Рішення

від 21.08.2024 по справі 520/31016/23

ХАРКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

21.08.2024 р. справа №520/31016/23

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання та без повідомлення (виклику) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба (далі за текстом - відповідач, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації)провизнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправною бездіяльності Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, яка полягає у не здійсненні ОСОБА_1 нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні; 2) зобов`язання Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за період з 17.07.2023 року по 24.10.2023 року, а також стягнення на користь позивача 2183 грн. 33 коп.

Аргументуючи ці вимоги зазначив, що з боку суб"єкта владних повноважень мала місце затримка остаточного повного розрахунку при звільненні (календарна дата припинення проходження публічної служби - 17.07.2023р.; календарна дата проведення платежу після звільнення з військової служби - 24.10.2023р.), у зв`язку із чим має бути виплачений середній заробіток за увесь час такої затримки. Окрім того наголошує, що відповідачем протиправно вирахувано з платежу компенсації за неотримане речове майно в розмірі 145.555,66 грн військовий збір у сумі 2.183,33 грн.

Відповідач з поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив про відсутність у спірних правовідносинах як події, так і складу правопорушення за ст.117 Кодексу законів про працю України. Стосовно виплати недоплаченої суми в розмірі 2 183 грн. 33 коп відповідач зазначає, що під час виплати грошової компенсації із вказаної суми було утримано військовий збір. Нарахування, утримання та сплата (перерахування) військового збору до бюджету здійснюються у порядку, встановленому ст. 168 Податкового кодексу України за ставкою, визначеною п. п. 1.3 п. 161 підрозд. 10 розд. XX «Перехідні положення» ПК України у 1,5% від об`єкта оподаткування, визначеного п. п. 1.2 п. 161 підрозд. 10 розд. ХХ «Перехідні положення» ПК України. Відповідно до п. п. 1.1 п. 161 підрозд. 10 розд. XX ПК України платниками військового збору є особи, визначені п. 162.1 ст. 162 ПКУ, зокрема, фізична особа - резидент, яка отримує доходи з джерела їх походження в Україні. Податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника, зобов`язаний утримувати збір із суми такого доходу за його рахунок.

Суд, вивчивши доводи позову та аргументи відзиву на позов, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, всебічно перевіривши доводи сторін добутими доказами, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , належить до громадянства України, до 17.07.2023р. проходив публічну службу у Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, обіймав штатну посаду в організаційній структурі Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба - начальника факультету післядипломної освіти; згідно з наказом командувача Повітряних Сил Збройних Сил України (по особовому складу) від 07.06.2023р. №435 з 17.07.2023р. був звільнений з військової служби у запас за підп. "а" п.3 ч.5 ст.26 Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу" (за віком) із показником календарної вислуги - 42 роки 11 місяців 12 днів, пільгова - 00 років 05 місяців 28 днів, загальна - 43 роки 05 місяців 10 днів.

Отже, датою звільнення заявника є 17.07.2023р.

Згідно з роздавальною відомістю на виплату грошового забезпечення заявником у зв"язку із звільненням було отримано - 1.649.403,83грн.

З 17.01.2024р. заявник отримує пенсію у порядку Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» у розмірі 29.313,42 грн.

Згідно з відомістю виплати грошового забезпечення заявника за липень 2023р. та довідкою про середній заробіток від 01.07.2024р. №176/171/100/754/1446/1/ПС відповідач нарахував ОСОБА_1 33.253.11 грн грошового забезпечення та 1.641.268,54 грн інших нарахувань (разом 1.674.521,65 грн), сума до виплати склала 1.649.403,83 грн з відрахуванням податків і зборів.

24.10.2023р. заявник здійснив на користь платника податків грошовий платіж у сумі 145.555,66грн. (компенсація за неотримане речове майно відповідно до витягу з наказу начальника Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба (по стройовій частині) від 17.07.2023р. №206).

Згідно із складеною субєктом владних повноважень відносно заявника довідкою від 10.11.2023р. №350/176/100-712/1740 показник середньоденного грошового забезпечення військовослужбовця за два повні календарні місяці перед звільненням складає 1.984,72грн. (60.429,94грн. грошового забезпечення за травень 2023р. та 60.638,00грн. грошового забезпечення за червень 2023р.).

Згідно із складеною субєктом владних повноважень відносно заявника довідкою про середній заробіток від 01.07.2024р. №176/171/100/754/1446/1/ПС показник середньоденного грошового забезпечення військовослужбовця за два повні календарні місяці перед звільненням складає 1.984,72грн. (60.429,94грн. грошового забезпечення за травень 2023р. та 60.638,00грн. грошового забезпечення за червень 2023р.) і був обчислений без урахування платежів з додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 як однократного разового додаткового виду грошового забезпечення (зазначено, що додаткову винагороду заявник з 01.05.2023р. по 17.07.2023р. згідно постанови КМУ №168 від 28.02.2022р. не отримував).

Згідно із наданим субєктом владних повноважень переліком класифікації видатків за кошторисом Міністерства оборони України виплата грошового забезпечення здійснюється за КЕКВ 2112, а "виплата компенсацій за одяг, взуття, обмундирування тощо відповідно до законодавства" здійснюється за КЕКВ 2210 (код видатків 026), а згідно з наданими на виконання вимоги суду картками аналітичного обліку відкритих асигнувань станом на липень 2023р. - жовтень 2023р. залишок коштів за КЕКВ 2112 та КЕКВ - 2210 складав 0,00 грн.

За викладеними у позові доводами заявника тривалість затримки остаточного розрахунку при звільненні складає 99 днів (17.07.2023р.-24.10.2023р.).

Стверджуючи про протиправність управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень з приводу ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та з приводу стягнення під час виплати грошової компенсації із вказаної суми військовий збір, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом, і тому до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

За приписами ст.43 Конституції України кожен має право на працю, а право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.

Суд зважає, що суспільні відносини з приводу проходження громадянином публічної військової служби унормовані, насамперед, приписами Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов`язок та військову службу", Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей".

Прогалини у нормативному регулюванні цих відносин можуть усуватись нормами Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу", Кодексу законів про працю, Закону України від 24.03.1995р. №108/95-ВР "Про оплату праці", Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" тощо, але виключно в частині, котра не суперечить самій природі та суті публічної служби в Збройних Силах України.

Оскільки спеціальними актами права з приводу проходження військової служби не передбачено ані порядку та умов проведення розрахунку із військовослужбовцем при звільненні, ані будь-яких застережень з цього приводу, то суд вважає за необхідне поширити на дані відносини дію положень ст.47 Кодексу законів про працю України.

Так, положеннями ст.47 Кодексу законів про працю у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ було визначено, що указано, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Утім, згідно з ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Статтею 116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Звідси слідує, що ст.116 Кодексу законів про працю України запроваджено два строки розрахунку роботодавцем із найманим працівником у випадку звільнення, а саме: 1) у день звільнення (у разі, коли найманий працівник у цей день працював); 2) не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок (у разі, коли заявник у день звільнення не працював).

Згідно зі ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У силу висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, постанови Верховного Суду від 20.05.2020р. у справі №816/1640/17, постанови Верховного Суду від 16.07.2020р. у справі №812/1259/17, компенсаційний характер запровадженого ст.117 Кодексу законів про працю України заходу юридичної відповідальності вимагає застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності, що зумовлює необхідність урахування таких юридично факторів як: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, і у залежності від цих критеріїв допускає зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника.

Висновки перелічених судових актів за правилами ч.5 ст.242 КАС України мають пріоритет у застосуванні за правилами ієрархічності та часу формулювання.

Отже суд доходить до переконання про те, що складовими елементами правопорушення з боку публічного роботодавця згідно з положеннями ст.117 Кодексу законів про працю України є: 1) подія звільнення працівника з роботи/служби; 2) подія невиконання у повному обсязі зобов`язань з приводу виплати винагороди за працю/службу у повному обсязі станом на дату звільнення; 3) подія проведення грошового платежу як еквіваленту винагороди за працю/службу після календарної дати звільнення публічного службовця (тобто подія погашення боргу з оплати праці); 4) існування затримки в остаточному розрахунку при звільнені, котра включає проміжок часу від наступної за подією звільнення календарної дати до попередньої до події здійснення остаточного розрахунку календарної дати.

Вирішую спір за епізодом кваліфікації конкретної календарної дати як події припинення військової служби у розумінні ст.47, 116 Кодексу законів про працю України, суд вважає, що в контексті приписів ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов`язок та військову службу" такою датою є дата звільнення - припинення військової служби у спосіб видання субєктом владних повноважень управлінського волевиявлення з приводу звільнення особи з військової служби, а не з приводу переміщення особи зі штатної військової посади в організаційній структурі одного військового формування на штатну військову посаду в організаційній структурі іншого військового формування з метою продовження подальшого проходження публічної служби.

У спірних правовідносинах суд визнає доведеною обставину припинення проходження заявником військової служби 17.07.2023р. та склад правопорушення за ознаками ст.117 Кодексу законів про працю України припинив фізичне існування 24.10.2023р. із настанням події виплати заявникові компенсації неотриманого речового майна у сумі 145.555,66 грн.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що подія несвоєчасного розрахунку при звільненні має місце у спірних правовідносинах, позаяк публічна військова служба заявника була припинена - 17.07.2023р., а платіж з переліку окремих видів грошового забезпечення (а саме: компенсація неотриманого речового майна військовослужбовця) був проведений суб"єктом владних повноважень - 24.10.2023р.

Отже, тривалість затримки у розрахунку при звільненні за період 18.07.2023р.-23.10.2023р. складає 97 днів (13 днів липня 2023р., 31 день серпня 2023р., 30 днів вересня 2023р., 23 дні жовтня 2023р.), позаяк календарний день припинення служби (17.07.2023р.) та календарний день отримання виплати (24.10.2023р.) не підлягають включенню до періоду існування невиконаного зобов`язання з виплати компенсації.

Оскільки спеціальним законодавством не передбачено іншого саме для випадку обчислення середнього заробітку у цілях застосування ст.117 КЗпП України (на відміну від випадку виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу унаслідок незаконного звільнення), то саме норми згаданого акту законодавства підлягають поширенню на спірні правовідносини.

Пунктом 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати (затверджений постановою КМУ від 08.02.1995р. №100; далі за текстом Порядок обчислення №100) передбачена можливість обчислення середньоденної (годинної) заробітної плати як у спосіб ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), так і у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно з п.2 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затверджено наказом Міністерства оборони України 07.06.2018р. №260 "Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам"; далі за текстом Порядок №260) грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення. До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавка за вислугу років. До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: підвищення посадового окладу; надбавки; доплати; винагорода військовослужбовцям, які обіймають посади, пов`язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту; премія. До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать: винагороди (крім винагороди військовослужбовцям, які обіймають посади, пов`язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту); допомоги.

Отже, за правовою природою усі платежі, поіменовані як винагороди і допомоги є одноразовими додатковими видами грошового забезпечення військовослужбовця.

Проте, таке визначення міститься у підзаконному акті права, у той час, коли ч.2 ст.9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" чітко установлено, що до складу грошового забезпечення у якості щомісячних додаткових видів грошового забезпечення входять винагороди, які мають постійний характер.

Тому пріоритет при розв`язанні даної колізії належить віддати нормі закону як акту права з вищою юридичною силою.

За правилами п.4 Порядку №260 грошове забезпечення військовослужбовців із числа осіб офіцерського складу, в тому числі слухачів (ад`юнктів, докторантів), рядового, сержантського та старшинського складу (крім військовослужбовців строкової служби), включає: посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавку за вислугу років; підвищення посадового окладу під час проходження військової служби на території населених пунктів, яким надано статус гірських, та на острові Зміїний; надбавки за особливості проходження служби, за службу в Силах спеціальних операцій Збройних Сил, кваліфікацію, кваліфікаційну категорію, виконання функцій державного експерта з питань таємниць, роботу в умовах режимних обмежень, безперервний стаж на шифрувальній роботі, почесні та спортивні звання; доплати за науковий ступінь та за вчене звання; премію; морську винагороду, винагороди за стрибки з парашутом, за розшук, піднімання, розмінування та знешкодження вибухових предметів, тралення і знешкодження мін, за водолазні роботи та за бойове чергування; одноразові грошові допомоги після укладення першого контракту, для оздоровлення, для вирішення соціально-побутових питань, у разі звільнення з військової служби; інші виплати, які здійснюються відповідно до чинного законодавства України.

У силу п.7 Порядку №260 за службу понад установлений службовий час, у дні відпочинку, святкові, вихідні та неробочі дні грошове забезпечення військовослужбовцям додатково не виплачується, а розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.

Звідси слідує, що в алгоритмі обчислення розміру середньоденного грошового забезпечення військовослужбовця системи Міністерства оборони України бере участь така величина як календарний день місяця.

Згідно із складеною субєктом владних повноважень відносно заявника довідкою від 10.11.2023р. №350/176/100-712/1740 показник середньоденного грошового забезпечення військовослужбовця за два повні календарні місяці перед звільненням складає 1.984,72грн. (60.429,94грн. грошового забезпечення за травень 2023р. та 60.638,00грн. грошового забезпечення за червень 2023р.).

Суд підсумовує, що публічна військова служба заявника була припинена - 17.07.2023р., виплата боргу була проведена - 24.10.2023р., показник тривалості затримки розрахунку при звільненні згідно з ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ складає 97 днів; сума боргу (тобто недоплати) з винагороди за службу (компенсація речового майна військовослужбовця) склала - 145.555,66 грн.; розмір середньоденного грошового забезпечення заявника дорівнює - 1.984,72грн.; максимальний розмір середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні не може перевищувати - 192.517,84 грн.

За правовою позицією постанов Верховного Суду від 23.12.2020р. по справі №825/1732/17 та від 14.04.2021р. №620/1487/20 стосовно визначення арифметичного розміру суми компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні слід застосовувати алгоритм обчислень, коли має бути досягнута пропорційність між розміром відповідальності за ст.117 Кодексу законів про працю України та між розміром невиплачених найманому працівникові грошових сум (тобто боргу) з урахуванням того, що всі належні при звільненні грошові суми становлять сто відсотків і стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Таке тлумачення суті міри юридичної відповідальності за ст.117 Кодексу законів про працю України цілком корелюється із правовими позиціями, сформульованими у постанові Верховного Суду від 30.11.2020р. у справі № 480/3105/19 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17.

За таких обставин суд виходить із того, що до кола факторів, котрі мають юридичне значення для визначення розміру відповідальності за змістом ст.117 Кодексу законів про працю України, слід віднести як власну поведінку робітника (публічного службовця) відносно належного опікування особистими інтересами, так і шкідливі наслідки управлінського волевиявлення органу публічної адміністрації з приводу проведення платежу по оплаті праці не у повному обсязі.

Проте, з огляду на запроваджений ст.8 Конституції України принцип верховенства права суд доходить до переконання про те, що згадана законодавцем у приписах ст.117 Кодексу законів про працю України міра юридичної відповідальності у вигляді компенсації середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні спрямована на/призначена для відновлення субєктивного права приватної особи - найманого робітника на своєчасне отримання винагороди за вже виконану роботу, а не на безпідставне збагачення людини безвідносно до реального виконання функції за наймом, а відтак не повинна перевищувати розміру боргу/недоплати, позаяк протилежне суперечить такій засаді правопорядку як справедливість.

До того ж суд вважає, що приписи ст.8 Конституції України виключають ймовірність легального отримання особою будь-яких безпідставних вигод у результаті вчинків, котрі охоплюються судовою доктриною "неприпустимості використання права на зло".

Протилежне тлумачення змісту норм ст.117 КЗпП України у даному конкретному суд вважає явно та очевидно неспівмірним і несправедливим набуттям приватною особою у власність активів від Держави, котре виходить поза межі змісту, характеру і наслідків реального діяння органу публічної адміністрації та поза межі розумного балансу між публічним інтересом суспільства і приватним інтересом колишнього публічного службовця.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обовязку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем суб`єктом владних повноважень.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єкт владних повноважень не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк не нарахував на не виплатив середній заробіток за час вимушеного прогулу у порядку ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ, тобто вчинив управлінське волевиявлення у формі бездіяльності, котра хоча (у даному конкретному випадку) і має розумне виправдання дією факторів нездоланної та непереборної сили, але підлягає визнанню протиправною.

Розмір означеного платежу може дорівнювати або - 192.517,84 грн. (1.984,72грн. середньоденного заробітку за два повні календарні місяці роботи (служби) перед настанням події припинення публічної військової служби * 97 днів затримки розрахунку при звільненні), або - 145.555.66грн. (розмір боргу з невиплаченої компенсації речового майна військовослужбовця).

З урахуванням правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 при вирішенні питання про визначення розміру суми середнього заробітку, яка підлягає стягненню на користь позивача за затримку розрахунку, слід взяти до уваги такі фактори, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати, що вплинули затримку розрахунку.

Суд враховує, що у випадку застосування загального порядку обчислення компенсації, наведений підхід призведе до значного перевищення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні над сумою заборгованих виплат. За таких обставин, суд вважає за необхідне застосувати принцип пропорційності при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що підлягає відшкодуванню на користь позивача.

Водночас, запропонований Верховним Судом у справі №480/3105/19 спосіб зменшення середнього заробітку, який підлягає стягненню на підставі статті 117 КЗпП України, не потрібно інтерпретувати, як єдино правильний чи обов`язковий. Критерії, які запропонувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, містять широкий спектр умов, які можуть вплинути на суму середнього заробітку. Обставини кожної конкретної справи можуть бути різними, тож вимагатимуть індивідуального підходу і пояснення щодо застосування цих критеріїв.

Отже, виходячи з принципу справедливості та пропорційності, суд вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача присудження на користь заявника не 192.517,84 грн. (величина обчисленого показника середнього заробітку), а 14.555,57 грн. як 10% суми невиплаченої компенсації речового майна військовослужбовця (145.555,66 грн.).

З наведених вище міркувань суд вважає, що розмір компенсації як справедливої міри майнової відповідальності суб"єкта владних повноважень перед колишнім публічним службовцем (а не виду абсолютного покарання) за затримку остаточного розрахунку при звільненні з урахуванням усіх факторів триваючої з 24.02.2022р. повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України, потреба у відсічі якої об"єктивно вимагає першочергового спрямування коштів Державного бюджету України на цілі, котрі знаходяться у безпосередньому причинно-наслідковому зв"язку із прагненням до збереження у майбутньому Держави Україна та Українського народу (у тому числі і за рахунок проведення на користь діючих військовослужбовців, які наразі ціною власного життя і здоров"я боронять Батьківщину від ворогів, поточних грошових платежів у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168) не може бути обчислений без урахування окреслених вище критеріїв зменшення.

Суд зауважує, що згідно з п.2 Розділу ХІХ Кодексу законів про працю України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".

У силу спеціального застереження ч.3 ст.10 Закону України від 15.03.2022р. "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.

Обставина функціонування суб"єкта владних повноважень як військового формування в умовах воєнного стану згідно з спеціальною нормою права - ч.3 ст.10 Закону України від 15.03.2022р. "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" сприймається судом як така, котра звільняє суб"єкта владних повноважень від відповідальності за несвоєчасну виплату винагороди за службу у межах грошового платежу, обчисленого у даному судовому акті.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд резюмує, що з 24.02.2022р. фактор збройної агресії Російської Федерації проти України у розумінні ч.3 ст.10 Закону України від 15.03.2022р. №2136-ІХ "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" є обставиною непереборної та нездоланної сили, котра з огляду на обмеженість публічних фінансів, а також абсолютність публічного інтересу суспільства у збереженні існування Держави Україна як суб"єкта міжнародного права у контексті положень ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ може бути кваліфікована у якості справедливої підстави як для звільнення, так і для зменшення розміру майнової компенсації з боку органу військового формування на користь колишнього публічного службовця (у тому числі і у межах тривалості затримки остаточного розрахунку).

Також окремо суд зважає, що у кореспонденції з положеннями ст.ст.47, 116, 233 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ норми п.8 Розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 р. № 260, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26.06.2018р. за №745/32197; далі за текстом - Порядок №260) виключають виникнення у суб"єкта владних повноважень обов"язку провести на календарну дату звільнення особи з військової служби усі виплати усі за попередні календарні місяці служби, котрі не пов"язані саме з подією звільнення.

Натомість, суд зауважує, що настання події звільнення особи з військової служби зумовлює одномоментне виникнення у колишнього військовослужбовця права на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні (ч.2 ст.15 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей», ст.9 Закону України від 09.04.1992р. №2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»), права на одержання грошової компенсації вартості неодержаного під час проходження військової служби речового майна (ч.1 ст.91 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей», п.4 Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (затверджено постановою КМУ від 16.03.2016р. №178; далі за текстом Порядок №178), права на отримання грошової компенсації за дні невикористаних відпусток (ст.24 Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР «Про відпустки», ст.83 Кодексу законів про працю України).

При цьому право на отримання цих платежів набувається особою з наступного календарного дня після припинення військової служби.

Відтак, станом на 17.07.2023р. у субєкта владних повноважень у спірних правовідносинах не виникло (і обєктивно не могло виникнути обов`язку) здійснити на користь заявника виплату грошових сум у вигляді одноразової грошової допомоги при звільненні, грошової компенсації вартості неотриманого під час проходження військової служби речового майна, грошової компенсації дів невикористаних відпусток, позаяк указана календарна дата є останнім денм проходження заявником військової служби.

Таке право заявника (та відповідний кореспондуючий цьому праву обов`язок субєкта владних повноважень) виник 18.07.2023р. (у перший календарний день припинення проходження заявником військової служби).

Наведені міркування також сприймаються судом у якості справедливої підстави для зменшення обсягу майнової відповідальності суб"єкта владних повноважень у спірних правовідносинах до межі, указаної у резолютивній частині цього судового акту.

Продовжуючи розгляд справи за епізодом відповідності закону управлінського волевиявлення суб"єкта владних повноважень з приводу утримання з грошової компенсації вартості неодержаного під час проходження військової служби речового майна, суд зазначає, що відповідно до пункту 16-1 підрозділу 10 розділу ХХ ПК України, тимчасово, до набрання чинності рішенням Верховної Ради України про завершення реформи Збройних Сил України, встановлюється військовий збір.

Ставка військового збору становить 1,5 відсотка від об`єкта оподаткування, визначеного підпунктом 1.2 цього пункту (підпункт 1.3 пункту 16-1 підрозділу 10 Розділу XX Податкового кодексу України ).

Згідно з абз. 2 підпункту 1.7 пункту 161 підрозділу 10 розділу ХХ тимчасово, на період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що здійснюються шляхом проведення операції Об`єднаних сил (ООС), не підлягають оподаткуванню військовим збором доходи у вигляді грошового забезпечення працівників правоохоронних органів, військовослужбовців та працівників Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, осіб рядового, начальницького складу, військовослужбовців, працівників Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та інших осіб на період їх безпосередньої участі в антитерористичній операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що здійснюються шляхом проведення операції Об`єднаних сил (ООС).

Відповідно до абзацу третього п.п. 1.7 п. 16 прим. 1 підрозд. 10 розд. XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України, у період дії правового режиму воєнного стану не підлягають оподаткуванню військовим збором доходи у вигляді грошового забезпечення військовослужбовців та працівників Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, осіб рядового, начальницького складу, військовослужбовців, працівників Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та інших осіб на період їх безпосередньої участі в здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії рф.

Порядок підтвердження статусу зазначених осіб з метою застосування пільги з оподаткування військовим збором визначається Кабінетом Міністрів України (абзац четвертий п.п. 1.7 п. 16 прим. 1 підрозд. 10 розд. XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України).

Постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2015р. №1161 "Про порядок підтвердження статусу осіб, які беруть безпосередню участь в антитерористичній операції, з метою застосування пільги з оподаткування військовим збором" відповідно до підпункту 1.7 пункту 16-1 підрозділу 10 розділу XX "Перехідні положення" Податкового кодексу України Кабінет Міністрів України установлено, що підтвердження статусу осіб, які беруть безпосередню участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що здійснюються шляхом проведення операції Об`єднаних сил (ООС), з метою застосування пільги з оподаткування військовим збором здійснюється на підставі витягів з наказів Генерального штабу Збройних Сил України про залучення до здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, витягів з наказів Командувача об`єднаних сил, командирів оперативно-тактичних угруповань про прибуття (вибуття) до (з) районів здійснення таких заходів.

Зазначені документи командири (начальники) військових частин (органів, підрозділів), керівники установ, організацій та підприємств, у складі яких проходять службу чи працюють особи, які беруть безпосередню участь в антитерористичній операції та/або здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що здійснюються шляхом проведення операції Об`єднаних сил (ООС), подають до відповідної бухгалтерської служби для здійснення розрахунків.

За сформульованими у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21 критеріями доказування обставин справи суд у даному конкретному випадку вважає недоведеною обставину залучення заявника до складу сил і засобів об`єднаних сил для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях станом на дату звільнення з військової служби - 17.07.2023р., адже наказів про призначення заявника на іншу штатну посаду в організаційній структурі субєкта владних повноважень або наказу про відрядження для подальшого проходження військової служби до іншого місця поза межами території проведення операції об`єднаних сил для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях матеріали справи не містять.

Отже, суд не вбачає, що у відповідача станом на 17.07.2023р. були наявні підстави для застосування пільги з оподаткування військовим збором, визначеної підпунктом 1.7 пункту 16-1 підрозділу 10 розділу ХХ Перехідних положень Податкового кодексу України у зв"язку із відсутністю у матеріалів справи взагалі будь-яких доказів безпосередньої участі заявника станом на 17.07.2023р. у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії Російськовї Федерації проти України.

Відтак, у задоволенні позову за цим епізодом слід відмовити.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Вийти за межі позову.

Визнати протиправною бездіяльність Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба з приводу не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період 18.07.2023р.-23.10.2023р.

Зобов`язати Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період 18.07.2023р.-23.10.2023р. у сумі 14.555,57 грн (чотирнадцять тисяч п`ятсот п`ятдесят п`ять гривень 57 коп.).

Позов у решті вимог - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко