Постанова

від 14.08.2024 по справі 504/112/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 серпня 2024 року

м. Київ

справа № 504/112/22

провадження № 61-1582св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Сімаченко Світлана Леонідівна, ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , підписану представником ОСОБА_4 , на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 22 липня 2022 року у складі судді Барвенко В. К. та постанову Одеського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року в складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Дришлюка А. І.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» (далі - ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ») звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л. (далі - приватний нотаріус Сімаченко С. Л.), ОСОБА_3 , про визнання договорів дарування недійсними.

Позов мотивований тим, що між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» був укладений кредитний договір від 23 січня 2007 року № 11109185000, відповідно до умов якого банк надав кредит у сумі 93 500,00 дол. США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 472 175,00 грн, строком до 23 січня 2014 року, з погашенням кредиту та відсотків за користування кредитом щомісячно, згідно з графіком погашення кредиту та відсотків.

23 січня 2007 року на забезпечення виконання зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту від 23 січня 2007 року № 11109185000 між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1 укладений договір застави транспортного засобу, згідно з умовами якого відповідач передав в заставу рухоме майно транспортний засіб - автомобіль марки Audi, модель Q7, 2006 року випуску, колір чорний, шасі (кузов, рама, коляска) k. НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 . Проте ОСОБА_1 порушив умови повернення суми кредиту, відсотків річних за користування кредитом та інших платежів, згідно з умовами та графіком погашення кредиту, у зв`язку з чим у нього утворилась заборгованість в розмірі 843 084,67 грн.

У зв`язку із укладенням 20 квітня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» і ТОВ «Кредекс Фінанс» (згідно протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Кредекс Фінанс» і ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ», юридична особа змінила назву на ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ») договору факторингу № 05/12, право вимоги за кредитом, укладеним з ОСОБА_1 , перейшло до ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» як до правонаступника у зобов`язанні, яке виникло між ОСОБА_1 та ПАТ «УкрСиббанк».

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2013 року стягнено з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредекс Фінанс» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 23 січня 2007 року № 11109185000 в сумі 843 084,67 грн; стягнено з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредекс Фінанс» судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 3 441,00 грн.

07 лютого 2014 року Приморський районний суд м. Одеси видав виконавчі листи на виконання вказаного рішення суду.

12 вересня 2018 року приватний виконавець Щербаков Ю. С. відкрив виконавче провадження № НОМЕР_3.

03 лютого 2020 року в межах процедури виконавчого провадження проведено електронні торги, за результатами яких примусово відчужено земельну ділянку, кадастровий номер 5122786400:01:001:2661, яка належала ОСОБА_1 . Переможцем електронних торгів є ОСОБА_3 .

Земельна ділянка, кадастровий номер 5122786400:01:001:0452, яка належала на праві власності ОСОБА_1 реалізована ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» у власність ОСОБА_3 в межах процедури, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження».

02 вересня 2021 року ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» отримало поштою позовну заяву ОСОБА_2 про визнання недійсними електронних торгів, свідоцтва про придбання нерухомого майна, договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння. За цим позовом ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 20 серпня 2021 року відкрито провадження у справі.

З указаного позову ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» стало відомо про те, що в один день 29 січня 2010 року ОСОБА_1 здійснив відчуження належних йому на праві власності земельних ділянок шляхом укладення договорів дарування на користь ОСОБА_2 .

На переконання позивача, вказані договори направлені на уникнення виконання зобов`язання за кредитним договором від 23 січня 2007 року № 11109185000, а тому просив визнати їх недійсними.

ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» просило:

визнати недійсним договір дарування від 29 січня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Сімаченко С. Л. та зареєстрований у реєстрі за № 70, за умовами якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняла у дар земельну ділянку загальною площею 3,8872 га, кадастровий номер 5122786400:01:001:2661, цільове призначення - ведення садівництва за адресою: Фонтанська сільська рада, Одеський (колишній Комінтернівський, Лиманський) район, Одеська область (за межами населеного пункту);

визнати недійсним договір дарування від 29 січня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Сімаченко С. Л. та зареєстрований у реєстрі за № 67, за умовами якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняла у дар земельну ділянку загальною площею 1,97 га, кадастровий номер 5122786400:01:001:0452, цільове призначення - ведення садівництва за адресою: Фонтанська сільська рада, Одеський (колишній Комінтернівський, Лиманський) район, Одеська область (за межами населеного пункту).

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 22 липня 2022 року, яке залишене без змін постановою Одеського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року, позовні вимоги ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» задоволено.

Визнано недійсним договір дарування від 29 січня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Сімаченко С. Л. та зареєстрований у реєстрі за № 70, за умовами якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняла у дар земельну ділянку загальною площею 3,8872 га, кадастровий номер 5122786400:01:001:2661, цільове призначення - ведення садівництва за адресою: Фонтанська сільська рада, Одеський (колишній Комінтернівський, Лиманський) район, Одеська область (за межами населеного пункту).

Визнано недійсним договір дарування від 29 січня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Сімаченко С. Л. та зареєстрований у реєстрі за № 67, за умовами якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняла у дар земельну ділянку загальною площею 1,97 га, кадастровий номер 5122786400:01:001:0452, цільове призначення - ведення садівництва за адресою: Фонтанська сільська рада, Одеський (колишній Комінтернівський, Лиманський) район, Одеська область (за межами населеного пункту).

Стягнено з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» в рівних частках судовий збір в сумі 4 540,00 грн.

Суд першої інстанції виходив з того, що на час безоплатного відчуження 29 січня 2010 року своїй тещі ОСОБА_2 двох земельних ділянок ОСОБА_1 було достеменно відомо про існування кредитного договору, не виконаного зобов`язання за ним та про правові наслідки невиконання зобов`язання. Тому є достатні підстави вважати, що сторони договорів вчинили оспорювані правочини з метою виведення з власності ОСОБА_1 майна, за рахунок якого можливо було б звернути стягнення під час виконання в майбутньому судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором. У зв`язку з викладеним ці договори є фіктивними та підлягають визнанню недійсними.

Суд першої інстанції також вказав, що до 2021 року ОСОБА_2 не намагалась здійснити державної реєстрації права власності на земельні ділянки, що може слугувати підтвердженням відсутності бажання реального настання правових наслідків, обумовлених оспорюваними правочинами.

Також не встановлено реальних доказів того, що дії сторін були спрямовані на перехід права власності на нерухоме майно, навпаки встановлені всі ознаки того, що оспорювані правочини вчинені з метою приховування нерухомого майна від звернення стягнення на це майно в рахунок погашення заборгованості по кредитному договору. При цьому відповідачами не надано суду достовірних доказів користування земельними ділянками обдаровуваною особою, їх забудови, тощо.

Отже, правова мета оспорюваних договорів дарування є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена такими правочинами (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому ці договори є фіктивним і можуть бути визнані недійсними з підстав, передбачених статтею 234 ЦК України.

Апеляційний суд вважав необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що оспорюваними договорами дарування від 29 січня 2010 року, укладеними між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , не порушуються права та інтереси позивача ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ». Між ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» і ОСОБА_1 існують зобов`язальні правовідносини, які виникли на підставі договору кредиту, та на теперішній час ці правовідносини тривають, зобов`язання за кредитним договором у повному обсязі не погашено, триває виконавче провадження. При цьому договори дарування від 29 січня 2010 року, за умовами якого боржник ОСОБА_1 подарував належне йому нерухоме майно своєму близькому родичу ОСОБА_2 , укладені очевидно недобросовісно, направлені на недопущення звернення стягнення на майно боржника, а тому безпосередньо порушують майнові інтереси кредитора ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ».

Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги відносно того, що спірні земельні ділянки були відчужені ОСОБА_1 до пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості за кредитним договором. Наявність кредитного зобов`язання ОСОБА_1 перед позивачем за договором про надання споживчого кредиту від 23 січня 2007 року № 11109185000 в сумі 93 500,00 дол. США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 472 175,00 грн, на час укладання оспорюваних договорів дарування земельних ділянок вказує на недобросовісність дарувальника ОСОБА_1 та намагання уникнути відповідальності за зобов`язанням за кредитним договором. Сам по собі факт того, що спірні земельні ділянки були відчужені ОСОБА_1 до пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості за кредитним договором не спростовують висновків про те, що оспорювані правочини не були спрямовані на реальне настання обумовлених ним правових наслідків. ОСОБА_1 міг передбачити негативні для себе наслідки у випадку невиконання умов кредитних зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту від 23 січня 2007 року № 11109185000.

Відносно доводів апеляційної скарги про те, що договір про надання споживчого кредиту від 23 січня 2007 року № 11109185000, який укладений між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк», забезпечений заставою автомобіля Audi Q7 2006 року випуску, суд вказав, що конкретний обсяг відповідальності заставодавця перед кредитором визначається договором застави. При цьому, укладаючи договір застави, сторони передбачили можливість звернення стягнення не тільки на предмет застави, а і на інше майно та/чи грошові кошти заставодавця. Черговість звернення стягнення визначається заставодержателем. Тому суди зробили висновок про визнання недійсними договорів дарування земельних ділянок від 29 січня 2010 року, які були укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , незважаючи на те, що договір про надання споживчого кредиту від 23 січня 2007 року № 11109185000, укладений між ОСОБА_1 і АКІБ «УкрСиббанк», був забезпечений заставою іншим нерухомим майном відповідача, а саме автомобіля Audi Q7, 2006 року випуску.

Доводи про те, що не здійснення ОСОБА_2 державної реєстрації до 2021 року не може свідчити про відсутність бажання сторін правочину реального настання правових наслідків договору дарування земельних ділянок, апеляційний суд вважав необґрунтованими. Як було встановлено апеляційним судом 29 січня 2010 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладені договори дарування спірних земельних ділянок. Згідно з рішеннями про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень від 07 липня 2021 року № 59157960, № 59158105 державний реєстратор прав на нерухоме майно ОСОБА_5 , розглянувши заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень подані ОСОБА_2 , відмовив у державній реєстрації права власності земельних ділянок кадастрові номери: 5122786400:01:001:0452 та 5122786400:01:001:2661 за ОСОБА_2 .Таким чином, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_2 до 2021 року не здійснювала державної реєстрації права власності на земельні ділянки. Вказане може слугувати підтвердженням відсутності бажання реального настання правових наслідків, обумовлених оспорюваними правочинами.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У січні 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Брагарчук О. Р. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Касаційна скарга з урахуванням уточнення від 10 квітня 2023 року мотивована тим, що:

висновки Верховного Суду, на які послалися суди, не можуть бути використані під час вирішення цієї справи, оскільки фактичні обставини цих справ у них відрізняються;

договори дарування земельних ділянок, укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не містять ознак фраудаторних правочинів, підстав для визнання спірних договорів недійсними не було, оскільки відчуження належного ОСОБА_1 майна відбулося задовго (за три роки) до пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості за кредитним договором від 23 січня 2007 року № 11109185000; після відчуження спірного майна на користь ОСОБА_2 у відповідача на праві власності залишалося інше майно, за рахунок якого він міг відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором (земельна ділянка); на забезпечення виконання своїх зобов'язань перед кредитором між ОСОБА_1 та АКІБ «Укрсиббанк» укладений договір застави транспортного засобу від 23 січня 2007 року, відповідно до пункту 1.2 якого сторони погодили, що заставою забезпечується в повному обсязі виконання усіх грошових зобов'язань ОСОБА_1 за договором про надання споживчого кредиту від 23 січня 2007 року № 11109185000;

сама по собі наявність кредитного договору від 23 січня 2007 року № 11109185000 не може свідчити про те, що на момент укладення спірних правочинів у ОСОБА_1 вже була заборгованість перед кредитором. При цьому в матеріалах справи відсутні докази того, що станом на 29 січня 2010 року заборгованість ОСОБА_1 була простроченою. Докази подані позивачем до суду на підтвердження наявності заборгованості відповідача не містять даних про те, коли саме відповідач почав уникати своїх зобов'язань за кредитним договором та з якого моменту кредитор набув право на звернення з позовом про стягнення заборгованості. Тому суди зробили безпідставний висновок, що на час укладення спірних правочинів заборгованість ОСОБА_1 перед кредитором була простроченою;

ОСОБА_1 як власник земельних ділянок мав право вільно розпоряджатися своєю власністю на свій розсуд, зокрема подарувати. Договори дарування земельних ділянок не порушують права будь-яких інших осіб. При цьому дії ОСОБА_1 щодо укладення правочинів були добросовісними та направленими на реальне настання наслідків їх укладення;

будь-яких дій щодо відчуження предмету застави відповідач не вчиняв та у випадку виникнення заборгованості він був впевнений, що матиме можливість розрахуватися з кредитором за рахунок заставленого майна, що і було передбачено сторонами в договорі застави. При цьому на момент укладення кредитного договору вартість заставленого майна була більше за розмір зобов'язання боржника за кредитним договором;

ОСОБА_2 набула права власності на спірні земельні ділянки на підставі договорів дарування, але не здійснення нею державної реєстрації до 2021 року жодним чином не впливає на її право власності, адже сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності.

Позиція інших учасників справи

У травні 2023 року від представника ОСОБА_3 - адвоката Тодорова А. І. надійшов відзив, у якому він просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Відзив на касаційну скаргу обґрунтований тим, що:

суди обґрунтовано вважали, що дії ОСОБА_1 як позичальника є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог кредитора;

правова мета оспорюваних договорів дарування є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена такими правочинами (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), тому суди обґрунтовано вважали такі договори недійсними відповідно до статті 234 ЦК України у зв`язку з їх фіктивністю;

спірні угоди є фіктивними, адже сторони договорів вчинили їх з метою виведення з власності ОСОБА_1 майна, за рахунок якого можливо було б звернути стягнення під час виконання в майбутньому судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором. До цього часу кредит не погашений, жодних активних дій боржник не вживав, іншого майна, за рахунок якого можливо погасити заборгованість, у ОСОБА_1 немає;

підтвердженням відсутності у сторін бажання реального настання правових наслідків, обумовлених оспорюваними правочинами, є та обставина, що до 2021 року (час звернення з позовом до суду) ОСОБА_2 або інші особи не вживали жодних заходів та не вчиняли жодних дій щодо державної реєстрації права власності на земельні ділянки. Такі дії можуть свідчити про умисне приховування майна від можливої конфіскації або інших законних заходів щодо погашення заборгованості. При цьому відповідачі не надали достовірних доказів користування земельними ділянками обдаровуваною особою, їх забудови, або користування ними за призначенням (садівництво);

доводи відповідачів про те, що договори дарування були укладені до набрання законної сили рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2013 року у справі № 522/3870/13-ц, а тому ці правочини не могли бути використані відповідачем для ухилення від обов`язку повернення кредиту, є безпідставними та необґрунтованими. Зазначене навпаки підтверджує те, що дії відповідачів були заздалегідь спланованими з метою ухилення від повернення кредиту в майбутньому. Обов`язок повернення кредиту виникає з моменту укладення самого кредитного договору, і припиняється належним виконанням у момент повернення заборгованості за кредитним зобов`язанням в повному обсязі. При цьому про факт наявності заборгованості за кредитом було відомо ОСОБА_1 , але, незважаючи на існування кредитного зобов`язання, він подарував (безоплатно передав) своїй тещі земельні ділянки, чим фактично зменшив свою платоспроможність перед кредитором;

аргументи ОСОБА_2 про те, що кредитний договір був забезпечений заставою автомобіля, а стягнення повинно було здійснюватись у межах вартості заставленого майна, є необґрунтованими, оскільки, укладаючи договір застави, сторони передбачили можливість звернення стягнення не лише на предмет застави, а й на інше майно та / чи грошові кошти заставодавця.

У серпні 2023 року від ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» надійшов відзив на касаційну скаргу, який підписаний генеральним директором товариства ОСОБА_6 . Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

Відзив на касаційну скаргу обґрунтований тим, що:

ОСОБА_1 усвідомлював, що після виникнення в нього зобов'язання щодо повернення кредиту та сплати відповідних процентів, позивач звернеться з вимогою щодо повернення кредиту та з позовом до суду;

договори дарування земельних ділянок від 29 січня 2010 року є фіктивними, оскільки не були спрямовані на реальне настання обумовлених ними правових наслідків та суперечать вимогам цивільного законодавства. ОСОБА_2 знала про те, що ОСОБА_1 є боржником банку за кредитним договором.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 лютого 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху, надано строк для усунення її недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2023 року продовжено ОСОБА_2 строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2023 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 22 липня 2022 року та постанови Одеського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року, відкрито касаційне провадження та витребувано з суду першої інстанції справу № 504/112/22. Цією ж ухвалою у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 22 липня 2022 року та постанови Одеського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2023 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 22 липня 2022 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

У грудні 2023 року матеріали справи № 504/112/22 надійшли до Верховного Суду.

Розпорядженням від 24 квітня 2024 року № 585/0/226-24 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи, справу передано судді-доповідачеві Дундар І. О.

Ухвалою Верховного Суду від 26 червня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 26 квітня 2023 року зазначено, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України (неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Крім того, зазначено, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що між ОСОБА_1 і АКІБ «УкрСиббанк» укладений договір про надання споживчого кредиту від 23 січня 2007 року № 11109185000, відповідно до умов якого банк надав кредит у сумі 93 500,00 дол. США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 472 175,00 грн, строком до 23 січня 2014 року, з погашенням кредиту та відсотків за користування кредитом щомісячно, згідно з графіком погашення.

23 січня 2007 року на забезпечення виконання зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту від 23 січня 2007 року № 11109185000 між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1 укладений договір застави транспортного засобу, згідно з умовами якого відповідач передав в заставу рухоме майно транспортний засіб - автомобіль марки Audi, модель Q7, 2006 року випуску, колір чорний, шасі (кузов, рама, коляска) k. НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 .

20 квітня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» і ТОВ «Кредекс Фінанс» (згідно протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Кредекс Фінанс» та ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ», юридична особа змінила назву на ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ») укладений договір факторингу № 05/12, згідно з умовами якого право вимоги за кредитом, укладеним з ОСОБА_1 , перейшло до ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ», як до правонаступника у зобов`язанні, яке виникло між ОСОБА_1 і ПАТ «УкрСиббанк».

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2013 року у справі № 522/3870/13 з ОСОБА_1 стягнена на користь ТОВ «Кредекс Фінанс» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 23 січня 2007 року № 11109185000 у сумі 843 084,67 грн та судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 3 441,00 грн.

12 вересня 2018 року приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Щербаков Ю. С. відкрив виконавче провадження № НОМЕР_3.

29 січня 2010 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладений договір дарування, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л. та зареєстрований у реєстрі за № 70, за змістом якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняла у дар земельну ділянку загальною площею 3,8872 га, кадастровий номер 5122786400:01:001:2661, цільове призначення - ведення садівництва, яка розташована за адресою: Фонтанська сільська рада, Одеський (колишній Комінтернівський, Лиманський) район Одеська область (за межами населеного пункту).

29 січня 2010 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладений договір дарування, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л. та зареєстрований у реєстрі за № 67, за змістом якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняла у дар земельну ділянку загальною площею 1,97 га, кадастровий номер 5122786400:01:001:0452, цільове призначення - ведення садівництва, яка розташована за адресою: Фонтанська сільська рада, Одеський (колишній Комінтернівський, Лиманський) район Одеська область (за межами населеного пункту).

ОСОБА_2 не здійснила державної реєстрації свого права за вказаними договорами дарування від 29 січня 2010 року.

Позиція Верховного Суд

Щодо договорів дарування

Речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов`язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом (частина перша статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року № 1952-IV, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до статті 210 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

У частині третій та четвертій статті 334 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачалося, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Згідно частини третьої статті 640 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина друга статті 719 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

У частині першій та другій статті 126 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується: а) цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою; б) свідоцтвом про право на спадщину.

Існує ієрархія між ЦК як кодифікованим законом та іншими (поточними) законами, що регулюють цивільні відносини. Ця ієрархія базується на визнанні ЦК основним актом цивільного законодавства (вимір ієрархії по горизонталі). У статті 4 ЦК України закріплюється пріоритет норм ЦК (як основного регулятора приватних відносин) над нормами інших законів. Причому, що такий спосіб вирішення колізії норм ЦК із нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК над нормами інших законів, підтримувався, зокрема, Конституційним Судом України (див.: рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), Верховним Судом України (див.: постанову Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15), постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20)).

Ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їх юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону та підзаконних актів та, по-друге, на співвідношення Конституції та законів (як кодифікованих, так і інших (поточних)). Щодо виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі, то в статті 4 ЦК України встановлено повний перелік нормативно-правових актів, якими можуть регулюватися цивільні відносини. Крім Конституції України, ЦК України та інших законів України, цивільні відносини можуть регулюватися, за загальним правилом, лише такими підзаконними актами, як: акти Президента України, видані у випадках, установлених виключно Конституцією України; постанови Кабінету Міністрів України, що не суперечать положенням ЦК України та інших законів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням ЦК України, або іншому закону, мають застосовуватися відповідні положення ЦК або іншого закону. Інші органи державної влади України та органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативні акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом. Таким чином можливість видання актів цивільного законодавства на підзаконному рівні для зазначених органів суттєвим чином обмежена (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 676/47/21 (провадження № 61-8014св22)).

Обміркувавши викладене касаційний суд зауважує, що:

законодавцем до 01 січня 2013 року встановлювалися різні правові режими для договору дарування та договору купівлі-продажу земельної ділянки;

договір купівлі-продажу земельної ділянки підлягав і нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Право власності на земельну ділянку виникало з моменту здійснення державної реєстрації договору купівлі-продажу (частина четверта статті 334 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин);

договір дарування земельної ділянки підлягав тільки нотаріальному посвідченню. Право власності на земельну ділянку виникало з моменту здійснення нотаріального посвідчення договору дарування (частина третя статті 334 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин);

для визначення того, яка норма підлягає застосуванню (ЦК чи Закон № 1952-IV), слід застосовувати частину другу статті 4 ЦК, що закріплює пріоритет норм ЦК над нормами інших законів (останову Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20)).

Щодо правочинів на шкоду кредитору

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

В Дигестах, наприклад, вказувалося, що juris praecepta sunt haec: honeste vivere, alterum non laedere, suum cuique tribuere (норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах). Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що:

«позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:

фіктивного (стаття 234 ЦК України);

такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);

такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що:

«цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину. Належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 161/12564/21 (провадження № 61-10546св22).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) зазначено, що:

«очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу від 26 червня 2018 року частки у праві спільної часткової власності на квартиру) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу від 26 червня 2018 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_1 і зумовив для неї настання таких негативних наслідків. Обраний ОСОБА_1 спосіб захисту (відновлення становища яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності ОСОБА_2) передбачений пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах».

Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що:

цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису;

недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб;

зміст як договірного, так і недоговірного зобов`язання складають права та обов`язки його суб`єктів. Суб`єктивне право, що належить управомоченій стороні у зобов`язанні, йменується правом вимоги, а суб`єктивний обов`язок зобов`язаної сторони називається боргом;

мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зверненні з позовом ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» посилалось на те, що 29 січня 2010 року ОСОБА_1 здійснив відчуження належних йому на праві власності земельних ділянок шляхом укладення двох договорів дарування на користь ОСОБА_2 . Позивач вважав, що ці договори направлені на уникнення виконання зобов`язання за кредитним договором від 23 січня 2007 року № 11109185000. Крім того, ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» зазначало про можливість оскарження договорів дарування заінтересованою особою, яка не є стороною правочину;

суди встановили, що між ОСОБА_1 і АКІБ «УкрСиббанк» укладений договір про надання споживчого кредиту від 23 січня 2007 року, відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит у сумі 93 500,00 дол. США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 472 175,00 грн. У цей же день на забезпечення виконання зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту від 23 січня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1 укладений договір застави транспортного засобу. 20 квітня 2012 року на підставі договору факторингу № 05/12 право вимоги за вказаним кредитним договором перейшло до ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» як до правонаступника у зобов`язанні, яке виникло між ОСОБА_1 і ПАТ «УкрСиббанк»;

заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2013 року у справі № 522/3870/13 з ОСОБА_1 стягнута на користь ТОВ «Кредекс Фінанс» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 23 січня 2007 року у сумі 843 084,67 грн та судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 3 441,00 грн;

у позовній заяві ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» (а. с. 3 - 4), у відзивах на позовну заяву (а. с. 47, 111), які подані ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , у апеляційних скаргах ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а. с. 164, 236 в) вказано, що 12 вересня 2018 року на виконання виконавчого листа № 522/3870/13 приватний виконавець Щербаков Ю. С. відкрив виконавче провадження № НОМЕР_3. У лютому 2020 року в межах процедури виконавчого провадження проведено електронні торги, за результатами яких примусово відчужено земельну ділянку, кадастровий номер 5122786400:01:001:2661, яка належала ОСОБА_1 . Переможцем електронних торгів є ОСОБА_3 . Земельна ділянка, кадастровий номер 5122786400:01:001:0452, яка належала на праві власності ОСОБА_1 реалізована ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» у власність ОСОБА_3 в межах процедури, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження»;

позов ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» про визнання договорів дарування недійсними з підстав їх фраудаторності (на шкоду кредитору) спрямований на повернення земельних ділянок у власність ОСОБА_1 (боржника);

апеляційний суд не звернув увагу, що мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована;

апеляційний суд, погодившись з висновками суду першої інстанції, не врахував, що сторони в справі посилалися на те, що спірні земельні ділянки уже реалізовані в інтересах ТОВ «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» (кредитора) і не перевірив чи звернув кредитор стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, та як наслідок чи допустимо застосувати конструкцію фраудаторного правочину в цій справі.

За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив передчасний висновок про залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду прийнята без додержання норм матеріального і процесуального права. Таким чином, касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається, крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. постанову Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц).

Ураховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , підписану представником ОСОБА_4 , задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Одеського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко