Постанова

від 19.08.2024 по справі 521/3869/22

КАСАЦІЙНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 серпня 2024 року

м. Київ

справа № 521/3869/22

провадження № 51-2123км24

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника,

представника цивільного відповідача

(в режимі відеоконференції) ОСОБА_6 ,

засудженого

(в режимі відеоконференції) ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 та цивільного відповідача ТОВ «Транс - Н», в особі директора ОСОБА_8 , на вирок Малиновського районного суду м. Одеси від 6 вересня 2023 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 26 березня 2024 року стосовно

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , раніше не судимого,

засудженого за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Обставини, встановлені за рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, короткий зміст судових рішень

За вироком Малиновського районного суду м. Одеси від 6 вересня 2023 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.

На підставі ст. 75 КК ОСОБА_7 звільнено від відбування основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки і покладено на нього ряд обов`язків, передбачених ст. 76 КК.

Задоволено частково цивільні позови ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 .

Ухвалено стягнути з ТОВ «ТРАНС-Н» на користь ОСОБА_9 у рахунок відшкодування моральної шкоди ? 250 000 грн, на користь ОСОБА_10 у рахунок відшкодування моральної шкоди ?150 000 грн, на користь ОСОБА_11 у рахунок відшкодування моральної шкоди ? 10 000 грн.

Ухвалено стягнути з ОСОБА_7 витрати на правничу допомогу на користь ОСОБА_9 та ОСОБА_10 по 20 000 грн кожній, а на користь

ОСОБА_11 - 30 000 грн.

Вирішено питання щодо процесуальних вират, речових доказів та скасовано заходи забезпечення кримінального провадження у виді арешту майна.

За вироком суду ОСОБА_7 12 червня 2020 року приблизно о 14:00, керуючи автомобілем марки «Mercedes-Benz» з реєстраційним номером НОМЕР_1 , допустив порушення пунктів 2.3 «б», 10.1, 10.4, 11.9 Правил дорожнього руху (далі - ПДР).

Так, в зазначений день та час водій ОСОБА_7 за кермом зазначеного транспортного засобу здійснював рух по проїзній частині Об`їзної дороги в правій смузі руху, зі сторони Київського шосе в напрямку Тираспольського шосе, поблизу 22-го кілометру Об`їзної дороги в Малиновському районі м. Одеси. При цьому, здійснюючи маневр розвороту, не переконався, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, розпочав маневр розвороту наліво, в результаті чого допустив зіткнення з автомобілем марки «Hyundai» з реєстраційним номером

НОМЕР_2 , під керуванням водія ОСОБА_11 , який рухався в лівій смузі попутного напрямку руху.

Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) пасажирам автомобіля марки «Hyundai» ОСОБА_10 та ОСОБА_9 спричинено тілесні ушкодження. ОСОБА_10 ? тілесні ушкодження середньої тяжкості, ОСОБА_9 ? тяжкі тілесні ушкодження.

Одеський апеляційний суд ухвалою від 26 березня 2024 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_7 залишив без змін.

Вимоги і доводи осіб, які подали касаційні скарги та заперечення

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_7 , посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення й особі засудженого через суворість, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і закрити провадження, у зв`язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення. В задоволенні цивільних позовів просить відмовити.

Свою позицію мотивує тим, що суди безпідставно визнали його винним у скоєнні кримінального правопорушення. Уважає, що в основу вироку судом першої інстанції покладені недопустимі та неналежні докази, а обставини ДТП судом викладені необ`єктивно, з явним обвинувальним ухилом.

Посилається, що суд повністю проігнорував доводи захисту щодо дотримання ним вимог ПДР та невідповідності дій водія та пасажирів автомобіля марки «Нуundаі» вимогам ПДР. Уважає, що саме водій ОСОБА_11 допустив порушення ПДР, внаслідок чого стався наїзд на транспортний засіб під його керуванням.

Зазначає, що висновок експерта № 21-6844 є необгрунтованим і таким, що суперечить матеріалам справи, зокрема - протоколу та схемі ДТП, висновку експертизи

№ 21-4920, відповіді Служби автомобільних доріг щодо наявної дорожньої розмітки на місці події, а також показанням свідка ОСОБА_12 .

Тому, на його переконання, суди безпідставно посилаються на висновок автотехнічної експертизи № 21-6844, як на доказ наявності у його діях складу кримінального правопорушення. Наголошує, що стороною захисту було подано письмове клопотання про визнання вказаного доказу недопустимим та неналежним, однак, всупереч вимогам закону воно не отримало будь-якої оцінки ні під час судового розгляду, ні в нарадчій кімнаті.

Стверджує, що судами першої та апеляційної інстанції безпідставно залишено без задоволення клопотання сторони захисту про призначення повторної судової інженерно-транспортної експертизи з дослідженням транспортно-трасологічних матеріалів, механізму та обставин ДТП.

Також підкреслює, що судом не враховано той факт, що потерпілі були непристебнуті пасками безпеки, що має значення для справи. Окрім того, на його думку, потерпілі належним чином не обгрунтували вимоги про відшкодування моральної шкоди.

Зазначає, що судом першої інстанції при вирішенні цивільного позову допущено порушення вимог частин 4, 5 ст. 128 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), що стосується форми та змісту позовної заяви та вимоги п. 2 ч. 2 ст. 49 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), згідно якої позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання. Також, стверджує про недотримання положень ст. 137 ЦПК щодо відшкодування витрат на правничу допомогу. Вказує, що суди обох інстанцій вирішили це питання без урахування практики Верховного Суду (справи № 752/17832/14-ц та № 755/4466/20-ц).

Ставить під сумнів визначену експертизами тяжкість тілесних ушкоджень потерпілої ОСОБА_9 , оскільки згідно наданої експерту виписки № 11138 з медичної карти стаціонарного хворого КНП «ООКЛ» ООР, остання знаходилась на стаціонарному лікуванні в нейрохірургічному відділенні лище з 12 по 22 червня 2020 року.

Уважає, що висновок експерта № 116 від 23 березня 2021 року не може підтвердити чи спростувати наявність у потерпілої ОСОБА_9 тілесних ушкоджень небезпечних для життя, а визначити їх ступінь тяжкості, згідно п. 4.13.4 «Правил судово- медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень», не можливо.

Згідно з висновками експертів № 782 від 18 червня 2021 року та № 225 від 13 липня 2023 року, виявлені у ОСОБА_9 ушкодження є тяжкими тілесними по критерію небезпеки для життя потерпілої, що, на думку засудженого, суперечить, медичним документам та змісту п. 2.1.3 «б» «Правил судово- медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень», на які посилаються експерти.

Також посилається, що експертами не встановлено конкретного механізму отримання потерпілою тілесного ушкодження, не проаналізовано ні причинно-наслідковий зв`язок між ушкодженнями та подією кримінального правопорушення, ні спосіб отримання відповідних ушкоджень.

Крім того, акцентує на тому, що внаслідок ДТП ОСОБА_11 не було заподіяно тілесних ушкоджень, що є обовязковою умовою настання кримінальної відповідальності, а завдання матеріальної шкоди у зв`язку з пошкодженням його автомобіля не є кримінальним правопорушенням. Стверджує, що ОСОБА_11 є свідком у цій справі, отже, у розумінні вимог ст. 61 КПК, він не може бути цивільним позивачем в кримінальному провадженні. Таким чином уважає вимоги

ОСОБА_11 про відшкодування моральної шкоди в розмірі 10000 грн безпідставними. Наполягає, що шкода завдана внаслідок ДТП має відшкодовуватись з урахуванням вимог ст. 1188, ч. 2 ст. 1193 Цивільного кодексу (далі - ЦК) та вини ОСОБА_11 , оскільки останній є володільцем транспортного засобу.

На думку засудженого, матеріали кримінального провадження не містять доказів обґрунтованості розміру моральної шкоди завданої потерпілим та цивільному позивачу.

Також стверджує, що суди безпідставно задовольнили позови потерпілих та цивільного позивача в частині відшкодування витрат на правничу допомогу, оскільки вони є завищеними, неспівмірними з часом, витраченим адвокатом, а також складністю справи, обсягом наданих послуг та ціною позову. На його переконання, вимоги позивача про відшкодування витрат суперечать ст. 137 ЦПК. Стверджує, що судами при визначенні розміру відшкодування витрат на правничу допомогу мають застосовуватися норми ЦПК, а не ст. 118 КПК. Уважає, що наявні підстави для відмови в позовах.

Також не погоджується з призначеним йому судом покаранням. Покликається, що суд проігнорував прохання підприємства не позбавляти його права керувати транспортними засобами, зважаючи на дефіцит кваліфікованих водіїв, воєнний стан, гостру необхідність підприємства у водіях та безпідставно застосував додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.

Касатор указує, що апеляційний суд при перегляді справи належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги захисту та не дав об`єктивної правової оцінки порушенням.

Крім того з касаційною скаргою звернувся цивільний відповідач - в особі директора ТОВ «Транс-Н» ОСОБА_8 , який, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і закрити провадження, у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, а в задоволенні цивільних позовів відмовити.

При цьому суть доводів касаційної скарги цивільного відповідача фактично зводиться до доводів, викладених у касаційній скарзі засуджного ОСОБА_7 .

У запереченнях на касаційну скаргу засудженого представник потерпілих та цивільного позивача - ОСОБА_13 вказує про необґрунтованість скарги, відсутність щирого каяття, як обставини, що пом`якшує покарання засудженого, зазначає, що ОСОБА_7 не цікавився станом здоров`я потерпілих і не надавав їм жодної допомоги. Просить залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржені судові рішення - без зміни.

Позиції учасників судового провадження

Захисник та засуджений підтримали касаційні скарги ОСОБА_7 та цивільного відповідача - в особі директора ТОВ «Транс-Н» ОСОБА_8 іпросили їх задовольнити.

Прокурор просив залишити касаційні скарги без задоволення.

Інші учасники провадження у судове засідання не прибули, про дату, час та місце розгляду справи були належним чином повідомлені, заяв чи клопотань щодо відкладення розгляду справи не подавали.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження і доводи, викладені у касаційних скаргах та запереченнях, Суд дійшов висновку, що касаційні скарги засудженого та цивільного відповідача підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

У звязку з цим численні доводи касаційних скарг, в яких оспорюються висновки судів про встановлені фактичні обставини, достовірність доказів не є предметом касаційного провадження.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Статтею 412 КПК передбачено, що істотними є такі порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Згідно зі ст. 413 КПК неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є:

1) незастосування судом закону, який підлягає застосуванню; 2) застосування закону, який не підлягає застосуванню; 3) неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту; 4) призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність.

Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Статтею 370 КПК регламентовано, що судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. У ньому мають бути наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. Тобто рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок суду першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, зроблено з додержанням вимог статтей 94, 370, 419 КПК та на підставі з`ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду.

Так судами визнано достовірними показання потерпілих ОСОБА_9 , ОСОБА_10 .

Потерпілі показали, що перебували як пасажири на задньому сидінні в автомобілі «Hyundai» під керуванням ОСОБА_11 . Проїжджаючи по об`їзній дорозі у м. Одесі, відчули різке гальмування, звернувши увагу на дорогу, побачили попереду мікроавтобус, що повернув з правої сторони дороги ліворуч на їх смугу руху, після чого відбулося зіткнення. В результаті ДТП потерпілі отримали тілесні ушкодження.

Свідок ОСОБА_12 пояснив суду, що як поліцейський патрульної поліції 12 червня 2020 року ніс службу на стаціонарному посту за адресою: АДРЕСА_1 . Після 13:00 біля нього зупинився автомобіль, водій якого повідомив про ДТП біля Клеверного мосту. Він зателефонував до швидкої допомоги, зв`язався з черговою частиною і направив екіпаж патрульної поліції на місце події.

Показання потерпілих та свідка узгоджуються з фактичними даними, які містяться в протоколі огляду місця події зі схемою від 20 червня 2020 року, на яких зафіксовано розташування транспортних засобів після ДТП та сліди.

Відповідно до зазначеного протоколу, схеми до нього, місце ДТП знаходиться на горизонтальній ділянці з асфальтобетонним сухим і чистим покриттям, на ділянці дороги в районі 22 км вул. Об`їзна дорога у м. Одесі. На момент огляду транспортні засоби (мікроавтобус «Mercedes-Benz» з реєстраційним номером НОМЕР_1 і автомобіль «Hyundai» з реєстраційним номером НОМЕР_2 ) знаходилися на смузі протилежного напрямку руху автомобіля «Hyundai». Слідів гальмування виявлено не було. Місце зіткнення автомобілів визначено за слідами осипу грунту і розташовано у крайній лівій смузі, якою рухався автомобіль «Hyundai». Між місцем зіткнення і місцем розташування автомобілів на асфальтному покритті наявні подряпини, залишені транспортними засобами. Огляд було проведено за участю водіїв, які будь-які обставини викладені у протоколі та схемі не заперечували.

З метою перевірки і уточнення відомостей, 28 травня 2021 року було проведено слідчий експеримент за участю водіїв ОСОБА_11 та ОСОБА_7 , де останній не заперечував відтворених ОСОБА_11 обставин.

Відповідно до висновків експерта № 20-4163 від 24 липня 2020 року та № 20-4164 від 27 липня 2020 року - рульове керування, робоча гальмівна система та ходова частина обох автомобілів на момент ДТП забезпечували водіям технічну можливість контролювати напрямок руху та здійснювати гальмування з ефективністю відомою водію, при цьому в зазначених системах не було несправностей, які могли б обумовити раптове для водія відведення автомобіля (при гальмуванні або русі накатом) від визначеного напрямку руху або відмову систем.

Відповідно до висновку експертів № 21-4920 від 15 листопада 2021 року судової транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи обставин зіткнення автомобілів в умовах події, первинний контакт мав місце правою передньою кутовою частиною автомобіля «Hyundaі» з центральною лівою боковою частиною автомобіля «Mercedes-Benz». Зіткнення відбувалося по блокуючому типу при куті між поздовжніми осями близько 50? (відлічується в плані проти годинникової стрілки від поздовжньої осі автомобіля «Hyundai» до поздовжньої осі автомобіля «Mercedes-Benz»).

В момент зіткнення автомобілі знаходилися на розділювальній смузі проїзної частини об`їзної дороги, при цьому автомобіль «Mercedes-Benz» рухався в режимі маневру повороту вліво, його передня частина була орієнтована у напрямку лівого краю проїзної частини і поздовжня вісь розташовувалася під кутом близько 63? по відношенню до поздовжньої осі проїзної частини (при відліку напрямку в бік

вул. Тираспольське шосе), а автомобіль «Hyundai» рухався в режимі одвороту вліво і його поздовжня вісь розташовувалася під кутом близько 13? по відношенню до поздовжньої осі проїзної частини (при відліку від напрямку в бік вул. Тираспольське шосе), швидкість автомобіля «Hyundai» становила 51-55 км/год, автомобіля «Mercedes-Benz» - 16-18 км/год.

Згідно з висновком автотехнічної експертизи обставин зіткнення № 21-6844 від 29 грудня 2021 року водію автомобіля «Mercedes-Benz» ОСОБА_7 належало діяти відповідно до вимог п. 11.9 ПДР та утриматися від виконання розвороту на даній ділянці дороги, оскільки виконання цього маневру пов`язане з виїздом та перетином розділювальної смуги. Якщо водій автомобіля «Mercedes-Benz» був змушений виконати розворот на даній ділянці дороги, то йому слід було: 1) безпосередньо перед початком зміни напрямку руху переконатися в тому, що за час виконання маневру не буде створено перешкод чи небезпеки для інших учасників руху, як передбачено вимогами п. 10.1 ПДР; 2) оскільки маневр розвороту виконувався не з крайнього лівого положення, ОСОБА_7 слід було утриматися від наміченого маневру доти, доки автомобіль «Hyundai» не проїде ділянку, тобто, дати дорогу цьому автомобілю, як вимагає п. 10.4 ПДР.

Діючи відповідно до пунктів 11.9, 10.1, 10.4 ПДР, водій ОСОБА_7 мав технічну можливість не створювати небезпеки для руху водія автомобіля «Hyundai» і тим самим мав технічну можливість уникнути ДТП.

Дії водія автомобіля «Mercedes-Benz» під керуванням ОСОБА_7 створили як небезпечну, так і аварійну ситуацію, і знаходяться в причинному зв`язку з виникненням ДТП.

В умовах сформованої дорожньо-транспортної ситуації водій автомобіля «Hyundai» не мав технічної можливості запобігти зіткненню з автомобілем під керуванням ОСОБА_7 .

Суд першої інстанції також дав оцінку показанням засудженого ОСОБА_7 , визнавши їх такими, що не узгоджуються з матеріалами справи і спростовуються сукупністю досліджених доказів.

З урахуванням викладеного, висновки про винуватість ОСОБА_7 грунтуються на всебічному дослідженні обставин події, є обгрунтованими, вмотивованими і сумнівів у колегії суддів Верховного Суду не викликають.

Твердження ОСОБА_7 щодо порушення водієм ОСОБА_11 вимог ПДР, а саме, що він: рухався по лівій, а не правій смузі руху, в момент виникнення небезпеки не загальмував, а виїхав на роздільну та зустрічну смугу руху, внаслідок чого відбулося зіткнення транспортних засобів, були предметом дослідження суду першої інстанції. Суд переконливо, з посиланням на досліджені докази обгрунтував висновок, що між діями водія ОСОБА_11 і наслідками ДТП немає причинно-наслідкового зв`язку.

Суд при цьому конкретизував, які саме порушення ПДР перебувають упричинному зв`язку з виникненням події та вказав, що ОСОБА_7 , діючи необережно та проявляючи злочинну самовпевненість, здійснюючи рух по проїзній частині дороги в правій смузі руху та виконуючи маневр розвороту, не переконався, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, розпочав маневр розвороту наліво, в результаті чого допустив зіткнення з автомобілем марки «Hyundai» під керуванням водія ОСОБА_11 , який рухався в лівій смузі попутного напрямку руху.

Суди послались на порушення п. 11.9 ПДР, виходячи з інформації отриманої від Служби автомобільних доріг в Одеській області, однак не робили висновку, що порушення саме цього пункту перебуває у причинному зв`язку із виникненням події ДТП. Наявність чи відсутність у місці зіткнення суцільної або переривчастої лінії дорожньої ромітки не впливає на висновки про винуватість ОСОБА_7 , який розпочав маневр розвороту наліво з правої смуги, не переконавшись, що це буде безпечним.

Доводи захисту, що зіткнення відбулось на протилежній смузі руху не підтверджується матеріалами кримінального провадження. Так судами взято до уваги інформацію, що міститься у протоколі огляду місця події зі схемою, де місце зіткнення визначено за слідами осипу грунту і розташовано у крайній лівій смузі, по якій рухався автомобіль «Hyundaі». Питання місця зіткнення також було предметом дослідження експертизи

№ 21-4920 від 15 листопада 2021 року та детально відображено у висновку, зміст якого викладено вище.

Твердження засудженого про залишення судом без розгляду доводів сторони захисту про недопустимість висновку експерта, який був отриманий з використанням його показань, як свідка, а в подальшому він був визнаний підозрюваним та обвинуваченим, колегія суддів уважає неспроможними з огляду на таке.

Зміст п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК вказує на те, що дана норма права має застосовуватися за умови, коли на час отримання показань від свідка уже існували дані, що його буде визнано підозрюваним чи обвинуваченим, але, всупереч наявності у такої особи права на мовчання та свободи від самовикриття, слідчий чи прокурор вчиняє дії, спрямовані на отримання показань від неї. Саме такі дії, а не власне факт отримання показань від свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим, мають визнаватися істотним порушенням прав людини і основоположних свобод.

Не вважаються недопустимими доказами пояснення свідка, надані під час слідчого експерименту, проведеного з метою відтворення обставин ДТП, якщо до проведення слідчого експерименту були відсутні дані про те, що саме ця особа винувата у порушенні правил дорожнього руху, а висновок експерта, яким було встановлено, що саме дії цієї особи призвели до настання суспільно небезпечних наслідків, був наданий після проведення слідчого експерименту.

Колегією суддів Верховного Суду встановлено, що до проведення слідчого експерименту були відсутні дані про те, що саме ОСОБА_7 є винуватим у вчиненні ДТП. Під час цієї слідчої дії ОСОБА_7 була надана можливість висловити свою власну точку зору з приводу обставин ДТП, що не суперечить засаді верховенства права. При цьому ОСОБА_7 не стверджував, що винний у ДТП. Крім того, слідчий експеримент проведено з метою відтворення обставин ДТП, а не отримання від М ОСОБА_14 , який перебував у статусі свідка,викривальних показань. Експертиза, за якою було встановлено, що саме дії ОСОБА_7 призвели до настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених ч. 2 ст. 286 КК, мала місце вже після проведення слідчого експерименту.

Зазначене узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 30 травня 2019 року у справі № 164/1457/16-к та від 21 жовтня 2020 року у справі

№ 345/522/16-к.

Твердження захисту про те, що не було розглянуто доводи про недопустимість висновку експерта № 21-6844 від 29 грудня 2021 року є безпідставні, оскільки за результатами розгляду справи суд дав оцінку доказів у нарадчій кімнаті, визнавши вказаний висновок експерта належним, допустимим і достовірним доказом, який узгоджується з іншими дослідженими доказами, не містить протиріч і не викликає сумнівів. Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанці, та відмітив, що вказаний висновок експертизи не викликає сумнівів, повністю підтверджує показання потерпілих та фактичні дані слідчого експерименту.

Клопотання сторони захисту про проведення повторної судової інженерно-транспортної експертизи - судом першої інстаніції було розглянуто в межах повноважень, про що постановлено ухвалу від 21 вересня 2022 року, в якій викладено обгрунтовані мотиви відмови в його задоволенні. Окрім цього судом апеляційної інстанції розглянуто клопотання захисту про повторне проведення авто-технічної експертизи, доводи зазначені у клопотанні визнані судом необґрунтованими, про що постановлено ухвалу від 26 березня 2024 року. Істотних порушень вимог КПК при цьому не допушено.

Сумніви засудженого щодо механізму отримання тілесних ушкоджень ОСОБА_9 та їх тяжкості спростовуються висновками експертів, а саме:

· відповідно до висновку експерта № 116 від 19 січня 2021 року, № 782 від 30 квітня 2021 року та № 225 від 21 жовтня 2022 року потерпіла отримала ушкодження спричинені дією тупих твердих предметів, якими могли бути частини салону легкового автомобіля в умовах ДТП (зіткнення автомобілів). Слід вважати що ушкодження могли бути спричинені 12 червня 2020 року;

· відповідно до висновку експерта № 782 від 30 квітня 2021 року та № 225 від 21 жовтня 2022 року, ушкодження отримані потерпілою, описані у висновках відносяться до категорії тяжких тілесних ушкоджень за критерієм небезпеки для життя.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено відсутність в матеріалах кримінального провадження даних на підтвердження іншого ступеню тяжкості отриманих потерпілою тілесних ушкоджень. Стороною захисту відповідні докази не надавалися, а тому зазначене твердження є лише припущенням в межах обраної правової позиції захисту і жодним чином не аргументоване, результати судово-медичних експертиз узгоджуються з іншими дослідженими доказами, а підстави для сумніву у обґрунтованості і достовірності висновків експертів або для визнання їх недопустимим доказом судами не встановлено.

Обґрунтованих сумнівів у тому, що суди попередніх інстанцій під час оцінювання доказів допустили істотні порушення процесуального закону, за результатом перевірки матеріалів кримінального провадження у колегії суддів Верховного Суду не виникає.

Щодо механізму отримання тілесних ушкоджень ОСОБА_10 та їх тяжкості суди встановили, що:

відповідно до висновку експерта № 2172 від 1 вересня 2020 року потерпіла отримала тілесні ушкодження середньої тяжкості. Зазначені тілесні ушкодження могли бути заподіяні 12 червня 2020 року від дії тупих предметів, якими могли бути частини салону рухаючогося автомобіля в момент зіткнення транспортних засобів.

Доводи викладені засудженим у касаційній скарзі про те, що потерпілі

ОСОБА_10 та ОСОБА_9 не були пристебнуті пасками безпеки не впливають на висновок про винуватість ОСОБА_7 , оскільки саме між його діями та наслідками, що настали, є необхідний і достатній причинний зв`язок.

Доводи засудженого, наведені ним у касаційній скарзі, про недотримання судом апеляційної інстанції вимог статей 65 - 67 КК та необґрунтоване призначення йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки і позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік, колегія суддів уважає безпідставними.

Відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

На несправедливість покарання має вказувати істотна (очевидна) диспропорція (порушення рівноваги) між визначеним судом видом та розміром покарання і видом та розміром покарання, яке б мало бути призначено, з урахуванням усіх істотних обставин.

Тобто кримінально-правовий зміст принципу справедливості полягає в тому, що покарання, застосоване до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, повинно бути справедливим, а саме таким, що відповідає як тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, так і конкретним обставинам його вчинення, а також особливостям особистості засудженого.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру.

Відповідно до роз`яснень, що містяться в пунктах 20, 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті», у ході призначення покарання за відповідною частиною ст. 286 КК суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину, вину інших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом`якшують і обтяжують покарання, та особу винного.

Так, з матеріалів провадження випливає те, що суд, обґрунтовуючи висновок стосовно виду й розміру визначеного засудженому покарання, взяв до уваги що засуджений раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, інформації про його перебування на обліку у закладах охорони здоров`я з приводу захворювань суду не надавалося, має постійне місце роботи, є особою молодого віку, позитивно характеризується за місцем роботи та проживання, має сім`ю, мати, разом з якою проживає, страждає на тяжке хронічне захворювання.

Також судами враховано відсутність пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин, передбачених статтями 66, 67 КК.

Окрім цього засуджений у своїй касаційній скарзі акцентує, що з часу події пройшло більше 3 років, за цей час працюючи водієм, не допускав порушень ПДР, не притягувався до відповідальності, також звертає увагу на наявність воєнного стану, дефіцит кваліфікованих водіїв на ринку праці, гостру необхідність підприємства у водіях транспортних засобів, прохання підприємства, де працює - не позбавляти його права керувати транспортними засобами.

Виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, ураховуючи відсутність каяття у вчиненому, те, що наявність даних, що позитивно характеризують особу винуватого, не усувають суспільну небезпеку вчиненого кримінального правопорушення, що в результаті порушення водієм ПДР спричинені тілесні ушкодження кільком потерпілим, одній з яких - тяжкі, призначення мінімального додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1 рік, відповідатиме тяжкості вчиненого злочину і попередженню скоєння нових кримінальних правопорушень.

При цьому Суд бере до уваги, що основне покарання призначене у межах санкції інкримінованого злочину, нижньої її межі, з застосуванням іспитового строку.

Ураховуючи вищевказане, колегія суддів дійшла висновку, що покарання, призначене засудженому ОСОБА_7 місцевим судом, за своїм видом і розміром є необхідним та достатнім для виправлення засудженого й попередження вчинення нових злочинів та відповідає вимогам статей 50, 65 КК. Підстав вважати це покарання явно несправедливим не вбачається.

Що стосується доводів у касаційних скаргах про неправильне вирішення цивільного позову в частині стягнення із ТОВ «ТРАНС-Н» на користь потерпілих та цивільного позивача моральної шкоди та з ОСОБА_7 понесених ними витрат на правничу допомогу і про невмотивованість рішення апеляційного суду в цій частині, то колегія суддів дійшла таких висновків.

Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода, крім іншого, може полягати у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я, в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності,

виваженості та справедливості. Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд має навести в рішенні відповідні мотиви.

На думку колегії суддів, місцевий суд та суд апеляційної інстанції дотримались вказаних вимог закону в частині вирішення цивільного позову про стягнення моральної шкоди завданої потерпілим та цивільному позивачу.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, потерпілі ОСОБА_9 ОСОБА_10 та цивільний позивач ОСОБА_11 заявили цивільні позови про стягнення із ТОВ «ТРАНС-Н» моральної шкоди, який місцевий суд задовольнив частково.

Судом взято до уваги, що ДТП, унаслідок якої позивачам завдано шкоди, сталася з вини ОСОБА_7 , який на момент цієї пригоди перебував у трудових відносинах з ТОВ «ТРАНС-Н» та керував транспортним засобом, що перебував у володінні цього підприємства.

Колегія суддів також уважає, що у разі якщо позов подано до початку судового рогляду, КПК не забороняє збільшувати позовні вимоги до закінчення судового розгляду з урахуванням встановлених фактичних обставин.

Зміст позовних заяв не містить істотних недоліків, якіб перешкоджали їх розгляду.

Також судом ураховано, що внаслідок ДТП потерпілі отримали тілесні ушкодження, а саме: ОСОБА_15 - середньої тяжкості, ОСОБА_9 - тяжкі, кожна з них тривалий час знаходилися на лікуванні, були обмежені у русі, відчували фізичний біль, переживали за своє здоров`я, що спричинило їм моральні страждання. Присуджені до стягнення на їх користь суми не виходять за межі розумності й справедливості.

Доводи засудженого про те, що ОСОБА_11 у справі є свідком, потерпілим не визнаний, йому тілесних ушкоджень, при наявності яких наступає кримінальна відповідальність, не завдано, заподіяння матеріальної шкоди в зв`язку з

пошкодженням автомобіля не є кримінальним правопорушенням, отже

ОСОБА_11 не може бути цивільним позивачем в кримінальному процесі в розумінні вимог ст. 61 КПК, Суд уважає неприйнятними з огляду на наступне.

Судами встановлено, що під час вчинення ОСОБА_7 злочину автомобіль цивільного позивача ОСОБА_11 отримав механічні пошкодження настільки значні, що відповідно до висновку експерта його ремонт є економічно недоцільним. Також судами враховано характер спричиненої цивільному позивачу моральної шкоди в результаті повного пошкодження його майна, що має значну цінність, та пов`язаних з цим моральних страждань.

Статтями 127, 128 КПК передбачено право особи на відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, шляхом її стягнення за судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Відповідно до ч. 5 ст. 128 КПК цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Зокрема, розмір відшкодування збитків є предметом позовних вимог у межах заявленого цивільного позову, доводиться цивільним позивачем (потерпілим) самостійно за правилами цивільного судочинства з дотриманням приписів ч. 5 ст. 128 КПК і не охоплюється межами обвинувачення, яке висувається прокурором в обвинувальному акті або постанові про зміну обвинувачення в суді і обов`язок доказування якого покладається на державного обвинувача.

Колегія суддів касаційного суду погоджується із висновком судів першої та апеляційної інстанції про відшкодування завданої ОСОБА_11 моральної шкоди, уважає його таким, що відповідає вимогам закону. Стягнення моральних збитків на користь цивільного позивача у сумі 10 000 грн є розумним та справедливим.

Що стосується питання відшкодування ОСОБА_7 витрат, понесених потерпілими та цивільним відповідачем на правничу допомогу, слід зазначити наступне.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 91 КПК розмір процесуальних витрат, належить до обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Правовою підставою відшкодування витрат на правову допомогу є договір, укладений з адвокатом-представником, а також документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Отже, для визначення розміру процесуальних витрат на правову допомогу, що підлягають відшкодуванню, крім договору про надання правової допомоги, особа має надати і оригінали документів, які підтверджують ці витрати, а також процесуально підтвердити надання правових послуг (складений процесуальний документ, вчинена процесуальна дія (участь у слідчих (розшукових) діях чи ознайомлення із процесуальними документами тощо).

За висновком, викладеним у п. 21 додаткової постанови Великої Палати

Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, при

визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію

розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану сторін.

Тобто, вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись, що заявлені витрати є співмірними зі складністю провадження, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.

Чинне кримінальне процесуальне законодавство України не встановлює чіткого переліку доказів, які необхідно надати суду на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, однак зобов`язує надати докази на підтвердження розміру процесуальних витрат, у тому числі на таку допомогу, що входить до предмета доказування у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК).

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, між потерпілими, цивільним позивачем та адвокатом було укладено договір про надання останнім правничої допомоги. Упродовж судового розгляду цей адвокат здійснював представництво їх інтересів. Адвокат, як представник потерпілих та цивільного позивача підготував позовні заяви, які були подані до суду про відшкодування шкоди, в тому числі процесуальних витрат на правничу допомогу.

Суд уважає, що суди в порушення вимог ст. 94, 370 КПК належним чином не дали оцінки доводам сторони захисту про завищення стягнутих із засудженого процесуальних витрат.

Також не дали оцінки обгрунтованості фактичних даних, викладених у розрахунку виконаних робіт, де правничу допомогу адвокат надавав у одному кримінальному провадженні трьом особам, справа стосується здебільшого одних і тих фактичних обставин, при цьому в зазначеному розрахунку відображено по 5 годин первинної консультації й по 5 годин вторинної щодо кожної потерпілої та цивільного позивача. Не дана оцінка й іншим фактичним обставинам, які відображені у розрахунку виконаних робіт.

Суд касаційної інстанції не може виправити помилки судів, допущені при розгляді питання витрат на правничу допомогу, оскільки не має права досліджувати докази,

встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскаржених судових рішеннях, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Вказані порушення є істотними, а тому судові рішення щодо ОСОБА_7 в частині стягнення з нього на користь потерпілих ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та цивільного позивача ОСОБА_11 судових витрат на правничу допомогу не можуть вважатися законними й обґрунтованими і на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК підлягають скасуванню з призначенням у цій частині нового розгляду у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.

Інші доводи касаторів, що стосуються оцінки фактичних обставин, повноти дослідження доказів та їх достовірності, Суд не бере до уваги, оскільки вони не є предметом касаційного розгляду відповідно до положень ч. 1 ст. 433 КПК.

У касаційних скаргах містяться також інші аргументи, які не потребують

детального аналізу Суду та не мають будь-якого вирішального значення в цьому провадженні.

Керуючись статтями 369, 376, 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 та цивільного відповідача ТОВ «Транс-Н», в особі директора ОСОБА_8 , задовольнити частково.

Вирок Малиновського районного суду м. Одеси від 6 вересня 2023 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 26 березня 2024 року стосовно

ОСОБА_7 , в частині стягнення з нього на користь потерпілих ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та цивільного позивача ОСОБА_11 судових витрат на правничу допомогу, скасувати і призначити у цій частині новий розгляд у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.

У іншій частині судові рішення залишити без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3