Рішення

від 15.08.2024 по справі 917/616/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Капітана Володимира Кісельова, 1, м. Полтава, 36000, тел. (0532) 61 04 21

E-mail: inbox@pl.arbitr.gov.ua, https://pl.arbitr.gov.ua/sud5018/

Код ЄДРПОУ 03500004

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.08.2024 Справа № 917/616/24

Господарський суд Полтавської області у складі судді Тимощенко О.М., при секретарі судового засідання Отюговій О.І., представники учасників справи не з`явилися, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Каскад 2007", вул. Петрівська, 15, м. Миргород, Полтавська область, 37600

до відповідача Миргородської міської ради, вул. Незалежності, 17, м. Миргород, Полтавська область, 37600

про визнання права власності

ВСТАНОВИВ:

11.04.2024 року до Господарського суду Полтавської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Каскад 2007" до відповідача Миргородської міської ради про визнання за позивачем за набувальною давністю права власності на невиробничий будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами, площею 0,4847 га, розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 5310900000:50:076:0024 з цільовим призначенням для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель і споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, який знаходиться за адресою: вул. Петрівська, 15, м. Миргород, Полтавська область (вх. №654/24).

Ухвалою від 16.04.2024 року суд залишив позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Каскад 2007" без руху та надав строк 5 днів з дня вручення даної ухвали для усунення вказаних у ній недоліків позовної заяви.

19.04.2024 року до суду від представника позивача на виконання вимог ухвали суду від 16.04.2024 року надійшов супровідний лист з додатками: уточненою позовною заявою та належним чином засвідченими та належної якості доказами (вх. № 5440).

Ухвалою суду від 23.04.2024 року відкрито провадження у даній справі, ухвалено розглядати справу у порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання у справі на 21.05.2024 року на 10:30 год. Встановлено учасникам справи строки на подачу заяв по суті спору.

09.05.2024 року від Миргородської міської ради надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти позову заперечував (арк. справи 178-179).

20.05.2024 року від відповідача надійшло клопотання, в якому відповідач просив провести підготовче засідання даної справи, що призначена до розгляду на 21.05.2024 року на 10:30 год без участі представника Миргородської міської ради. Проти призначення справи до судового розгляду по суті не заперечував.

Під час розгляду справи у підготовчому засіданні 21.05.2024 року судом оголошено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті на 20.06.2024 року на 11:00 год.

У зв`язку з перебуванням судді Тимощенко О.М. у відпустці засідання суду 20.06.2024 року не відбулося.

Ухвалою від 24.07.2024 року суд призначив розгляд справи по суті на 15.08.2024 року.

В судове засідання 15.08.2024 року представники учасників справи не з`явились.

Відповідач подав клопотання, в якому просив суд проводити розгляд справи без участі представника Миргородської міської ради, при винесенні рішення просив врахувати правову позицію Миргородської міської ради, викладену у поданому раніше відзиві на позовну заяву від 07.05.2024 р. № 1725/01-35 та прийняти рішення відповідно до чинного законодавства.

Від позивача надійшло клопотання, в якому позивач просив суд судове засідання відкласти в зв`язку з перебуванням представника позивача адвоката Жаги Е.Г. у відпустці. Доказів на підтвердження наведених обставин до клопотання позивач не подав.

Суд констатує, що, всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог та судом дотримано, під час розгляду справи, обумовлені чинним ГПК України процесуальні строки для звернення із заявами по суті справи та іншими заявами з процесуальних питань.

Згідно ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Водночас, суд звертає увагу на те, що явка сторін у судове засідання обов`язковою не визнавалась, а брати участь у судових засіданнях є правом учасників справи, що встановлено ст. 42 ГПК України. Окрім того, за висновками суду у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого, суд дійшов висновку, що справа може бути розглянута за наявними у ній документами.

Суд також враховує правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 12 березня 2019 року Справа № 910/12842/17, від 16.07.2020 року у справі №924/369/19, від 9 червня 2022 р. N 922/1690/21 де, зокрема, вказано на таке.

Положеннями ст. 129 Конституції України, ст. 2 ГПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (ст. 202 ГПК України).

Господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв`язку з відсутністю його представника (з причин, пов`язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т. п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов`язаних з ним трудовими відносинами.

Наведені позивачем обставини в обґрунтування причин неявки представника у судове засідання не можуть бути визнані судом поважними, адже не є об`єктивно непереборними. Матеріали справи свідчать, що позивач був обізнаний про призначену дату судового засідання завчасно і він не був позбавлений можливості вчинити дії з організації представництва інтересів у суді раніше. Натомість відповідне клопотання надійшло від нього напередодні судового засідання.

А тому, беручи до уваги те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів неможливості прибуття представника в судове засідання, обґрунтування позовних вимог наведено у позовній заяві та не змінювалося, з метою дотримання розумних строків розгляду справи суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за наявними матеріалами в даному судовому засіданні.

Рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що Товариство з обмеженою відповідальністю «КАСКАД 2007» з 2007 року добросовісно, відкрито та безперервно користується невиробничим будинком з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Даний об`єкт нерухомого майна, 25 січня 2007 року ТОВ «КАСКАД 2007» придбало у Малого приватного переробно-виробничого підприємства «Хлібодар», що підтверджується актом прийому-передачі активів і пасивів від юридичної особи МПГГВП «Хлібодар» до юридичної особи - правонаступника ТОВ «КАСКАД 2007» від 15.01.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Миргородського районного нотаріального округу Полтавської області Карбан Є.О. та зареєстрованим в реєстрі №401, 402, 403. Дане нерухоме майно площею 0,4847 га, розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 5310900000:50:076:0024 з цільовим призначенням для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель і споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, згідно договору оренди земельної ділянки №11/485, користувачем якої є ТОВ «КАСКАД 2007». 02 березня 2006 року МППАП «Хлібодар» отримали дозвіл на виконання будівельних робіт з будівництва складу готової продукції за адресою: вул. Петрівська, оуд.15, м. Миргород, Полтавська область, що підтверджується дозволом на виконання будівельних робіт №2-03/16 від 02.03.2006 року та робочим проектом від 2005 року.

В червні 2023 року ТОВ «КАСКАД 2007» звернулося до виконавчого комітету Миргородської міської ради Полтавської області про зміну адреси будівництва з вул. Петрівська, 15 та вул. Петрівська, 17 в м. Миргород, Полтавської області. Проте, виконавчим комітетом Миргородської міської ради Полтавської області було відмовлено у зміні даної адреси.

Як вказував позивач у позові, ТОВ «КАСКАД 2007» з 2007 року і до цього часу безперервно та відкрито володіє і користується невиробничим будинком з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що, на його думку, свідчить про добросовісність заволодіння, відкритість, безперервність, тривалість (понад десяти років) та безтитульність володіння позивачем спірним об`єктом, а отже, і про наявність підстав для визнання за позивачем права власності на зазначений об`єкт рухомості на підставі статті 344 Цивільного кодексу України за набувальною давністю.

Позивачем подано як докази обґрунтованості позовних вимог: копії статуту ТОВ «КАСКАД 2007», паспорта та ідентифікаційного номера ОСОБА_1 , додатку 1 до рішення виконавчого комітету №118 від 26.04.2023 року, дозволу на виконання будівельних робіт №2.03/16 від 02.03.2006 року, робочого проекту складу для зберігання борошна від 2005 року, рішення виконавчого комітету Миргородської міської ради №268 від 10.04.2017 року; свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи ТОВ «КАСКАД 2007» серії А00№603545, довідки з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України №169, статуту ТОВ «КАСКАД 2007», паспорта та ідентифікаційного номера ОСОБА_2 , рішення засновника ТОВ «каскад 2007» від 31.01.2007 року, інформаційного листа управління архітектури та державного архітектурно-будівельного контролю №13-18/1010 від 02.10.2019 року, акту прийому-передачі активів і пасивів від юридичної особи МППВП «Хлібодар» до юридичної особи - правонаступника ТОВ «КАСКАД 2007» від 25.01.2007 року, звіту про оцінку вартості нежитлової будівлі, склад від 17.03.2023 року, інформаційного листа виконавчого комітету Миргородської міської ради №2124/3064/01-25 від 19.06.2023 року, дозволу на виконання будівельних робіт №2,03/16 від 02.03.2006 року, робочого проекту складу для зберігання борошна від 2005 року, рішення виконавчого комітету Миргородської міської ради №268 від 10.04.2017 року, технічного паспорта на виробничий будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами від 25.02.2019 року, витягу з рішення Миргородської міської ради №249 від 19.12.2017 року, договору оренди землі №11/878 від 06.12.2023 року, витягу з Державного реєстру речових прав від 11.12.2023 року, звіту №8 про проведення технічного обстеження від 2019 року.

Відповідач проти позову заперечував з таких підстав: 2 березня 2006 року Мале приватне переробно-виробниче підприємство "Хлібодар" отримало дозвіл на виконання будівельних робіт з будівництва складу готової продукції за адресою: Полтавська обл., м. Миргород, вул. Петрівська, 15. 31 січня 2007 року рішенням засновника Товариства з обмеженою відповідальністю "Каскад 2007" ОСОБА_1 у зв`язку з перетворенням (реорганізацією) юридичної особи МППВП "Хлібодар" створено юридичну особу - правонаступника Товариство з обмеженою відповідальністю "Каскад 2007". 25 січня 2007 року МППВП "Хлібодар" передало ТОВ "Каскад 2007" згідно акту прийому-передачі активів і пасивів від юридичної особи МППВП "Хлібодар" до юридичної особи - правонаступника ТОВ "Каскад 2007" зазначений у п.152 "капітальні інвестиції" склад готової продукції. Даний акт було затверджено засновником МППВП "Хлібодар" ОСОБА_1 25 січня 2007 року, прийнято директором ТОВ "Каскад 2007" JI.I. Мащенко, посвідчено 29 січня 2007 року приватним нотаріусом Миргородського районного нотаріального округу Полтавської області Є. О. Карбаном та зареєстровано в реєстрі за №401,402,403. Відповідно до п.1.5 розділу "Загальні положення" Статуту ТОВ "Каскад 2007" Товариство набуло права юридичної особи з моменту його державної реєстрації, тобто 05.02.2007 року, що підтверджується доданою до позовної заяви довідкою №169 з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. Натомість, напередодні вищевказаного рішення про створення даної юридичної особи від 31 січня 2007 року, 29 січня 2007 року директор ТОВ "Каскад 2007" Мащенко JI.I. підписала вищевказаний акт прийому-передачі активів і пасивів. Згідно п. 6.4. Статуту ТОВ зазначено, що у Товаристві створюється одноособовий виконавчий орган - Директор. Вищевказані обставини ставить під сумнів право підпису Директора даного акту станом на 29 січня 2007 року та не може фіксувати момент передачі майна згідно акту Позивачеві. Наведені обставини не свідчать про те, що позивач добросовісно, заволодів вказаним майном, як і те що позивач відкрито володіє спірним нерухомим майном, що підтверджує відсутність сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачене юридичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості, орендної плати за укладеними договорами оренди №11/485 та №11/878 ТОВ "Каскад 2007" за період 01.01.2021 року - 01.05.2024 року додатки до позовної заяви містять ряд розбіжностей, а саме в частині адреси місця розташування складу готової продукції. Так дозвіл на виконання будівельних робіт №2.03/16 від 02.03.2006 року надавався за адресою: АДРЕСА_1 . Натомість у копії звіту про оцінку вартості нежитлової будівлі - склад від 17.03.2023 року, копії технічного паспорта на виробничий будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами від 25.02.2019 року, копія звіту про проведення технічного обстеження від 2019 року містять адресу: АДРЕСА_2 . Додана до позову копія рішення Виконавчого комітету Миргородської міської ради Полтавської області від 10 квітня 2017 року "Про зміну поштової адреси" не пояснює причину розбіжності, зі змісту копії листа Виконавчого комітету Миргородської міської ради Полтавської області від 19.06.2023 року №2124/3064/01-25 слідує, що Позивачу відмовлено у зміні адреси об`єкту будівництва з вулиці Петрівська, 15 на вулицю Петрівська, 17.

На думку відповідача, вищевикладені обставини суперечать правомірності задоволення позовної вимоги та більше свідчать про пошук позивачем механізму узаконення об`єкту нерухомості шляхом реєстрації за собою права власності на підставі судового рішення про визнання права власності за набувальною давністю в обхід законодавчо врегульованому порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що не є підставою для задоволення даного позову.

Відповідачем до відзиву додано копію витягу з ЄДРЮОФОПГФ.

У відповідності до частини першої статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно вимог ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

У відповідності до ст.76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Судом досліджено всі подані учасниками справи докази.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї ( ч. 8 ст. 80 ГПК України).

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Позивач просив суд визнати за ним право власності за набувальною давністю.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За нормами Цивільного кодексу України підставами виникнення (набуття) права власності є різні правопороджуючі юридичні факти або правовідносини.

Право власності може набуватись різними способами, які поділяються на дві групи: первинні, тобто такі, які не залежать від прав попереднього власника на майно, та похідні, за яких право власності на майно переходить до власника від його попередника в порядку правонаступництва.

Цивільний кодекс України розглядає набувальну давність як первинний спосіб набуття права власності, який поширюється на випадки фактичного безпідставного володіння чужим майном за певних умов.

Відповідно до частини першої, четвертої статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Отже, правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є, зокрема, фізичні особи та юридичні особи.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі №201/12550/16-ц Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Матеріали справи свідчать, що ТОВ «Каскад 2007» створено за рішенням засновника від 31.01.2007 року у зв`язку із перетворенням (реорганізацією) юридичної особи МППВП «Хлібодар» (арк. справи 18).

Суд встановив, що 25 січня 2007 року ТОВ «КАСКАД 2007» отримало від Малого приватного переробно-виробничого підприємства «Хдібодар» нерухоме майно -невиробничий будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами, який розташований за адресою: вул. Петрівська, 15, м. Миргород, Полтавська область, що підтверджується актом прийому-передачі активів і пасивів від юридичної особи МПГГВП «Хлібодар» до юридичної особи - правонаступника ТОВ «КАСКАД 2007» від 15.01.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Миргородського районного нотаріального округу Полтавської області Карбан Є.О. та зареєстрованим в реєстрі №401, 402, 403 ( арк. справи 22--24).

Згідно статуту позивача ТОВ «КАСКАД 2007» є правонаступником Малого приватного переробно-виробничого підприємства «Хдібодар» (арк. справи 10-17).

Наведене спростовує посилання позивача на безтитульність володіння спірним майном та заволодіння чужим майном, подані докази свідчать, що позивач отримав спірне майно саме за волею власника, як його правонаступник.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 15.11. 2022 року у справі №293/1061/21.

Крім того, судом досліджено всі подані докази, в т.ч. листи відповідача (арк. справи 19-21), дозвіл на виконання будівельних робіт №2,03/16 від 02.03.2006 року, робочий проект складу для зберігання борошна від 2005 року, рішення виконавчого комітету Миргородської міської ради №268 від 10.04.2017 року, технічний паспорт на виробничий будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами від 25.02.2019 року, витяг з рішення Миргородської міської ради №249 від 19.12.2017 року, договір оренди землі №11/878 від 06.12.2023 року, витяг з Державного реєстру речових прав від 11.12.2023 року, звіт №8 про проведення технічного обстеження від 2019 року.

З них вбачається, що до складу майна, на яке позивач просить суд визнати право власності за набувальною давністю, входить і самочинно збудоване майно, яке не введено в експлуатацію.

Щодо цього суд зазначає наступне.

Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Саме такий сталий правовий висновок Верховного Суду викладено у низці постанов останнього, зокрема, від 19.02.2020 у справі №910/3044/18, від 10.02.2020 у справі №923/82/19, від 16.01.2020 у справі №916/455/19, від 02.08.2019 у справі №915/962/18 тощо.

Згідно з частиною першою статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Правовий аналіз наведеної норми дозволяє виділити наступні ознаки самочинного будівництва: об`єкт нерухомого майна збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети у встановленому порядку; відсутність належного дозволу чи належно затвердженого проекту для будівництва; створення об`єкта з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Кожна із зазначених ознак є самостійною і достатньою для того, щоб визнати об`єкт нерухомого майна самочинним будівництвом, відтак при вирішенні спору, що виникає у зв`язку з будівництвом на земельній ділянці об`єкта нерухомості, повинно досліджуватися питання наявності дозвільної документації на будівництво спірних об`єктів і документів про виділення земельної ділянки.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 10.01.2019 у справі №915/1376/17.

Самочинне будівництво є порушенням встановлених державою правил та норм здійснення будівництва, що призводить до нераціональної забудови населених пунктів, невідповідності збудованих об`єктів нерухомості встановленим вимогам законодавства, що є порушенням прав територіальної громади, а також питань безпеки під час експлуатації вже збудованого об`єкта, екологічної та санітарно-епідеміологічної безпеки.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 Цивільного кодексу України).

Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, в силу приписів частини другої статті 376 Цивільного кодексу України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного.

Саме такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі №916/2791/15.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України, інших положеннях законодавства (постанови від 04.12.2018 у справі №910/18560/16, від 03.04.2019 у справі №921/158/18, від 22.06.2021 у справі №200/606/18, від 31.08.2021 у справі №903/1030/19). Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №263/6022/16-ц, від 31.08.2021 у справі №903/1030/19).

Не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі №910/2861/18).

З огляду на положення статті 376 Цивільного кодексу України, право власності за набувальною давністю на об`єкт самочинного будівництва не може бути визнано судом, оскільки цією нормою передбачено особливий порядок набуття права власності на нерухоме майно, що збудоване або будується на земельній ділянці, не відведеній для даної мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Саме така правова позиція суду касаційної інстанції відображена в постанові Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №757/62553/16-ц та від 23.05.2018 у справі №203/1025/16-ц.

У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов`язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень. Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.

Згідно ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

З урахуванням наведеного суд дійшов висновку про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог, а тому суд відмовляє в їх задоволенні.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України", no. 4241/03, від 28.10.2010 року).

Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. (п. 58 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Серявін проти України"). Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади обов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Суд зауважує, що ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує особі право на справедливий суд. Однак ця стаття не закріплює будь-яких правил допустимості доказів чи правил їх оцінки, а тому такі питання регулюються передусім національним правом і належать до компетенції національних судів.

Для того, щоб судовий розгляд був справедливим, як того вимагає п. 1 ст. 6 Конвенції, суд зобов`язаний належним чином вивчити та перевірити зауваження, доводи й докази, а також неупереджено їх оцінити на предмет того, чи будуть вони застосовуватися в рішенні суду.

І хоча Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях констатує, що п. 1 ст. 6 Конвенції дійсно вимагає, щоб суди мотивували висновки в рішеннях, однак ця вимога не означає обов`язку суду надавати детальну відповідь на кожен аргумент; таке питання вирішується виключно у світлі обставин конкретної справи.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 918/519/17.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача у зв`язку із відмовою у задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 13, 129, 232, 233, 236-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні позовних вимог.

Рішення господарського суду набирає законної сили в порядку ст. 241 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржене в апеляційному порядку до Східного апеляційного господарського суду в порядку та строки, визначені ст. 254, 256-257 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення підписано 20.08.2024 року

Суддя Тимощенко О.М.