Постанова

від 17.12.2024 по справі 363/4207/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 грудня 2024 року м. Київ

Унікальний номер справи № 363/4207/24

Апеляційне провадження № 22-ц/824/16426/2024

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,

суддів - Борисової О.В., Ратнікової В.М.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами (у письмовому провадженні) апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 22 серпня 2024 року, постановлену під головуванням судді Рукас О.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Яготинської міської ради про визначення місця проживання дитини та повернення дитини до постійного місця проживання, -

в с т а н о в и в :

У серпні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив визнати місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати незаконним утримання ОСОБА_2 , на території Федеративної Республіки Німеччини малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка народилась у м. Київ, України та зобов`язати ОСОБА_2 повернути ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до місця її постійного проживання, АДРЕСА_1 (а.с. 1-21).

Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 22 серпня 2024 року цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Яготинської міської ради, про визначення місця проживання дитини та повернення дитини до постійного місця проживання - передано за підсудністю на розгляд до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області (а.с. 86-92).

Не погодившись з ухвалою районного суду, 06 вересня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Храпійчук В.О. звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу для продовження розгляду до Вишгородського районного суду Київської області (а.с. 111-119).

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу апелянт зазначав, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права та неправильним застосовуванням норм матеріального права. Приймаючи рішення про направлення справи за підсудністю до Павлоградського районного суду Дніпропетровської області судом першої інстанції не надано належної правової оцінки тієї обставини, що у провадженні Вишгородського районного суду Київської області знаходиться права № 363/6751/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу. Ухвала про відкриття провадження судді Шубочкіної Т.В. від 09.02.2024 року. На даний час провадження у даній справі зупинено для надання строку для примирення. Крім того, в провадженні Вишгородського районного суду Київської області знаходиться цивільна справа № 363/2149/24 про розірвання договору про участь у вихованні та утриманні дитини на стадії підготовчого провадження. Враховуючи викладене, позивач мав на меті в подальшому просити суд першої інстанції об`єднати справи № 363/6751/23 на підстав вимог, передбачених ст. 188 ЦПК України за його позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу зі справою за його позовом про визначення місця проживання дитини та зобов`язання про її повернення відповідачкою до місця постійного проживання, що сприяло б повному, всебічному та об`єктивному розгляду спірних правовідносин.

Посилання суду першої інстанції на висновок Верховного Суду в постанові від 24.06.2024 року у справі № 554/7669/21, а саме, що положення процесуального законодавства імперативно встановлюють, що визначення територіальної юрисдикції (підсудності) здійснюється з урахуванням зареєстрованого місця проживання або перебування фізичної особи, тому позови не можуть проявлятися за фактичним місцем проживання або перебування особи, відмінним від зареєстрованого, безпідставні. Насправді у висновку Верховного Суду в постанові від 24.06.2024 року у справі № 554/7669/21 зазначено, що положення ч. 1 ст. 28 ЦПК України імперативно встановлюють, що визначення територіальної юрисдикції (підсудності) здійснюється з урахуванням зареєстрованого місця проживання або перебування фізичної особи - позивача, тому, позови, наведені у ч. 1 ст. 28 ЦПК України, не можуть пред`являтись за фактичним місцем проживання або перебування позивача, відмінним від зареєстрованого. Тобто, мова йде про визначення підсудності саме за участю позивача, а не відповідача у справі.

Також, з копії довідки від 22 липня 2022 року № 3240-7001363340 про взяття на облік ОСОБА_2 як внутрішньо-переміщену особу, наданої Вишгородським районним судом Київської області у справі № 363/6751/23 за позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, її зареєстрованим місцем проживання є АДРЕСА_2 , а місце перебування - АДРЕСА_3 . Тому, позов подано саме за місцем останнього проживання (перебування) відповідача, а саме: АДРЕСА_3 . Така ж адреса вказана відповідачкою у її позовній заяві про розірвання договору про участь у вихованні та утриманні від 23 серпня 2023 року та у відповіді на відзив по зазначеній справі. Відтак, вважав, що позовна заява була подана відповідно до вимог ч. 1 ст. 27 ЦПК України (а.с. 111-119).

Відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.

При цьому, суд апеляційної інстанції повідомив сторони про розгляд справи апеляційним судом, про що є відмітка працівників пошти про вручення адресатам поштового повідомлення суду (а.с. 159-162).

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 ч. 1 ст. 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідноз ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи вказане, розгляд справи здійснювався без виклику сторін у порядку письмового провадження.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Передаючи матеріали даної цивільної справи на розгляд до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області, суд першої інстанції виходив з того, що згідно відповіді № 748956 з Єдиного державного демографічного реєстру від 20.08.2024 року вбачається, що відповідач ОСОБА_2 має зареєстроване у встановленому законодавством порядку місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 .

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції.

Так, зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачем заявлено дві немайнові вимоги: про визначення місця проживання дитини та про повернення дитини до постійного місця проживання.

Пред`явлення вимоги про повернення дитини до постійного місця проживання зумовлено незаконним (як стверджується у позовній заяві) переміщенням (викраденням) доньки позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , її матір`ю ОСОБА_2 з постійного місця проживання дитини в Україні ( АДРЕСА_1 ) до іншої держави, а саме, як стверджується у позовній заяві, до Федеративної Республіки Німеччина.

Відповідно до п. 1, 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» для цілей цього Закону терміни вживаються в такому значенні: 1) приватноправові відносини - відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб`єктами яких є фізичні та юридичні особи; 2) іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Оскільки окремі учасники (мати та донька) спірних приватноправових відносин перебувають за межами України на території іноземної держави, то як приватноправові відносини, так і дана справа обтяжені наявністю іноземного елементу. Наявність справи з іноземним елементом порушує необхідність визначення наявності в національного суду юрисдикції щодо розгляду і вирішення такої справи.

У Постанові Верховного Суду від 17.08.2022 року у справі № 613/1185/19, а також у Постанові Верховного Суду від 18.09.2023 року у справі № 545/2247/18 зроблено наступні висновки щодо юрисдикції судів України стосовно розгляду і вирішення сімейних справ з іноземним елементом.

Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (статті 497 ЦПК України).

Права та обов`язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 671, 674 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв`язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини (стаття 66 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися (частина перша статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Україна, згідно із Законом від 11 січня 2006 року № 3303-IV, є учасницею Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі - Гаазька конвенція 1980 року), а також згідно із Законом від 14 вересня 2006 року № 136-V учасницею Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей (далі - Гаазька конвенція про батьківську відповідальність 1996 року).

Метою Гаазької конвенції 1980 року є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.

Питання набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування, права опіки, в тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини, охоплюються предметною сферою застосування Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року.

У статті 50 Гаазької конвенції 1996 року зазначено, що ця Конвенція не впливає на застосування Гаазької конвенції 1980 року у відносинах між сторонами обох Конвенцій. Однак ніщо не перешкоджає застосуванню положень цієї Конвенції для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася, чи для надання права на спілкування.

Тож наведене правило передбачає можливість паралельного застосування обох Гаазьких конвенцій для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалася.

Гаазька конвенція 1996 року не замінює і не вносить змін у механізм, встановлений Гаазькою конвенцією 1980 року для дій у ситуаціях міжнародного викрадення дітей. Навпаки, Гаазька конвенція 1996 року доповнює та посилює Гаазьку конвенцію 1980 року стосовно деяких аспектів. Це означає, що низка її положень можуть бути використані як доповнення до Гаазької конвенції 1980 року, коли остання застосовується до конкретної справи.

Відповідно до статті 5 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини.

Поняття «місце постійного проживання» не визначене цією Конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.

Звичайне місце проживання підтверджується: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.

Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі.

Підсумовуючи, Верховний Суд констатує, що звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою необхідно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі.

За наведених обставин у цій категорії справ суди, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, зобов`язані визначати юрисдикцію розгляду судом України спору про повернення дитини відповідно до правил Гаазької конвенції 1980 року та Гаазької конвенції 1996 року.

Позивач у такій категорії справ, звертаючись до суду з позовом, має довести, що Україна як держава була постійним та звичайним місцем проживання дітей до їхнього незаконного переміщення чи утримання в іншій договірній державі. Постійне проживання (звичайне місця проживання) позивач має довести доказами, що підтверджують навчання дитини, отримання медичної допомоги та реалізацію стосовно неї інших соціальних послуг на території цієї держави.

Виходячи з того, що юрисдикція держави у вирішенні цієї категорії спорів пов`язується саме з поняттям постійного (звичайного) місця проживання дитини, обрання якого передувало незаконному переміщенню до іншої держави чи незаконному утриманню в іншій державі, відповідно, суд повинен визначити, чи має право на розгляд цієї справи, виходячи з доведеності позивачем саме факту постійного (звичайного) місця проживання дитини в Україні до її незаконного переміщення (утримування).

Переконливі докази таких фактів суд має отримати на стадії відкриття провадження у справі. Під час розгляду справи у суді першої інстанції має бути встановлено, що таке місце проживання існувало та зберіглося (відповідно до критеріїв, сформульованих у статті 7 Гаазької конвенції 1996 року) задля обґрунтування того, що юрисдикція суду України є/зберігається для вирішення спору по суті вимог, адже зі зміною звичайного місця проживання дитини припиняється юрисдикція суду України на вирішення спору про повернення дитини до звичайного місця її проживання.

У разі неправомірного переміщення або утримування дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та a) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або b) дитина не проживає в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місцеперебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі (пункт 1 статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року).

За правилами Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року у разі неправомірного переміщення або утримування дитини держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 цієї Конвенції встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування.

Для застосування пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року потрібно встановити такі обставини:

1) дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини;

2) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини;

3) дитина адаптувалася до нового середовища.

У разі встановлення обставин у сукупності (дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини; протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини; дитина адаптувалася до нового середовища) за правилом пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції 1996 року припиняється юрисдикція суду Договірної Держави попереднього звичайного місця проживання дітей з вирішення цього спору у зв`язку з набуттям ними нового постійного (звичайного для дітей) місця проживання.

У цій категорії справ юрисдикція з вирішення такого спору слідує за місцем постійного проживання дитини, а тому якщо місце постійного проживання дитини переноситься до іншої договірної держави, органи влади держави нового місця постійного проживання набувають юрисдикції щодо суті спору.

При визначенні наявності юрисдикції національного суду щодо розгляду і вирішення даної справи, судом враховано наступні обставини.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 25.11.2021 року судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 в Україні, м. Київ, народилася ОСОБА_3 . Батьками дитини вказуються ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с. 54).

Між батьками було укладено нотаріально посвідчений договір про участь у вихованні та утриманні дитини від 25.08.2023 року (зареєстрований в реєстрі за № 523), відповідно до п. 1.4 якого батьки узгодили місцем проживання доньки місце проживання батька ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.65-67).

Цим же договором у п. 3.2.5, 3.2.9 передбачено можливість зміни матір`ю місця проживання дитини лише за наявності на це попереднього погодження батька.

З урахуванням вищевикладеного, а також за результатами дослідження актів обстеження умов проживання від 02.05.2024 року, від 06.05.2024 року, від 13.05.2024 року, психологічно-педагогічної характеристики від 23.04.2024 року, наданої медичної документації дитини, а також за результатами дослідження відповіді ІНФОРМАЦІЯ_5 № 19-44276/18/24-Вих. від 25.06.2024 року судом встановлено та підтверджено, що ОСОБА_3 з моменту народження і до ІНФОРМАЦІЯ_4 постійно проживала на території України разом з батьком, мала усталене місце проживання, що співпадає з місцем проживання батька, відвідувала дошкільний навчальний заклад, проходила лікування, їздила на відпочинок. З моменту народження ОСОБА_3 здійснила перший виїзд за кордон лише 27.04.2024 року, коли, як зазначає позивач ОСОБА_1 , сталося незаконне вивезення доньки до іншої держави її матір`ю - відповідачем ОСОБА_2 .

Відтак, наявні на стадії відкриття провадження матеріали справи є достатніми для констатації того, що дитина ОСОБА_3 з моменту народження та до моменту виїзду на територію іншої держави мала звичайним (постійним) місцем проживання саме державу Україна, де в неї склалися усталені, міцні соціальні та сімейні зв`язки, відбулася інтеграція в суспільство.

Сукупності обставин, передбачених п. «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, які виключають юрисдикцію судів держави постійного проживання дитини, судом не встановлено, оскільки з моменту переміщення дитини до іншої держави не минуло більше одного року, а батьком було заявлено вимоги про повернення дитини до звичайного місця її проживання.

Наведені обставини дають можливість зробити висновок про підсудність даної справи національним судам. Разом з тим, визначення конкретного національного суду для розгляду і вирішення даної справи, здійснюється з урахуванням національного процесуального законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.

Аналіз ст. ст. 28-30 ЦПК України дає можливість зробити висновок, що для як для позовів про визначення місця проживання дитини, так і для позовів про повернення дитини до її постійного місця проживання, не передбачено альтернативної чи виключної підсудності.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги мають розглядатися за правилами загальної підсудності.

При цьому, формула «постійного місця проживання дитини», яка використовується у Гаазьких конвенціях від 1980 року та від 1996 року має юридичне значення саме для визначення компетентних органів конкретної договірної держави, що мають юрисдикцію на розгляд і вирішення відповідного спору, а не для визначення конкретного компетентного органу такої договірної держави.

Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

Підсудність - це розподіл підвідомчих загальним судам цивільних справ між різними судами першої інстанції залежно від роду (характеру) справ, що підлягають розгляду, і від території, на яку поширюється юрисдикція того чи іншого суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до ч. 9 ст. 28 ЦПК України позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред`являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи).

За правилами ч. 9 ст. 187 ЦПК України, якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд надсилає справу за підсудністю в порядку, встановленому статтею 31 цього кодексу.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 31 ЦПК України суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо: 1) справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду; 2) після задоволення відводів (самовідводів) чи з інших підстав неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи; 3) ліквідовано або з визначених законом підстав припинено роботу суду, який розглядав справу.

Відповідно до ч. 6 ст. 187 ЦПК України у разі якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи.

Згідно з ч. 7 ст. 187 ЦПК України інформація про місце проживання (перебування) фізичної особи має бути надана протягом п`яти днів з моменту отримання відповідним органом реєстрації місця проживання та перебування особи відповідного звернення суду.

Приписами ч. 8 ст. 187 ЦПК України передбачено, що суддя з метою визначення підсудності може також користуватися даними Єдиного державного демографічного реєстру.

У відповідності до ч. 9 ст. 187 ЦПК України, якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд надсилає справу за підсудністю в порядку, встановленому статтею 31 цього Кодексу.

Кабінетом Міністрів України 01 жовтня 2014 року прийнято Постанову № 509 «Про облік осіб, які перемістилися з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції» і затверджено Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або районів проведення антитерористичної операції.

Відповідно до абзацу 2 пункту 1 вищевказаної постанови довідка є документом, який підтверджує факт внутрішнього переміщення і взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Згідно абзацу 20 пункту 2 Постанови інформація про внутрішньо переміщену особу, у тому числі отримана від уповноваженої особи територіальної громади/центру надання адміністративних послуг у вигляді сформованої електронної справи, включається до Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб без копій / сканкопій документів, передбачених пунктом 4 цього Порядку. При цьому посадова особа уповноваженого органу, уповноважена особа територіальної громади / центру надання адміністративних послуг несе персональну відповідальність за правильність внесення інформації про внутрішньо переміщену особу до електронної справи та Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб.

Так, з матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини та повернення дитини до постійного місця проживання за останнім відомим місцем проживання відповідача ОСОБА_2 : АДРЕСА_3 .

В позовній заяві позивач зазначив щодо відповідачки ОСОБА_2 адресу місця реєстрації: АДРЕСА_2 та адресу зареєстрованого місця фактичного проживання відповідачки: АДРЕСА_3 (а.с. 1-21).

Згідно даних довідки від 22 липня 2022 року № 3240-7001363340 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_2 фактичне місце проживання/перебування ОСОБА_2 значиться: АДРЕСА_3 (а.с. 129).

Згідно частини 1 статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Частинами 1, 2 статті 4 вказаного Закону визначено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення.

Статтею 5 цього Закону довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Адресою фактичного місця проживання внутрішньо переміщеної особи може бути адреса відповідного місця компактного поселення внутрішньо переміщених осіб (адреса містечка із збірних модулів, гуртожитку, оздоровчого табору, будинку відпочинку, санаторію, пансіонату, готелю тощо).

Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» є спеціальним законом щодо статусу вказаних осіб, який підлягає застосуванню.

У постанові від 29 липня 2019 року у справі № 409/2636/17 Верховний Суд вказав на те, що вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, необхідно також враховувати імперативні положення спеціального Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», згідно статті 5 якого довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.

З огляду на зазначені обставини та вимоги Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», колегія суддів приходить до висновку про те, що ОСОБА_1 звернувся з позовом до належного суду, оскільки зареєстроване місце перебування, як внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_2 є АДРЕСА_3 , що відноситься до територіальної підсудності Вишгородського районного суду Київської області.

З урахуванням викладеного, оскаржувану ухвалу необхідно скасувати і направити справу для розгляду до суду першої інстанції за встановленою підсудністю - до Вишгородського районного суду Київської області.

Відповідно до положень п. 2 ч. 1 ст. 389 ЦПК України постанова апеляційного суду за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про передачу справи на розгляд іншому суду оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Керуючись ст. 367, п. 7 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 381-384 ЦПК України, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 22 серпня 2024 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до Вишгородського районного суду Київської області.

Постанова набирає законної сили негайно з моменту прийняття і оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає.

Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець

О.В. Борисова

В.М. Ратнікова