доказів в матеріалах справи суд встановив, що сторони у вказаних договорах погодили вартість об`єкту договору купівлі-продажу, покупці сплатили кошти у розмірі, встановленому договором, разом з тим доказів на спростування зазначених фактів матеріали справи не містять, а суд в силу приписів статті 81 ЦПК України не уповноважений на підставі припущень позивача вважати доведеним факт ненастання юридичних наслідків за укладеними договорами купівлі-продажу квартири від 05.11.2019 та від 04.12.2019, підписаними сторонами цих договорів та посвідченими приватним нотаріусом.

За таких обставин у задоволенні позовних вимоги слід відмовити, оскільки недійсність спірних договорів позивачем недоведена.

Згідно з положеннями ст. 141 ЦПК України, у разі відмови у задоволенні позову, сплачена сума судових витрат, які складаються з судового збору та витрат на правову домомогу, не відшкодовується позивачеві.

Керуючись статтями 10, 12, 13, 76-81,141, 263-265, 280-284, 289 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

У задоволенні позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Марафет Хоум" до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні позивача: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ченцова Наталія Аркадіївна, про визнання договорів купівлі-продажу квартири недійсними (фіктивними), - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Суддя В.Л. Котвицький