Ухвала

від 22.08.2024 по справі 363/4207/24

ВИШГОРОДСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

"22" серпня 2024 р. Справа № 363/4207/24

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 серпня 2024 року м. Вишгород

Суддя Вишгородського районного суду Київської області Рукас О.В., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 (зареєстрована адреса проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 (зареєстрована адреса проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Яготинської міської ради (адреса місцезнаходження: Київська область, Бориспільський район, м. Яготин, вул. Незалежності, буд. 110; код ЄДРПОУ: 44086918), про визначення місця проживання дитини та повернення дитини до постійного місця проживання,

ВСТАНОВИВ:

До Вишгородського районного суду Київської області надійшла вищезазначена позовна заява.

Згідно з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями головуючим суддею по справі визначено суддю Рукас О.В.

Розглянувши матеріали позовної заяви, суд приходить до наступних висновків.

У позовній заяві об`єднано дві немайнові вимоги: про визначення місця проживання дитини та про повернення дитини до постійного місця проживання. Пред`явлення вимоги про повернення дитини до постійного місця проживання зумовлено незаконним (як стверджується у позовній заяві) переміщенням (викраденням) доньки позивача ОСОБА_1 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , її матір`ю ОСОБА_2 з постійного місця проживання дитини в Україні ( АДРЕСА_3 ) до іншої держави, а саме, як стверджується у позовній заяві, до Федеративної Республіки Німеччина.

Відповідно до п. 1, 2 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про міжнародне приватне право» для цілей цього Закону терміни вживаються в такому значенні: 1) приватноправові відносини - відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб`єктами яких є фізичні та юридичні особи; 2) іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Оскільки окремі учасники (мати та донька) спірних приватноправових відносин перебувають за межами України на території іноземної держави, то як приватноправові відносини, так і дана справа обтяжені наявністю іноземного елементу. Наявність справи з іноземним елементом порушує необхідність визначення наявності в національного суду юрисдикції щодо розгляду і вирішення такої справи.

У Постанові КЦС ВС від 17.08.2022 року у справі № 613/1185/19, а також у Постанові КЦС ВС від 18.09.2023 року у справі № 545/2247/18 зроблено наступні висновки щодо юрисдикції судів України стосовно розгляду і вирішення сімейних справ з іноземним елементом.

Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (статті 497 ЦПК України).

Права та обов`язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 671, 674 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв`язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини (стаття 66 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися (частина перша статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Україна, згідно із Законом від 11 січня 2006 року № 3303-IV, є учасницею Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі - Гаазька конвенція 1980 року), а також згідно із Законом від 14 вересня 2006 року № 136-V учасницею Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей (далі - Гаазька конвенція про батьківську відповідальність 1996 року).

Метою Гаазької конвенції 1980 року є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.

Питання набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування, права опіки, в тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини, охоплюються предметною сферою застосування Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року.

У статті 50 Гаазької конвенції 1996 року зазначено, що ця Конвенція не впливає на застосування Гаазької конвенції 1980 року у відносинах між сторонами обох Конвенцій. Однак ніщо не перешкоджає застосуванню положень цієї Конвенції для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася, чи для надання права на спілкування.

Тож наведене правило передбачає можливість паралельного застосування обох Гаазьких конвенцій для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася.

Гаазька конвенція 1996 року не замінює і не вносить змін у механізм, встановлений Гаазькою конвенцією 1980 року для дій у ситуаціях міжнародного викрадення дітей. Навпаки, Гаазька конвенція 1996 року доповнює та посилює Гаазьку конвенцію 1980 року стосовно деяких аспектів. Це означає, що низка її положень можуть бути використані як доповнення до Гаазької конвенції 1980 року, коли остання застосовується до конкретної справи.

Відповідно до статті 5 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини.

Поняття «місце постійного проживання» не визначене цією Конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.

Звичайне місце проживання підтверджується: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.

Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі.

Підсумовуючи, Верховний Суд констатує, що звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою необхідно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі.

За наведених обставин у цій категорії справ суди, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, зобов`язані визначати юрисдикцію розгляду судом України спору про повернення дитини відповідно до правил Гаазької конвенції 1980 року та Гаазької конвенції 1996 року.

Позивач у такій категорії справ, звертаючись до суду з позовом, має довести, що Україна як держава була постійним та звичайним місцем проживання дітей до їхнього незаконного переміщення чи утримання в іншій договірній державі. Постійне проживання (звичайне місця проживання) позивач має довести доказами, що підтверджують навчання дитини, отримання медичної допомоги та реалізацію стосовно неї інших соціальних послуг на території цієї держави.

Виходячи з того, що юрисдикція держави у вирішенні цієї категорії спорів пов`язується саме з поняттям постійного (звичайного) місця проживання дитини, обрання якого передувало незаконному переміщенню до іншої держави чи незаконному утриманню в іншій державі, відповідно, суд повинен визначити, чи має право на розгляд цієї справи, виходячи з доведеності позивачем саме факту постійного (звичайного) місця проживання дитини в Україні до її незаконного переміщення (утримування).

Переконливі доказитаких фактівсуд маєотримати настадії відкриттяпровадження усправі. Під час розгляду справи у суді першої інстанції має бути встановлено, що таке місце проживання існувало та зберіглося (відповідно до критеріїв, сформульованих у статті 7 Гаазької конвенції 1996 року) задля обґрунтування того, що юрисдикція суду України є/зберігається для вирішення спору по суті вимог, адже зі зміною звичайного місця проживання дитини припиняється юрисдикція суду України на вирішення спору про повернення дитини до звичайного місця її проживання.

У разі неправомірного переміщення або утримування дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та a) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або b) дитина не проживає в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місцеперебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі (пункт 1 статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року).

За правилами Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року у разі неправомірного переміщення або утримування дитини держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 цієї Конвенції встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування.

Для застосування пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року потрібно встановити такі обставини:

1) дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини;

2) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини;

3) дитина адаптувалася до нового середовища.

У разі встановлення обставин у сукупності (дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини; протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини; дитина адаптувалася до нового середовища) за правилом пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції 1996 року припиняється юрисдикція суду Договірної Держави попереднього звичайного місця проживання дітей з вирішення цього спору у зв`язку з набуттям ними нового постійного (звичайного для дітей) місця проживання.

У цій категорії справ юрисдикція з вирішення такого спору слідує за місцем постійного проживання дитини, а тому якщо місце постійного проживання дитини переноситься до іншої договірної держави, органи влади держави нового місця постійного проживання набувають юрисдикції щодо суті спору.

При визначенні наявності юрисдикції національного суду щодо розгляду і вирішення даної справи, судом враховано наступні обставини.

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 від 25.11.2021 року судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 в Україні, м. Київ, народилася ОСОБА_3 . Батьками дитини вказуються ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Між батьками було укладено нотаріально посвідчений договір про участь у вихованні та утриманні дитини від 25.08.2023 року (зареєстрований в реєстрі за № 523), відповідно до п. 1.4 якого батьки узгодили місцем проживання доньки місце проживання батька ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_3 .

Цим же договором у п. 3.2.5, 3.2.9 передбачено можливість зміни матір`ю місця проживання дитини лише за наявності на це попереднього погодження батька.

З урахуванням вищевикладеного, а також за результатами дослідження актів обстеження умов проживання від 02.05.2024 року, від 06.05.2024 року, від 13.05.2024 року, психологічно-педагогічної характеристики від 23.04.2024 року, наданої медичної документації дитини, а також за результатами дослідження відповіді Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України № 19-44276/18/24-Вих. від 25.06.2024 року судом встановлено та підтверджено, що ОСОБА_3 з моменту народження і до 27.04.2024 року постійно проживала на території України разом з батьком, мала усталене місце проживання, що співпадає з місцем проживання батька, відвідувала дошкільний навчальний заклад, проходила лікування, їздила на відпочинок. З моменту народження ОСОБА_3 здійснила перший виїзд за кордон лише 27.04.2024 року, коли, як зазначає позивач ОСОБА_1 , сталося незаконне вивезення доньки до іншої держави її матір`ю відповідачем ОСОБА_2 .

На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку, що наявні на стадії відкриття провадження матеріали справи є достатніми для констатації того, що дитина ОСОБА_3 з моменту народження та до моменту виїзду на територію іншої держави мала звичайним (постійним) місцем проживання саме державу Україна, де в неї склалися усталені, міцні соціальні та сімейні зв`язки, відбулася інтеграція в суспільство.

Сукупності обставин, передбачених п. «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, які виключають юрисдикцію судів держави постійного проживання дитини, судом не встановлено, оскільки з моменту переміщення дитини до іншої держави не минуло більше одного року, а батьком було заявлено вимоги про повернення дитини до звичайного місця її проживання.

Наведені обставини дають можливість зробити висновок про підсудність даної справи національним судам. Разом з тим, визначення конкретного національного суду для розгляду і вирішення даної справи, здійснюється з урахуванням національного процесуального законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.

Аналіз положень ст. 28-30 ЦПК України дає можливість зробити висновок, що для як для позовів про визначення місця проживання дитини, так і для позовів про повернення дитини до її постійного місця проживання, не передбачено альтернативної чи виключної підсудності. У зв`язку з цим заявлені ОСОБА_1 вимоги мають розглядатися за правилами загальної підсудності. При цьому формула «постійного місця проживання дитини», яка використовується у ОСОБА_4 конвенціях від 1980 року та від 1996 року має юридичне значення саме для визначення компетентних органів конкретної договірної держави, що мають юрисдикцію на розгляд і вирішення відповідного спору, а не для визначення конкретного компетентного органу такої договірної держави.

На виконання вимог ч. 6, 8 ст. 187 ЦПК України судом було зроблено запит до Єдиного державного демографічного реєстру. З відповіді № 748956 від 20.08.2024 року вбачається, що відповідач ОСОБА_2 має зареєстроване у встановленому законодавством порядку місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 . Відомості щодо цієї адреси реєстрації місця проживання підтверджуються і в позовній заяві.

В обґрунтування підсудності даної справи Вишгородському районному суду Київської області стороною позивача було вказано на те, що відповідач ОСОБА_2 має фактичне місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 , що співпадає з адресою реєстрації позивача ОСОБА_1 .

Разом з тим, суд звертає увагу, що у Постанові КЦС ВС від 24.06.2024 року у справі № 554/7669/21 зроблено висновок, що положення процесуального законодавства імперативно встановлюють, що визначення територіальної юрисдикції (підсудності) здійснюється з урахуванням зареєстрованого місця проживання або перебування фізичної особи. Тому позови не можуть пред`являтися за фактичним місцем проживання або перебування особи, відмінним від зареєстрованого.

Таким чином, фактичне місце проживання відповідача, яка є відмінним від зареєстрованого у встановленому законодавством порядку місця її проживання, не має юридичного значення для застосування правил територіальної юрисдикції, визначених приписами ЦПК України, оскільки останні зводяться до необхідності встановлення саме зареєстрованого місця проживання чи перебування учасника справи.

Тим більше, як було особисто зазначено позивачем ОСОБА_1 у позовній заяві, відповідач ОСОБА_2 насправді на даний момент фактично не проживає за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки перебуває за кордоном.

Доводи сторони позивача щодо перебування у провадженні Вишгородського районного суду Київської області цивільних справ № 363/6751/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та № 363/2149/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання договору про участь у вихованні та утриманні дитини не спростовують вищевикладені висновки суду.

Приписами ЦПК України не передбачено випадків визначення підсудності цивільного позову в залежності від перебування у провадженні одного і того ж суду інших справ за участю тих самих осіб, крім випадків пред`явлення зустрічного позову та позовів щодо правочинів, вчинених на забезпечення виконання основного зобов`язання. Тим більше, цивільна справа № 363/6751/23 про розірвання шлюбу може розглядатися за правилами альтернативної підсудності, передбаченими ст. 28 ЦПК України, тобто за зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_1 , яким є Вишгородський район Київської області, а цивільна справа № 363/2149/24, де ОСОБА_1 є відповідачем, розглядається за правилами загальної підсудності, передбаченими ст. 27 ЦПК України, тобто також за зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_1 .

Намір позивача об`єднання позову про визначення місця проживання дитини та повернення її до постійного місця проживання з позовом про розірвання шлюбу, що розглядається в межах цивільної справи № 363/6751/23, не створює для суду правових підстав прийняття у провадження позову про визначення місця проживання дитини та повернення її до постійного місця проживання. Разом з тим, це не позбавляло ОСОБА_1 можливості зміни предмета позову у вказаній справі у встановлений процесуальним законодавством строк.

Оскільки позовні вимоги про визначення місця проживання дитини та повернення її до постійного місця проживання мають розглядатися за загальним правилом підсудності, передбаченим ст. 27 ЦПК України, то суд звертає увагу, що відповідач ОСОБА_2 має зареєстрованим місцем проживання Куйбишевський район м. Донецька Донецької області, який відповідно до Наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією» № 309 від 22.12.2022 року відноситься до тимчасово окупованої російською федерацією території України з 2014 року.

Відповідно до Розпорядження ВССУ «Про визначення територіальної підсудності справ» від 02.09.2014 року № 2710/38-14 підсудність Куйбишевського районного суду міста Донецька передано Павлоградському міськрайонному суду Дніпропетровської області.

Таким чином, дана справа підсудна Павлоградському міськрайонному суду Дніпропетровської області. Підстав для її розгляду Вишгородським районним судом Київської області відповідно до положень ст. 28-30 ЦПК України не встановлено.

Відповідно до ч. 9 ст. 187 ЦПК України якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд надсилає справу за підсудністю в порядку, встановленому статтею 31 цього Кодексу.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 31 ЦПК України суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 ЦПК України спори між судами про підсудність не допускаються.

Керуючись ст.ст. 27, 28, 30, 31, 187 ЦПК України, суддя

УХВАЛИВ:

Цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Яготинської міської ради, про визначення місця проживання дитини та повернення дитини до постійного місця проживання - передати за підсудністю на розгляд до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області.

Цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Яготинської міської ради, про визначення місця проживання дитини та повернення дитини до постійного місця проживання має бути направлена до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області не пізніше п`яти днів після закінчення строку на оскарження ухвали суду, а в разі подання скарги не пізніше п`яти днів після залишення її без задоволення.

Ухвала суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому повної ухвали суду.

Суддя О.В. Рукас