Ухвала

від 22.08.2024 по справі 910/10451/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

22 серпня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/10451/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Жайворонок Т.Є.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача-1 - товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-дослідна компанія «Сан-Стандарт»</a> - Шабаровський Б.В., адвокат (ордер від 22.08.2024),

позивача-2 - приватного підприємства «Константа Київ» - Шабаровський Б.В., адвокат (ордер від 22.08.2024),

відповідача - Північного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України - Тацишина О.П., в порядку самопредставництва,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-дослідна компанія «Сан-Стандарт»</a> та приватного підприємства «Константа Київ»

на рішення господарського суду міста Києва від 06.02.2024 (суддя Мандриченко О.В.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.05.2024 (головуючий суддя: Євсіков О.О., судді: Алданова С.О., Корсак В.А.)

у справі № 910/10451/23

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-дослідна компанія «Сан-Стандарт»</a> (далі - ТОВ «Науково-дослідна компанія «Сан-Стандарт») та приватного підприємства «Константа Київ» (далі - ПП «Константа Київ»)

до Північного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення)

про визнання недійсним та скасування рішення,

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Науково-дослідна компанія «Сан-Стандарт» та ПП «Константа Київ» звернулися до суду з позовом до Відділення про визнання недійсним та скасування рішення адміністративної колегії відповідача від 20.04.2023 № 60/34-5/к у справі № 173/60/20-рп/к.22 «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу» (далі - Рішення АМК).

Позов мотивовано з посиланням на незаконність та необґрунтованість Рішення АМК.

Позивачі стверджують, що під час участі в аукціоні ТОВ «Науково-дослідна компанія «Сан-Стандарт» та ПП «Константа Київ» були одним суб`єктом господарювання в розумінні статті 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» (далі - Закон № 2210), а тому такий юридичний факт пов`язаності відносинами контролю, що існував між ним на момент проведення аукціону унеможливлює погодження конкурентної поведінки та, відповідно, наявність антиконкурентних узгоджених дій між ними згідно зі статтею 6 названого Закону, в тому числі за пунктом 4 частини другої статті 6 Закону № 2210 - антиконкурентних узгоджених дій, що стосуються спотворення результатів аукціону, оскільки ТОВ «Науково-дослідна компанія «Сан-Стандарт» та ПП «Константа Київ» під час участі в аукціоні діяли як один суб`єкт господарювання, який не міг погоджувати конкурентну поведінку сам із собою.

Рішенням господарського суду міста Києва від 06.02.2024 у справі № 910/10451/23, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.05.2024, у задоволенні позову відмовлено з посиланням на відсутність визначених статтею 59 Закону № 2210 підстав для визнання недійсним Рішення АМК.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх судових інстанцій, позивачі звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просять Суд судові рішення попередніх інстанцій зі справи скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційне провадження за касаційною скаргою позивачів відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Так, з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржники вказують про те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права (частину першу статті 5, частину шосту статті 6, пункт 4 частини другої статті 6 та пункт 1 статті 50 Закону № 2210) без урахування висновку щодо застосування наведених норм права у подібних правовідносинах, який (висновок) викладений у постанові Верховного Суду від 29.08.2019 у справі № 910/12465/18.

Також скаржники посилаються на те, що судами допущено порушення частини четвертої статті 236 ГПК України, за змістом якої при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 08.07.2024, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі.

Згідно з розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 20.08.2024 № 32.2-01/1900 проведено повторний автоматизований розподіл справи № 910/10451/23 у зв`язку з відпусткою судді Ємця А.А.

Від Відділення надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останнє просить Суд закрити касаційне провадження у справі, у зв`язку з тим, що висновки щодо застосування норм права, на які посилаються скаржники стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 910/10451/23.

Від скаржників 16.08.2024 надійшли письмові пояснення по справі.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником (скаржниками) і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, дії позивачів Відділенням кваліфіковано за ознаками пункту 1 статті 50 та пункту 4 частини другої статті 6 Закону № 2210 (вчинення антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів аукціонів), у зв`язку з чим на позивачів накладено штрафи.

Предметом касаційного оскарження є судові рішення попередніх інстанцій, згідно з якими відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним та скасування Рішення АМК.

Підставою касаційного оскарження скаржниками визначено пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України. Скаржники вказують про те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права (частину першу статті 5, частину шосту статті 6, пункт 4 частини другої статті 6 та пункт 1 статті 50 Закону № 2210) без урахування висновку щодо застосування наведених норм права у подібних правовідносинах, який (висновок) викладений у постанові Верховного Суду від 29.08.2019 у справі № 910/12465/18.

Суд зауважує, що ГПК України та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів слід звертатися до правових висновків, що викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду.

З метою визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття «подібні правовідносини», що полягає в тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, щодо якого вони вступають у правовідносини, у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні ознаки з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність ознак слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема, пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, - визначити суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо. Обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Верховний Суд виходить з того, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Сама по собі різниця судових рішень не свідчить про безумовне підтвердження незастосування правового висновку.

Верховний Суд наголошує, що кожна справа є індивідуальною, що обумовлено, окрім правової кваліфікації дій, яку здійснює АМК, так і на підставі тих обставин, фактів, доказів, АМК досліджує та оцінює у своєму рішенні, і які в подальшому досліджуються та оцінюються судом через призму статті 59 Закону № 2210.

Верховний Суд виходить з того, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України).

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржників про неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, який викладений у постанові Верховного Суду зі справи № 910/12465/18, з огляду на таке.

Як вбачається зі змісту судових рішень у справі № 910/12465/18, на яку посилаються скаржники, предметом розгляду було рішення органу АМК, яким визнано дії, зокрема, позивача у справі порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, яке передбачене пунктом 1 статті 50 та частиною третьою статті 6 Закону № 2210 у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які полягали у схожому підвищенні цін на СВГ при його реалізації у роздріб, при тому, що аналіз ситуації на ринку спростовує наявність об`єктивних причин для вчинення операторами у справі таких дій, що призвели до обмеження конкуренції. Тобто у цій справі АМК розглядалося питання вчинення антиконкурентних узгоджених дій у вигляді схожих дій (бездіяльності) на ринку товару, що призвели до обмеження конкуренції.

Скаржники посилаються на те, що у зазначеній справі Верховний Суд, зокрема, виснував, що згідно із статтею 1 Закону № 2210 суб`єкт господарювання - це юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми власності чи фізична особа, що здійснює діяльність з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншу господарську діяльність, у тому числі яка здійснює контроль над іншою юридичною чи фізичною особою; група суб`єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими; характерними для підприємства з точки зору застосування законодавства про захист економічної конкуренції є не його юридична правосуб`єктність, а автономність дій на ринку. Іншими словами, афілійовані компанії з цієї точки зору (автономності дій) не є окремими суб`єктами господарювання, оскільки вони (кожна окремо) не мають свободи визначення поведінки на ринку, тому їх сукупність утворює єдиний суб`єкт господарювання - групу; дії суб`єктів, які входять до однієї групи, полягають у розподілі завдань між ними для досягнення однієї кінцевої мети, спрямованої на задоволення потреб такої групи, відповідно, дії всіх учасників групи розглядаються як дії одного суб`єкта господарювання, який здійснює господарську діяльність на відповідному ринку.

Проте скаржники у доводах касаційної скарги залишили поза увагою те, що кваліфікація дій позивача у справі № 910/12465/18 при прийнятті рішення АМК здійснювалася за іншими частиною, пунктом статті 6 Закону № 2210, тобто у даній справі інші обставини вчинення правопорушення, інша фактично-доказова база та інша кваліфікація дій позивача [інкриміновано вчинення антиконкурентних узгоджених дій у вигляді схожих дій (бездіяльності) на ринку товару, а не вчинення антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів аукціонів], яка суттєво відрізняється у тому числі за складом правопорушення, нормативно -правовим регулюванням правовідносин тощо. Відповідно, з огляду на наведене, дані обставини виключають подібність справи № 910/12465/18 зі справою, що переглядається як за правовим регулюванням, так і за змістовим критерієм.

Наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржників, свідчить про наявність підстав для задоволення позову про визнання недійсним Рішення АМК.

Верховний Суд підкреслює, що в силу принципів диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом та змагальності, колегія суддів констатує, що в межах усіх доводів касаційної скарги і зазначеної скаржниками підстави касаційного оскарження, а також з урахуванням установлених судами у справі конкретних обставин, оцінила аргументи касаційної скарги щодо підтвердження наявної доказової бази у даній справі, однак зазначає, що не наділена повноваженнями втручатися в оцінку доказів у силу приписів статті 300 ГПК України.

Отже, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, зважаючи на зміст фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій, та правове регулювання, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивачів, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновок щодо застосування норм права, який (висновок) викладений у постанові Верховного Суду у справі № 910/12465/18, та на який посилаються скаржники у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які є неподібними.

З огляду на викладене не знайшов свого підтвердження довід скаржників з посиланням на частину четверту статті 236 ГПК України про неврахування судами висновків щодо застосування норм права, які викладені в постановах Верховного Суду.

Інших підстав для перегляду справи у суді касаційної інстанції, крім пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржники у касаційній скарзі не наводять.

Водночас Верховний Суд бере до уваги та вважає прийнятними доводи, викладені у відзиві Відділення на касаційну скаргу, у тій частині, в якій вони не суперечать мотивам цієї ухвали та наявні підстави для закриття касаційного провадження з підстави оскарження судових рішенні, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, у зв`язку з чим доводи Відділення у цій частині також є прийнятними.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Верховний Суд, здійснюючи аналіз доводів касаційної скарги у співвідношенні до обраної скаржниками підстави касаційного оскарження виходить з того, що скаржниками не аргументовано і не доводилось у касаційній скарзі того, що суди під час розгляду справи зашкодили самій суті права доступу до суду, та не обґрунтовували наявну необхідність забезпечити сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Отже, Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржниками не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

Разом з тим, суд касаційної інстанції в силу положень частини другої статті 300 ГПК України позбавлений права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно встановлювати по-новому фактичні обставини справи, певні факти або їх відсутність.

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-дослідна компанія «Сан-Стандарт»</a> та приватного підприємства «Константа Київ» на рішення господарського суду міста Києва від 06.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.05.2024 у справі № 910/10451/23.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Жайворонок